Хто такі готи і звідки вони взялися?

Шведський історик Нордстрем так передавав ейфоричні почуття, викликані в шведському суспільстві історіовітизного готицизму: «Жоден з народів Європи, крім класичних народів, не міг пред'явити минуле, повне настільки чудових випробувань в мужності, як ми - нащадки готів. Це додало нашому патріотизму новий елемент мужності, якраз напередодні державного періоду XVII в., коли, так здавалося його сучасникам, відродилися заново героїчні сили готів. Але до цього тільки з історичної пам'яті черпали шведське національне почуття і історичну фантазію справжної їжі. Завдяки працям істориків, завдяки популярним розповідями про історичні долі вітчизни, завдяки невеликим творам для простолюду, завдяки красномовству політиків і вчених, завдяки поезії, театру - безліч форм використовувалося для того, щоб відобразити в шведській народній свідомості уявлення про історію вітчизни з блискучої героїчної саги про «древніх готів», в якій відобразилося досконале проявлення сили і здібності нашого народу... З такою історією ми відчували себе аристократією Європи, якій зумовлено панувати над світом» (виділено мною - Л.Г.).

Тут необхідно підкреслити, що все це говорилося про історію міражної, про історію або велике минуле, якого ніколи не було насправді. Вірніше, самі по собі історичні події, пов'язані з готами, відбувалися, звичайно, але вони не мали ніякого відношення до шведів, оскільки відбувалися в історії інших народів.
Сучасна шведська медієвістика не розглядає більш південь Швеції як прабатьківщину древніх готів, звідки вони нібито переселялися на європейський континент. Перегляд готицьких концепцій почалося, власне, давно. Підсумок першого етапу був підведений в кінці 1980 -х рр.. шведським істориком Ларсом Гарньє: «Оскільки у нас немає чітких даних про існування готського королівства (götarike), то доводилося звертатися до географічних найменувань та будувати висновки на їх основі... Оскільки джерел мало, і вони мізерні, то і дослідницькі роботи були невеликі числом і скромні за результатами... Загальноприйнятим і поширеним було тільки припущення про те, що Вестергетланд була давньою областю поселення гетів, і що гети здавна проживали і в Вестрегетланд, і в Естергетланд. Проте ніякого підтвердження в джерелах цього не знаходилося».1
І тут мова йде тільки лише про картину розселення гетів на півдні Скандинавії в першому тисячолітті н.е., тобто в історично доступний для огляду час, і то його не вдається визначити більш-менш чітко. Що стосується давніх часів, то сучасні шведські вчені прийшли поступово до думки про те, що ні південь Скандинавії був тієї прабатьківщиною готів, звідки вони розселялися по світу.
Шведські історики Томас Ліндквіст і Марія Шеберг пишуть про те, що навіть ім'я шведських гетів складно аналізувати: « Схожість його з ім'ям готів породило в XV в. переконання в тому, що готи були вихідцями з Йоталанд. Це подання зіграло важливу роль у становленні національної самосвідомості. Однак саме питання про походження готів зі Скандинавії завжди залишалося дискусійним і викликало сильні сумніви у вчених».2
Ліндквіст і Шеберг - одні з провідних шведських медіавістов, співробітники Гетеборзького університету. Книга, з якої я навела цитату, - підручник для шведських студентів - майбутніх істориків. І наведені думки не нові - також вчили і мене, коли я, переїхавши до Швеції більше двадцяти років тому, вирішила пройти курс шведської історії по шведській програмі. Вже тоді на лекціях з шведської історії говорили: колишнє ототожнення готів і шведських гетів зараз відкидається наукою. Тобто вже як мінімум більше двадцяти років тому думка про те, що готи не виходили з півдня Швеції, зробилася хрестоматійною в шведських програмах з історії.
 Тепер звідки ж вони виходили? Повернемося з цим питанням до шведських медіавістів. Ось абсолютно певне висловлювання з цього питання іншого провідного шведського медієвіста, відомого історика Діка Харрісона, одного з редакторів і авторів останнього видання «Історії Швеції»: «Як письмові джерела, так і археологічний матеріал дають підставу вважати, що стародавні пращури готів - або вірніше кажучи, ті, хто раніше інших став іменувати себе готами - у період до Різдва Христового проживали на території сучасної Польщі. Зрозуміло, у них були контакти з іншими народами в районі Балтійського моря, але визначити, які етнічні групи населяли в цей час Скандинавію, рішуче неможливо (виділено мною - Л.Г.)».3 З цього ж приводу австрійський медієвіст, відомий дослідник у області готської тематики, Х. Вольфрам зауважив: «... І Австрія, як вважали в пізньому Середньовіччі, називалася колись Готіей (Gothia)». Він же нагадав, що ідея сучасної прабатьківщини готів, конкретно ототожнюють зі Швецією, що закріпилася під впливом готицизму в західноєвропейській науці йшла врозріз з даними античних джерел. Згідно античним авторам «перша Gutthia - Гоτθια античної етнографії, в будь-якому випадку, знаходиться на Чорному морі, будь то в Криму, на Керченському півострові або, що найбільш ймовірно, в сьогоднішній Румунії».4
 Від себе хочу додати, що оскільки топоніміка зберігає сліди присутності тієї чи іншої етнічної групи, то, по всій видимості, шведські гети були або північною периферією континентальних готів, або однією з груп континентальних готів, відселившихся до Скандинавії з європейського континенту в якийсь період. Треба враховувати також, що фізична географія Балтійського регіону мала інший вигляд в перші століття епохи в порівнянні з кінцем першого тисячоліття.
А закріплення таких назв як Скандинавія, Скандинавський півострів за півостровом, де розташовані сучасні Норвегія і Швеція - справи не так давно минулих днів, і політичні міфи готицизму зіграли тут свою роль.
Не вдаючись в усі деталі історії появи назви Скандинавія, варто нагадати, що назви Scandia, Scandinavia, зараз використовуються як синоніми, хоч і в різних контекстах, спочатку мали кожен свою строкату історію, що йде до античних авторів. Назва Scandia було придумано греками, і в «Іліаді» відносилося до стародавнього міста на острові Кіфера (один з кандидатів на батьківщину Афродіти), а також до ряду островів на Середземномор'ї.
Вперше як назва островів на Півночі Європи воно було використано Плінієм Старшим (23-79 рр..), який назвав Скандію острів/групу на північ від Римської Британії. Цей же автор говорить про Скандинавію (Scatinavia) як про острів поруч з кімврами, і явно мова йде про якийсь інший острів/острова. Птолемей під ім'ям Scandia описував острів в групі островів (Scandiae islands) на схід від півострова кимврів, тобто приблизно там же, де Пліній розміщував острів Scatinavia. Дещо пізніше, в післяптолемейський час, Scandia стала синонімом для Terra Scania, тобто для нинішнього півострова Сконе (Skåne), що і закріпилося в середньовіччі.
Дану розповідь можна було б наситити великою кількістю подробиць, але все це, в принципі, відомий матеріал. Хотілося б, однак, зауважити, що різнобій у відомостях і змішання назв може бути пояснений не тільки недоліком відомостей про Північну Європу. Є чимало даних античних авторів, з яких видно, що північ Європи був освоєний стародавнім світом через Східну Європу, здавна були вивчені водні шляхи, відомі були гідрографічні зміни, пов'язані, як зараз зрозуміло, з трансгресії і регресії рівня водойм, що відбувалися в різні періоди.
Наприклад, Діодор Сицилійський (друга половина I в . до н.е.) в розповідях про Скіфію і Кавказ навів такі звістки, висхідні до міфів про аргонавтів: «Не мале число як давніх, так і пізніших письменників (між ними і Тімей) розповідають, що коли Аргонавти після викрадення руна дізналися, що Еіт своїм кораблем зайняв гирло Понту, то вчинили дивовижний і достопам'ятний подвиг: пропливши вгору по річці Танаїдом до його витоків і перетягнувши в одному місці корабель по суші, вони вже на іншій річці, що впадає в Океан, спустилися до моря і пропливли від півночі на захід, маючи сушу по ліву руку; опинившись недалеко від Гадір, вони вступили в наше море...».5

