Хоч як це дивно, але й нині навіть, здавалося б, незаангажовані науковці зараховують «Поліську Січ» Тараса Бульби-Боровця до колабораціоністських військових формувань. Наприклад, відомий російський історик Олександр Гогун вважає, що «група Боровця була оформлена як частина колабораціоністської допоміжної поліції під назвою «Поліська Січ». [1] Ще один російський дослідник українських військових формувань, що діяли на окупованій німцями території, Сергій Чуєв пише: «Ім’я Тараса Бульби-Боровця займає особливе місце серед українських націоналістів, які співпрацювали з гітлерівцями. Це не була послідовна колаборація у чистому вигляді. Боровець заручався підтримкою німецьких спецслужб тільки тоді, коли це йому було вигідно». [2]
«Поліську Січ» можна зустріти серед колабораціоністських військових формувань і на українській Вікіпедії. [3]
Нібито змінив свій погляд на «Поліську Січ» як на колабораціоністське формування в останніх своїх роботах Володимир Дзьобак: «Незважаючи на тісне співробітництво Т.Бульби-Боровця в 1941 р. з окупаційними військами, його не можна звинувачувати в колабораціонізмі». Свою нову позицію він пояснює наступним чином: «Сам термін «колабораціонізм» […] означає відносини двох сторін, в яких одна сторона служить іншій всупереч інтересам свого народу і батьківщини. Т.Бульба-Боровець був громадянином Польської держави, хоча й боровся протии неї з юнацьких років. Встановлену в Західній Україні в 1939 р. Радянську владу він не визнавав». [4]
Однак, на мою думку, формальна належність до громадянства іншої держави і невизнання пануючого режиму в своїй рідній не має ніякого відношення до колабораціонізму, бо його характеризують, як зазначає сам В.Дзьобак, дії стосовно «свого народу і батьківщини». Саме під таким кутом зору, вважаю, треба оцінювати те, що робила «Поліська Січ» та її отаман.
Володимир Дзьобак у своїх же дослідженнях частіше наводить «факти», які швидше звинувачують формування Бульби-Боровця у колабораціонізмі, ніж заперечують злочинне співробітництво. Так, він, зокрема, зазначає: «Діяльність новоутвореного військового формування, яке Т.Бульба-Боровець назвав «Поліською Січчю», високо оцінювали нацисти. Особливо відзначили вони жорстоку різанину, яку Бульба-Боровець і члени його формування вчинили серед відступаючих підрозділів Червоної Армії: «При переході німецьких військ на Україну Боровець виділився успішною боротьбою проти розрізнених більшовицьких груп». [5] Скільки я не перечитував цей пасаж науковця, але ніяк не міг збагнути, чому твердження «нацистів» про те, що «Боровець виділився успішною боротьбою проти розрізнених більшовицьких груп», означає ніщо інше, як «жорстоку різанину серед відступаючих підрозділів Червоної Армії»? Чому це сенсаційне відкриття історика досі не знайшло детального вивчення, як, приміром, «українсько-польська різанина на Волині»? Зрештою, як вдалося напіввійськовому формуванню вчинити жорстоку масакру над хоч і відступаючими, але добре озброєними, регулярними частинами Червоної Арміїі? Тому вирішив сам заглибитися у німецьке джерело, на яке посилається історик В.Дзьобак. Це справа 494 «Розпорядження і повідомлення про тактику партизан і боротьба з ними, про дії банд українських націоналістів в Україні (1.08.-1.09.1943р.)», аркуші 506-522, опису №2, фонду КМФ-8 (Колекція мікрофотокопій документів німецько-фашистських адміністративних установ армійських груп і їх тилових охоронних підрозділів, що діяли на окупованих східних територіях. [6] Правда, перше, що мене здивувало, це відсутність у справі 107-го аркуша, з якого, як стверджує історик, він взяв цитату. Адже справа, на яку він посилається, налічує всього 54 аркуші. Вказані В.Дзьобаком аркуші 506-522 насправді не є аркушами, а кадрами мікрофільму, серед яких, як ви самі бачите, також немає 107-го кадра. Довелось перечитати всю справу. Мало чого може трапитися з кожним. Ну, переплутав чоловік номер аркуша, а ми його до стінки підпираємо. Однак в усій справі наведеної цитати В.Дзьобаком я так і не знайшов.
