Аріянські храми в Україні

Атакуюча сварга – це символ Ісуса Хреста і реалізованої людини взагалі (боголюдини, сина Божого). Дракон – це символ безмежних можливостей, які відкриваються перед людиною після опанування нею своєї тваринної природи. 

Попередні статті:

• Арійство (арійське хрестиянство) – реставрація релігії Золотої доби Трипілля
• Арійські обряди та настанови
• Іудохристиянська антитеза
• Світоглядні принципи арійства
• Світоглядна антитеза, лівий шлях
• Сварга і дракон – символи арійства
• Первинні арійські хрестиянські храми прикрашалися сваргами
• Аріанство – релігія знань
• Аріанство у слов’ян
• Скуфія брахманів і Русь кшатріїв
• Русь – земля Тура
• Русь аріанська
• Хрещення варнових богів Русі

ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА
Головний аріянський храм Русі – церкву пресвятої Богородиці – Володимир збудував як кафедральний (центральний) собор на честь хрещення Русі. Його було завершено у 996 році. Настоятелем храму був аріанин Анастас Корсунянин. Вважається, що князь Володимир виділив на будівництво і утримання храму десяту частину надходжень до державної скарбниці, звідси й назва – Десятинна церква. Це був соборний (головний) храм аріанської церкви, тому, скоріше всього, десятина йшла на розвиток всієї церкви. Тобто оновлена варна брахманів отримувала 10% від надходжень до державного бюджету.
Факт десятини свідчить про відновлення Володимиром місцевої традиції матеріального забезпечення духовної сфери. «Дослідниками давно відзначається, що інститут десятини не був характерним для Візантії. Швидше всього й тут Володимир скористався місцевими звичаями і законами. Можливо, не мудрствуючи, він просто переніс систему забезпечення старого язичницького культу на нову церкву. Безсумнівним є лише те, що для створення матеріальної бази своєї церкви Володимир не дотримувався грецької традиції» (Історія релігії в Україні: У 10 т. / Редкол.: А. Колодний (голова) та ін. – К.: Укр. Центр духовн. культури, Інст. філософії НАН України, 1996–1998. – Т1. Дохристиянські вірування; Прийняття християнства / За ред. Б. Лобовика. – 384 с., с. 271).
На жаль, Десятинна церква як головний храм аріанства Русі була повністю зруйнована 6 грудня 1240 р. під час захоплення Києва військами хана Батия. Іудохристиянська пропаганда просуває думку, що церква сама обвалилася під вагою киян, які в ній ховалися від ординців. Щоб переконатися у її безглуздості, достатньо поглянути на масивність будови стародавніх церков, які більше нагадують фортеці.
Більш обгрунтовану думку висуває російський науковець Петро Хом’яков, який стверджує, що храм було спеціально зруйновано як головний центр аріанської віри. Натхненником руйнування виступила іудохристиянська Московська православна церква. Вона не тільки тісно співпрацювала з Ордою (що загальновідомо), а й була співорганізатором «монголо-татарського нашестя» – задля зачистки території від конкуруючої аріанської церкви. Це пояснює, чому саме Десятинна церква була знищена, натомість в інших місцях церкви й монастирі бралися Ордою під охорону. Подібним чином раніше візантійські ортодокси ревносно руйнували аріанські церкви в Болгарії (Хомяков П.М. Россия против Руси. Русь против России: историческое расследование. – Київ: НКР ВГОРУ, 2009. – 232 с., с. 78).
Характерно, що згаданий храм пресвятої Богородиці іудо-християнська пропаганда називає храмом успіння (тобто смерті) пресвятої Богородиці, хоча навіть у наскрізь сфальсифікованій дітьми диявола «Повісті врем’яних літ» чітко написано: «В літо 6499 [991]. Після цього жив Володимир в законі хрестиянськім (в оригіналі – крестьяньстім). І задумав збудувати кам’яну церкву святої Богородиці». Це фундаментальна властивість іудохристиянства як руйнівної інформаційної зброї: все, що пов’язане з життям і процвітанням, при першій нагоді перетворюється ним на смерть і страждання.

Десятинна церква в Києві. Реконструкція північного фасаду.