Ці звістки повторюються в оповіданні Антонія Діогена (ймовірно, I в. н.е.): «У розповідь вводиться хтось на ім'я Диній, з допитливості що відправився подорожувати з батьківщини разом з сином своїм Дімохаром. Через Понт і потім від Каспійського і Ірканского моря вони прибули до так званих Ріпейских гір і гирла річки Танаїда, потім внаслідок сильної холоднечі повернули до Скіфського океану, досягли навіть Східного океану і опинилися у сходу сонця, а звідти об'їхали колом зовнішнє море протягом довгого часу і серед різноманітних пригод... Вони прибули і на острів Пулові і тут на час зупинилися в своїх мандрах».6
Подорожі з півдня на північ через Східну Європу здійснювалися з давнини, але змінювалася геофізика, тому ті групи островів, які описували стародавні і античні автори, могли або зникнути, занурившись на дно Арктичного шельфу, або їх рельєфи сильно змінилися. А назви зберігалися в «базі даних», і в інші часи їм знаходилося інше застосування.
Назви Скандія і Скандинавія пережили «третю молодість» завдяки праці Йордану, в VI ст. який написав свою знамениту працю про острів Скандза, який він з відсиланням до Птолемею розмістив на «просторах Північного океану» і прославив як острів, звідки вийшли готи. Твір Йордану досягло піку своєї популярності під час поширення готицизму, тобто в XV-XVI ст., і особливо прославився після публікації праці шведського письменника Іоанна Магнуса «Історія всіх королів свеїв і готів». Праця ця була опублікована братом письменника Олаус Магнусом, автором відомої книги з географії та етнографії народів Північної Європи. Олаус Магнус створив у додаток до цієї праці не менше знамениту карту Carta Marina (1539), де вперше помістив назву Scandia на місці сучасної Швеції, яку його брат прославив як прабатьківщину готів. Принаймні, на карті німецького картографа Ніколауса Германус (1420-1490), прикладеної їм до «Космографії» Птолемея, опублікованій в 1467 р., це назва не виявляється стосовно тієї території, де можна припустити нинішній Скандинавський півострів. Закріплення назви Скандза, Скандинавія, таке звичне нам сьогодні, відбувалося, судячи з усього, саме в десятиліття, коли став набирати силу шведський і німецький готицизм.