До речі, у новій своїй науковій роботі «Бульбівці («Перша УПА»)» тезу про «жорстоку різанину, яку Бульба-Боровець і члени його формування вчинили серед відступаючих підрозділів Червоної Армії» історик уже не підкріплює цитуванням жодного документа. [7] Очевидно, вважає, що це вже безперечна істина. Адже протягом трьох років після першої публікації ніхто з його офіційних і неофіційних опонентів цього твердження не спростував. Ось так твориться наша історія.
Нібито не існує в природі свідчень самого отамана про те, що його підрозділи «навмисне не вступали в бої з відступаючими військами Червоної Армії, а полювали головним чином на банди НКВД». [8] Нібито газета «Гайдамака» восени 1941 року не розповідала, що січовики переважно витісняли червоних партизанів з міст і сіл, брали їх у полон, роззброювали, деяких відпускали додому, а деяких, за їхньою згодою, приймали у свої ряди. Слід сказати, що тактика «Поліської Січі» «воювати малою кров’ю» навіть дала підставу Роману Петренку звинуватити Бульбу-Боровця в малому ефекті акції з очищення Полісся. Зрештою, навіть радянський погромник «українського буржуазного націоналізму» В.Чередниченко і той не наважився таврувати «Поліську Січ» і Бульбу-Боровця «кривавими різунами»: «Озброєні банди під назвою «українська повстанська армія» (УПА) – «поліська січ», створені «Бульбою», усіляко ухилялися відкритих боїв проти частин Червоної Армії». [9 Але Володимира Дзьобака це не хвилює. Він з книги в книгу переписує власний «науковий винахід».
Хоч як це дивно, Володимир Дзьобак особливо наголошує на «дружніх стосунках» «не колабораціоністської» «Поліської «Січі» і представників вермахту: «Від німецької армії Т.Бульба-Боровець одержував накази про подальші операції, а також зброю та спорядження. Стосунки з представниками вермахту, особливо фронтових частин у керівника «Поліської січі» були дружніми». [10]
А тепер давайте уважніше приглянемося до цієї «дружби» отамана з німцями. Володимир Дзьобак висновує її з вирваної фрази з повідомлення №55 німецької служби безпеки з окупованих східних земель від 21 травня 1943 року. Щоб деталі «дружби» було яскравіше видно, гадаю, треба процитувати трохи ширше абзац, з якого вихопив фразу історик: «Боровець вступив у контакт з вермахтом, від якого отримував накази про подальші бойові дії, а також зброю та спорядження. Його загін налічував на той час 2–3 тис. чоловіків. Після «чистки» лісів на Поліссі і Північній Волині Боровець вів переговори з вермахтом щодо нових завдань у лісах Чернігівщини. Але цей план зазнав невдачі через нестачу зброї та спорядження, і «Поліську Січ» було розпущено». [11] Чи не правда, дивно виглядає «дружба» «Поліської Січі» з вермахтом особливо щодо забезпечення зброєю у, результаті якої січовиків довелося розпустити? Зброї ж у вермахту не вистачало!
Згідно з німецьким повідомлення №4 німецької служби безпеки з окупованих східних земель складеного на рік раніше, ми дізнаємося, що свій загін спеціального призначення Бульба-Боровець формував сам без вермахту лише «з відома німецьких органів». [12 А це означає, що претендувати на особливу дружбу з німецькою армією, забезпечення зброєю та спорядженням він не міг.
