ЗАХИСТИМО ДОНБАС – ЛЕБЕДИНИЙ ОБЕРІГ УКРАЇНИ // Міра Києвець, Дана Либуше

Можна безкінечно звинувачувати жителів Донбасу у «даунбасівщині» й «лугандонщині». Можна поливати їх усяким брудом, навішуючи ярлики «бидлоти» і «зверхнього нахабства». Можна дорікати їм сепаратизмом та обмеженістю. Однак замість того, щоб підримувати напади однієї частини країни проти іншої, тобто Заходу України проти Сходу, давайте заглянемо до першовитоку цього Гордійового вузла, який ще довго доведеться розв’язувати нашим онукам та правнукам, якщо ми не зупинемо зростання посіяного Зла у самому зародку.

Населення Донбасу завжди було багатонаціональним. Тут тобі і німці, і татари, і греки, і вірмени, і азербайджанці, і українці, і росіяни. Усім вистачало місця, усі жили важко, але дружно. Хоча якраз нацменшини й тримали населення Донбасу в режимі бандитських розбірок ще у 90-і, напочатку незалежності країни. І за те бандитсько-корумповане кубло, що  проросло у сьогодення і становить вже кримінально-олігархичного монстра, провина напевно лягає на очільників тодішньої влади (президентів, СБУ, РНБО, МВД, ГПУ і таке інше), які й дозволили цьому явищу з’явитися на теренах Донбасу. Саме та влада не просто толерувала, але й підтримувала бандитських висуванців паханів, вилупків гадючника кримінальних елементів, які тримали у страху увесь Донбас та торували собі шлях у владні кабінети.

Здираючи непомірні податки у вигляді рекетирської данини з бізнесів та легітимно на правах державного «рекету» розправляючись з представниками малого та середнього бізнесу, «хазяєва Донбасу» щедро ділилися з Києвом. Це влаштовувало обидві сторони: і владу на київських пагорбах, і місцеву так звану «еліту», яка жила за поняттями й вичавлювала останні соки з населення, яке батрачило і на Київ (офіційно відраховуючи податки й неофіційно відстьобуючи річну мільярдну данину), і на своїх місцевих гнобителів-хазяїв.

Та була й третя сторона – це прості жителі Донбасу, які тут народилися, які  тут виростали, які щиро люблять свій шахтарський край з його суворими трудовими, а  іноді й з трагічними буднями (що час від часу стається на шахтах через економію на техніці безпеки виробництва за рахунок людських життів). Цей народ ніколи не розслаблювався, бо завжди жив і живе в напрузі. Карма це, чи Бог зна що, але без сумніву – сувора правда життя. В основній своїй масі навіть зараз, коли над ними постала смертельна небезпека, тільки невеликий відсоток мешканців Донбасу покинув свої оселі. Бо є відчуття Батьківщини, відчуття того, що «нас ніхто ніде не чекає, краще там, де ми є».

Не радувало жителів Донбасу криміногенне становище ні за радянських часів, ні за минулі роки незалежності. Так чому вони мали підтримувати Майдан і чергову київську владу, якщо в їхньому житті нічого не змінювалося? Хто гнобив, експлуатував, той і продовжував це робити, „відстьобуючи” мзду новим очільникам у Києві, які прийшли до влади після Майдану-2.

Нічого не змінилося у їхньому житті. Але вони продовжували радіти кожному дню, кожній людини, що приїздить на гостину до їхнього краю, кожній квіточці у клумбах перед домом, які люблячи висаджують щовесни. Взагалі уміння радіти життю, незважаючи на труднощі й проблеми провінційного існування, скоріше свідчить про силу Духа синів і дочок Великого Степу, що незавжди зустрінеш у Києві, бо вже давно в столиці не таке привітне населення, як було раніше. Мабуть, втрачена та єдина, сакральна аура міста, що віками складалась як Обережний пояс довкола дніпровських круч. Певно, порвана вона в лахміття тими, що із села виїхали, а до міста так і не доїхали. Тому не треба нам, столичним жителям та мешканцям західних областей, цькувати цей і без того багатостраждальний народ Донбасу. У сім’ї ж не без виродка: у кожному регіоні можна знайти і бомжів, і жлобів, і наркоманів, і іншіх маргінальних елементів.