Наводжу на підтвердження уривок з роботи німецького картографа XVI ст. Якоба Циглера «Скондія» (Schondia), опубліковану в 1532, c описом півночі Європи: «Щодо Йоталанд, Свеяланд та Фінляндії, а також Лапландії, яка простягається до Північного полюса, крім того - Гренландії, Херсонеса (Chersonesus) і острова Туле я отримав роз'яснення від найдостойніших готських єпископів Іоанна Магнуса Упсальского і Петера Вестеросского, з якими я здружився під час мого перебування в Римі і провів з ними багато часу. Упсальский єпископ ще до мого приїзду почав писати свої коментарі щодо Скандинавії і давав мені їх для прочитання».
Але з часу створення карти Олауса Магнуса і до остаточного закріплення назви Скандинавія за нинішнім півостровом пройшло ще якийсь час. Принаймні, в XVII ст. на місці назви Скандію на шведських саморобних ескізах до карт можна було побачити і назву Гіперборея. Отже, у нас немає чітких географічних даних про те, який острів мався на увазі Йорданом, а також які острова малися на увазі античними авторами під назвами Скандію або під Scatinavia. Що стосується Terra Scania або Сконе, то вона точно не підходить як місце результату готів, оскільки в раннє середньовіччя була населена данами, а не шведськими гетами.
Таким чином, відповідь на питання про те, звідки виходили готи, відповідно до висновків західноєвропейської медієвістики, включаючи і скандинавську, такий: ті, хто раніше інших став іменуватися готами, проживали на території сучасної Польщі або дещо південніше. Як виглядав ландшафт Центральної Європи в раннє середньовіччя, слід вивчити окремо.

Тепер розглянемо питання про те, хто такі готи. І для початку ознайомимося з тим, яку реакцію міф про шведо-готах викликав у сучасників, тобто у західноєвропейських істориків XV -XVI ст. У своїх публікаціях я розповідала про те, що образ Швеції, як прабатьківщини готів, розроблявся цілим рядом представників шведського готицизму, найбільшою фігурою серед яких був вищезгаданий Іоанн Магнус. Більшу частину свого життя І. Магнус провів за межами Швеції, в європейських центрах гуманізму, де ревно прагнув відстоювати ідею давності Швеції та її особливу місію. Магнус з юності присвятив себе духовній кар'єрі і в 1517 р. як повноважний шведський легат був направлений до Риму, де відразу ж виявився залученим у вир ідейного протиборства, що панував в Італії і пофарбованого «антиготскою» пропагандою італійських гуманістів.7

І. Магнус ніколи більше не повертався на батьківщину, оскільки негативно поставився до реформаторської політики шведського короля Густава Вази і не побажав відмовитися від католицизму і визнати лютеранство, що поставило його в опозицію до короля. Тут же в Римі він взявся за перо і почав писати свою історичну феєрію про готів - стародавніх пращурів шведських королів. Над цим твором І. Магнус працював до самої смерті в 1544 р., хоча перший варіант був завершений вже в 1540 році. Опубліковано воно було братом І. Магнуса, Олафом Магнусом під назвою «Historia de omnibus Gothorum Sveonumque regibus» в 1554 р. в Римі. Це твір приніс І. Магнусу посмертну славу серед західноєвропейської освіченої публіки, а в майбутньому воно відіграло злощасну роль для російської історії, зробившись однією з виливниць норманізма.
Що спонукало І. Магнуса стати піснепівцем і глашатаєм шведського готицизму? У першу чергу, звичайно, об'єктивний хід розвитку західноєвропейської ідейно-політичного життя XV -XVI ст., Тон якій задавали італійські гуманісти і їх інформаційна війна проти німецькомовного населення Священної Римської імперії, яка велася у формі так званої антиготської пропаганди, тобто у формі осміяння історії та культури північноєвропейських країн. Чому ця пропаганда велася у формі пред'явлення абсурдних історичних рахунків німецькомовному населенню як «готам»?
Так адже на війні як на війні! Пропаганда повинна бути простою і дохідливою. Тим більше що в середовищі населення німецьких міст постійно був присутній раздратовуючий римсько- католицьку церкву фон протесту проти «папської тиранії». А якщо до цього додати заможність і яскраву культуру німецьких міст, то все воно доводилося під стать і утворювало гідну мішень для пропагандистського обстрілу. Бренд «гото-німецькі варвари» став ліпиться італійськими гуманістами з відомих ще з античних часів назв готовий (готонов, Гутов) і германців як загальної назви для північноєвропейських варварів. Це було тим більш зручно, що обидва імені мали туманне походження і заплутану історію, про що буде сказано нижче.
Багато зробив для впровадження цього бренду в суспільну свідомість такий італійський гуманіст як Флавіо Бьондо (1392-1463). Він був секретарем папської канцелярії і, природно, людиною, досвідченим в словесній казуїстиці. Як всі італійські державні та церковні діячі епохи Відродження, він приділяв багато уваги відтворенню «світлого минулого» італійців, написав кілька праць з римської історії, в яких неухильно проводив думку про те, що причиною краху Римської імперії було готське завоювання або навала германських варварів.8
Коротше, про терміни домовляються, та італійські гуманісти стали дружно і споро використовувати термін «гото-німецькі варвари» в прагненні довести історичну «провину» німецькомовного населення Священної Римської імперії в руйнуванні великої античної культури. Саме ця інформаційна війна вивела з кола забуття і поставила на загальний огляд працю Йордану «Getica».

