ХТО в Росії створив РСДРП? (Документальне розслідування)
«Чітка межа між добром і злом, що концентрується в кольорах червоному і білому, немов окопна лінія проходить через все ХХ століття. Прихильники діячів з червоним відтінком, захоплюючись Жовтневим переворотом 1917 року, весь наступний період іменують не інакше як «героїчним минулим з невеликими прорахунками», прихильники білих – люди з розбурханою совістю, шануючи пам'ять всіх православних, полеглих на полях Білої боротьби, комуністичну ідею називають ім'ям своїм – кривавим злочином проти людства.
І згоди у нас не буде, і мир не наступить, поки не прокинеться совість у червоних, поки не покаються вони в скоєному проти Вітчизни… Суд їм вчинить наш Всевишній Творець, а нам залишається констатувати факти». (В'ячеслав Поляков, російський історик) [1].
Всі політичні партії, як і люди, мають дату народження. За традицією, що історично склалася – це час проведення установчого з'їзду, незалежно від того, як він проводився, легально чи таємно. Не була винятком і Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС). Якщо ми відкриємо «Советский энциклопедический словарь» на сторінці 610, то прочитаємо: «КОММУНИСТИЧЕСКАЯ ПАРТИЯ СОВЕТСКОГО СОЮЗА (КПСС), основанная В.И. Лениным на рубеже 19-20 вв., революционная партия рабочего класса . <...> С 1-го съезда (1898) партия наз. РСДРП, с 1917 – РСДРП(б). 7-й съезд (1918) переим. партию в РКП(б), 14-й (1925) – в ВКП(б), 19-й (1952) – в КПСС. <...> Даты съездов КПСС. 1-й съезд РСДРП: 1-3 (13-15) марта 1898, Минск…» [2].
У «Великій Радянській Енциклопедії» є досить велика стаття про перший з'їзд РСДРП, але відразу кидається в очі явна тенденційність у подачі інформації і певна недомовленість. В академічній статті дуже докладно написано про передумови проведення з'їзду, згадуються різні побутові деталі, повідомляється в якому приміщенні засідали делегати; знайшлося в статті місце навіть про те, що сталося з будинком під час Другої світової війни. Але чомусь нічого конкретного не сказано про делегатів з'їзду: «Були присутні 9 делегатів, що представляли найбільші соціал-демократичні організації Росії – петербурзький, московський, катеринославський і київський «Союзи боротьби», а також групу «Робітничої газети» та Бунд». Про будинок, його історію та адресу в статті і то більше написано. Невже опис будинку важливіший за життєпис делегатів, що заснували партію? Дивно!
Подальший пошук в публікаціях комуністичних історико-партійних узурпаторів істини, перш за все в офіційних виданнях Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, призвів до несподіваного відкриття: вперше матеріали про I з'їзд РСДРП були видані в 1958 році (!), тобто через 60 років після його проведення. Така вражаюча «неувага» до історії ленінської партії, яка за радянських часів замінювала громадянам «розум, честь і совість», насторожує і наводить на певні роздуми, а в підсумку змушує глибше ознайомитися з документами і свідченнями учасників тих далеких подій.
Проте уважне читання монументальної праці Інституту марксизму-ленінізму «Первый съезд РСДРП. Март 1898 года. Документы и материалы» призводить до стану цілковитого здивування і ще більших підозр... У книзі обсягом 349 сторінок інформації про делегатів першого з'їзду відведено аж 9 (ДЕВ'ЯТЬ) рядків: «Нa з'їзді були присутні представники чотирьох «Союзів боротьби»: Петербурзького, Московського, Київського, Катеринославського, групи «Робочої Газети» і Бунду. Всього 9 делегатів: С.І. Радченко – від Петербурга, А.А. Ванновський – від Москви, К.А. Петрусевич – від Катеринослава, Б.Л. Ейдельман та Н.А. Вигдорчик – від «Робочої Газети», П.Л. Тучапський – від Київського «Союзу боротьби» і Київського робочого комітету, А. Кремер, А. Мутник («Гліб») та Ш. Кац – від Бунду» [3].
Інформація про керівні органи новоствореної партії займає аж 3 (ТРИ) рядки: «З'їзд обрав Центральний Комітет з трьох осіб – представників Петербурзького «Союзу боротьби», київської «Робочої газети» і Бунду» [4].
