Головна спецоперація ХХ століття (+аудіо)

Попередні статті:

• Історія спецслужб – це історія їхніх провалів
• Геополітичні союзники
• Українська Держава – союзник Третього Райху
• Асиметрична відповідь: український фашизм
• УВО – ОУН: виховання нації
• Убивство Перацького: внутрішня диверсія
• Степан Бандера: Коротка біографія до 1934 року
• Ріхард Яри (Рико Ярий)
• Проект «Бандера»

Аудіоверсія: Головна спецоперація ХХ століття

Головним активом Яри для виконання цих завдань була довіра до нього з боку Абверу: саме за його підтримки Ріхард Яри сформував у Піщанах восени 1939 року ядро бандерівської організації.  

Пізніше, знову скориставшися цією довірою, Яри переконав німецьку військову розвідку у березні–квітні 1941 р. створити батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» у складі полку спеціального призначення Абверу «Бран­ден­бург-800». «Нахтігалем» командували з німецької сторони Ганс-Альбрехт Герцнер і професор Теодор Оберлендер, від бандерівців – Роман Шухевич. На чолі «Роланда» стояв колишній підстаршина УГА і капітан польської армії Євген Побігущий, а від бандерівців – вже згадуваний Ріхард Яри.

«Нахтігаль» комплектувався доброволь­цями тільки з числа бандерівців. Саме Яри проводив переговори з німцями і домігся згоди на створення обох формувань. Пізніше – 5 липня 1941 року – Голова Українського державного правління Ярослав Стецько присвоїв Ріхарду Яри за заслуги в організації Українських збройних сил звання полковника Українських Збройних сил[1]. Тобто, з подачі Яри і Стецька, ці два батальйони начебто представляли українську державність – і це також було частиною диверсійного плану НКВД, у чому ми незабаром переконаємось.

«Мельниківці засуджували рішення ОУН С. Бандери, керівництво якої на пропозицію німців дало згоду на створення згаданих батальйонів, не одержавши від німецьких чинників, як пише генерал-хорунжий М. Капустянський, "яких-небудь політич­них або військових зобов'язань»[2]. Але бандерівцям і не потрібно було ніяких зобов’язань, оскільки вони самі орієнту­ва­лися не на виконання союзницьких зобов’язань, а на те, щоб перехитрити німців і використати їх у власних цілях. Німці про це не знали, оскільки сприймали українських націоналістів як союзників, зацікавлених у спільній боротьбі проти Москви.

Що ж стосується Ріхарда Яри, який тоді фактично керував групою Бандери, то його цікавив сам факт офіційного створення українського військового формування. Навіщо? Це стало зрозуміло після визволення Львова.

Акт проголошення Української Держави

22 червня 1941 р. нападом збройних сил Німеччини на територію СРСР розпочалася німецько-радянська війна. «Як згадував колишній член підпілля ОУН С. Бандери Д. Куп'як, населення західних областей, хоч і сприйняло війну по-різному, але в переважній більшості сподівалося на "прихильне ставлення німців до самостійницьких змагань українського народу" і з радістю вітало "німців у перші дні війни, вважаючи їх природним союзником". За його словами, старше покоління оцінювало німців як "господарчий і дисциплінований народ, що шанує лад і порядок". Щодо молоді, то вона "вбачала у тій війні можливість виявити себе у боротьбі за великі ідеали, за волю свого народу". ... Всі антикомуністичні сили українства зустріли війну з радістю і щиро прагнули допомогти Німеччині у розгромі СРСР як оплоту світового комунізму, взяти активну участь у встановленні "нового ладу" у Європі та в усьому світі. ... Чекали від Німеччини відновлення української державності у формі Української Народної Республіки або ж Української Держави часів гетьмана Павла Скоропадського.

З першого дня війни, коли німецькі війська розпочали вторгнення на територію СРСР, всі українські націоналістичні сили в міру своїх можливостей намагалися всіляко сприяти наступові гітлерівців. Згідно з директивами своїх керівних центрів вони розгортали підривні дії в тилу радянських військ. Найбільш активно вели себе члени обох проводів ОУН»[3].

Водночас з німецькими військами на територію України вступив і сформований бандерівцями батальйон «Нахтігаль». «Увечері 29 червня 1941 р. його вояки увійшли до Львова, захопленого на той час німецькими військами». А вже наступного дня, 30 червня, бандерівці приголомшили всіх – і німців, і українців. Вони, абсолютно ні з ким не погоджуючи свої дії, провели у Львові «законодавчі збори західноукраїнських земель», ухвалили «Акт проголошення Української Держави» і створили свій уряд – «Українське державне правління». Збори відбулися за активної участі батальйону «Нахтігаль». Ключові посади в уряді зайняли бандерівці на чолі з 29-річним Ярославом Стецьком.