Виявлена ​​Е. Піколломіні в 1450 р. рукопис праці Йордану в 1515 р. була вперше опублікована німецьким гуманістом Конрадом Певтінгером. Але ще в рукописі вона швидко стала вводитися у науковий обіг німецькими та шведськими істориками. Німецький теолог та історик Кранц (ум.1517 р.) створив свою «Датську, шведську і норвезьку хроніку», де значна частина була присвячена історії готів, взятої з рукопису Йордану. У 1470 р. шведський історик Ерік Олай написав латиномовну історію готських правителів - вихідців з Скандії/Швеції. В 1455 р. була виявлена ​​рукопис твору Тацита «Німеччина», і в 1519 р. праця Тацита була виданою ельзаським істориком Беатуса Ренанусом. Все це розкручувало маховик ревного вивчення джерел, які могли б послабити або повністю спростувати звинувачення італійських гуманістів. Але це була нова тенденція, викликана до життя політикою. Однак у той час залишалася і наукова традиція, яка зустріла цю «новоготську» історіографію з насмішкою.

У 1517 р. вийшла праця польського історика М.Меховского «Трактат про дві Сарматії», де автор, згідно з античною традицією, згадував і готів, як народ, що жив біля Чорного моря і в Малій Азії, звідки вони і почали завоювання і міграції. І. Магнус відразу ж відреагував листом протесту Меховський, оскільки угледів у його роботі зазіхання на ідею походження готів зі Швеції. Цікаво навести кілька фрагментів з листа Магнуса:

Немає новини, більш захоплюючої і чарівної для мене, гота, або якщо це більш відповідає Вашому розумінню, - шведа, ніж та, яка знайомить з новим дослідженням, що зачіпають походження готів, і від якого ми вправі очікувати достовірності та грунтовності в прагненні досягти ясності в даному питанні. Я завжди відчував глибокий інтерес до читання робіт історичних письменників і космографію... насамперед з особливим завзяттям прагнув я отримати повне знання про те, звідки увірвалися в життя так звані готи - цей варварський, що несе загибель і розкладання, безбожний народ.
О всеведючий господь! Ми бачимо, що найвідоміші історики та географи античності, згадуючи готів, з усією визначеністю говорили, що вони вийшли з королівства Швеції - моєї батьківщини.
Якщо хтось може спростувати свідчення про те, що ці готи були шведи, то мені б хотілося, щоб були наведені справжні або хоча б надумані підстави.
Не раз доводилося мені вступати в дискусії і суперечки з чужинцями про те, якими якостями володіють різні народи. Але як тільки вони дізнавалися, що я - готська людина, то говорили, що готів треба побоюватися, що варварам слід мовчати, а слов'янам - зникнути на віки вічні; з виразами огиди і прокльонами на адресу кодла цього безбожного народу повідомляли вони з усією незаперечністю, що його нащадків треба уникати, як зміїне насіння...
Явно з цих міркувань, які повинні розуміти, як добродії, мої вищеназвані пращури - готи, коли вони долучилися до святих звичаїв християнської релігії, то, залишаючи свої язичницькі омани і звички, захотіли поміняти і своє язичницьке ім'я - готи на шведів і вирішили, що області, які були відомі під ім'ям Готії, з цих часів отримали ім'я Швеції... 9

Як бачимо  хід думки Магнуса простий: ми завжди знали, що ми - готи, але стали приховувати стародавнє ім'я під назвою Швеція, боячись людських проклять. Варто звернути також увагу на те, що кілька десятиліть розкручування ідеї про Швецію як прабатьківщину готів призвели до того, що І. Магнус увірував в наявність давніх джерел, що підтверджували ці ідеї, в той час як таких джерел не мали.
На це і вказав Меховский, опублікувавши лист Магнуса разом зі своєю уїдливою відповіддю на нього, де написав, що для нього очевидно, що його молодий друг начитався вигадок старовинних письменників про величезнеий густонаселений острів Скандію, де проживало безліч народів. Але що говорять йому його власні враження? По дорозі в Рим він міг на власні очі переконатися, наскільки мала і бідна його Скандинавія. Так, знаючі історики повідомляли про вихід готів з Готії, але ніхто не писав, що це була Швеція чи Фінляндія! Як же він чи інші представники готицизму зможуть коли-небудь довести, що вестготи і остготи вийшли з тих його двох областей, які носять співзвучні назви, хоча немає жодного данського, шведського або готського джерела того періоду? Не можете ви пред'явити шведського джерела від тих часів, бо їх немає, і що було в минулому Швеції, забуте. «Щастя Вам! Знайдете щось путнє , то напишіть».10
Принизлива відповідь Меховського, припускає Йоганнессон, послужило, можливо, тим імпульсом. під впливом якого І. Магнус звернувся до написання шведської історії чи історії про конунга готів і свеїв в дусі готицизму. Головними «джерелами» для нього стали його шведський попередник Ерік Олай, який ототожнював Швецію з островом Скандію або прабатьківщиною готів, які завоювали Рим, і німецький історик Кранц, також популяризував відомості з праці Йордану, тобто німецький і шведський готицизм. Ось і всі «джерела».