Головний аріанських храм Русі мав величезні розміри: 32 х 42 метри. За деякими повідомленнями, храм прикрашали 25 куполів (Тихомиров М. Н. Список русских городов дальних и ближних. - Исторические записки, 1952, 40, с. 218-219). В арійській традиції число 25 є числом боголюдини, Ісуса Хреста і Царства божого. 25 – це також символ непереможності, гармонії (2+5=7), оновлення-воскресіння та омолодження. Найпотужніші лікувальні настої традиційно робили з 25-ти компонентів, найсильніші релігійні ритуали здійснювали 25 жерців.

Мозаїчна підлога Десятинної церкви.

Десятинна церква була трьохпрестольна: головний престол присвячено Богородиці. Два інші бокові престоли присвячені святому Миколаю і святому Клименту (тут знаходились мощі Климента і його учня Фіви, привезені з Корсуня).
СОФІЙСЬКИЙ СОБОР: АРІЯНСЬКІ СВАСТИКИ
Будівництво собору святої Софії було започатковано Володимиром у 1011 році , а освячення вже готового храму відбулося його сином Ярославом у 1018 році.
Згідно з дослідженнями д. іст. н. Наталії Нікітенко, Софія є храмом-меморіалом укладення династич-ного шлюбу Володимира і візантійської принцеси Анни. «Весь живопис собору, його сюжети прославляють не Ярослава Мудрого, а його батька Володимира Святославича та його дружину, візантійську царівну Анну. В ті часи твори мистецтва, в тому числі храмові розписи прославляли своїх замовників, нинішньою мовою – інвесторів. Особливо рельєфно образ замовника князя Володимира проступає у світських, не релігійних розписах собору. Це княжий портрет в центрі собору, і фрески сходових веж».
Володимир надзвичайно дорожив своїм династичним шлюбом з Анною. Про такий шлюб мріяло багато навколишніх володарів. Він значно піднімав статус великого князя Русі в очах інших монархів, адже тепер Візантійський імператор був для Володимира швагром (російською – шурином), тобто кровно спорідненим родичем. Окрім того, цей шлюб забезпечував мир з Візантією і давав гарні перспективи для спадкоємця Володимира.
Таким спадкоємцем мав бути князь Борис – син Володимира і Анни. Володимир його найбільше любив, тримав біля себе і покладав на нього великі надії щодо продовження своєї справи. Як правило, правління передавалося найстаршому синові, хоча останнє слово залишалося за батьком. Борис не був найстаршим сином, у рік закладання Софії Київської старшими за нього були Святополк, Святослав, Ярослав і Мстислав.
Отже, шлюб з Анною був ключовим елементом державницьких задумів Володимира. Проте у 1011 році Анна помирає, що ставить ці задуми під удар. Для підтримання свого статусу родича візантійського імператора, Володимир в цьому ж році (за розрахунками Н. Нікітенко – 4 листопада 2011 р.) закладає собор, який має надійно зафіксувати факт династичного шлюбу. Для цього собор присвячено святій Софії (Премудрості Божій) – подібно до найбільшого храму Візантійської імперії, його внутрішнє оздоблення виконується за участю будівельників з Константинополя, а написи робляться гелленською мовою.
Нагадаємо, що перший Софійський собор у Константинополі було побудовано імператором Костянтином Великим у 324–337 роках, а пізніше розширено його сином Констанцієм II. Тобто цей храм був аріанським, і залишався головним храмом аріанської церкви до 380 року. Тому Софія Київська нагадувала не тільки про династичний шлюб, а й вказувала на спільну аріанську віру і проводила пряму аналогію між владарюючими подвижниками аріанства – Володимиром Великим і Костянтином Великим.
Аріанські мотиви, тобто мотиви просвітленого язичництва, у Софійському соборі представлені більш ніж виразно. З погляду іудохристиянства цей храм є абсолютно неправильним. «Так, багатьма дослідниками відзначається неканонічність Київського Софійського собору, особливо його внутрішнє оздоблення, яке називають язичницьким тлом. Не дивно, що язичники в 11 ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського саду... І хоч ікони тут християнські, розміщення їх цілком відповідає канонам давньо-руського храмобудівництва. Орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків – це знакове втілення ідеї безконечності Всесвіту, яка існувала на українській землі ще в часи Трипільської цивілізації» (Історія релігії в Україні, т.1. – С. 279).
Прямою вказівкою на аріанство Софійського собору є широке застосування сварг (свастик) – як атакуючих (чоловічих), такі оберігаючих (жіночих).