Разом інформації про делегатів і членів ЦК в книзі відведено 12 (ДВАНАДЦЯТЬ) рядків, при цьому навіть прізвища членів ЦК не називаються! І якщо стосовно «представника Петербурзького «Союзу боротьби» все ясно, оскільки він був єдиним – С.І. Радченко, то відносно членів ЦК від київської «Робочої газети» і Бунду дотримується повне інкогніто, бо від «Робітничої газети» на з'їзді були присутні два делегата, а від Бунду – три. Хто ж з них увійшов в ЦК?
Ось така конспірація панувала в історії комуністичної партії Радянського Союзу протягом 60 років до виходу книги, продовжувала зберігатися і до розпаду СССР та заборони КПРС в 1991 році! Виникає законне питання: А про що ж тоді оповідають на 349 сторінках книги революційно-шкідливого змісту комуністичні історико-партійні узурпатори істини?
А оповідають вони офіціозну версію проникнення «зарази марксизму» в Росію та офіціозну версію розвитку соціал-демократії в Росії, яка виродилася в кримінально-політичну більшовицьку течію під верховенством В.І. Ульянова, більш відомого за партійним прізвиськом «Ленін», що і призвело до національно-політичної катастрофи 1917 року, яка зруйнувала Росію та потрясла весь світ. І про ту «визначну роль», яку зіграв у цій руйнації лідер більшовизму Ульянов-Ленін.
Джерела і адепти Зла ...
У 1882 році в Женеві було віддруковано нове російське видання «Маніфесту комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса в перекладі Г.В. Плеханова.
А 25 вересня 1883 року в тихому кафе на березі Рони в Женеві п'ятеро російських революціонерів-емігрантів, членів народницького товариства «Чорний переділ» – Г.В. Плеханов, Л.Г. Дейч, В. І. Засулич, П.Б. Аксельрод, В.Н. Ігнатов оголосили про створення групи «Звільнення праці».
Свідчить організатор групи Г.В. Плеханов:
«ПЕРШІ КРОКИ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОГО РУХУ В РОСІЇ
Систематична пропаганда соціал-демократичних ідей в лавах російських революціонерів почалася тільки влітку 1883 року, коли в Женеві утворилася перша російська соціал-демократична група «Звільнення праці». І першим літературним твором цієї групи була брошура автора цих рядків: «Соціалізм і політична боротьба».
Зрозуміло, ця брошура призначалася для поширення в Росії, і по шляху в Росію їй належало подолати всі перешкоди, які російський уряд чинив (та власне і зараз ще чинить, незважаючи на горезвісний маніфест 30 жовтня 1905 року [Маніфест 17 (30) жовтня 1905 р. – прим. В.Ф.], проникненню в нашу країну подібного роду літературних творів.
Але хоч які величезні були ці перешкоди, головні труднощі, які новій групі необхідно було подолати, складалися в іншому. Вони полягали в завзятій упередженості величезної більшості тодішніх російських революціонерів проти всього того, що пов'язано було з ім'ям соціал-демократії.
Ця упередженість добре відома була Марксу і Енгельсу. Коли Аксельрод і я, незабаром після Паризького міжнародного конгресу, в 1889 р. в Лондоні зустрілися з Енгельсом, він нам сказав, що, мабуть, було б обережніше з нашого боку, якби ми не називали себе соціал-демократами. «Адже і ми теж, – додав він, – спочатку називали себе не соціал-демократами, а комуністами» [5].
Таким чином, антидержавна група «Звільнення праці», почавши з пропаганди ідей марксизму, розгорнула в Росії таємну злочинно-організаторську роботу, активно підтримувала революційно-злочинні елементи, тиражувала і нелегально доставляла до Росії літературу революційно-шкідливого змісту і підривного характеру.
Виникнення соціал-демократичної партії в Росії у «Короткому курсі історії ВКП (б)», видання 1945 року, викладається наступним чином: «ВКП (б) виросла на основі робочого руху з марксистських гуртків, які зв'язалися з робочим рухом і внесли в нього соціалістичну свідомість». До кінця 1890-х років число робочих зросла до 2,8 млн. чоловік (при 126 млн. населення)».
(На той час «соціалістична свідомість» виглядала наступним чином: «СОЦІАЛІЗМ – економічне вчення про зміну господарського правопорядку шляхом усунення приватної власності та вільної конкуренції» – прим. В.Ф.)