На «законодавчі збори» було зібрано від 60 до 100 осіб, збори не були представницькими, їх провели без елементарної процедури. Сам текст Акту був написаний безграмотно, на що звернули увагу різні дослідники. Як зауважив Іван Кедрин[4], автори «акту» не мали ні території, ні влади, ні народу, ні елемен­тарних повноважень на таку акцію. «"Акт проголошення" був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією..."». «Прикрим моментом», за словами Кедрина, є й фальшування навколо «пастирського листа» митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., в якому благословляється «Акт 30 червня». Кедрин вказує на те, що він сам особисто розмовляв з цього приводу з самим митрополитом, та що бандерівці, по суті, обдурили митрополита, вказавши про погодження акції з німецькими властями й іншими партіями «українського» (тобто націоналістичного) напрямку[5].

Бандерівцями відразу ж була розгорнута шалена діяльність, спрямована на організацію підтримки Акту на місцях і проголошення там бандерівської влади. «Одним з прикладів діяльності бандерівської ОУН у площині розбудови влади може бути наказ № 1 від 2 липня 1941 р. районного проводу в Бродах (Львівська область). У ньому, зокрема, повідомлялось, що "владу в краї перебрала Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери". У наказі наголошувалось, що всі громадяни міста і району мають "задержати лад і порядок". Висувалась вимога негайної здачі зброї. У випадку недодержання вищевикладеного винуватцям загрожувало притягнення до "революційного трибуналу" або ж смертна кара.

Не менш активно поводилися члени ОУН С. Бандери й на Станіславщині. Вони не тільки втручалися у справи створених до їх появи органів місцевого самоврядування, але й приступили до зведення рахунків зі своїми політичними противниками. Для цього, як згадує громадський діяч В. Яшан, створювались таємні суди. "Ті суди, - пише він, - відбувалися дуже тайно, але глухі вісті про них почали ширитись в другій половині серпня. Вироки видавали без переслухання і без відома обвинувачених, заочно за провини, які в їх розумінні були кари гідними. В тому числі вони засудили біля 450 осіб на кару смерті – очевидно нікого з них не переслухали, ані кому не доручували вироків". За словами згаданого автора, деякі з засуджених були врятовані німцями, бо шеф станіславського гестапо Крюгер сам "виарештував членів організації і тих суддів".

Через деякий час після вступу до Львова німецьких військ у місті та його околицях було опубліковано звернення крайового проводу ОУН на ЗУЗ "Громадянам української держави". У ньому крайовий провідник І. Климів ("Легенда") повідомляв, що провід ОУН С. Бандери призначив його начальним командантом Української національної революційної армії (УНРА), яка перебирає на себе оборону кордонів української держави перед зовнішнім ворогом та вестиме збройну боротьбу проти нього. У зверненні повідомлялось, що створюються центри українських військово-повітряних сил та панцерної зброї. Український легіон ("Нахтігаль") визнавався частиною Українського війська»[6].

Як бачимо, дії бандерівців були дуже рішучими і назовні виглядало так, що українці встановлюють свою владу, цілком ігноруючи владу німецьку. Більше того, вони формують свою армію, частиною якої є «Нахтігаль». Тобто цей бойовий підрозділ німецького полку «Бранденбург-800» вже підпорядковується не Вермахту, а організації Степана Бандери.    

«Цей крок бандерівської ОУН не був у цілому сприйнятий іншими політичними проводами українства. Його піддавали кри­тиці з різних боків (мельниківці, гетьманці, бульбівці тощо)[7]. А зміст і характер Акту від 30 червня 1941 р. і до цього часу викликає суперечки істориків. Наскільки виправданою була поведінка Революційного проводу ОУН, який так руба поставив питання про відновлення української державності, і чи були шанси для практичної реалізації цієї ідеї?»[8].

Авторитетний свідок тогочасних подій генерал-хорунжий В. Петрів зазначав: «Щодо виступу Бандери, то шкода, що він був переведений так несерйозно і був так скомпрометований». Бандерівець «Ікар» у листі до С. Бандери писав, що «тактика Стецька, Старуха, Ребета і товаришів штовхнула актив нашої Організації на шлях цілого ряду помилок, які в основному розминаються з цілями нашої Організації». На думку «Ікара», проголошення української держави – це «сміховарте державне будівництво», яке не може створити необхідний «моральний капітал». Бо чого варте проголошення української держави, запитує він, «коли на захист її не можемо поставити не то одного озброєного полку, але навіть потужної демонстрації.