Софія Київська (11 ст). Просвітлені святителі під атакуючими арійськими сваргами – символом Ісуса Хреста.

Сварга (свастя, свастика) є традиційним арійським оберегом, що символізує Центр, навколо якого обертається навколишній світ. Тому сварга в обох варіантах – атакуючому і оберігаючому – була символом реалізованої людини (боголюдини). Символом Ісуса Хреста як зразкової боголюдини була атакуюча сварга (тобто з обертанням за годинниковою стрілкою).
Такі ж самі атакуючі сварги знаходимо на настінному розписі Почаївської лаври (13 ст., Волинь). Це вказує на те, що первинно вона також була аріанською.

Атакуючі аріанські сварги в Почаївській лаврі – такі ж самі як у Софійському соборі

Зазначимо, що арійська сварга несумісна з іудохристиянською традицією, яка почала домінувати на Русі після монголо-тартарського нашестя. Як ми вже згадували вище, деякі дослідники доводять, що це нашестя було організоване Візантійською іудохристиянською церквою за участю її філії – Московської православної церкви.

Захисна (жіноча, оберігаюча, гармонізуюча) сварга на фасаді Софії Київської

Залишки арійської хрестиянської (аріанської) символіки проіснували до пізнього середньовіччя.

Риза (фелон) 16 ст. – верхній священичий одяг з зображенням атакуючих і оберігаючих свастик

Найдовше аріанська символіка проіснувала в Карпатах, де аж до 19 ст. у церквах використовували хрести у вигляді свастик. Свастичні зображення використовують донині у великодніх писанках, для оздоблення пасок (короваїв), при виготовленні сувенірів і традиційних захисних оберегів-згардів.
Нагадаємо, що застосування свастичної символіки характерне для всього раннього хрестиянства. Можна з високою вірогідністю стверджувати, що аріанський Софійський собор, побудований імператором Костянтином, був прикрашений атакуючими сваргами – символом Ісуса Хреста. Підтвердженням цієї тези є мозаїка базиліки Різдва Хрестового у Віфлеємі, яка побудована у 330-х роках за наказом імператора Костянтина Великого.

Мозаїчна підлога з атакуючими сваргами аріанської базиліки Різдва Хрестового у Віфлеємі (4 ст.)

Ця мозаїчна підлога дуже подібна до підлоги найдавнішої аріохрестиянської церкви в Мегіддо, неподалік Назарета (див.: Первинні арійські хрестиянські храми прикрашалися сваргами).
ДРАКОН, СЕМАРГЛ, ВОГНЕБОГ
Під час завоювання Русі монголо-татарами, яке відбулося за підтримки Московської іудохристиянської церкви, аріанські храми України-Русі або повністю руйнувалися, або перебудовувалися на новий лад. Так, у 1240 р. ханом Батиєм було знищено Київський собор Пресвятої Богородиці – Десятинну церкву, головний храм аріанської церкви Русі. Сьогодні ми можемо тільки припускати, що цей собор був оздоблений в народній традиції і рясно прикрашений головними символами аріанства – сваргами і драконами.
Підтвердженням цієї думки є аріанський собор Пресвятої Богородиці в стародавньому Галичі (нині – Крилоське городище), побудований у середині 12 століття. За розмірами фундаменту (38 х 32 м) він співмірний Десятинній церкві (42 х 32) і серед храмів Русі поступався тільки Софійському собору (55 х 42). Підлога храму була вимощена керамічними плитками, оздобленими рельєфними зображеннями рослин і фантастичних тварин. Це вказує на народну (язичницьку) традицію.
Під час монголо-татарської навали на Галицько-Волинську Русь у 1241 р. собор Пресвятої Богородиці також було пограбовано, зруйновано і спалено. У 16 ст. із його залишків було споруджено Церкву Успіння Пресвятої Богородиці. У стіну церкви було вмуровано камінь з зображенням дракона, який раніше прикрашав первинний собор 12 ст. Дракон і досі знаходиться на видному місці як красномовний свідок арійської історії Русі.

