Чи була націонал-соціалістична Німеччина заснована в Америці?

26 липня 1935 року близько тисячі антинацистських демонстрантів напали на «Бремен», розкішний і сучасний німецький лайнер, пришвартований в Нью-Йорку. Протестувальникам вдалося зірвати з корабля прапор зі свастикою, який вони кинули в річку Гудзон. Цим увінчалася довга і спекотна літня боротьба між прихильниками і противниками нацистів на вулицях Нью-Йорка.

П'ятеро з тих, що брали участь в нальоті на «Бремен», були заарештовані, але коли вони постали перед суддею Луїсом Бродські (Louis Brodsky) у вересні 1935 року, відбулося щось дивне: Бродські відхилив усі звинувачення, оголосивши свастику «чорним піратським прапором»,  що заслуговує знищення, символом «повстанням проти цивілізації, атавістичним зверненням до громадських і політичних умов темних віків, а то й варварства».

Закон, яким Бродські обґрунтував своє сміливе рішення, був спірним, і незабаром міністерство юстиції Рузвельта принесло Німеччині вибачення. Гітлер похвалив адміністрацію Рузвельта за те, що вона не підтримала постанову Бродські.

Те, що єврей Бродські виправдав антинацистcьких вандалів, стало для гітлерівської партії зручним скандалом. Нюрнберзькі закони, що були прийняті у вересні 1935 і які наклали на німецьких євреїв жорсткі обмеження, були, згідно із заявами нацистів, «відповіддю» на «образу» з боку Бродські.

Джеймс Уітмен (James Q. Whitman) присвятив свою нову книгу «Американська модель Гітлера» «примарі Луїса Бродські». Однак Уітмен не згоден з твердженням Бродські про повернення нацизму середини 1930-х до середніх віків. Уітмен продемонстрував, що Нюрнберзькі закони не були варварською аномалією - навпаки, вони частково надихалися прийнятими на той момент американськими расовими законами.

 Нацистський режим розглядав себе як авангард у розвитку расового законодавства і слідував американському прикладу. «Нацистські юристи небезпричинно вважали Америку лідером в розробці нових расистських законів», - зазначає Уітмен.

У 1930-х американський Південь і нацистська Німеччина відрізнялися найбільш відвертим расизмом, пишаючись тим, як вони позбавили чорношкірих і євреїв цивільних прав.

Вченим давно було відомо, що нацисти надихалися американськими євгеніками; тепер же Уітмен додає до цього вплив американської імміграційної політики і расових законів. В наші дні думка Уітмена про наслідування нацистами Америки може викликати у нас моральну паніку.

Проте в епоху Трампа нам слід уважніше придивитися до цієї сторони нашого минулого. Наш президент був обраний багато в чому тому, що він спирався на американських націоналістів з їх нескінченним полюванням за зовнішніми і внутрішніми ворогами. На їхню думку, безжальні космополіти, іммігранти і беззаконня, що діється в гетто, загрожують справжній Америці.

Історики обійшли увагою зв'язки між нацистськими і американськими расовими законами, оскільки Америка обділяла цивільними правами здебільшого чорношкірих, а не євреїв. Однак дослідницька робота Уітмена довела, що нацистські юристи і політики в середині 1930-х знову і знову зверталися до тих способів, якими США позбавили афроамериканців права на голос і одруження з білими. Їх захопило те, як Сполучені Штати перетворили мільйони людей у громадян другого сорту.

Це може здатися нам дивним, але нацисти розглядали Америку як маяк для білої раси, нордичну імперію, що завоювала для білих великий життєвий простір.

У своїй книзі «Перевага білої раси» (1936) один німецький вчений на  ім’я Вархольд Драшер (Wahrhold Drascher) назвав заснування Америки «доленосним поворотним моментом» у розквіті арійців.

 Без Америки «ніколи не зародилася б усвідомлена єдність білої раси», писав Драшер. Згідно історику Детлеф Юнкер (Detlef Junker), для нацистів раса і життєвий простір були двома ключовими поняттями, з яких виріс світовий успіх Америки.