Засуджували бандерівців за начебто нерозважливі дії, пов’язані із згаданим Актом, і мельниківці. Останні звинувачували своїх опонентів у тому, що вони передчасно втягнули організоване українство в конфлікт з німецькою владою, внаслідок чого наприкінці 1941 р. "в Галичині й на Волині пройшли масові арешти бандерівців і небандерівців, яких здеконспірувала хвороблива амбіція деяких "міністрів" - "проголосити" державу у Львові...".

Коли у Берліні довідались про Акт від 30 червня 1941 р., який здекларував появу нової держави у тилу німецьких військ, то там дії бандерівської ОУН розцінили як прояв недисциплінованості, політичної анархії. В інформаційно-довідкових матеріалах, котрі готувалися для А. Гітлера, у зв'язку з цим говорилося: "Всупереч німецьким планам у Львові створений західноукраїнський крайовий уряд. Українці, які брали участь у цій справі, мають бути заарештовані і відправлені до Берліну".

Однак, спочатку широких арештів не було. Зокрема, представник німецької окупаційної адміністрації, радник з українських справ полк. А. Бізанц (колишній старшина УГА), зустрівшись з Я. Стецьком, висловив йому невдоволення німецької сторони. При цьому він наголосив, що Акт від 30 червня 1941 р. є порушенням домовленостей, котрі існували між німцями і ОУН. Бізанц зажадав, щоб Я. Стецько негайно виїхав до Кракова, де мав бути С. Бандера, і спільно з ним обговорив ситуацію, що склалася.

Водночас нацисти страшенно обурились з приводу того, що Я. Стецько та його люди, обдуривши німецьку охорону, пробралися на радіостанцію м. Львова і звідти 1 липня 1941 р. передали в ефір повідомлення про Акт від 30 червня 1941 р. Цим кроком, на думку німців, представники бандерівської ОУН створили у місцевого населення враження, що окупаційна влада визнала чинним відновлення української держави.

На пропозицію представника розвідки відомого Е. Штольце було вирішено не вживати суворих заходів щодо винуватців "політичної анархії" у Львові, прихильників С. Бандери. Врахо­вуючи їх співпрацю з абвером і не бажаючи підривати порядок і спокій у тиловій зоні, постановили обмежитися домашніми арештами непокірних» (там же).

Німці довго умовляли бандерівців відмовитися від безвідповідального Акту 30 червня 1941 р., але ті фанатично стояли на своєму. Це сильно дратувало німецьку сторону, проте вони терпляче сподівалися досягти порозуміння.

«Про німецьку політику щодо України в перші тижні війни свідчать "особливі інструкції з українського питання", датовані 11 липня 1941 р. У них, зокрема, підкреслювалося, що "територію України слід розглядати як життєвий простір дружнього нам народу". У зв'язку з цим заборонялися будь-які самовільні конфіскації, зверталася увага на те, щоб кожний військово­службовець поважав релігійні вірування греко-православного і греко-католицького населення. Дозволялася організація під німецьким контролем української міліції, командирами підрозділів якої рекомендувалося призначати колишніх офіцерів австрійської і польської армій» (там же).

Заборонивши діяльність УДП на чолі з Я. Стецьком, німці дозволили створити у Львові для заступництва українських справ Раду сеньйорів, яку очолив К. Левицький. Наприкінці липня 1941 р. цей орган був перетворений в Українську національну раду, її головою став митрополит Андрей Шептицький. При УНРаді діяв Український крайовий комітет (УКК). На нього покладались завдання репрезентувати громадське життя українців перед німецькою адміністрацією. УКК займався виключно питаннями організації українства в національній, суспільній, господарській та культурній площинах» (там же).

Українські сили розуміли, що внутрішній розбрат ставить під загрозу союз з Німеччиною і веде до національної катастрофи. У листі митрополита Шептицького до Мельника, опублікованому в місцевій пресі від його імені, говорилось: «Шановний пане полковнику! Вся українська громадськість чекає, як на вкрай необхідну передумову вашої з Бандерою угоди, на припинення дуже шкідливих для української справи суперечок. Неможливо, щоб після більшовицького панування ОУН прийшла б до братозгубчої війни з усіма бідами, що її супроводжують...».  Усвідомлюючи серйозність ситуації, вже 6 липня 1941 р. Андрій Мельник звернувся до С. Бандери з закликом дійти порозуміння і стати "під одним проводом". Однак усі зусилля не привели (і не могли привести) до бодай якогось примирення.

Умовляння зі сторони німців також нічого не дали. «Протя­гом липня-серпня 1941 р. в столиці рейху точилися безплідні дискусії С. Бандери і його однодумців з німецькими представни­ками з приводу чинності згаданого Акту від 30 червня 1941 р. Але вони не дали позитивних вислідів»[9].