Дракон-семаргл в Успенській церкві села Крилос Галицького району. Камінь взято з аріянського собору Пресвятої Богородиці, м. Галич, 12 ст.

Цей же символ арійського хрестиянства прикрашає Борисо-Глібський собор 12 ст. у Чернігові. Дракона-семаргла тут ще називають «чернігівським звіром» і вважають захисником міста. Його статуя збереглася на капітелі (верхній частині колони) собору. Він зображається у вигляді дракона з парою лап, пташиними крилами та зміїним хвостом, що закінчується вогненними язиками. Це символічно означає, що дракон-семаргл є володарем чотирьох земних стихій: Землі (у нього лапи), Води (хвіст земноводного), Повітря (крила) і Вогонь (вогненний подих).
Ім’я Семаргл складається з трьох частин: «се» – це (визначений артикль, що вказує на іменник), «мар» – прикритий варіант кореня Ар-Яр, що означає вогненне, яре, сонячне начало (звідси імена Арес, Марс, Арій, Марія), «гл» – скорочене «гал», що значить сила, потужність (гальське слово «галлія» означає сила, ярість, пристрасть). Тобто ім’я Семаргл буквально означає «сонячна сила», звідси його інше ім’я – Вогнебог. Синонімом слова «семарл» є «дракон-драгон», що означає «носій сили»: «дра» – сила, «гон» – рушій, «той, що жене».

Дракон-семаргл у Борисо-Глібському соборі 12 ст. у Чернігові 

Дракон-семаргл з давніх давен був символом могутності арійської раси. Так, у галлів-кельтів, як носіїв давньої арійської, а пізніше аріохрестиянської традиції (кельтське хрестиянство), дракон – це символ пана-господаря, що живе згідно з власною волею, це символ вищої влади. З цієї причини червоний (вогненний, сонячний) дракон – емблема Валлії (Уельс, Cymru), де збереглися законсервованими дуже давні європейські традиції. Національний девіз валлійців (самоназва «кімри»): «Червоний дракон веде вперед».
Валлійські кельти-кімри є далекими родичами українських галлів-кімрів-кімерійців. Цей суперетнос, що сформувався в Північному Надчорномор’ї в районі 13 ст. до н. е., згодом опанував величезні простори Євразії, дійшовши до Британії й Палестини, Китаю та Індокитаю. Нащадками кімрів були скіфи і, згодом, сармати, анти, руси, козаки. За переказами Велесової Книги, «були кіморії, також отці наші, і ті римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених» (дощечка 6-Е). Все це додатково підтверджує, що символіка дракона має давні українські корені.

Червоний дракон на біло-зеленому тлі – прапор Валлії (Cymru).

З поширенням в Україні іудохристиянської єресі дракона намагалися зробити символом злих сил. Частково це вдалося, проте на євразійській периферії збереглися первинні уявлення про дракона як уособлення земної життєвої сили. Зокрема, на Сході дракон є емблемою імператора, символом духовної і світської влади, знаком щастя і добробуту. Китайці досі вірять, що дракони дали їм знання, мистецтва і ремесла.
ДРАКОН – СИМВОЛ РЕІНКАРНАЦІЇ
Арійський культ доброго дракона походить від культу доброго змія часів Трипілля 55 тис. до н.е. В окремих групах трипільських поселень зображення змії на кераміці становить до 45% від усіх зображень. Головна ідея змії – це уособлення життєвих сил людини, закладених в її тваринній основі. Ці життєві сили перебувають у динаміці: вони поступово визрівають, досягають розквіту, після чого послаблюються, зникають і знову відроджуються.

Зображення двох змій на керамічній моделі трипільського житла з поселення Окопи. Прообраз відомого знаку Інь-Ян. Подністров’я, Тернопільська область, друга пол. 6 тис. до н.е.