Може скластися враження, що ми захищаємо зараз населення Донбасу. Так, до певної міри це – правда. І навіть «парад полонених» у Донецьку на День Незалежності України у нас не викликав того обурення, на яке був розрахований. Усім було зрозуміло, що «картинка робилася» за вказівкою Кремля і для російського телебачення. Треба ж було нинішні події в Донбасі ув’язати з приниженням німецько-фашистських полонених 1945 року, щоб потім мати бодай якийсь привід для вторгнення російських військ на територію України. А те, як пару тисяч дончан з мільйонного Донецька кричали «полоненим» «фашисти», нам уже було знайоме з тих же російських інсценіровок, які протягом попередніх місяців ушатами бруду виливалися на голови мешканців Донбасу. Тому хотілося б запитати усіх, хто виніс вирок дончанам: «Ми більше не зможемо жити в одній країні», – кому б ви більше повірили: сусідові чи телебаченню, коли і сусід, і телебачення теревенять про одне й те ж? Отож будьмо розбірливими і дослухаймося перш за все до свого серця, до своєї совісті, до своєї душі. Можливо тоді ми й зрозуміємо Донбас і нарешті почуємо його волання.

Тож і ми  намагаємося перш за все почути Голос Великого Степу, голос землі, яку зараз знищуюють, випалюють разом із людьми, які живуть на ній. За всі роки незалежності з ними ніхто не рахувався. Партія регіонів давно приватизувала і землі, і людей, як ті самі васали-феодали з закріпаченим людом на них.

Зараз можна запитати: чому ж вони це терпіли усі роки? Адже можна ж було затіяти якийсь місцевий майдан. Вийти з гаслами і протестами. Так, можна. Якщо згадати початок нашої незалежності, то якраз шахтарі й були першими протестувальниками на столичних пагорбах. Та чи почула їх тоді країна, чи почули їх кияни, коли вони голодували прямо на асфальті перед владними будівлями? Чи вийшов Київ підпримати своїх співвітчизників, яким не було чим годувати сім’ї? Чи відгукнулися західні регіони на підтримку їхнього протесту? Так  чого ж ми чекаємо від них зараз? Якого порозуміння?

Коли стався Чорнобиль, донбасівці забирали дітей із постраждалих районів до себе цілими таборами. Коли західні регіони постраждали від повені, Донбас збирав гроші цілими підприємствами, бо тамішні жителі добре знають, що таке біль втрат, і цінують  кожну нестривожену мить життя на рідній землі.

Так чому ж такий ґвалт здіймають ті, хто й знати не знають, і духом не відають, що насправді відбувалося й відбувається на Донбасі? Чому зараз засуджують тих, хто сумував з усією країною над Небесною сотнею, хто завжди відчував внутрішній протест проти існуючої влади і в Києві, і проти бандитських прихвостнів біля «виконавчого керма» на місцях?

Не дай Боже усім злостивцям над «даунбасщиною» і «лугандонщиною» чути слова, коли вам погрожує діюча влада, і вирішує вашу долю, «чи жити вам у рідному місті, чи слід податися світ за очі». Таких історій безліч. Бо тільки ті, хто не «висовувався», й мали слугувати бандитському поріддю при владі на Донбасі, з «благословення» Києва мали  «квоту» на життя у рідних місцях. Інших віджчайдух, які все ж таки відстоювали свій бізнес, своє право буди вільними на своїй  рідній землі, очікувало жорстке переслідування  чи останній притулок серед донецьких териконів.

Однією з причин, чому не зародилося громадянське суспільство на Донбасі за роки української незалежності, є те, що майже всіх пасіонаріїв – патріотів  шахтарського краю – або залякали, або… Як і не сталося розвитку середнього класу – одного з чинників формування громадянського суспільства, яке почало душитися ще на початку 90-х років. Зростання олігархичних імперій з корумпованою верхівкою спочатку регіону, а потім і країни, з дозволу все тієї ж київської влади (що регулярно отримувала свою «метрополичну данину») призвело до повного знищення середнього класу, що не так давно відчули на собі і кияни, коли «донецькі» почали віджимати і їхні бізнеси. І ось тоді столиця відчула, що таке бандитська влада, якій начхати на ваші родини, на ваших дітей, на ваші долі.

Тож перш, ніж «хаяти» Донбас, треба розібратися, проти кого піднявся тамішній люд.