Таким чином, ми бачимо, що ідея про Швецію як прабатьківщину готів була запущена в життя силою політичних інтересів, а історична наука відразу ж стала сміятися над цією ідеєю. М. Меховский, крім грунтовного знання античних і західноєвропейських авторів епохи Відродження, спирався і на сильну польську історіографію. Слід нагадати, що одним з найбільш авторитетних польських літописців, що вплинули на наступні покоління істориків, був Ян Длугош (1414-1480), найбільший знавець історичних джерел, що чудово знав і історію Східної Європи.
Тому, починаючи з'ясовувати питання про те, хто ж такі готи, треба чітко уявляти собі змальовану диспозицію: питання про готів в XV -XVI ст. виявився розділеним між двома сферами - сферою наукових досліджень і сферою політичних інтересів, де наукові відомості не відповідали політичним запитам. Політика, природно, перетягнула, а наука була на довгий час віддана забуттю. Як це сталося, ілюструється наступною історією, з якої видно, яке значення шведська корона надавала успішному розвитку політичного міфу про Швецію як прабатьківщину готів.
Серед вчених людей, з глузуванням що сприймали версію про шведо-готів, був шведський історик і прославлений реформатор шведської церкви Олаф Петрі (1493-1552). Причому за цю критику він мало не поплатився життям. Петрі був правою рукою шведського короля Густава Ваза в справі утвердження лютеранства в Швеції. Але король був кровно зацікавлений і в створенні солідної історичної праці, яка показала би генетичний зв'язок шведської історії з історією стародавніх готів. Спроби приписати історію древнього народу готів як пролог до шведської історії робилися ще при попередниках Густава Вази і вже тоді використовувалися в обгрунтування особливих політичних амбіцій шведських правителів, які для їх здійснення потребували історичної доктрини, що обгрунтовувала перевагу Швеції серед інших скандинавських країн. Героїчне минуле готів як прямих пращурів королів Швеції в якості преамбули до панорами шведської історії, було співзвучно цим цілям.
Коли король Густав Ваза усвідомив потребу у використанні ідеї «світлого минулого», хоча б і відмінного, для розробки консолідуючої суспільство ідеології, то зрозуміло, що в ролі такого політтехнолога бачився Олаф Петрі. Це йому, а не дисиденту і неповерненцю Іоанну Магнусу приготовлювалася самою долею стати першою особою на ниві плекання офіційної шведської історії, маючи на увазі його становище як одного з найбільш авторитетних шведських проповідників лютеранства і завдяки цьому - його близькості до короля Густаву Вазі. Король, природно, чекав, що «майстер Олуф», так вірно послуживши йому в справі введення в Швеції лютеранства, виступить і творцем політично коректної праці, який закріпив би за Швецією ясновельможний вінець прабатьківщини готів і дав би молодій династії Ваза давнє коріння. О. Петрі взявся за роботу, і протягом 1530-1540-х років створив працю «Шведська хроніка», який і підніс королю.11
Але «Шведська хроніка» Петрі викликала гнів короля, оскільки в цій роботі, за словами шведського дослідника Йорана Сальгрен, Петрі виявив повну відсутність національного марнославства, а в XVI ст., Пронизаному шовінізмом, його пошуки істини не могли бути зрозумілі. Що тут малося на увазі, яку істину шукав О. Петрі? Все дуже просто: «майстер Олуф» написав нарис реальної історії Швеції в давнину, такою якою він її знав (як і Меховский). Ось кілька витягів з неї:

Слід знати, що в наших шведських хроніках досить мало достовірних відомостей про те, що було у нас в дійсності в часи, що передували християнству. У житті наших пращурів мало було подій, про які варто було написати, а в деякі часи і взагалі писати не було про що. Те небагато що, що було, записувалося за допомогою єдиного листа, наявного в нашій країні в колишні часи і яке зараз називається рунічними літерами.
Тільки рунічним правописом могли бути зроблені якісь невеличкі записи, бо латинський правопис, яким ми користуємося зараз, прийшло до нас разом з християнськими місіонерами. І коли був прийнятий латинський шрифт, то колишній правопис виявився забутим, а разом з ним забутим виявилося майже все, що було на ньому написано... У нас немає надійних відомостей про те, чи писали наші пращури що-небудь значне рунічним правописом чи ні, оскільки до нас дійшло дуже мало достовірного від дохристиянського періоду. Одна датська хроніка (швидше за все, мається на увазі Саксон Граматик - Л.Г.) багато розповідає про те, що було в минулі часи в трьох наших королівствах, і розповідь веде в глибоку старовину. Але навряд чи у її автора є для цього підстави, бо і в Данії здійснюють ту ж помилку, що і у нас, намагаючись в давнину історії відшукати велич як нагороду нащадкам. Але страшно думати, що при цьому істина вислизає від нас, а цього письменники хронік повинні побоюватися більше всього...
Вельми сумнівно, щоб у нас в колишні часи були які-небудь письмові джерела. Проте добре відомо, що у наших пращурів, як у греків і латинів, були в ужитку поетичні вірші і казки, які складалися на честь видатних чоловіків, які відзначилися подвигами і великими діяннями... розповіді розквітали фантазіями і словесами, героям приписувалися почесті й регалії... Перші укладачі датських і шведських хронік поклали в їх основу багато зі старих вигадок, пісень та інших вигаданих творів, що залишилися від колишніх часів і виклали все це письмово, хоча невідомо, що було насправді, а що ні... і оскільки у нас, шведів, немає жодного старовинного історичного твора, як у деяких інших народів, то немає у нас і достовірних відомостей ні про походження нашого шведського народу, ні про те, якою Швеція була в давнину.
У загальновідомих історичних працях розповідається про Готське королівство і про час його виникнення. Але хіба можна хоч скільки-небудь серйозно думати, що ці розповіді стосуються гетів, які зараз живуть у Швеції? Ті старовинні готи (хоча чи такі вже і вони старовинні, як деякі вважають?) Або той народ, який першим став називатися готами, ніяк не міг бути тим самим народом, який жив у нас в Швеції. Цей народ проживав на місці нинішньої Угорщини або кілька південніше. Країна готів перебувала там ще з давнини, з часу після Потопу, і про це є багато письмових свідчень. Навряд чи вони переселилися туди з нашої країни. Більш правдоподібно, що частина їх колись переселилася звідти до нас і залишилася тут. Але все це точно невідомо, гадаючи, нам не визначити, що було достовірним в ті далекі часи, тому краще цим не займатися зовсім, ніж хребти навмання...