Циклічний процес вічного оновлення символізується образом змії, яка кусає власний хвіст: кінець старого водночас є початком нового, а після смерті неминуче починається життя. Це ідея реінкарнації – розвитку людського духу через багаторазові земні втілення. Це ідея життя, яке завжди перемагає смерть. Це ідея еволюції. Таким чином, колоподібна змія (змій) – це образ життєвих сил, їх еволюційного розвитку і циклічного оновлення.

Зображення змія на кераміці з поселення Олександрівка. Подністров’я, Одеська обл., 5 тис. до н.е.

Дослідники ще називають таких зміїв драконами (Заєць І.І. Витоки духовної культури українського народу (наукове видання). – К.: Аратта, 2006. - 328 с.), хоча класичний дракон має лапи, крила і вогнений хвіст, що символізують природні стихії. Причина в тому, що змій і дракон виражають ту ж саму ідею, просто дракон є подальшим розвитком первинного змія. Якщо трипільський змій акцентує увагу на внутрішній життєвій силі людини, то дракон вказує на приховані потенції навколишньої природи. Можна сказати, що дракон – це екстравертований змій. Щоб опанувати цього зовнішнього дракона, треба спочатку опанувати внутрішнього змія.
Таким чином, зображення змія – це спрощене зображення дракона (Пізнішими різновидами дракона стали Пегас – крилатий кінь, Грифон – крилатий лев з головою орла, Сфінкс – крилатий лев з головою людини). Такого «прихованого дракона» ми часто зустрічаємо в орнаменті, який органічно притаманний арійській традиції і називається «безконечником».

Трипільський змій-дракон – символ еволюції, реінкарнації і циклічного оновлення життєвих сил.

У багатьох старовинних сюжетах змія або дракон кусають самі себе за хвіст: згадайте того ж самого чернігівського семаргла або дракона з порталу норвежської аріанської церкви (Аріанство у слов’ян, с.247). В обох випадках наголошується ідея вічного руху, реінкарнації, відродження, воскресіння: кінець одночасно є початком, смерть – це середина життя.
Для позначення цієї ідеї є навіть спеціальний символ, що називається «уроборос» – змія або дракон, що поїдає свій хвіст. Уроборос вважається одним з найдревніших символів життя як вічного перетворення. Він підтверджує, що в символічному сенсі змій і дракон є тотожними. У статтях про цю символічну істоту нерідко зазначається, що одним з аналогів уробороса є свастика, адже обидва символи позначають рух всесвіту.

Уроборос – змій, що кусає свій хвіст.

Людина, яка твердо стала на шлях опанування змія-дракона, позиціонує себе як вольову духовно-божественну істоту, що усвідомлює свої безмежні можливості з керування фізичним світом. «Істинно кажу вам: коли матимете віру хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: Перейди звідси туди, то й перейде вона, і нічого не буде для вас неможливого» (Матвій 17.20). Така людина ставить себе в центр, навколо якого починає обертатися світ. Символом такого центру є Сварга-Свастика.

Трипільська оберігаюча сварга з вісьмома зміями-драконами. Реконструкція Людмили Смолякової.

Таким чином, існує прямий зв’язок між символікою змія-дракона і сваргою – символом боголюдської реалізації. Ідея оновлення і воскресіння найяскравіше продемонстрована у вченні і діяннях Ісуса Хреста. Тому Його символом в аріохрестиянстві була атакуюча сварга (з обертанням за годинниковою стрілкою). Храми, присвячені Ісусу Хресту, рясно прикрашалися атакуючими сваргами і зміїними безконечниками.

Сварга і безконечник з найдавнішого храму, присвяченого Ісусу Хресту. Мегідо (неподалік Назарета), Галілея, 230 р.