Так, серед тих, хто виступив проти Майдану у Києві, було багато зазомбованих і маргінальних елементів, які перебиваються малим на життя, бо працювати немає де. Багато провідних заводів стратегічного значення, що гриміли при радянській владі, з приходом незалежності країни було „розпиляно” на металобрухт і продано на експорт. А це по 30-40 тисяч робочих місць на кожному заводі. І куди підуть працівники та їхні діти, шахтарі, які усе життя прожили в робітничих містах та селищах? Подаватися до столиці «бомжувати», поповнюючи лави тамішніх безробітних?

Так, протестний потенціал жителів шахтарського краю завжди зашкалював, однак господарі регіону дуже швидко вирішили цю проблему, як приборкати вибухонебезпечні настрої своєї «пастви», а саме - шматком хліба, і держати в жорстких рукавицях, щоб і натяку не було на незадоволення. А в той час рушити комунальну інфраструктуру – відрізати гарячу воду (заробляючи додаткові  бариші на бізнесі бойлерів), рушити трамвайно-тролейбусні парки, запускаючи свої власні маршрутні засоби, тобто підгрібати увесь бізнес під себе, та ще й комунальні служби і держпослуги віджимати у держави.

І треба віддати належне людям, які в Донбасі живуть роками: вони не втратили оптимізму, не втратили доброзичливість, не втратили надію на краще. Вони щирі, відверті, іноді, ясна річ, «конкретні», але ж вони перш за все Доньки і Сини ВЕЛИКОГО СТЕПУ, який з дитинства загартовував їхній характер, який з дитинства наповнював їхній світогляд барвистими відчуттями рідної землі, нечуваною стійкістю до виробувань, співпереживанням до кожного, кого торкалася біда, і неймовірним бажанням бути корисним своїй родині, рідному краю, рідній землі.

Однак несила було протистояти простому людові Донбасу давно закоріненому Злові, що зросло завдяки й київським правителям, бо ж саме з їхнього дозволу й вирощували його для того, щоб тримати небезпечний для них люд Донбасу у покорі та злиднях. То ж чи вправі ми сьогодні звинувачувати тих, хто нарешті спромігся повстати проти своїх гнобителів і висловити своє право на референдумі проти існуючої на Донбасі влади, бо ж вона їх теж не влаштовувала, як і киян на Майдані не влаштовувала колишня  бандитська влада. Ось тільки київським протестним рухом намагалися керувати (можливо, й керували) олігархи – вихідці із Західної та Центральної України, а на Сході ці „протести” очолили ті ж представники Партії регіонів, які ініціювали й перенесли на Донбас Антимайдан. Саме вони застрахали населення Правим сектором та бендерівцями, але водночас і використали ті можливості, які їм давав час і тимчасова влада у Києві, щоб розіграти російський сценарій щодо захоплення південно-східних регіонів України.

Так в чому, власне, ми тепер звинувачуємо жителів Донбасу? У тому, що вони кращі роки свого життя гнули спини на заводах першого олігарха України, заробляючи копійки й проживаючи в екологічно забруднених містах з убогими розбитими дорогами і вже давно понівеченими долями. У тому, що на їхні плечі ліг головний тягар щодо висосування мільярдів із економіки країни в приватну кишеню групки негідників, а про благоустрій, комунікації, інфраструктури та й узагалі про будь–що дотичне до налагодження нормального проживання в населених пунктах краю мова навіть не йшла.

Коли велике підприємство є містобудівним чинником, розвиток міста залежить від прибутків цього підприємства, його зовнішній вигляд формується клопотами власника й керівництва. Турботливі господарі роблять усе для того, щоб навколишні вулиці радували око, щоб люди, які там живуть і працюють, не почувалися обділеними у житті. Але про це не можна сказати, дивлячись на стовпи густого диму з труб коксохімічних заводів, які вкривають терени Донбасу такою чорною хмарою, що іноді здається, буцімто знаходишся на самісінькому жерлі діючого вулкану.

