Чи є сучасна Україна правонаступницею УНР?

Виголошуючи свою промову, останній президент УНР на вигнанні Микола Плав’юк заявив, що проголошена 24 серпня 1991 року Українська держава є "правонаступницею Української Народної Республіки". Переповнена зала палацу "Україна" аплодувала.

24 серпня президент, спікер та прем’єр прийняли у Маріїнському палаці уповноважену делегацію ДЦ УНР, яка передала їм прапор Української Народної Республіки, державну печатку, інші символи державної влади, серед яких клейноди гетьмана Івана Мазепи.

Кравчук запевнив делегацію УНР, що незабаром буде розроблено регламент використання державних символів, і, що важливо, наголосив:

"Цей акт має нагадати усім, що Україна веде свій родовід, свою політичну, державницьку біографію від історичних часів, які надають силу і велич нашому народові, – від часів Київської Русі, Козацько-Гетьманської держави й Української Народної Республіки".

Тут доречно сказати кілька слів про УНР як державне формування, що довший час існувало за межами українських земель.

12 листопада 1920 року Рада Міністрів УНР прийняла, а голова Директорії Симон Петлюра затвердив "Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народні Республіці".

Ним, зокрема, встановлювалися правила обрання глави держави на випадок його смерті, або добровільної відставки, а також наголошувалося, що закон є чинним до часу створення нового парламенту незалежної Української держави.

Крім того, закон надавав повноваження керівництву УНР ухвалювати інші необхідні для існування державності акти.

Відтак в кінці 1921 року уряд УНР прийняв, а голова Директорії затвердив ще один закон, відповідно до якого було створено Раду Республіки – перше у вітчизняній історії українське державне утворення за межами України.

Після трагічної смерті у травні 1926 року голови Директорії Симона Петлюри, його обов’язки перебрав тодішній голова уряду УНР Андрій Лівицький. Було вирішено скасувати рішення про утворення Ради Республіки, натомість створити Державний Центр УНР на вигнанні.

Місії Центру створювалися у багатьох європейських столицях, вони вели активне спілкування з іноземними урядами, запевняючи їх, що саме УНР, а не УРСР, репрезентує спадкоємність ідеї державної незалежності України.

У 1948 році Державний Центр УНР було реформовано: запроваджено інститут президента УНР, віце-президента, Української Національної Ради (парламенту) та Уряду.

В кінці вісімдесятих років минулого сторіччя, коли агонізував СРСР і з’явилася реальна надія, що на його уламках постане суверенна українська держава, було скликано сесію Української Національної Ради, яка ухвалила декларацію, що Державний Центр УНР припинить своє існування, одразу ж після того, як постане незалежна Україна та будуть сформовані її легітимні органи влади.

Отже, останній президент УНР Плав’юк у 1992 році лише виконав рішення, що їх ухвалив парламент на вигнанні. Це міг би бути гідний кінець гарної історії, якби не залишилася низка питань, на які ще немає відповідей.

Скажімо, проголошені у 1992 році документи виразно свідчать, що передача повноважень Державного Центру УНР здійснювалася за умови, що чинна на той час влада вважатиме себе спадкоємницею УНР. Від того часу, як відомо, не було схвалено жодного нормативно-правового акту, який би це засвідчив.

Зрозуміло, що у даному випадку йдеться не про юридичний аспект проблеми, а про політичний, а точніше – політичну волю успадкувати демократичні традиції УНР, а не комуністичні УРСР.

За більше ніж двадцять років незалежності, декларуючи своє прихильне ставлення до окремих лідерів УНР, скажімо Михайла Грушевського, жодна влада навіть не намагалася зробити акцент на своїй спадкоємності з державою, яку вона очолювала.

На сьогодні складається враження, що сучасна Україна так і залишилася на роздоріжжі:з одного боку, вона як незалежна держава не може не визнавати УНР, а з другого – характер її влади, ментальність тих, хто називає себе її елітою, глибоко закорінені в УРСР.

Схоже, ця проблема стає ключовою для нашої державності. Адже неможливо прямувати шляхом створення могутньої і процвітаючої країни, при цьому спираючись на традиції такого квазіутворення, яким, беззаперечно, була УРСР.

Настав час зробити те, на що очікувала делегація УНР, коли складала із себе повноваження керівників екзильної держави: схвалити закон щодо правонаступництва з УНР.

Інше, можливо не таке доленосне, але не менш важливе питання – доля державних символів УНР, які були передані Кравчуку, Фокіну і Плющеві.

Очевидно, що вони не можуть опинитися у якійсь приватній колекції, а мають використовуватися за прямим призначенням, тобто при проведенні урочистостей важливого державного значення.

А тому суспільство має знати їх долю. Наскільки відомо, у жодному із київських музеїв їх немає. Вони не були помічені при проведенні якихось заходів за участю керівництва країни. Тоді де вони?

Заява, яку провідники УНР зробили у серпні 1992 року в Києві складається лише з одного, але такого промовистого речення:

"Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки".

Та чи є сучасна Україна правонаступницею УНР?