Як бачимо, цитований В.Дзьобаком німецький документ, м’яко кажучи, не відзначається переконливістю та чіткістю формулювань. То, може, варто його співставити з іншими джерелами? Наприклад, сам отаман у своїх спогадах пише, що зброю його вояки здобували власними силами. [13] Про це саме йде мова у публікаціях газети «Гайдамака». [14] Такий принцип забезпечення січовиків затверджено в «Законі українського партизана» 1941 року: «Зброю, одяг, харчування [...] і всяке інше постачання українська партизанка здобуває тільки двома шляхами: 1) шляхом роззброювання ворогів та розбивання ворожих арсеналів, магазинів, складів, банків і державних кас; 2) шляхом добровільної допомоги цивільного населення». [15] Але В.Дзьобак чомусь нехтує названими джерелами, а віддає перевагу суперечливому німецькому документові, що виглядає дивним як для науковця.
До речі, в цитованому В.Дзьобаком документі йде мова і про підтримку зброєю формувань Бульби-Боровця у 1942 році з боку більшовиків. [16] Про те, що отаман просив червоних партизанів «дати 150-200 автоматів для комскладу Української повстанської армії», зазначається у звіті опергрупи НКВД СССР, складеному після січня 1943 року. [17] Бульба-Боровець у своїх спогадах також розповідає, що підполковник Лукін на переговорах із ним казав: «Коли бракує зброї та інших воєнних матеріалів – вони можуть бути доставлені». [18] Однак історик цей момент обходить увагою. Чи не тому, що у його концепцію не вписувалась будь-яка вигода отамана від переговорів з радянськими партизанами? Не могли ж високоідейні «народні месники» озброювати вермахтівського «дружка», який вчинив «жорстоку різанину серед відступаючих підрозділів Червоної Армії».
Про особливі стосунки керівника «Поліської Січі» з німцями натякає і російський історик Сергій Чуєв: «В одному з оперативних документів абверу згадується звання Т.Боровця, присвоєне йому німцями, - зондерфюрер. Це джерело повідомляє про постачання вермахтом армії Боровця трофейною зброєю». [19] Слід сказати, що, очевидно, документ, який згадує С.Чуєв, друкує у своєму збірнику німецьких архівних матеріалів Володимир Косик. Він називається «Звіт про сучасний стан банд та політичні настрої на Західній Україні». Дата створення його відсутня. Але на підставі аналізу викладених у ньому фактів В. Косик стверджує, що це кінець грудня 1943 року. У ньому справді Боровця названо «зондерфюрером». Але ніде й слова не сказано про присвоєння йому цього звання німцями. Ось цитата з названого документа: «Лише навесні 1943 р. було виявлено нові не комуністичні групи банд. Це були, з одного боку, фанатичні українські націоналісти під проводом прибічників Бандери, а з іншого – більша банда під керівництвом Тараса Бульби (колишнього зондерфюрераБоровця»). [20]
Володимир Косик у зносці пояснює, що «зондерфюрер» – це «спеціальний керівник», а не військове звання. Оскільки Тарас Бульба-Боровець командував, як пишуть німці, «спеціальним поліцейським загоном «Поліська Січ», тому його і називали інколи отаманом, а інколи спецкерівником («зондерфюрером»). Слід сказати, що знавець військових звань Сергій Чуєв не дає відповіді на закономірні запитання: якому рангу в радянській армії відповідало звання зондерфюрера? Чи присвювали німці військові звання особам без військової освіти?
На жаль, у цитованому документі нема мови про «трофейну зброю», якою нібито вермахт забезпечував «армію Боровця». Тож чи не сплутав Сергій Чуєв щойно цитований німецький звіт із повідомленням служби безпеки від 21 травня 1943 року, про яке мова йшла вище, і де не вказувалось, яку саме зброю німці надавали бульбівцям?