Хіба що в Донецьк дозволив собі вкластися перший на Донбасі: на пару із збіглим екс-президентом вихимерив таку собі донецьку столицю імперії з назвою „Все буде Донбас”. Гроші ж бо повинні бути в обігу, тоді вони і прибутки приносять. Але ж, як бачимо, не довго пишалися своїм містом і раділи життю дончани, а разом з ними й усі, хто бував у цьому красивому місті. Тому що вирішила місцева псевдоеліта з «сім’єю» остаточно підім’яти під себе Донбас. Оскільки не вдалося приборкати Майдан у Києві, треба ж було за будь-яку ціну втримати своїми загребущими клешнями Донецьку та Луганську вотчини, тим паче що прознали про великі поклади сланцевого газу на теренах Донбасу. І почалося, і закрутилося…

Ось тільки люди, прості жителі Донбасу не второпали, що їх просто здали разом з територією, з усіма пожитками. Взяли з однієї країни і перевели до якихось „республік”. Купка масовиків-розважальників та аферистів, які ще вчора були підспівувачами, сьогодні враз стали президентами й прем’єрами ДНР і ЛНР. Отримали звідкись гроші, а потім і зброю. Ось тільки народ не зміг зрозуміти, чи то насправді «республіки», чи то хтось розважається при владі донецько-луганській, та й ніколи народу Донбасу на ці дрібниці відволікатися, бо працює денно й  нощно. А по телевізору російські ЗМІ чергову вечірню «казочку» про правосеків та фашистів розказують. А де ж та українська правда про справжній стан речей? Де київські політики, які так рвалися на Донбас, щоб почути голос Донбасу, щоб владнати ситуацію з так званим «перемір’ям»? Ні гу-гу…

Кому вірити, що робити, як далі жити?

Тільки регіонали та їхні працедавці на передовій федералізації України. Тільки господарі регіону верещать і залякують Майданом Донбас.

То кого треба звинувачувати у бідах своїх, Україно?

Такий же простий люд, як ми з вами!?

Донбас, який усе життя потерпав від олігархічно-бандитського пресингу, а зараз прийняв на себе усі жахіття війни? І за Крим, і за всю Україну. Який оберегами-рубежами Цариці Небесної, Її зоряницями Зорі Сіверської спалахує у вогні Небесному, скликаючи ратаїв-лебединців, спасичів-вояків до вирішального бою проти Пітьми, що відчуває свій близький кінець. То земля Великого Степу здригається від болю, що рве долі людські і людей, то сини і доньки Донеччини і Луганщини стоять на сторожі кордонів – червоних оберегів Лебединих земель, де чи не кожне селище або місто нагадує про Дороговказну Зірку, Одигітрію, Царицю Небес та Зірок, Лебедину Владичицю України-Русі. То Вона ходила по тих місцевостях і водила своїх славних дітей – войовничих сарматів, скифів, безстрашних амазонок. То Вона купалася в Меотиді (Азові) і благословляла свій люд, свої угіддя для останньої битви – АрмагеДону, що коїться біля берегів річок Кринки, Кальміуса, Сіверського Донця – річок, присвячених Вранішній Зорі, Ладі Богородиці.

То ж кого ми звинувачуємо?

Тих, хто все життя нарощував Дух Лебединого Великого Степу, щоб раз і назавжди придушити Змієве Кубло гаспидів Тьми, Тих, Хто стоїть на кордонах-рубежах Обережних Владичиці Небесної, хто рятує землю і людей України від загибелі? Бо якщо зсякне Обережна сила Донбасу й червоних рубежів Сіверських, може зникнути й уся Лебедина земля – Україна-Русь. Адже якщо втрачається одне крило, то інше вже недієве, не можна злетіти Волелюбній Птасі у Вирій. І вже ніколи не почути Клича Лебединого над Україною-Русю, Артанією-Русколанню, Сарматією-Скифією. Бо не зможе бути родючою земля під ігом чужинським, не буде щасливим і народ, розділений надвоє по річищу Дніпра.

Отож, мабуть, годі звинувачувати Донбас в усіх смертних гріхах, бо там такі ж самі обдурені владою люди, як і по всій Україні. Може, треба вже усвідомити, що війна зараз іде на два фронти: з одного боку, зовнішній ворог – сепаратисти і російські війська, а з другого – внутрішній ворог – зрадники, корупціонери, продажні ЗМІ та їхні господарі-олігархи. І ще невідомо, хто з них небезпечніший…

Отож, може, досить підливати олію в вогонь ворожої пропаганди проти своїх же східних співвітчизників, граючи на руку пропутінським загарбницьким силам. Може, треба зупинити потоки ненависті до своїх братів та сестер зі Сходу? Може, треба об’єднатися проти зовнішнього та внутрішнього ворога і погроз зсередини країни, що скоро можуть впасти на всю Україну, щоб вона більш ніколи не піднялася? Може, час гуртуватися проти поневолювачів і грабіжників українського народу, проти окупації російських загарбників? Може, досить робити вигляд, що в країні все нормально, і веселитися, коли на Сході сотнями щодня гинуть люди? І як взагалі одна частина країни може відпочивати, розважатися, коли інша вмивається кров’ю, гинучи під кулями та снарядами? Чи будемо чекати, поки Донбас вкриється попелом, а ми здамося російським окупантам?