Проте, один з найближчих соратників Леніна – Володимир Іванович Невський [6], – в першому томі своєї капітальної праці з історії РКП (б), що вийшла в світ у 1923 році [7], викладає історію зародження і розвитку соціал-демократії в Росії не зовсім так, як І.В. Сталін у своєму «Короткому курсі ВКП (б)» версії 1945 року. Вірніше, зовсім не так! І це природно. У той час більшовицька партія тільки-тільки прийшла до влади, учасники подій були ще живі. Культу Сталіна в 1923 році ще не було, а культ Леніна не перешкоджав його соратникам викладати історію партії, якщо і не зовсім правдиву (і навіть брехливу), то все ж з використанням документів і переліками прізвищ її перших організаторів.
Партійний історик В. Невський ділить історію розвитку с.-д. руху в Росії на два періоди: 1884-1894 рр. і 1894-1898 рр., і, відповідно, наводить списки організаторів соціал-демократичних, марксистських гуртків в різних містах імперії в ці періоди.
У цей період (пише Невський) суто законспіровані гуртки займалися, головним чином, самоосвітою – вивченням марксизму і пропагандою марксизму в нечисленних робочих гуртках (у Петербурзі), а в інших містах – серед ремісників єврейської національності. Про київську організацію він пише так: «Це була добре згуртована група з прекрасними зв'язками в інших містах ... Але зв'язків з робочими у групи спочатку не було» [8].
«ЗНАЙТИ РОБОЧОГО і РОЗПРОПАГАНДУВАТИ ЙОГО –
ось мрія соціал-демократа того часу» (Б.Л. Ейдельман).
1 травня 1891 року в Росії пройшла перша маївка – антидержавна злочинна сходка робітників, підбурюваних агітаторами-інтелігентами з «групи Бруснєва» [9].
У цьому ж році, в період неврожаю та загрози голоду, вперше проявилася зловісна сутність марксизму і породжуваної ним соціал-демократії. У той час як держава витратила близько півмільярда рублів на допомогу постраждалим, і надала пільги при сплаті податків, політичний засланець В.І. Ульянов (Ленін), проживаючи на власному хуторі Алакаєвка в Богдановській волості Самарської губернії і експлуатуючи найманих сільськогосподарських робітників, в революційно-антидержавному середовищі Самари виступав з промовами проти годування голодуючих і заявляв, що «наслідки голоду – народження промислового пролетаріату, цього могильника буржуазного ладу, – явище прогресивне, бо сприяє зростанню промисловості і рухає нас до нашої кінцевої мети, до соціалізму ... Голод, руйнуючи селянські господарства, одночасно розбиває віру не тільки в царя, але і в бога, і з часом, безсумнівно, штовхне селян на шлях революції і полегшить перемогу революції» [10, 11].
В офіціозі про I з'їзд РСДРП марксистсько-ленінські узурпатори істини стверджують:
«Визначаючи завдання «русской социал-демократии», Ленін підкреслив в цій роботі [йдеться про «Что такое «друзья народа» и как они воюют против социал-демократов?» , написаної В.І. Ульяновим в 1894 році – прим. В.Ф.] необхідність з розрізнених марксистських гуртків і груп організувати бойову пролетарську партію, партію комуністичної революції.
Думку про створення єдиної соціал-демократичної партії Ленін починає здійснювати і практично. Він об'єднує в 1895 р. всі марксистські гуртки в Петербурзі в «Союз боротьби за визволення робітничого класу», який протягом короткого часу стає фактичним керівним центром російської соціал-демократії. Поява Петербурзького «Союзу боротьби» відкриває новий період в історії російської соціал-демократії. Відтепер російська соціал-демократія виступає на історичну арену не тільки як теоретичне течія, але і «як громадський рух, як підйом народних мас, як політична партія».
Петербурзький «Союз боротьби» будується Леніним за принципом найсуворішого централізму. Члени Союзу розбиваються на районні групи (по 4-5 чоловік), загальне керівництво якими зосереджується в руках центрального ядра. Периферія організації складається з мережі робочих гуртків, пов'язаних з центральною групою через організаторів району. Союз першим з соціал-демократичних організацій Росії здійснив перехід від пропаганди ідей соціалізму в замкнутих гуртках до широкої агітації серед мас пролетаріату, вперше зв'язавши цю агітацію і заклик до боротьби проти капіталізму з політичною боротьбою проти самодержавства» [12].