Гітлер захоплювався прихильністю американців до расової чистоти. Він не помилявся, шукаючи в Америці нові підходи до расизму. «На початку 20 століття расове законодавство Америки випереджало всю решту планети», навіть Південну Африку, пише Уітман.

 У Новому Світі іспанська імперія вже встановлювала закони, що зв'язують громадянство з кров'ю, однак Сполучені Штати розробили расове законодавство, значно випереджаюче іспанців.

Майже століття афроамериканське рабство було темною плямою на Декларації незалежності Джефферсона і заяві про те, що «всі люди створені рівними». Відповідно до закону про натуралізацію 1870 року народження, будь-яка «вільна біла людина» могла стати американцем - нацисти схвально відзначили це незвичайне расове обмеження на громадянство. Каліфорнія обмежила китайську імміграцію в 1870-х, решта країни взяла з неї приклад у 1882 році.

Перша світова війна привернула ще більшу увагу до імміграції та іммігрантів з боку прихильників расистських доктрин. Прийнятий в 1917 році закон про імміграцію з «забороненої азіатської зони» обмежив в'їзд іммігрантів-азіатів, а також гомосексуалістів, анархістів та «ідіотів».

А Закон про квоти 1921 року встановив переваги на користь іммігрантів з Північної Європи перед італійцями і євреями, для яких імміграція була здебільшого заборонена.

У Mein Kampf Гітлер схвалив обмеження на імміграцію, прийняті американцями: майбутній диктатор журився через те, що «негр, який проживав раніше в протекторатах Німеччини, а нині живе в Німеччині, міг стати громадянином Німеччини».

До цього Гітлер додав, що «в даний час є одна держава, де ми спостерігаємо слабке зародження поліпшеної концепції – Американський Союз», який «просто забороняє імміграцію певних рас». Завдяки своїм расовим законам, узагальнив Гітлер, Америка була народною державою в більшій мірі, ніж Німеччина.

У тому, що стосувалося расових обмежень на одруження, Америка не мала собі рівних. Ідея, що виникла в Америці про злочинність міжрасових шлюбів сильно вплинула на Нюрнберзькі закони.

У 1930-х майже в 30 американських штатах були прийняті закони проти змішаних шлюбів, іноді забороняли шлюби з білими не тільки афроамериканцям, а й азіатам. Нацисти з готовністю відтворили американські закони проти міжрасового змішання.

Нюрнберзькі закони, що наслідували американську модель, заборонили шлюби між євреями і неєвреями.

З одного боку американські закони виявилися для нацистів занадто жорсткими. В Америці діяло правило «однієї краплі»: найчастіше було досить однієї шістнадцятої негритянської крові, щоб людина вважався чорношкірим. Однак в Нюрнберзі пропозиція радикальних нацистів вважати німців з єврейськими дідом чи бабусею євреями не знайшло підтримки.

Замість цього до людей, які були євреями на чверть або навіть наполовину, поставилися порівняльно м'яко. Мішлінге - наполовину євреї - могли вважатися арійцями, якщо вони не укладали шлюби з євреєм і не слідували іудейським релігійним обрядам.

Розподіл права голосу американцями теж мав  для нацистської політики велике значення. Гітлер прагнув перетворити німецьких євреїв в резидентів без громадянства, позбавлених як права на голос, так і інших прав.

У Mein Kampf він запропонував третинний розподіл на Staatsbürger (громадян), Staatsangehörige (позбавлених громадянства резидентів) та Ausländer (іноземців).

У Сполучених Штатах такий поділ вже застосовувалося щодо деяких етнічних груп - зокрема, афроамериканців, більшість з яких не могла голосувати на Півдні. Білі південці розглядали чорношкірих так само, як нацисти - євреїв, вважаючи їх, за словами Уітмана, «чужою расою», яка вторглася в Америку і загрожувала «взяти верх».