Вставай Україно! Єднайся, гони супостата- загарбника з рідної Землі Лебединої! Бо завтра можна вже не побачити Біле вбрання Лебединої Птахи. Бо завтра Вона вже може стати Чорною, ПоЧорнілою від горя.

Тому й закликає Лебединим Кличем Берегиня – Земля Великого Степу, до Обережного Кола, до Дружби та Єдності у щасті й біді.

А біда вже вдивляється засмученими очами в наші оселі, вона вже біля порога наших домівок. А ми, ще й досі будемо виливати ушати ненависті один на одного й  відокремлювати територію Донбасу у гетто «даунівців» та «лунгандонців». Не простить Земля Донбасу – Східний Оберег України, не простять такої зухвалості прадавні порубіжні краї Вранішньої Зорі, Вказівної Зірки, Лади Богородиці. То звідти – зі Сходу – вона запалює вранішні зоряниці. То звідти зводить на Небо свого сина Ярила-Хорса, Сонячне Коло Землі. То звідти – зі Сходу – дарує Життя Новому дню. Чи маємо право ми, Її діти, порушувати й губити Її Небесні кордони-рубежі, як на небі, так і на землі? Чи ми самі собі вороги, щоб нищити Її Ладо-устрій, щоб занепащати Її Східний Оберег Сіверський – Донбас? Чи того ми бажаємо своїм дітям, щоб втратити Сяйво Материнське, Обережне Коло землі української?

Настав час простягнути один одному руки і з’єднатися Єдиним Живим Колом –  Лебединим Колом проти спільної біди.

Як на небі, так і на землі.

Але спочатку хай дадуть відповідь ті так звані «ГОСПОДАРІ ДОНБАСУ», які  довели Донбас спочатку до братовбивчої війни, потім гібридної, а сьогодні вже ймовірно СПРАВЖНІСІНЬКОЇ ВІЙНИ.

Хай звітують про всі свої зрадницькі дії перед населенням Донбасу, перед народом України! Хай розтлумачать людям, чому в зародку не приборкали сепаратизм, як це сталося на Одещині (бо там просто немає «господарів Одещини». Чи як сталося на Дніпропетровщині, де є Господар, який – якби там не було – заслуговує на звання патріот). Де ж ви були олігархи, «псевдопатріоти» Донбасу? Чому було чути тільки ваш нещирий вереск по телебаченню? Невже не бачили, як ситуація швидко скочується у прірву кривавої бійні? Невже вам не жаль було тих, хто роками гнули свої спини на ваші родини?

Мабуть, не жаль. Мабуть, байдуже до тих матерів, що вже ніколи не побачать своїх синів. Не жаль, осиротілих дітей, яким уже ніколи в житті не усміхнеться рідний батько. Не жаль тих родин, які вже ніколи не відчують тепло рідного дому, зруйнованого з вашої милості. Бо ж ви мовчки спостерігали, ви мовчки тікали до Києва, ви обрали пасивну роль спостерігача – КУДИ ПОВЕРНЕ. І все задля збереження свого права на Донбас – права, яке вам ніколи не давали жителі Донбасу, права, яке ви зухвало украли не тільки у Донбасу, а і в усієї України.

Ну, що можна сказати про дії людини, яка демонстративно зводить храми в Донецьку, а потім кидає місто й усю область спочатку у криваве терористичне місиво, а потім – у горнило війни, під артобстріли окупантів-завойовників? Як можна назвати людину, яка спочатку розпалює вогонь сепаратизму, а потім силкується гасити його закликами до єдності, змушуючи сотні тисяч своїх підневільних робітників гудіти заводськими гудками по всій Донеччині? Що можно чекати від людини, яка провокує населення Донеччини на громадянське протистояння, що переходить у повномасштабну війну з Росією, а потім ще й надає допомогу біженцям та постраждалим з населених пунктів Донбасу під гаслом «Ми допоможемо»?