Про «дружні стосунки» керівника «Поліської січі» і представників командування вермахту яскраво розповідає у своїй книзі спогадів «На білому коні» письменник Улас Самчук: «Він (Бульба-Боровець –І.О.) звернувся до мене, щоб я пішов з ним до штабу генерала Кіцінгера, де ми мали б просити зброї, амуніції і одягу для його Поліської Січі. Тоді, замість до штабу, я звернувся до Вайса (шеф пресового відділу в штабі генерала Кіцінгера, добрий знайомий Уласа Самчука - І.О.), і той мені конфіденціяльно сказав, що за отаманом уже стежить СД, його мають арештувати, а тому хай краще, замість до штабу, звернеться до якихось добрих криївок у поліських лісах». [21]
На жаль, ні Володимир Дзьобак, ні інші історики, які зараховують «Поліську Січ» до колабораціоністських формувань, не пишуть, чи є колабораціоністськими такі дії січовиків, як проголошення української влади у містах Рівненщини і Житомирщини, прийняття військової присяги на вірність українському народові перед престолом та національним жовто-блакитним прапором в Олевську на стадіоні, публікація в газеті «Гайдамака» матеріалів про історію України, національних діячів та героїв, боротьба з енкаведистами та червоними партизанами, які на виконання наказу Сталіна створювали «нестерпні умови для ворога і всіх його пособників» 11 вересня 1941 року підірвали в Олевську фарфоровий завод та його електростанцію, 9 жовтня цього ж року – меблеву фабрику, 13 жовтня – млин, 29 жовтня – маслозавод у селі РадовельОлевського району. [22]
Але ж саме від кваліфікації цих дійзалежить характеристика «Поліської Січі». Якщо вони були на шкоду українському народові, тоді бульбівський підрозділ з легкою душею можна називати колабораціоністським. Якщо ж ні, то ні про який колабораціонізм «Поліської Січі» та її отамана не може бути й мови.
На наш погляд, співробітництво Бульби-Боровця з німецькими окупантами у червні-листопаді 1941 року характеризується пошуком хоч якоїсь користі для українського народу, а не примноженням зла для нього. До речі, дослідниця колабораціонізму Валентина Шайкан, посилаючись на польського історика Ч.Мадайчика, також веде мову про «нейтральну» і «партнерську» форми співпраці з окупантами, які не мали нічого спільного з добровільною зрадою або продажництвом, тобто з колаборацією з ідейних мотивів, що передбачала добровільний вступ до вермахту, німецьких поліційних формувань та до агентури гестапо. [23] Шайкан Валентина.
Вважаю, що посада окружного коменданта української міліції у Сарнах, на яку був призначений Тарас Бульба-Боровець, була не ідейно мотивованим кроком отамана, а його тактичним ходом, щоб одержати адміністративні важелі для творення військового формування - праобразу Української армії.
Гадаю, дехто з дослідників діяльності не розрізняє «Поліську Січ» та українську міліцію (поліцію) Бульби-Боровця перших місяців війни від «допоміжних частин німецької поліції» (Schutzmannschaften), що були утворені 25 листопада 1941року, [24] коли «Поліська Січ» уже була розпущена на знак протесту проти підпорядкування німецькій адміністрації. Якби вони чітко уявляли цю різницю, то не зараховували б відоме бульбівське формування до колабораціоністських.
[1]Александр Гогун. Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы.- Санкт-Петербург.- 2004.-С.-97.
[2] Сергей Чуев. Украинский легион.-Москва.-2006.-С.270.
[3] Український колабораціонізм з нацистською Німеччиною під час Другої Світової війни. Режим доступу: http://uk.wikipedia.org
[4] Володимир Дзьобак. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941–1944 рр.).- Київ.- 2002.-С.77-78; Володимир Дзьобак. Бульбівці («Перша УПА»)//Організація українських націоналістів і Українська Повстанська Армія.-Київ.-2005.-С.123.
[5] Володимир Дзьобак. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941–1944 рр.).- Київ.- 2002.-С.68.
[6] Володимир Дзьобак. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941–1944 рр.).- Київ.- 2002.-С.204-205.
[7] Володимир Дзьобак. Бульбівці («Перша УПА»)//Організація українських націоналістів і Українська Повстанська Армія.-Київ.-2005.-С.120.