Ех, і розлютився ж Густав Ваза, прочитавши простодушні одкровення «майстра Олуф». Адже «Шведська хроніка» Петрі навіть не ставила під сумнів основоположну для готицизму ідею ототожнення Швеції з прабатьківщиною готів, вона просто-напросто знищувала її, не залишаючи від міфу каменя на камені! І заради чого? ! Істина йому, бачте, потрібна?! Правдошукач, інтелігент! У в'язницю, поганця, на плаху! А королю що робити?!
Адже зовсім недавно - в 1523 році - Густав Ваза прийняв у своє управління країну, розорену і залиту кров'ю в незліченних битвах і битвах між представниками шведської знаті і королями Кальмарской унії - вихідцями з Данії, Поморського - Мекленбургского будинку або Баварії. Перший період його правління був відзначений низкою великих повстань в різних областях Швеції, що було реакцією на посилення податкової політики, а також на релігійну реформу і введення лютеранства замість католицтва. Для об'єднання розтерзаної країни в функціонуючий організм Густаву Вазі як повітря потрібна була відповідна ідеологія, або, як сказали б зараз, національна ідея. Думка про те, що об'єднуюча національна ідея - це дітище національної історії, представленої картинами славного минулого народу, вже понад півтораста років освоювалася західноєвропейським гуманізмом. Саме така праця - блискучу героїчну сагу про «древніх готів» очікували від Олафа Петрі.
А Петрі став у позицію блаженного правдошукача і пустився в міркування про те, що, мовляв, хто ж його знає, що було в давнину в Швеції: культури у нас не було, письмових джерел теж, рифмоплетство одне да рунічна писемність, так на ній не дуже розженешся складати, а якщо щось і було, так все це до нас з континенту прийшло, а не навпаки, від нас - туди. Невміння зрозуміти запити моменту обійшлося «майстру Олуф» дорого :він був звинувачений в тому, що у своїй хроніці намагався навіяти в уми підданих короля «отруту зради» («förgiftigh otrooheet»), і засуджений до смертної кари.
Вирок, правда, не був приведений у виконання, король помилував Петрі (все-таки майже «основоположник» лютеранства в Швеції), засудивши сплатити великий штраф, і той навіть продовжив свою кар'єру релігійного діяча і письменника. Але володарем історичних дум шведського товариства «майстер Олуф» так і не став. Густав Ваза заборонив друкувати його «Шведську хроніку», розцінивши її як шкідливий твір. Після смерті Петрі король наклав арешт на його архів, підозрюючи, що там можуть перебувати інші «таємні» хроніки неблагонадійного змісту, які слід взяти під контроль для того, щоб «цей М. Олуф (як якби він був найбільшим ворогом Швеції) не міг б більш виставляти Швецію на осміяння, опльовування і наругу, як він вже зробив, написавши цю свою хроніку (тобто «Шведську хроніку» - Л.Г.)».12
Таким чином, правдива, заснована на джерелах концепція історії Швеції, представлена ​​Олафом Петрі, була оголошена наругою шведського минулого, а сам автор - ворогом народу. В якості офіційної історії Швеції була затверджена вигадана історія І. Магнуса про готів - прямих предків шведських королів, і на ній стали виховуватися покоління шведів, викликаючи то ейфоричні почуття, про яке йдеться в цитаті Нордстрема на початку статті.
Праця Магнуса отримала загальноєвропейську популярність. Він видавався в Базелі в 1558 р., в Кельні в 1567 р. і став поступово однією з найбільш популярних творів. Сучасник Магнуса, датський професор Ханс Мюнстер з незадоволенням писав в 1559 р. з Лондона, що історія про королів готів і свеїв розкуповується в Лондоні нарозхват, і разом з цим поширюються серед довірливих іноземців безпідставні вигадки «великого Гота» (тобто І. Магнуса), і що датському королю теж слід знайти автора, здатного створити подібну працю про Данію.
Цими загальноєвропейськими шляхами як частину шведського політичного міфу Магнусова історія про готів зі Швеції прийшла і до Росії у XVIII ст. Але якщо в Швеції в останні десятиліття історична думка відмовилася від фантазій І. Магнуса і визнала, фактично, правильність погляду О. Петрі на давню історію Швеції, то в Росії за них тримаються із завзятістю, гідною кращого застосування, і саме російські археологи - останній притулок Магнусових фантазії.