Чи він ще не вийшов зі свого примарного світу, де він ще уявляє себе першим на Донбасі, на прадавній сарматській землі Русколуні? Чи він ще марить надією повернути втрачені рубежі та надбання за часи його бандитсько-корумпованого володарювання? Звісно, що саме з цього й почалася вся катавасія з федералізації і створення ДНР і ЛНР – дуже ж бо хотілося олігархату втримати свої наділи землі разом з усіма «закріпаченими» на Донбасі за роки незалежності України.

Але ж «НІ» каже йому Та, день народження Якої припадає на 21 вересня,  Яка дозволила йому з’явитися у той же день. Не для того Вона помічала його своїми чеснотами, щоб він спаплюжив Її землі, занапастив Її народ, зруйнував Донбас, в якого крав на мільярди, а інвестував на копійки. У вирішальну для Донбасу хвилину, коли люди хотіли скористатися правом голосу на виборах президента України, проплачені ним же  сепаратистські „колоради” не дали цього зробити. Голос Донбасу не почули у Києві, зате показушний референдум його сепаратистських наймитів почули в Кремлі. Хороша гра з поганими акторами. Тож і результат не той вийшов, що очікувався. Не домовився ГОСПОДАР Донбасу з Києвом. Мабуть, тому й побіг домовлятися з Кремлем. Однак прорахувався, як і уся його зграя зрадників-втікачів. Спочатку ще мовчки спостерігав, як розгоряється полум’я братовбивчої війни, а як тільки запахло смаженим, утік під опіку Києва в тепленьке гніздечко до Кончі-Заспи, залишивши напризволяще своїх закріпачених людей.

Чому ж цей вилупок з кримінальним минулим та кураторами із Росії не спромігся на поступок, який зробили інші його колеги-олігархи? Чому не організував такі ж добровольчі батальйони, як це зробили інші, щоб ще в зародку придушити розповсюдження проросійської загрози війни? А міг же СТВОРИТИ ПЕРШИМ НА ДОНБАСІ ДОБРОВОЛЬЧІ БАТАЛЬЙОНИ, НАДАВШИ ЇМ УСЕ НЕОБХІДНЕ... Невже грошей забракло? Чи, може, грошики пішли на підтримку терористів-сепаратистів? Чи людей не знайшлося, хто пішов би захищати свої домівки, сім’ї, рідних, донецьку рідну землю? Із 300 000 закріпачених на підприємствах олігарха-запроданця напевно можна було знайти триста вояків-добровольців, яким під силу було б погасити сепаратизм у самому зародку. Але ж, як бачимо, не вистачило ані грошей, ані людей першому багатію на Донбасі. Він, бачите, платить податки, і цього, на його думку, досить.

Усе, на що він спромігся і за що болить його душа, це його «Люкс» – колишня держдача при Горбачові, а потім «приватизована» кримінальними елементами у 90-і роки, де звилося зміїне гніздо сучасного бандитського олігархату Донбаса. Ось за це дуже піклується «вельмишановний пан», ось за це й гроші дає охороні ополченців, щоб пильнували його майно, нажите «тяжкою  працею», бо не дай Боже щось станеться, чи розіб’ється. А те, що артилерія та «гради» б’ють по житлових масивах Донецька та прилеглих міст, що щодня гинуть десятки мирних жителів, що українські вояки й бійці-добровольці йдуть із легкою стрілецькою зброєю проти важкої артилерії і танків противника, – так то ж війна, і на неї все можна списати. От і виходить, що напевно війна йому мати рідна.

І хай знають ті матері із заходу, центру чи півдня України, що не біженців з Донбасу треба звинувачувати у їхньому горі, а тих зрадників-олігархів, які й спровокували криваву бійню на Донбасі – Сіверському Оберезі України-Русі.

Якщо ці нелюди й досі вважають себе господарями Донбасу, то чому ж не захищають свої володіння? Чому не надають дієву допомогу бійцям Українській Армії та Нацгвардії – допомогу, що так необхідна нашим воякам, які захищали Донбас спочатку від терористів-сепаратистів, а тепер уже й від російських загарбників? Чому так звані господарі Донбасу не оснастять Армію та Нацгвардію сучасною зброєю, не закуплять важку артилерію, танки та бронетранспортери? Чому наші військові тільки на параді з нагоди Дня Незалежності  змогли похизуватися сучасною зброєю, яку, до речі, Україна виготовляє й продає роками?