Головною особою переговорів з німцями був Ріхард Яри – це й пояснює причину «безплідних дискусій». «У середині липня 1941 р. він разом з І. Равликом та групою членів ОУН виїхав до Варшави, на околицях якої у той час розташувались деякі органи штабу ОКВ Німеччини, зокрема абверу. Після бесід з німецькими чинниками Р. Яри заявив своїм супутникам: "...Українсько-німецька справа скінчена. Німці нас більше не потребують. Вони заявили, що не визнають самостійної України – на українських землях встановлять рейхскомісаріат. Наше співробітництво скінчилось"»[10].

Не важко здогадатися, що Яри насправді прагнув не порозу­міння між обома сторонами переговорів, а навпаки – повного розриву і ворожнечі. Українській стороні він заявив про закінчене співробітництво тільки тому, що сам цього дуже хотів. Суть його заяви абсурдна, тому що війна тільки почалася і гітлерівці добре розуміли, що всі випробування ще попереду, тож українсько-німецьке співробітництво аж ніяк не могло скінчитись. А про ту брехню, яку Яри наговорив німцям, можна тільки здогадуватися.

Схоже на те, що саме тоді німці почали вважати Ріхарда Яри головною перешкодою до співпраці з українцями: «В інформації "Піка" (Північна похідна група ОУН) за 20-27 липня 1941 р. говорилося, що один із співробітників СД в Житомирі заявив бандерівцям, що "німецький уряд ніколи не буде говорити з рухом, в рядах якого є людина, як сот. Ярий"»[11]. Але це було, скоріше всього, інтуїтивне відчуття – переконливих доказів німці не мали.

Екстремальна позиція бандерівців викликала у гітлерівців  серйозні сумніви щодо спроможності українців дати лад звільненій від більшовизму Україні. Бандерівці наполягали на чинності Акту від 30 червня і в кожному місті чи селі, визволеному німецькою армією, проголошували свою, бандерівську владу, продовжували терор проти ОУН і «полювання на старих полковників». Миротворчий «план А» Розенберга зазнавав несподіваного і незрозумілого для німців гальмування, тож вони перейшли до «плану Б» – вирішили взяти управління Україною у свої руки. «1 серпня 1941 р. територія Дрогобицької, Львівської, Станіславської (тепер Івано-Франківської) і Тернопільської (без північних районів) областей об'єднується у "дистрікт Галичина", який став складовою частиною Польського генерал-губернаторства. 20 серпня декретом фюрера утворюється рейхскомісаріат України, який очолив старий і непохитний нацист Е. Кох, гауляйтер Східної Прусії»[12]. 

Зауважимо, що голова окружної партійної організації Еріх Кох був «людиною Бормана», адже Мартін Борман вже з 1938 року керував кадровою політикою НСДАП і тримав гауляйтерів «у залізних рукавицях». 12 травня 1941 року він очолив партійну канцелярію, а 13 травня став секретарем Гітлера. Мартін Борман мав найбільший вплив на Гітлера і користувався його найбільшою довірою. З цього слідує, що Еріх Кох був призначений рейскомісаром України за протекції Мартіна Бормана і виконував його накази.

Не дивлячись на утворення рейхскомісаріату, далі тривала підготовка до реалізації стратегічного україно-німецького плану проголошення у Києві союзної Третьому Райху незалежної Української  держави. По всій визволеній Україні діяли похідні групи ОУН, сформовані українцями за підтримки Німеччини. «Практична підготовка Похідних груп ОУН під проводом полк. А. Мельника розпочалася вже наприкінці квітня 1941 р. На основі теренової екзекутиви ОУН у Німеччині зусиллями сотника Боді та К. Мельника були розгорнуті спеціальні «вишкільні курси» в Берліні, Бремені, Гамбурзі, Бреслау. На території Німеччини, Чехії, Франції, а також на прикордонних із СРСР землях – Посянні, Підляшші, Холмщині – почали формуватися групи активних членів ОУН, готових рушити на Схід»[13]. Основна похідна група ОУН під керівництвом Омеляна Сеника мала дістатися Києва і проголосити державність України.

Терор проти своїх

Як уже зазначалося вище, Омелян Сеник мав бути головою українського уряду: на цю посаду його запропонував Андрій Мельник і ще у 1939 р. погодив його кандидатуру з німцями. Проект Конституції України в тому ж році написав Микола Сціборський. Бандерівці завдали по цим планам нищівний удар: 30 серпня Омелян Сеник і Микола Сціборський були вбиті. «30 серпня 1941 р. у Житомирі внаслідок теракту загинули члени проводу ОУН(М), ветерани та провідні теоретики руху О. Сеник та М. Сціборський. Однією з найбільш поширених версій вбивства є організація його СБ ОУН(Б). Лідери мельниківців слідували через місто до Києва, де планували провести переговори з командуванням німецької групи армій «Південь». Неподалік від штаб-квартири ОУН(М) по вул. Михайлівській до них стрімко наблизилася молода людина і пострілами з двох пістолетів «ТТ» ззаду холоднокровно розстріляла свої жертви, однак, втікаючи, була застрілена німецьким офіцером. При вбивці знайшли паспорт на ім’я уродженця Галичини Степана Козія (інколи подається – Кузія). Версія про причетність німців до теракту виглядає непереконливою: вбитим було влаштовано урочистий похорон за участю високих чинів СС, його ж вояки стояли у почесній варті біля домовини...

