Чи дійсно Європа втомилася від війни в Україні — і до чого це може призвести?

Привіт, друзі! Це "Садок Вишневий". Я Анатолій Якименко, а в студії зі мною Олександр Новохацький. Вітаємо вас! Сьогодні ми поговоримо про європейську політику та візит європейської делегації до України. На жаль, це сумна подія — роковини трагедії в Бучі. Я розумію, що вчора в Києві все було перекрито. Як ти сказав, Олександре, це було справжнє випробування для водіїв і пасажирів.

Я просто хочу підкреслити, що коли минулого року, 8 липня, обстріляли Охматдит, ця тема не отримала такого ж міжнародного резонансу. В Європі про це майже не говорили, а тепер, коли йдеться про Бучу, ми бачимо, як трагічні події використовуються для політичних цілей. Чому це відбувається? Чому саме зараз?

Європейці відвідали Київ і привезли з собою величезні суми грошей. Але чому ці кошти йдуть на дорожнє будівництво, а не на підтримку фронту чи армії? Потрібно розуміти, що, наприклад, гранти на покращення дорожньої інфраструктури — це частина великих стратегічних угод, які згодом відволікають увагу від справжніх проблем, таких як війна. Ми всі бачили, як у 2023 році в Києві відновлювали бруківку, тоді як реальні потреби залишалися поза увагою.

Сьогодні європейські країни стикаються з новими викликами. Відносини з Росією стають все напруженішими, і країни Великої П'ятірки (Іспанія, Польща, Німеччина, Італія та Франція) відмовилися від ідеї нескінченних переговорів з Росією. Вони виступають за визначені часові рамки для завершення переговорів із Путіним. Уявіть собі — навіть європейці втомилися від нескінченних круглих столів і намагаються знайти реальні рішення.

Водночас в Україні ми продовжуємо спостерігати зміни на фронті, і наше суспільство розуміє, що ці зміни можуть призвести до важливих наслідків не лише для нас, але й для Європи. Затягування війни означає, що Росія набирає силу, стаючи більш боєздатною, а це створює нові загрози для всього континенту. Європейці також побоюються, що якщо Україна не отримає необхідну підтримку, вона може втратити здатність чинити опір. Це справжня загроза для стабільності всього регіону.

Ці всі події вказують на важливі моменти, які ми повинні розуміти і брати до уваги, коли говоримо про роль Європи у війні. Тому важливо, щоб Європа не тільки фінансувала відновлення інфраструктури, але й активно підтримувала Україну зброєю, оскільки саме зброя, а не гроші, є зараз на першому місці.

За президентства Джо Байдена концепція миру полягала в тому, щоб відмовитися від ідеї деокупації українських територій. Байден вважав, що мир настане лише за умови, що Україна погодиться на це. Таке розуміння миру базувалося на припущенні, що Україні не вистачає ресурсів для відновлення контролю над своїми територіями, а Росія, і собі, наблизилася до свого піку можливостей. Тобто, мир виглядав як капітуляція, визнання того, що ми не здатні до деокупації і повинні зупинити супротив. Однак, навіть з такою позицією, ми не повинні забувати, що Росія продовжить свою агресивну політику.

Під час правління Дональда Трампа концепція миру була дещо іншою. Трамп, як і Байден, пропонував Українці обмін землі на мир, але це вже виглядало як поступка на користь Росії. Вони прагнули змусити нас визнати окуповані території і припинити боротьбу за їх повернення. Нас переконували, що ми не зможемо захистити свою землю, і тому повинні погодитися на мир за будь-яку ціну. Це була формула капітуляції, де наша країна повинна була відмовитися від супротиву та прийняти окупацію. Саме ці ідеї нав’язувалися в перші тижні війни, коли країну намагалися переконати в неможливості перемогти в обороні.

З того часу мирні ініціативи змінилися, і їхня мета стала очевидною — змусити нас відмовитися від боротьби за свої території, що насправді означало капітуляцію. У нормі будь-який президент мав би заявити, що наша країна не повинна доводити свою миролюбність, тому що це є неповагою до народу, що захищається. Також, якщо хтось намагається висувати претензії, Україна має бути готова розірвати дипломатичні стосунки і, якщо треба, вислати іноземні посольства.

Це підтверджується навіть тими діями, які відбуваються зараз у світі. Канаду, наприклад, заявила про готовність розірвати дипломатичні стосунки з США, і це теж має бути уроком для нас. Можливо, Україні слід вже давно зрозуміти, що мир, який базується на поступках і відмові від територіальної цілісності, не є миром, а є частиною гібридної війни. Зокрема, Трамп звинувачував Україну в тому, що ми стали причиною війни, бо прагнули вступити в НАТО, а Росія, мовляв, допомогла нам не потрапити туди. Насправді, саме Росія вирішила розпочати агресію проти України.

З точки зору міжнародних відносин, варто згадати, як Сполучені Штати і Західні держави активно втручалися в політику України, намагаючись сформувати її курс через американські фонди і різні зустрічі. Україні доводилося витримувати тиск і маніпуляції з боку великих гравців, які намагаються нав'язати свою концепцію миру. Ця маніпуляція з приводу миру продовжувалася й у часи президентства Зеленського, який потрапив під вплив того ж самого «миру» від Заходу.

І тут ми підходимо до важливого моменту. Мир на умовах капітуляції — це не мир, а відмова від боротьби за свою свободу. Відмова від правди, від боротьби за свою землю. Тому варто поставити собі питання: чи хочемо ми, щоб мир прийшов за рахунок відмови від боротьби? Чи повинні ми здавати свої принципи та ідеали в ім'я якогось короткочасного припинення вогню?

У цьому контексті необхідно розуміти, що для Росії цей мир не є просто питанням дипломатії. Росія не розглядає Україну як рівного партнера. У Росії є чітка установка: не можна дозволити Україні бути незалежною. Їхній підхід до війни — це війна за цілісність Росії, а не за якісь території.

Саме тому, мирне розв'язання цього конфлікту без боротьби за території неможливе. Всі ці пропозиції про компроміси на користь Росії ведуть лише до одного — остаточної окупації України, що може статися не сьогодні, а через кілька років, коли за допомогою виборів і внутрішніх змін можуть стати президентами люди, які готові йти на болісні компроміси.

Зараз ми переживаємо не лише війну, а й боротьбу за нашу національну ідентичність. Це виклик для майбутніх поколінь, і для нас важливо не допустити, щоб внутрішні і зовнішні політики, які спонукають до капітуляції, знищили наші шанси на збереження суверенітету.

.