Акт 30 червня 1941 року: перекреслення української державності

Свій погляд на цю подію пропонує телеграм-канал United in Blood.

Почнемо зі спростування міфу про те, що акт був виступом проти німців. Читаємо витримку з самого акту:

"Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свойого Вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі і світі та допомагає Українському Народові визволитися з під московської окупації".

Після такого сприймати повоєнні бандерівські історії про «антинацистське повстання» без здивування та усмішки дещо складно.

Ще перед скликанням зборів у будинку «Просвіти» на площі Ринок Ярослав Стецько та капелан батальйону «Нахтігаль» Іван Гриньох пішли за благословенням до митрополита Андрея Шептицького, який був у релігійній Галичині найбільшим авторитетом. Візит відбувся ще о 4 ранку. Митрополит не був членом ОУН, проте мав зв’язки з цією організацією і поцікавився, де полковник Мельник, якого він знав як Вождя. Бандерівці збрехали, що полковник Мельник про все знає і з’явиться на творення загальнонаціонального уряду вже в Києві. Шептицький дав благословення і написав пастирського листа. На збори до будинку «Просвіти» він відрядив отця Йосипа Сліпого, як представника УГКЦ. І лише через кілька днів, дізнавшись суть справи в листуванні з Андрієм Мельником, Шептицький відкликав своє благословення.

Цікаво також звернути увагу на слухачів акту, яких заради гарної картинки на площу Ринок довелося зганяти: у Львові ще лунали постріли, і зайвий раз швендяти містом могло бути небезпечно. Ще цікавішою стає картина з урахуванням національного складу населення міста: згідно з переписом 1931 року, українці, становили 15,9%, тоді як поляки 50,4%. Тобто скликані бандерівцями Українські Національні Збори реально представляли навіть менше третини населення міста.

Взагалі серйозні люди проголошують державність тоді, коли вони можуть її захистити. Наприклад, за проголошену 1 листопада 1918 Українську Державу Січові Стрільці встелили вулиці Львова трупами ляхів та цивільних, якім руки свербіли постріляти навмання. Коли ж німецька адміністрація почала перебирати від Українського Державного Правління керівництво львівськими установами, то бандерівці здали їх без жодної краплі крові: перші акції проти німців почалися аж восени, коли 19 вересня 1941 р. під час арешту член ОУН(б) застрелив офіцера СД (служба безпеки) М. Сендегу. Відповіддю стала страта 50 арештованих бандерівців та цивільних заручників.

Після проголошення Акту своє невдоволення Стецьку висловив Альфред Бізанц, колишній підполковник УГА: він заявив, що акт є порушенням домовленостей між німцями та ОУН. Бізанц зажадав, щоб Стецько негайно виїхав до Кракова, де мав бути Бандера і спільно з ним обговорити ситуацію, що склалася.

Запис краківської бесіди - один із найцікавіших документів у цій історії. З німецької сторони розмову провадив заступник державного секретаря в Генерал-губернаторстві Ернст Кундт. На початку розмови, що відбулася 3 липня, німецький держсекретар висловив своє розуміння умов, в яких перебували українці, та зумовлену цим нетерплячість, а разом з цим тонко натякнув, що особисті політичні амбіції шкодять усім українцям, коли беруть гору.

"Якщо ви до цих пір спостерігали за тим, як фюрер завойовує країни і після завоювання наводить там порядок, то ніколи ще в той момент, коли територія ще не зайнята військами, законодавчу владу не здійснював цивільний уряд, все одно, чи був він німецьким або іншим. Спочатку потрібно зачистити область оперативних дій праворуч і ліворуч від Лемберга. І доки радянська російська армія повністю не розбита, країна вважається областю оперативних дій і виключно сам вермахт визначає, як довго керує нею, але ані німецький, ні інший цивільний уряд. Спочатку країну потрібно завоювати, а потім вже ставати до її будівництва заради миру і майбутнього. Таким чином, для будь-якої розумної людини з самого початку виключено, що в момент, коли приблизно в 100 км від кордону генерал-губернаторства ще йде битва не на життя, а на смерть, тут вже можна займатися політикою в подібній формі. Що збираються робити законодавчі збори? Для кого встановлювати закони? Міський комендант, якого завжди призначають в таких випадках, зазвичай дбає про порядок і про те, щоб нагодувати війська.

Я розумію нетерпіння людей, які століттями прагнули до вільного життя своєї нації, відібраної у них росіянами та поляками. Я розумію, що вони не можуть навіть чекати, щоб пережити цей момент. Та і я сам, як судетський німець, 20 років боровся проти чехів. Але горе нації, яка в той момент, коли вона йде до мети, втрачає розум. Якщо ви дійсно політики, ви не повинні втрачати спокою".

Разом з тим Ернст Кундт впродовж всієї розмови наголошував, що право вирішувати політичне майбутнє територій та призначати уряд новоствореної країни, звільнених кров’ю німецького вояка, належить виключно фюреру, а тому поцікавився у Степана Бандери, чи повідомив він про Акт 30 червня німецькі установи. Бандера, поруч із запевненнями у небажанні шкодити німецькій політиці, наголосив, що українці на чолі з ОУН ведуть боротьбу вже 20 років за українські цілі. Крім того, він заявив, що «Великонімецька держава, особливо націонал-соціалістична, наш головний друг і в даному випадку той, хто досі стояв на нашому боці».

На повторні запитання про узгодженість проголошення Акту з німецькими службами Бандера відповів, що приблизно 15 червня подав до райхсканцелярії меморандум про необхідність формування державного правління, та остаточної відповіді від нього не дочекався. Абвер же покликався на некомпетентність у вирішення таких справ:

"Я віддав цей наказ як керівник організації ОУН, тобто як керівник українських націоналістів, оскільки ця організація очолює український народ".