Є твердження, що смертний вирок ветеранам ОУН було винесено «чорним судом» за участю М.Лебедя. Так, принаймні, свідчив один з керівників СБ ОУН(Б) М.Матвієйко, який назвав і організатора теракту – М.Климишина.  Бандерівці одразу ж після вбивства миттєво втекли із Житомира, «лишивши розкидані речі і харчі»[14].

Але навіть при цьому не припинялися спроби німців домовитися з бандерівцями. На початку вересня 1941 року Бандера, Яри, Стецько і Стахів знову зустрічаються з представниками німецьких спецслужб. Німці зажадали припинити політичну діяльність і відкласти вирішення питання про український уряд до закінчення війни. Бандерівці не погодились.

Остаточно союзницькі стосунки з німцями зіпсувала перша конференція бандерівської ОУН, що підпільно відбулася у середині вересня 1941 р. під керівництвом Миколи Лебедя. На ній Німеччина була проголошена  ворогом нарівні з СРСР. Були визначені найближчі завдання: «1) пропагандистська діяльність по підготовці українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами; 2) збір та складування зброї; 3) масове навчання членів ОУН військової справи»[15].

«Нацисти у середині вересня 1941 р. посадили під домашній арешт С. Бандеру і його найближчих соратників, а у 1942 р. ув'язнили їх до концтабору Заксенхаузен, де в спеціаль­ному відділенні утримувалися й інші інтерновані політичні діячі з країн, окупованих Німеччиною»[16].

Попри непорозуміння з бандерівцями, українсько-німецька співпраця тривала. Так, «5 жовтня 1941 р. у Києві з дозволу нацистів була створена "Українська національна рада" (УНРада), до складу якої увійшли відомі діячі мельниківської ОУН М. Капустянський, Й. Бойдунник, О. Кандиба-Ольжич та інші прихильні до цього руху особи. Очолив УНРаду М. Величківський. У листі, адресованому Президією УНРади А. Розенбергу, говорилося, що завданням цього органу є співпраця українства з німецькою владою над розбудовою нового ладу в Україні. Проте ця співпраця продовжувалась менше двох місяців і 28 листопада 1941 р. за вказівкою Е. Коха "Українська національна рада" припинила свою діяльність»[17].

Чому райхскомісар Еріх Кох ліквідував українське самоврядування і розпочав репресії проти ОУН? Приводом стало те, що бандерівці, керовані Миколою Лебедем, у глибокому тилу німецької армії готували антинімецьке повстання – і саме в цей час гітлерівці про це дізналися. «25 листопада 1941 р. айнзацкоманда Ц/5, що дислокувалася в Києві, віддала усім постам поліції безпеки і СД, розташованим в Україні, наказ такого змісту: “Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті Україна, мета якого створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери мають бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”»[18].

На перший погляд, німецькій окупаційній владі важко було розібратися, які націоналісти належать до ОУН (м), а які до ОУН (б). Тому репресії накрили весь український націоналістичний рух, чим було завдано нищівного удару по україно-німецькому союзу. Проте неадекватна жорсткість щодо України з боку Еріха Коха має переконливіше пояснення. Як пізніше з’ясувалося, Мартін Борман[19] і Еріх Кох[20] були таємними агентами Сталіна і здійснювали саботаж політики Третього Райху щодо України. В цьому їм несвідомо допомагали бандерівці і, тільки вже свідомо, червоні партизани, головним завданням яких були терор проти мирного населення і взаємне нацьковування німецької влади та місцевих націоналістів[21].

Кат України Еріх Кох

Маючи покровителем Мартіна Бормана (другу людину після Гітлера), Еріх Кох зруйнував усю східну політику Третього Рейху. Як відомо, він постійно конфліктував з райхсміністром східних окупованих територій Альфредом Розенбергом, генерал-фельдмаршалом Паулем фон Кляйстом, губернатором Дистрикту Галичина Отто Вехтером, генерал-комісаром Генерального округа Білорутенія Вільгельмом Кубе та іншими прихильниками співпраці з місцевими націоналістами.

Правління Коха в окупованій Україні відзначалося винятковою жорстокістю. Він вважав Україну не національним, а територіальним поняттям, з цієї причини вибрав столицею Райхскомісаріату України місто Рівне, а не Київ. Кох вважав українців «недолюдьми» і всіляко поширював ненависть між німцями та українцями.