ОПАНУВАННЯ ДРАКОНА
Отже, змій чи дракон – це символ життєвої сили. Для її опанування треба докласти чималих зусиль. Чим потужніша і керованіша ця сила, тим більшими можливостями володіє людина. Шлях дбайливого опанування дракона – це арійський шлях. Символом цього шляху є сварга.
Подібно до норовистого жеребця, сила тваринного начала опирається зусиллям людини взяти її під контроль. Тому опанування дракона нерідко перетворюється на важку боротьбу. Звідси популярність мотиву «драконоборства» в численних оповіданнях про шляхетних лицарів, які, долаючи життєві перешкоди, піднімалися на вищий рівень досконалості. При цьому вони не вбивали «дракона життя», а підкорювали і ставили собі на службу.
Нині в масовій свідомості найпоширенішим є образ святого Георгія (Юрія, Ярія, Арія), який списом убиває дракона. Проте у найдавніших легендах Георгій не вбивав дракона: він відклав зброю і почав перед ним молитися. Змій почав затихати, а потім схилився перед воїном і підкорився йому. В цьому захована велика істина, оскільки думки і слова – це єдиний засіб, яким людина може вплинути на життєві програми, що живуть в її підсвідомості: загасити і розчинити весь інформаційний негатив (тривоги, страхи, образи, заздрість, зневіру...), розчистивши простір для всього чистого, здорового, сонячного.
Іудохристиянство, будучи інформаційною зброєю, спотворило легенду про святого Георгія, перевернула її з ніг на голову. За версією дітей диявола, він вбиває дракона, а потім самого Георгія довго катують і також вбивають. Інакше й не може бути, оскільки іудохристиянська єресь спрямована не на перемогу, а на страждання і самознищення тих, хто в неї повірив. Як тільки з’являється герой, його спочатку вбивають, потім канонізують, після чого поклоняються його останкам.
Таким чином, образ святого Георгія–Юрія, що вбиває дракона, є деструктивним для людської свідомості. Він символізує знищення людиною власної життєвої сили і руйнування живої природи. У вужчому значенні, він символізує мрію дітей диявола про перемогу іудохристиянства над арійством.
Шлях правильного, люблячого і відповідального опанування приро-ди символізує людина на драконі. Людина навчила дракона. Вони разом летять у Просторі волі. Між ними повне взаєморозуміння. Людина керує драконом, а дракон із задоволенням виконує її команди. Вони посилюють один одного. Вони обидва радіють життю.

Саме таким було ставлення до природи з боку аріанства. Попри всі старання дітей диявола стерти цю епоху нашої історії, багато що залишилося. Так, маніфестацією обожествлення матінки-природи є грандіозний Спаський храм у Чернігові, закладений у 1036 pоці Мстиславом Володимировичем, князем Тмутараканським і Чернігівським. Цей храм, який у літописах називають церквою Святого Спаса, був побудований на місці язичницького святилища. Він став головною святинею Чернігово-Сіверської землі.

Церква святого Спаса, сучасна назва – Спасо-Преображенський собор (Чернігів)

У 18 ст. в середині сталася пожежа, яка знищила більшість фресок. Можливо, комусь заважала їх «неканонічність». Проте на самій горі храму, під куполом, збереглися чотири стародавні фрески. На них зображені не євангелісти і не архангели, а чотири пори року нашої прекрасної природи, сотвореної добрим і досконалим Богом-Творцем. На кожній фресці напис: ВЕСНА, ЛЬТО, ОСЄНЬ, ЗИМА.

Фреска 11 ст., присвячена літній порі року, під куполом Спасо-Преображенського собору

Ми вже згадували про аріанські церкви 11-12 ст. у Норвегії, прикрашені назовні головами драконів. Чернігівський собор Бориса і Гліба також прикрашений драконами, і не тільки всередині. Назовні голови драконів зроблені у вигляді жолобів для дощової води. А щоб ніхто не сумнівався, що це дракони, тут же даються їх зображення з довжелезними заплутаними хвостами.

Дракони, що охороняють собор Бориса і Гліба. Чернігів, 12 століття

Сучасна статуя дракона-семаргла у Чернігові

Продовження: Свята Русь – держава Золотої доби
 

В тему:

• Припиніть розпинати Господа! Славте воскреслого Хреста!
• Куди подівся Ісус Хрестос?
• Святі, герої, мученики
• Трипільська релігія
• Украдений символ
• Свастика і таємниця імені «Україна»
• Україна без своєї святої рідної тисячолітньої Свастики
• Жовто-блакитний Вогнебог – прапор Третього Гетьманату
• Символіка — це програма майбутнього