У своїй статті від 1934 року нацистський юрист Генріх Крігер захопився тим, що США позбавили права на голос не тільки чорношкірих, а й китайців. Інший правознавець, Детлеф Зам, висловив захоплення через відмову в праві на голос американським індіанцям і зазначив, що згідно із законами США філіппінці, так само як і китайці, були резидентами без громадянства.

Нацисти схвалювали не тільки американські расові закони, а й прецедентне право, що стояло за ними. У 1908 році Ерік Кауфман (Erich Kaufmann), консервативний німецький професор права єврейського походження, що в подальшому пережив Другу світову війну в підпіллі, з похвалою відгукувався про сприйнятливість американських правових рішень до «мінливого правового чуття американського народу», «чуйність» якого він протиставив жорсткому цивільному кодексу, яким керувалася німецька юриспруденція.

Через тридцять років нацисти прислухалися до думки Кауфмана, побачивши в прецедентному праві, яке відбиває настрій народу, спосіб узаконити расові застереження. Хоч вони і погодилися з тим, що твердих біологічних критеріїв для визначення єврейства не існувало, вони продовжували вірити в правоту народної неприязні до євреїв.

Роланд Фейслер (Roland Freisler), один з найбільш радикальних і безжальних нацистських юристів, писав: «Я вважаю, що кожен суддя повинен відносити євреїв до кольорових, хоча зовні вони і здаються білими ... Таким чином, я вважаю, що ми можемо діяти так само прямолінійно, як і американські штати. Держава просто використовує термін «кольорові». Подібний підхід буде грубий, але цілком достатній».

Фейслеру подобався заснований на прецедентному праві американський расизм, який, як висловився Уітмен, «легко і безпосередньо знайшов форму закону». У наукових визначеннях раси не було потреби; цілком вистачало і поширених стереотипів. Американський досвід говорив сам за себе: закони Джима Кроу ґрунтувалися на громадському сприйнятті.

Інші нацистські юристи, подібно Бернхарду Лезенеру (Bernhard Lösener), висловилися проти прецедентного підходу до закону. Вони вказали на те, що окремі судді не зможуть виносити засновані на расових критеріях вердикти без можливості науково встановити визначення єврейства.

«Непевної ненависті до євреїв» для цього було недостатньо, доводив Лезенер, вважаючи, що антисемітизм мав ґрунтуватися на расовій «науці». Лейзенер зайняв ту сторону нацистської ідеології, в якій наголос робився на тверді наукові факти про расу і народ;  на протилежному боці воліли вигадувати нові правила на ходу в ім'я німецької могутності. Перемогла імпровізація: брак ясності в тому, кого вважати євреєм, дозволив нацистам як використовувати підтримку мішлінге в ході війни, так і переслідувати їх в разі потреби.

Нацисти знали, що Америка ґрунтувалася  на егалітарних і ліберальних принципах. Однак вони відзначили, що ми робили зі своїх ідеалів виняток для окремих рас. За професором права Гербертом Кіром (Herbert Kier), Америка продемонструвала, що «стихійна сила потреби до сегрегації людей за расовою ознакою проявляється навіть там, де їй перешкоджає політична ідеологія».

У Mein Kampf Гітлер вихваляв Америку за проповідування нею соціальної мобільності, оскільки нацизм теж боровся за рівні можливості для всіх арійців. До кінця 30-х серед нацистів був популярний «Новий курс» Рузвельта: за їхніми словами, президент присвоїв диктаторські повноваження, щоб допомогти всім білим американцям, в той же час залишивши недоторканою сегрегацію на Півдні.

У висновку Уітмен пропонує приділити подальшу увагу тому схваленню, яке виявили нацисти до американської законодавчої культури. Американська любов до прецедентної практики зазвичай вважається ознакою нашого здорового і гнучкого підходу до законодавчих рішень, також може закріпити прийняті в суспільстві забобони. Уподобання громадськості, яка бажає суворіших покарань для злочинців або нелегальних іммігрантів, може посіяти насіння авторитарного фанатизму.