«Відповіддю на букет запитань щодо цієї персони може стати книга австрійця Хуго Манфреда Беєра „Туз Москви у боротьбі розвідок”. У ній він стверджує, що Еріха Коха (щонайпізніше 1943 року) завербували радянські спецслужби. Таке ж переконання висловив Степан Мудрик (Мечник)»[22].

Проявом саботажу оборони Німеччини з боку Коха стало те, що 25 листопада 1944 року він очолив фольксштурм (народне ополчення) Східної Прусії. До нього Кох зарахував всіх чоловіків, у такий спосіб відмовляючи в поповненні Вермахту і Ваффен-СС. Тобто він начебто збирався захищати Східну Прусію власними силами, не визнаючи армійське і поліцейське начальство.

Після закінчення війни переховувався в Німеччині в англійській окупаційній зоні,  обробляв садочок і навіть отримував державну допомогу. В 1949-му його вирахували британці, заарештували і видали полякам.

«Суд над нацистом розпочався тільки в 1958 році у Варшаві – Коха звинуватили у знищенні 400 тисяч поляків Східної Прусії, але не згадали про його злочини в Україні. Під час процесу нацист заявляв про симпатії до Радянського Союзу і ставив собі в заслугу протидію планам свого шефа Альфреда Розенберга.

В 1959-му Коха засудили до страти, однак не повісили, як інших високопоставлених нацистів, замінивши вирок на довічне ув'язнення. Решту життя він провів у комфортабельній камері польської тюрми Барчево – з телевізором, бібліотекою і свіжою західною пресою. Помер у листопаді 1986-го, у віці 90 років, так і не покараним за свої злочини в Україні. Уряди УРСР та СРСР нібито не вимагали його видачі або засудження»[23].

Тобто за свої видатні заслуги кат України Еріх Кох отримав персональний санаторій, де його обслуговували і охороняли до самої смерті. На думку дослідника російського антирадянського руху опору і РОА Володимира Батшева, військовий злочинець Еріх Кох був таємним радянським агентом і виконував директиви Сталіна щодо здійснення терору проти населення окупованої України.

А ось що написав Петро Кралюк  — український філософ, письменник, публіцист,  доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія»:

«Коли буваю в Рівному (а буваю там часто), то проходжуся біля будинку, де була резиденція «другого Сталіна» – так Коха називали партайґеносе по націонал-соціалістичній партії. І називали недаремно. Адже цей нацистський діяч відзначався винятковою жорстокістю. Хоча, так думається мені, в цьому іменуванні міг бути й інший, прихований сенс. Може, товариші по партії знали про «другого Сталіна» щось таке, чого не знаємо ми.

За трохи більш ніж два роки свого господарювання в Україні Кох встиг лишити кривавий слід. Для нього українці були унтерменші, яких треба просто знищувати... Не дивно, що коли в перші місяці німецької окупації в Україні українські діячі ладні були йти на співпрацю з німцями, сподіваючись на створення Української держави під протекторатом Німеччини, то після призначення Коха рейхкомісаром ці сподівання швидко зникли. Зрештою українські націоналісти взяли курс на збройну боротьбу проти німецьких окупантів.

Після падіння нацистської Німеччини Кох опинився в англійській зоні окупації. Відомо, що радянські спецслужби полювали за різного роду ворогами СРСР на теренах зон окупації своїх союзників. Однак, схоже, за Кохом ніхто не полював. Але у травні 1949 року його виявила британська розвідка. Наївні англійці передали ката України радянській адміністрації.

І тут почалися дива. Коха раптом радянська сторона передала Польщі, щоб там його судили «за злочини, які він скоїв як гауляйтер Східної Пруссії». Річ у тім, що частина Східної Пруссії відійшла до «народної Польщі». Але ж частина цієї землі відійшла також до СРСР (зараз це Калінінградська область Російської Федерації). Тобто з таким же успіхом гауляйтера Східної Пруссії можна було судити в Радянському Союзі. Але чомусь судили у Польщі.

Власне, до суду справа йшла довго – хоча з іншими нацистськими керівниками розбиралися миттєво. Лише в 1958 році над Кохом почався суд. Під час судового засідання нацистський злочинець демонстрував свої симпатії до СРСР і ставив собі в заслугу те, що… протидіяв створенню Української держави.

Зрештою, 9 травня 1959 року Коха засудили до страти. Проте вирок не виконали (подумати тільки!)… через слабке здоров’я засудженого. Якою ж гуманною була комуністична влада!