Нагадаю слова Д. Харрісона про те, що як письмові джерела, так і сучасний археологічний матеріал спростовують результат готів або тих, хто вперше став називати себе готами (дуже важливе застереження!) зі Швеції. Кинемо і ми побіжний погляд на відомі джерела, щоб побачити, в якому контексті і в якому суспільстві зустрічається там ім'я готів і завдяки цьому визначити, хто називав себе готами - необхідне уточнення питання «хто такі готи?» І як їх ім'я поєдналося з ім'ям германців?
У візантійського історика VI ст. Прокопія Кесарійського ми зустрічаємо, наприклад, згадку імені готів і в якості окремого етноніма, і як збірної назви для багатьох народів: «У колишні часи готських племен було багато, і багато їх і тепер, але самими великими і значними з них були готи, вандали, візіготи і гепіди».13
А ось германці у Прокопія Кесарійського не ототожнюються з готами: «Вандали перш жили у Меотиди. Страждаючи від голоду, вони попрямували до германців, званими тепер франками, і до річки Рейну, приєднавши до себе готське плем'я аланів».14
Отже, ми бачимо, що в V -VI ст. багато народів могли виступати під загальним ім'ям готів: вандали, алани, але не германці. Про германців і готів в цей період говорили як про різні народи або різних груп народів, що складали різні етнополітичні спільності. Крім того, в той час була відома традиція пов'язувати походження готів з савроматами і меланхленів: «У попоредній час, правда, вони (готи - Л.Г.) називалися савроматами і меланхленами».15
Про східноєвропейське походження готів нагадував М.Ю. Брайчевський, відзначаючи, що причорноморських готів не можна розглядати як «чистих» германців і що для пізньоантичних авторів готи були аборигенами причорноморських степів, а їх етнонім в джерелах виступав синонімом назви «скіфи».16 У готського історика Йордана (середина VI ст.) Готи - наступники фракійських гетів, у візантійського ж історика Феофілакта Сімокатта (початок VII ст.) гети ототожнювалися зі склавинами.
Ось ще приклад з Прокопія Кесарійського: «Вандалів і аланів Гізер (король вандалів у 428-477 рр.. - Л.Г.) розділив на загони... Кажуть, однак, що число вандалів і аланів в колишні часи не перевищувало п'ятдесяти тисяч... Потім лише завдяки народженню у них дітей та приєднанню до них інших варварів вони дійшли до такого велелюддя... Але імена аланів та інших варварів, крім маврусіїв, були поглинені ім'ям вандалів».17
Відомий австрійський медієвіст і дослідник історії варварів Х. Вольфрам зазначав, що з першого згадування імені «готи» античними джерелами між 16 і 18 рр.. н.е., в перебігу декількох сторіч це ім'я охоплювало найрізноманітніші народи. Були періоди, коли ім'я готів зникало. Наприклад, між часом Птолемея і 60-ми роками. III ст. воно перестало зустрічатися в джерелах, а потім з'явилося знову як етнонім, який змінив назву «скіфи». Однак, проіснувавши ще якийсь час, воно знову кануло в Лету, так ніде і не утворивши середньовічної народності і досить рано перетворившись на міф, доступний кожному.
Строката історія імені готів (включаючи численні форми його прояву, зокрема, як Gutones, Guten, Gothicus в титулі імператора Клавдія II, Gutans, Gauthigoth, дакійський топонім Gothia і пр.) підводить до висновку, що носії цього імені жили в симбіозі з багатьма народами, розчиняючись в інших народах, і як зазначив Вольфрам, так і не утворили власної народності, зате зробилися розсадником історичних міфів. Здебільшого народи, що носили ім'я готів, могли локалізуватися в Східній Європі чи в Центральній і Південній Європі, тобто повторюючи слова Брайчевського, готи ніколи не були «чистими» германцями, оскільки носії цього останнього імені були початково пов'язані з північчю Європи. Але й ім'я «германці» в раннє середньовіччя також час від часу зникало, розчиняючись в інших іменах і народах, щоб через якийсь час з'явитися знову, викликане політичною волею.
У наведеному вище уривку з Прокопія Кесарійського ми бачимо, що ім'я германців до VI ст. розчинилося в імені франків. За півтисячі років до Прокопія Кесарійського ми зустрічаємо опис германців у Тацита в його знаменитому творі «Німеччина».18
Згідно з відомостями Тацита, ім'я германців було відомо в двох значеннях. По-перше, воно згадується античним істориком як стародавня родоплеменна назва однієї з етнічних груп, що жила на східному березі Рейну і прославилася тим, що її члени першими потіснили галлів, перейшовши на західний берег Рейну. По-друге, воно стало відоме як сукупна назва всього населення в силу військових успіхів носіїв імені германців («назва племені запанувало і поширилося на весь народ», - читаємо в «Німеччини» Тацита). Історія звичайна і легко проектуюча на історії багатьох країн і часів: кілька етнічних груп в якості загальної сукупної назви отримують або приймають ім'я одного з членів даної спільності.
Німецький історик Х. Шульце охарактеризував германців на рубежі епох як «варварів з жахливого туманної Півночі, які рятувалися втечею від немилості природи... прагнучи оселитися в межах Римської імперії, і які брали участь в її захисті. У Римі цих північних варварів називали германцями, ім'ям, яке Цезар перейняв від галлів. Ті, в свою чергу, іменували так дикі народи, які намагалися вторгнутися в Галлію за Рейну, а Цезар від їх назви справив позначення області по ту сторону Рейну і Дунаю, назвавши її Німеччиною (Germania). Слово «німець» було не більш ніж вказівкою на вихідців з маловідомих місць на схід від Рейну. Вчені сперечаються і понині про етнічні та мовні однорідності германців».19
Ідея етнічної та мовної однорідності Німеччини Тацита - конструкція представників німецького готіцізма XVI століття. Саме тоді, зазначає Вольфрам, поняття «Germanus» було прирівняне до поняття «Deutsch». Цю «однорідність» і сконструювали представники німецького готицизму - історики Іренік, Піркхеймер та інші, використавши бренд італійських гуманістів про гото-германців, до яких німецькі готицисти під'єднали і шведів. Це була штучна конструкція, але завдяки їй готицизм знаходив свою легенду, свій концептуальний кістяк.
Це, що стосується письмових джерел. З приводу сучасного археологічного матеріалу хочеться нагадати, що такий винахід як вітрило з'явився в країнах Скандинавського півострова тільки на рубежі VII -VIII ст., і цей факт слід враховувати при реконструкції подій початку нашої епохи, пов'язаних з вихідцями зі скандинавських країн укупі з морськими експедиціями. Щодо ж історії народів, що населяли територію сучасної Швеції, то тут особливо слід врахувати, що шведські археологи не знайшли поки судна, придатних для морських експедицій, тільки судна, придатні для прибережного плавання. Крім того, якщо судноплавство так чи інакше зв'язується з королями свеїв, то про гетів, «затиснутих» між данами і свеями, один з найбільших шведських істориків Курт Вейбуль висловився, як про народ сухопутній: «Все, що відомо про шведських гетів, не дає підстав вважати їх морським народом».20