На прощання держсекретар заявив, що про боротьбу українського народу німці добре поінформовані, і що не тільки група Бандери боролася проти окупантів. Втім, така ремарка пройшла повз вуха великого політика, який «за дорученням ОУН оголосив» себе «вождем», бо навіть після неї він заявив:

"Я хочу ще раз заявити і дати зрозуміти, що, віддаючи всі свої накази, я не спирався на наказ або згоду з боку будь-якої німецької інстанції. У всіх наказах, які я віддав, я спирався не на будь-які німецькі інстанції або згоду німецьких інстанцій, а тільки на мандат, отриманий мною від українців".

Як бачимо, Бандері дуже подобалося уявляти себе у шкурі ще не вбитого ведмедя. Коли і яким чином український народ попросив Степана Бандеру ним керувати, історія мовчить. Втім, цим страждав не лише він. Якщо читач відкриє збірник документів «65-та річниця проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941» і подолає шизофренічні трактування сучасних істориків, то у частині з документами на сторінці 85 побачить «Пoстaнoву голови Українського державного правління у Львові Я. Стецька про створення Українського державного правління». Тримаючи в голові дату документа -  3 липня 1941 року - читаємо в ньому симптоматичний пасаж:

"фaктy ентузіястичного прийняття Краєвого правління українцями теж з Осередніх i Cxiдниx земель України та пiдпopядкyвaння їх Крaєвoмy правлінню, як пepшiй влaдi, щo з вoлі yкраїнськoгo народу ствopилaся на yкpaiнській зeмлi пo 23-x poкax нeвoлi".

Нагадуємо, що тільки Житомир німці звільнили 9 липня, а Стецько ще 3 липня писав щось про Східні землі.

Оскільки новосформоване Українське Державне Правління не мало жодних фондів, бандерівці вирішили збирати кошти від хати до хати. Зібрані кошти пішли в нікуди, і якби німці відкинули всі політичні звинувачення, для арешту вистачило б і «незаконного збору коштів з сумнівною метою».

5 липня Кундт взяв участь у нараді з представниками СД в Берліні. На пропозицію старшини Абвера Ервіна Штольце, німці вирішили не вживати суворих заходів, а обмежитися домашнім арештом. Випереджаючи в читачів асоціації з ізоляцією в 4 стінах уточнимо, що Стецько та Бандера мали право пересуватися Берліном, а також зустрічатися з представниками інших держав, як, наприклад, Японії та Литви. До речі, «арештовували» Стецька не німці, а мельниківець Остап Чучкевич, працівник СД, майбутній старшина дивізії СС «Галичина» і один із кавалерів Залізного Хреста І класу та срібної планки «За ближній бій».

Зрозумівши марність спроб достукатись до совісті і честі великих державотворців, німці лише 15 вересня по-справжньому арештовують Стецька та Бандеру, через їхню незгоду відкликати «Акт».

Юрій Горліс-Горський (той самий) був наступної думки про Акт 30 червня: 

"Ми радили Бандері контроверсійного проголошення "відновлення" Української Державности не робити, а вичікувати на нагоду, щоб таке проголошення зробити у згоді, однодушно в столиці України, в золотоверхому Києві, а не на провінції України, у Львові. Та Бандера на це рішуче не погодився".

Колишні холодноярці та їхні діти, присутні тоді в червні 1942 в селі Олександрівка, гостро засудили такі нерозважні деструктивні дії Бандери та його однодумців. Вони підкреслили, що Державність України належить проголошувати не у Львові, а в серці столиці України, в золотоверхому Києві, бо йшлося у тому проголошенні не про Галицьку, а про Соборну Українську Державу.

Своє настановлення до бандерівської витівки висловив і командувач Поліської Січі Тарас Боровець, назвавши її «оперетковим державним актом»:

"Акт не був волевиявленням всього українського народу через репрезентативно-парляментарні органи. Він був наспіх проголошений кількома випадковими людьми. З таких причин це не є жоден акт національно-державної політики, а самозванча диверсія і явна отаманія".

Наостанок згадаємо думку Вождя, який виклав її ще за кілька років до своєї загибелі, а саме в листі 17 червня 1932 року до Євгена Онацького: 

"Національна революція не повинна ставити собі за виключне завдання вибороти для українського народу державність, яка б на другий день провалилась, але вона повинна вже в стадії своєї підготовки перемінити психічну структуру українсь­кого громадянства, щоб воно було здібне взяти участь у підготовці тої револю­ції. Націоналістичний рух мусить далі витворити всю ту необхідну, на мою думку, систему, як думає він після проведення революції забезпечити українську дер­жавність перед небезпеками і як взагалі та держава повинна б виглядати".

Виявивши абсолютне нехтування реальними політичними обставинами, бандерівці вирішили зламати їх через коліно, разом з перспективами української державності, виставивши в очах німецьких визволителів свій рух та весь український народ, чиїми представниками вони себе величали, політично незрілим та непередбачуваним, проголосивши державу ще до того, коли німецька армія дійшла до Дніпра.

Джерело: телеграм-канал United in Blood.

Коментар НО: 

Справжньою метою "Акту" саме це й було – дискредитація українського націоналізму і руйнування союзу України з Третім Райхом. Ця мета й була досягнута підривною організацією, яка називала себе ОУН (р). Формально нею керував Степан Бандера, проте реальним керівникоми був агент НКВД з 1926 року Ріхард Яри. Про це у статті: Трансформагенти, або Корисні ідіоти – головний інструмент гібридної війни (+аудіо).