Незважаючи на нібито слабке здоров’я, Кох прожив ще 27 з половиною літ. Помер на дев’яносто першому році життя. Утримувався він у польській в’язниці в Барчево у винятково гуманних умовах. У його камері був телевізор, йому давали газети, журнали, навіть для лікування виписували ліки із-за кордону. Не тюрма – а комфортабельний будинок для престарілих.

Як пояснити таке гуманне ставлення до одного з найбільших нацистських злочинців? Є підозри, що Кох був радянським агентом. Але ні довести, ні заперечити цього не можемо. Багато радянських архівів, які стосуються Другої світової війни, і далі залишаються під замком. Однак логіка речей підказує: «другий Сталін» працював на Сталіна «першого» – за що й отримав нагороду у вигляді комфортабельної в’язничної камери.

Завдяки таким, як Кох, радянська влада під час Другої світової війни боролася з українським національним рухом, ширше – зі всіма українцями. З допомогою німецьких рук влаштовувалися масові знищення українського населення. На жаль, ця сторінка і далі залишається в тіні. Про неї якщо й говорять, то дуже обережно» (Петро Кралюк. Еріх Кох. До річниці 9 травня (09.05.2012). – Радіо Свобода). 

На завершення додамо, що багатьох оунівців, знищених бандерівцями або московською агентурою, потім списали на німців. Зокрема, антиукраїнська пропаганда донині переконує, що Сеника і Сціборського убили не бандерівці, а німці. Так само поширювалося твердження, що Коновалець загинув від рук Гестапо – аж поки Судоплатов не заявив, що це його «подвиг». Відомий московський терорист Микола Кузнєцов убивав німецьке керівництво і підкидав «документи», які вказували на ОУН.

Мартін Борман – найвидатніший агент Сталіна

Історія Мартіна Бормана заслуговує розлого дослідження. Тут тільки зазначимо, що НКВД завербував Бормана ще на початку 1920-х років, укорінив його в гітлерівський рух і допоміг піднятися на вершину влади. Під час захоплення Берліна 2 травня 1945, перебуваючи в приміщенні Райхсканцелярії, Борман установив радіозв’язок з радянськими військами і негайно був евакуйований до Москви. Потім його неодноразово бачили в Радянському Союзі. На Введенському кладовищі Москви (поруч з Лефортово) знайшли і навіть встигли сфотографувати могильну плиту з написом «Martin Bormann, 1900-1972» (коли ця історія виплила не поверхню, могилу негайно ліквідували).

Борман (зліва) і Гітлер.

Для розуміння ролі Бормана наведемо цитату з документального фільму «Мартин Борман – советский шпион» (2004) в тій частині, де йдеться про Нюрнберзький процес:

«Те, що Борман працював на Кремль, є доведеним фактом (генерал СС Отто Олендорф)... Генерали відверто звинуватили Бормана у співробітництві з радянською розвідкою. Які факти стали основою для таких тверджень?

1. Згідно з твердженнями Герінга та інших керівників, тези Бормана про поневолення і знищення населення на завойованих територіях не виходили від Гітлера.  Але саме вони стали планом дій. Вимоги Бормана про застосування найжорстокіших засобів щодо слов’янських народів виявилися, на думку Шеленберга, вигідними для радянських керівників. Вони, ці жорстокості, примушували радянський народ перейти до партизанської війни і активного опору. Отже, Борман стимулював партизанську війну і опір радянського населення.

2. У промові Нюрнберзького обвинувача прозвучало, що Борман був ініціатором програми пограбування і знищення євреїв. На думку підсудних, створивши цілу галузь по знищенню євреїв, Борман відволікав на неї дорогоцінні ресурси і воєнні кадри Німеччини. На всі спроби Гімлера донести до Гітлера істинний стан справ з євреями, Борман відповідав рішучим опором. Гітлер так нічого й не знав. Отже, Борман підривав потугу Німеччини, відволікаючи сили на знищення євреїв.

3. Борман не скористався настроями українських націоналістів, готових воювати проти радянської армії. Своїм рішення він поставив весь український народ перед вибором: поневолення або смерть. Отже, Борман, поневоливши населення, зірвав можливість залучення українських націоналістів на сторону Райху.

4. Постійне стеження службами Бормана за державним і партійним апаратом, чистка кадрів призвели до ослаблення керівництва Райху, а інтриги, організовані Борманом, підривали згуртованість оточення Гітлера. Отже, Борман вів підривну діяльність у верхах Райху.

5. Перелічені вище, а також інші аргументи, наведені на суді нацистами, були, на їхню думку, доказом того, що діяльність Бормана була спрямована проти Німеччини в інтересах Радянського Союзу. Міністр військової промисловості Шпеєр так оцінив роль Бормана: “Вплив Бормана був національним лихом. Союзники повинні оголосити його героєм Радянського союзу”. Отже, на думку нацистів, діяльність Бормана – це не найбільший злочин проти людства, а лише національне лихо для Німеччини, підрив її потуги»[24]. 