У процитованих трьох абзацах, що складаються з 26 рядків в книзі, все перекручено, неточно і брехливо!
Почнемо з ленінського визначення – «русская социал-демократия». Чому «русская», а не «российская»? Російська імперія була багатонаціональною державою. Марксизм і соціал-демократичні ідеї поширювалися і знайшли своїх адептів не тільки серед росіян, але, в першу чергу, серед євреїв, а також серед грузин, поляків, литовців та українців. Таким чином, якщо говорити про розвиток соціал-демократії в Росії, то слід і називати її «российской социал-демократией». А Ленін, визначаючи завдання «русской социал-демократии», з одного боку виступає з позицій великодержавного шовінізму, а з іншого – приховує той факт, що соціал-демократія знайшла сприятливе середовище для свого розвитку перш за все серед єврейського населення Росії.
[Шановні читачі, змушений включити в переклад цитування оригінальні вислови «русская социал-демократия» та «российская социал-демократия», оскільки в українській мові ці вислови перекладаються однаково… «російська», що спотворює сенс цитати – прим. В.Ф.]
По-друге, В. Ульянов нічого не створював і нікого не об'єднував! У 1894 році він вступив рядовим членом (!) в крихітний марксистський гурток, створений двома роками раніше. Про це побічно свідчить і Н.К. Крупська: «У 1894-95 році в Петрограді виникла група соціал-демократів, яка повела планомірну роботу серед пітерського пролетаріату. Цю групу прийнято називати «Союзом боротьби за визволення робітничого класу», що не зовсім точно, так як група прийняла цю назву лише після провалу її основного ядра, а саме в кінці грудня 1895 року ... В групу входили: Ленін, Кржижановський, Старков, Ванєєв , Запорожець, Малченко, Зінаїда Невзорова, Софія Невзорова, А. Якубова, Крупська, Сильвін, Цедербаум, Ляховський, Гофман, Степан Іванович Радченко, Любов Миколаївна Радченко» [13].
По-третє, назва «Союз боротьби за визволення робітничого класу» гурток-група прийняла на нараді, зібраній через кілька днів після арештів В. Ульянова (Леніна) і п'ятьох членів гуртка, проведених поліцією в ніч з 8 на 9 грудня. Вперше «Союз боротьби» офіційно заявив про своє існування випуском прокламації «Від Союзу боротьби за визволення робітничого класу» 15 грудня 1895 року [14, 15].
По-четверте, об'єднання соціал-демократів з різних груп і гуртків, які залишилися на волі після проведених поліцією арештів, сталося тільки влітку 1896 року, про що свідчать у своїх спогадах безпосередні учасники подій – Б. Гольдман (Б.І. Горев) [16] і К.М. Тахтарев [17].
І, по-п'яте, аж ніяк не «Союз першим з соціал-демократичних організацій Росії здійснив перехід від пропаганди ідей соціалізму в замкнутих гуртках до широкої агітації серед мас пролетаріату ...»! Ідея переходу від замкнутої гурткової агітації до масової агітації належить відомому єврейському соціал-демократу Арону Кремеру, який виклав її в брошурі «Про агітацію», і яка поширювалася з кінця 1894 року.
Тут необхідно нагадати, що з початку 1890-х років в західних губерніях Російської імперії стали виникати просвітницькі гуртки і страйкові каси єврейських робітників і ремісників. Значна частина їх учасників опинилася під впливом марксистських ідей. Євреї-марксисти (Т.М. Копельзон, А.І. Кремер, І.Л. Айзенштадт, Ю.О. Цедербаум) проводили агітаційно-пропагандистську роботу, трактуючи вчення Маркса стосовно традиційним уявленням про особливу місію єврейського народу. Вони висунули ідею про специфічне становище єврейського пролетаріату, «вкрай безправного і гнаного», і про необхідність створення в зв'язку з цим самостійної єврейської робочої організації. Економічне обгрунтування цим поглядам дав Мартов (Цедербаум) в промові на першотравневих зборах агітаторів у Вільно (1895) під назвою «Поворотний пункт в історії єврейського робітничого руху».