[8] Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.- Київ-Торонто-Нью-Йорк.-1996.-С.94.
[9] ВиталийЧередниченко. Анатомия предательства.-Киев.-1983.-С.110.
[10] Володимир Дзьобак. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941–1944 рр.).- Київ.- 2002.-С.77; Володимир Дзьобак. Бульбівці («Перша УПА»)//Організація українських націоналістів і Українська Повстанська Армія.-Київ.-2005.-С.123.
[11] Володимир Косик. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1942-1943). Т.3. – Львів. –1999. – С.172.
[12] Володимир Косик. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1942-1943). Т.2. – Львів. –1998. – С.195.
[13] Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.- Київ-Торонто-Нью-Йорк.-1996.-С.77,94.
[14] День слави і радості//Гайдамака №2 від 21 вересня1941 року.
[15] ЦДАВОВУ.- Ф. 3837.-Оп.1. - Спр.9. - Арк.11.
[16] Володимир Косик. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1942-1943). Т.3. – Львів. –1999. – С.175.
[17] Тарас Бульба-Боровець. Документи. Статті. Листи.- Київ.-2011. –С.156.
[18] Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави.- Київ-Торонто-Нью-Йорк.-1996.-С.175.
[19] СергейЧуев. Украинский легион.-Москва.-2006.-С.278.
[20] Володимир Косик. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1942-1943). Т.3. – Львів. –1999. – С.354.
[21] Улас Самчук. На білому коні.-Вінніпег.-1972.-С.213.
[22] Сергій Стельникович. Український національний рух опору Тараса Бульби-Боровця: історичний нарис. - Житомир.- 2010.-С.143-144.
[23] Шайкан Валентина. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в період Другої світової війни.-Кривий Ріг.-2005.-С.21-22.
[24] Сергей Дробязко. Под знаменами врага.-С.47.
PS. Це глава із книги «Засновник УПА (1941-1943). Сторінки непрочитаного життєпису Тараса Бульби-Боровця». Хто бажає, може підтримати це видання. Гроші на нього акумулюються на р/р редакції газети "Гарт" №2600400012532 у ПАТ КБ "Хрещатик" МФО 300670, код ЗКПО 14357711 та на картці Приватбанку #5168 7553 8165 5527.
Щойно на підтримку видання надіслав 150 галів)
Долучаймося соколійці !
Commentaires
У В.Дзьобака "бандерівський" підхід до справи. А саме бандерівці як тоді, так і тепер є колаборантами з Москвою.
Si vis pacem, para bellum
Щойно на підтримку видання надіслав 150 галів)
Долучаймося соколійці !
Найперше дякую Джейку Гріну за підтримку книги та ще одному благодійнику, який не повідомив свого імені.
А от з паном Андрієм не можу погодитися, що у Дзьобака "бандерівський" підхід до розгляду діяльності Тараса Бульби-Боровця. Ні, Дзьобак не стоїть на бандерівських позиціях, у нього швидше "пострадянський" підхід, який в окремих моментах просто збігається з бандерівським. Наприклад вони спільно громлять Бульбу за так звану "отаманщину" (насправді бульбівська "отаманщина" - це державницький підхід до справи: армія не повинна належати жодній партії, а лише підпорядковуватись уряду України). Бандерівцям не подобається, що Бульба не підпорядкувався їхній партійній ідеології, тому йому пришили "отаманщину". А Дзьобак взагалі вважає, що Бульба своєю "отаманщиною" вороже налаштував Східну Україну до Західної.
Бандерівський підхід - це і є пострадянський підхід, адже організація Яри-Бандери - це проект НКВД. Тому проти Боровця об’єдналися і бандерівська, і московська пропаганда.
Освячуйся! Озброюйся! Плодися!
Тож сьогодні усі добровольчі загони за партійними ознаками - це бандеровська отаманія. А єдині збройні сили під командуванням єдиного головнокомандувача (ким би він там був) - це державницький підхід.
Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)