Доля Ріхарда Яри – творця «Проекту Бандера»

У липні 1941 року Ріхард Яри заявив соратникам, що на цьому свою місію вважає закінченою і виїжджає до Відня, а потім у свій маєток у Семерінгу, що в Малих Альпах. Це означало, що механізм диверсії було запущено, зерно розбрату вкорінене, тож далі все мало відбуватися автоматично, за законом росту.

16 вересня 1941 року Яри був заарештований гестапо і зобов’язався перебувати під домашнім арештом у Відні до кінця війни. «Про те, чим займався Ярий у роки війни, достовірних відомостей нема. Після окупації Австрії військами антигітлерівської коаліції в 1945 році справу Ярого розглядав австрійський народний суд, який він благополучно пройшов, отримав довідку, що є «жертвою нацизму», підтвердження в правах на нерухомість і навіть компенсацію.

Правда, свій маєток у Фалькензее під Берліном він втратив. У той же час в НКВС на нього було заведено розшукову справу як на фашистського пособника. Вона й зараз зберігається в архіві СБУ в Києві, хоча для ознайомлення дослідникам її не видають.

За наявними відомостями Ярий був затриманий НКВС у Відні, допитаний і відпущений з умовою повного припинення політичної діяльності. Він проживав у радянській зоні окупації і його часто бачили на вулицях Вінер-Нойштадта (Wiener Neustadt) з радянськими офіцерами. Це дало підставу оунівцям запідозрити його у співпраці з радянськими спецслужбами.

Б.Левицький, свідоцтво якого наводить у своїй книзі А.Кучерук, згадує, що одного разу радянський військовий патруль затримав його з дружиною на вулиці Відня і доставив до найближчого відділу окупаційної адміністрації. Під час допиту до кімнати зайшов Ярий, який переговорив про щось з радянськими службовцями і подружжя Левицьких було звільнене. Подібні контакти з Ярим в окупованій Австрії мали й інші особи.

Пізніше Ярий оселився в Ґлогніці (Gloggnitz), в садибі площею більше 220 га, де займався господарством, створив конеферму і школу верхової їзди. Помер Р. Ярий в лікарні м. Ноекірхен 20.05.1969 року на 71 році життя і був похований на місцевому кладовищі за римсько-католицьким обрядом»[25].

Висновки

1. Розкол ОУН був цілеспрямованою диверсією, що її організовував надсекретний агент НКВД Ріхард Яри. Нацькувавши молодих націоналістів на «старих полковників», він увімкнув механізм самознищення. Молоде покоління українців, виплекане за 20 років самовідданої роботи УВО-ОУН, було переспрямоване на знищення своїх «батьків». Степан Бандера з однодумцями, найімовірніше, діяв з найліпших міркувань заради України, але через недосвідченість і неосвіченість був використаний «втемну» (як трансформагент).

2. Наступним кроком спецоперації стало руйнування українсько-німецького союзу, що забезпечило перемогу більшовицької Москви у другій світовій війні. Для України і Німеччини це була катастрофа. Українці і німці ще й досі не зрозуміли, чому все так успішно почалося і так погано завершилося. Це робить їх вразливими для наступних маніпуляцій.

3. Головною зброєю, задіяною Ріхардом Яри, була уже відома нам хуцпа – супернахабна брехня, тобто брехня настільки нахабна, що нормальна людина неспроможна повірити в її існування. В неї не могли повірити ні Коновалець, ні Мельник, ні Бандера, ні Абвер.

4. Інформаційний чинник стає дедалі вагомішим у сучасних війнах, відповідно розширюються масштаби і глибина застосовуваної хуцпи. Українці і німці неспроможні перемагати в таких війнах, оскільки у них низький «бар’єр підлості». Після досягнення якоїсь межі вони вважають, що більша підлість уже неможлива, натомість ворог так не вважає, бо для нього нема межі підлості.

5. Єдиний вихід України – підняття у Простір волі, в якому нема хуцпи та іншої підлості. Питання стоїть руба: стань святим або здохни!

6. Максимально велику увагу треба приділяти дітям і молоді, оскільки ворог постійно намагається їх нацькувати на батьків. Якщо сьогодні ти не спілкуєшся зі своєю дитиною, то завтра з нею спілкуватиметься диявол.

7. Потрібно частіше спілкуватися між собою, а всі непорозуміння відразу ж розв’язувати щиро і терпляче. Багато великих справ було зруйновано тільки тому, що їх учасники недостатньо спілкувалися.  Багато великих справ здійснилося, бо їх учасники спілкувалися щиро і відверто. «Хай буде ваше слово: так — так; ні — ні. А що більше цього, те від лукавого» (Матвій 5.34).