Про що це говорить? Це говорить про те, що всі колишні твердження про морські експедиції вихідців зі скандинавських країн, що відносяться до стародавніх часів, вимагають додаткового і додаткового дослідження.
До якого висновку підводить розглянутий матеріал? Досить очевидно, що ім'я готів пов'язано з історією варварів так званої епохи Великого переселення народів, де основна сцена - Центральна Європа і південь Східної та Західної Європи, а не Скандинавський півострів. Спільності, які виникали і зникали в той сумбурний час, грунтувалися не так на біологічній спільності, а на авторитеті вдалого військового ватажка. Історія цих спільнот, за словами Вольфрама, зрівнює «поняття «народ» і «військо», залишаючись тим самим на грунті історичної дійсності... джерела підтверджують принципову поліетнічність gentes. Вони не є «цілими» народами; вони ніколи не охоплюють усіх можливих учасників одного роду, а завжди є змішаними; їх виникнення - питання не кровної спорідненості, а внутрішнього устрою. Спочатку це означає не більше, ніж об'єднання і підтримка єдності різнорідних груп, що складають варварське військо. Вожді і представники «відомих», тобто тих сімей, які вели свій родовід від богів і можуть відповідними успіхами довести свою харизму, утворюють «традиційні центри тяжіння», навколо яких виникають нові племена: завдяки їм етнічні спільності дробляться і змінюють свій склад. Хто відносив себе до цієї традиції, за народженням або в результаті випробувань, той був частиною gens, тобто учасником спільності, що має спільне походження не по крові, а за переказами».21
Отже, історія носіїв імені готів - це історія тих нетривких поліетнічних утворень, які жили як «військо», а не як «народ». У бурхливому вирі подій ім'я переходило від родоплемінної назви до групи народів, а народ, народжений в давнину з одним ім'ям, міг міняти його і продовжувати жити під іншим. Тільки найбільш сильні етнополітичні організації пережили ці «смутні часи» і, переплавивши у своїх горнилах нестійкі спільноти, стали до кінця названої епохи утворювати народи і держави. Готвв серед таких сильних етнополітичних не виявилося.
І якби не особливий збіг політичних обставин, можливо, ім'я готів теж залишилося б одним з багатьох варварських імен, знання про яких не виходили б за орбіту академічної освіченості.
Правда, є одна обставина, над яким варто поміркувати. Готські правителі приділяли велику увагу перекладання подій свого життя і діяльності в форму історіописання. Можливо, такими ж були й інші правителі варварів, можливо, ми просто знаємо про готів більше, ніж про інших. Але тим не менш. Залишилося, наприклад, свідоцтво про те, що король вестготів Евріх висловлював зацікавленість у написанні історії готів Аполлінарій Сидоні (430-486 рр..), Прославленим галло-римським письменником і поетом, дипломатом, єпископом Клермонта . Сидоній відхилив пропозицію. Вольфрам висловив жаль з цього приводу, оскільки, за його відомостями, Сидоній володів серйозними і точними знаннями щодо історії королів вестготів і ми могли б позбутися багатьох «можливо» при вивченні історії готів. Але саме точні пізнання і стали причиною того, що Сидоній відхилив пропозицію Евріха, а також того, що Евріх прийняв цю відмову. Історія королів вестготів була написана більш ніж через сто років архієпископом Ісидора Севільського.
Але ми користуємося, як відомо, історією Йордану, який переказав працю Кассиодора, який служив при дворі Теодоріха Великого і який писав у 538-539 рр.. Жодного фрагмента праці Кассиодора до нас не дійшло, а дійшла тільки його характеристика свого твору, як спроба пов'язати історію готів і римлян, для чого він використовував напівзабуті варварські легенди. Ці «легенди» переказав Йордан, згадавши від себе про якихось «древніх піснях» готів, на які він спирався. Такий опис історії виникнення основної праці про готів дуже нагадує виникнення Магнусова праці про готів, яких він у свою чергу намагається «зв'язати» зі шведськими королями.
Тому в сучасній медіавістиці спостерігається не тільки критичний перегляд міфу про готів як вихідців зі Скандинавії, але і добротність джерела, з якого цей міф виріс, а саме «Гетики» Йордану. Про це можна прочитати в статті Д.С. Конькова - "Гетика" Йордану - готський історичний переказ або кон'юнктура епохи: сучасний стан вивчення проблеми.
І зовсім наостанок: якщо історія готів різними нитками прив'язана до давньоруської історії, то російським медієвістам пора критично переосмислити те, що зараз відомо про готів і чітко відокремити історичну субстанцію від примари історії, створеної фразами.
 
Лідія Грот, кандидат історичних наук