Багато, дуже багато запитань до підбурювачів війни на Донбасі.

Тож годі ховатися в Кончі–Заспі від населення Донбасу. Якщо маєш притулок на український землі, треба й совість мати. Адже герої-бійці помирають у боях і за твоє жалюгідне рило – без бронежилетів, без амуніції, без провіанту, розкраденого через спустошений бюджет України такими ж гнидами.

Настав уже час усвідомити головне господарям Донбасу: разом вони з Україною чи ні, але  як справжнім патріотам Донбасу чому б не віддати 50% відсотків своїх статків на потреби українських військовиків? Чи треба чекати, коли народ сам забере СВОЄ ЗАКОННЕ та й пожене з країни, як зробив з «батею-хамом», ставленником саме донецької мафії, яка й посадила виродка у Києві на престол.

Скільки ж коштів має віддати армії України, її захисникам-добровольцям той, хто роками разом із подільниками підштовхував країну, і передусім – Донбас, до краю прірви, у той нечуваний хаос божевілля, що коїться на наших очах у двадцять першому столітті? Один, три, п’ять чи десять мільярдів? Хай підказує йому совість, якщо вона там хоч ночувала... Тоді й побачимо, як колись перший на Донбасі цінує життя патріотів України-Русі. Можливо, тоді й буде право залишитися на нашій багатостраждальній українській землі.    Інакше не буде пощади, не буде прощення. Як на небі, так і на землі.

Отож годі займатися балачками і верещати, як базарна баба, на телеекранах. Треба діяти. І поплічнику, губернатору-олігарху Донецької області теж передати, щоб також зрозумів, що «погудіти» у заводський гудок за «єдність України» – замало, як для олігарха-патріота. Якщо ж патріотичні настрої повивітрювались кремлівськими протягами чи зовсім здулися, нема чого повітря Донбасу й Неньки України псувати своїм зрадницьким смердючим диханням.

Чи спокійно тепер жити в Україні, в самому серці Неньки України – Києві таким покидькам, які кинули Донбас у вир війни? Чи спокійно спиться у палаці в Кончі-Заспі, коли сотні тисяч людей на Донбасі щомиті здригаються від розірваних мін та артилерійських снарядів? Чи спокійно снідати на берегах Дніпра-Славути, Бога Годівника «Папаї-Хлібного», коли сотні тисяч матерів та малих дітей змушені поневірятися й животіти по чужих краях як біженці, чи переселенці, десь у Магадані, Якутську, Карелії та інших краях? Як зможуть дивитися такі господарі Донбасу у вічі тим, долі яких понівечили –  залишили сирітами, знищили рідний дім, вкрали майбутнє?

Хай розсудить Небо, Владичиця Небесна, Хранителька Ладопорядку, Рятівниця і Спасителька  прадавніх земель славян-аріїв України-Русі. Бо ж тільки Їй відома Істина, бо тільки Вона вбачає Небесну Долю України-Русі і Її Сіверського Рубежа, Східного Оберега – Донбасу, бо ж тільки Їй вирішувати долю тих, хто занепастив Її Сакральні Рубежі.

Незвідані шляхи Господні…

Однак ми, Спасичі Її земель Обережних, чуємо Її поклик, відчуваємо Її Дороговказну присутність і віримо в Її  безмежну любов – ЛЮБОВ до нашої Вітчизни. Тому сміливо йдемо на прю з посланцями Темряви – тисячолітнього ворога українців–русичів, відстоюючи Велич і Правду Її Лебединих земель. Сьогодні саме на плечі Донбасу – Красного, запалюючого Зорі Вранішні (що відзеркалено Небесним картографом на карті Донбасу: Красний Лиман, Краснодон, Красна Поляна та інші) лягає найголовніше, що має статися у нинішньому столітті – початок Великої Ходи Лади Богородиці Небесної, Одигітрії-Трояні, Цариці Небесної. Бо з наших українських земель, відмічених пророцтвами і монаха Авеля, і Нострадамуса,  саме  з цих  земель войовничих амазонок, з земель купелі Богородичної – Азови-Меотіди, засяє Сяйво нового Світу, Променя Дороговказної Зорі–Одигітрії, Пирогощі–Трояні, Її Очищувального вогню від пекельної Тьми.