[Цікаво, що перші гуртки, в яких брав участь молодий Мартов в Петербурзі, були народовольські. Студент В. Шарий організував групу «молодих народовольців», яка випустила листівку «Вільне слово», написану Н.К. Михайловським. Ця група поєднувала деякі елементи марксизму з визнанням терористичної тактики. У 1892 році, по справі «молодих народовольців», і потрапив Мартов вперше в тюрму. Але після прочитання першого тому «Капіталу» Маркса (він читав його у французькому перекладі Лафарга), Юлій Осипович усвідомив себе марксистом, – і залишився їм уже на все життя. Будучи висланий в 1893 р. зі столиці, він вибрав місцем свого заслання Вільно. Незабаром, скромно визнаючи себе «учнем віленських марксистів», Мартов проявив себе ідеологом нового руху.]
Питання про нові методи роботи (перехід до агітації) восени і взимку 1894-1895 рр. обговорювалося і в петербурзькому гуртку. З цього питання на одній з нарад виникла гаряча суперечка. В. Ульянов, підтримуваний робочими соціал-демократами: В. Шелгуновим, І. Бабушкіним, Б. Зінов'євим, наполягав «на негайний перехід до агітації і веденні її в найширших розмірах». Проти нових методів роботи і тактики, виступив Г. Красін, один з найстаріших членів групи, який вважав це передчасним. Боротьба закінчилася перемогою прихильників агітації і виходом в зв'язку з цим з групи Г. Красіна [18].
К.М. Тахтарев, який представляв на нараді свою групу, також виступив проти переходу до агітації, побоюючись, за його словами, «зосередження ... порівняно нечисленних сил на агітації, яка загрожувала гуртковим робочим швидким провалом і здавалася ... дуже небезпечною» [19].
Отже, на основі представлених публікацій ми переконуємося, що історико-партійні узурпатори істини безсоромно брешуть! Але де ж шукати істину? На щастя, рукописи не горять, і ми маємо можливість ознайомитися зі свідченнями безпосередніх учасників подій.
Знову звернемося до книги Невського і ознайомимося зі списками організаторів соціал-демократичних, марксистських гуртків в різних містах в другий період розвитку с.-д. руху в Росії (за його класифікацією):
« МОСКВА: Мандельштам Г., Давидов, Калафаті, Спонті.
ОДЕСА: Гринштейн П., Нудельман, Липовецька Ц., Левинська О., Душман К., Вернер Н., Фінкельштейн Я., Рудавський, Даркгольц, Лехтман, Шеєр, Мирса, Гордон П., Сахарова Е., панчішниця Роза, кравчиня Соня з Вільно, Айзенштадт І., Койген Ф., Ванштейн П., Роземблюм М., Винокур М., Шур І., Поляк А., Пориц М., Поляк Ш., Шляк М., Тросман М., Ловинський Я ., Штерман М., Фурман О., Бронштейн Л. («Троцький»), Бернштейн К., Зів, Гуревич.
КАТЕРИНОСЛАВ: троє братів Гурвич, Фабкін з Вільно, Шевельов Е. з Гомеля, Вольфсон Б., Ріхтерман Х., Душкан М., Герман Є., слюсар Адольф, перчаточніца Раїса, токар Дамський, табачник Яків, палітурник Єфрем, кравчиня Есфір, Гельфонд-Литвак» [20].
Цікаве свідчення про керівників с.-д. груп залишив К.М. Тахтарев:
«Я не думаю, що в даний час [21] хто-небудь стане заперечувати той факт, що в ті часи керівними членами соціал-демократичних організацій були майже виключно інтелігенти. Правда, існували і чисто робочі організації або, скоріше, зародки їх, але вони стояли до певної міри осторонь від інтелігентських соціал-демократичних груп. Група робітників, що зорганізувалася скоро навколо pобочої каси за Невською заставою, може служити в даному випадку таким же наочним прикладом, як і Колпінська і Петербургська групи робітників, які долучилися до організації «Робочої Думки». Те ж саме до певної міри можна сказати, і про виниклу згодом в Петербурзі самостійну «Робочу організацію». Безсумнівно, виникнення всіх подібних самостійних робочих організацій в Петербурзі відбувалося на грунті невдоволення гурткових робочих інтелігентською організацією Союзу, в центральну групу якої робітники не входили. На цьому грунті склалася та недовіра робітників до інтелігенції, яка так різко проявилося на перших сторінках «Робітничої Думки».