Гуртуймося, українці-русичі, єднаймося проти навали «ординської чуми», рятуймо Вогонь Очищення Лади Небесної, Воєводної Либеді від бусурманів та загарбників. Для того ми всі й народилися на нашій славетній землі, щоб прийняти на себе Вогонь Останньої Битви на Землі – Армагедону, щоб звільнити Волелюбну Білу Птаху-Русколунь, Трояну-Україну, Артанію-Софію, яка піднесеться над святою землею і освятить усю землю Матінку своїми крилами та вогняними спалахами Слави Божої. Поспішаймо, поки ворог ще на підступах. Не зволікаймо ні миті. Тоді й маємо називатися Ратаями-спасичами священного героїзму, Слов’янами-аріями, які завжди славили Небесну Ладу, Софію Премудру, і були знані в усіх землях прадавніх цивілізацій.

Донбас на останньому диханні, і ми не маємо право перед Небесною Ладою втратити Її Оберіг, бо завтра можна втратити цілу країну. Захистимо Донбас – Оберіг Лебединий. Збираймося на Останній Бій з Темрявою, що давно мріє заглушити волелюбний поклик Либеді –Матері, Ії відданих синів – лебединців, спасичів української землі козацьких вольностей, де Воля дорівнює Життю.

Ту вдачу та багатства Лебединих угідь Великого степу – Донбасу Цариця Небесна давала своїм дітям, донькам та синам, щоб вони примножували Її скарби, а не для особистої наживи й збагачення купки злодіїв, які довели Великий Степ до спустошення. А зараз, під час війни, понівечений та розораний вибухами снарядів і бомб. Не для того Цариця Небесна так щедро наділила Неньку Україну ланами, полями, долами, ріками, морями, черноземом, корисними копалинами, фауною та флорою, щоб з цього користала жменька покидьків-крадіїв, які паплюжать Її сакральний простір і перш за все – сакральний простір Сіверського Оберегу – Донбас. Плаче зранена земля Донеччини та Луганщини, умивається гіркими сльозами за загиблими синами, яких олігархічна братія загнала у котловину смерті, знищуючи пасіонарний дух українського народу.

Не для того ростила своїх дітей Ненька Україна, щоб вони гинули за міжкланові олігархічні інтереси. То ж мають платити убивці-зрадники свого народу за рахунками, що їх пред’явить Їм Небо та Небесний Суд.

Перш ніж стати перед Судом Небесним, мають вони покаятися й віддати награбоване й відібране у народу – Істинного Хранителя Лебединих угідь і багатств Лади Богородиці. Віддати все, що поцупили у Цариці Небесної та Її Справжніх синів, Їі спасичів-лебединців, синів та доньок Великого Степу. Бо вже не буде вороття до колишнього життя  господарів Донбасу. Ми змінилися і усвідомили, що разом МИ – СИЛА, ОБЕРЕЖНА СИЛА УКРАЇНИ-РУСІ!

І кремлівським гномам годилося б зарубати на носі, що Оберегів Лебединих МИ НЕ ЗДАМО:  ні на Сході, ні на Заході, ні на Півночі, ні на Півдні. Бо це – Обережні Кордони-рубежі  Цариці БОГОРОДИЦІ, Зірки Небесної, що має світити тільки РУСИЧАМ, а не їх підробкам «РУССКИМ».

Прокидається Люд землі Шахтарської, Приазовських степів, Великих Лугів і Великого степу, чує поклик казаків-ясунів з Дніпровських порогів, з земель приДунайських, віщує останній Двобій Світла й Темряви. Згадують Сини Великого Степу, що є Спасичами-Рятівниками Лади Богородиці, Покрови-Одигітрії, Неньки України-Русі. Тож єднаймося, Брати й Сестри у вирішальній Битві Правди-Світла проти Кривди-Тьми, що тисячоліттями крала нашу Історію, Нашу Культуру, а тепер ще й наші Святі Землі, підпорядковані лише Одній Владичиці, яка й послала на Землі Лебедині своїх Спасичів-ясунів, щоб у вирішальний доленосний час вони постали Раттю Лебединою, красними богунцями-дивицями (Її воїнством), щоб захистити Вогнетворящі Рубежі, Красні Кордони Зорі Вранішньої, землі Сіверські Русколуні-Сарматії, яка в сучасній картографії зветься ДОНБАС. Як на небі, так і на землі.