В описуваний час чомусь вважалося, що робочим рухом неодмінно повинна керувати соціал-демократична інтелігенція, що робітничий рух тільки тоді піде по правильному напрямку, якщо до нього, як говорили деякі видні соціал-демократи, буде щеплена революційна інтелігентська бацила. Це було проявом безсумнівної недовіри до робітничого руху, і на цю недовіру робочі цілком природно відповідали недовірою до революційної інтелігенції. «Робочу Думку», за її прагнення до чисто-робочого професіоналізму, звинувачували небезпідставно в «економізмі», так як вона закликала робітників головним чином до організації для боротьби за поліпшення свого становища, особливо економічного. Але мені здається, що не без меншої підстави можна було б звинувачувати одночасно і інтелігенцію того часу в революціонізмі і інтелігентському радикалізмі. Може бути, я помиляюся, але мені здається, що головна причина розбіжностей, які почалися в цей час серед соціал-демократичних організацій, полягала в дуже значній мірі стосовно ставлення робітників до інтелігенції та в питанні про те, хто повинен керувати робочим рухом і які його найближчі цілі. Так, принаймні, розуміли причину розбіжностей прихильники так званого «економізму», єдиним послідовним представником якого, на думку Володимира Ілліча, була група «Робоча Думка» [22].
А далі нам продовжить свої свідчення Борух Гольдман (Б.І. Горев):
«... С.-д. гуртки саме тоді, навесні 1895 р. почасти під впливом розповсюджуваної у Вільно брошури «Про агітацію», стали від методу гурткових занять з робітниками, де грунтовно вивчалася політична економія і загальна теорія марксизму, – переходити до безпосередньої дії на маси, на основі злободенних, практичних потреб і вимог.
Влітку у Вільно тамтешні «лідери» соц.-дем. (Кремер, Средніцкая, Ісай та Любов Айзенштадт), мої колишні керівники по гімназичним гурткам ... познайомили мене з Ю.О. Цедербаумом (Л. Мартовим), який тоді закінчував у Вільно термін гласного нагляду і збирався виїхати до Пітера.
В цей час в Пітері існували, крім ряду одинаків, що вели, так би мовити, кустарну пропаганду серед робітників, три більш-менш оформлені с.-д. групи пропагандистів, які працювали окремо одна від одної, хоча вони іноді стикалися в одних і тих же робочих гуртках.
Це була, по-перше, група Леніна, або «старих», інакше, «літераторів», як їх тоді з повагою називали (Ленін, Кржижановський, Радченко, Старков, студенти Бенаніїн, Сильвін і інші; пізніше до них приєдналися Мартов, Ляховський, в близьких відносинах до неї були і деякі тоді ще «легальні марксисти», як Потресов).
Потім, група І.В. Чернишова (у більшості технологи), інакше «жовтороті», по молодості більшості її членів, або ще «півні», внаслідок завзятого тону її керівника.
Нарешті, мало оформлена група Тахтарева (головним чином, студенти-медики, в тому числі Катин-Ярцев).
Так ось, обидві перші групи, особливо група «старих», наглухо законспірована, відірвана від будь-якого зовнішнього середовища, крім нечисленних робочих гуртків, з якими вона мала справу, вкрай потребували технічної допомоги (квартири для зборів і побачень, друкування відозв і т.п.) і грошових коштів. А я міг в широкій мірі доставити і те й інше. І з обох цих груп надійшли пропозиції познайомитися зі мною. Представником першої групи з'явився Сильвін, який призначив мені побачення у спільних знайомих, польських соціалістів, в гурток яких я, як віленець, отже, певним чином, громадянин «історичної» Польщі, вступив ще навесні. З розмови з'ясувалося, що мої студентські зв'язки і особливо розпропагандовані мною в марксизм нові адепти обох статей можуть доставити будь-яку кількість технічних помічників всякого роду. А що стосується коштів, то і їх легко було добувати зі спеціальних відрахувань з благодійних студентських вечорів. Дійсно, з цього часу, за масштабом тодішньої роботи, грошей у групи більше не бракувало.
Що стосується другої групи, то я познайомився з самим Чернишовим і став у нього бувати. Там я зустрічався зі злим генієм цієї групи, зубним лікарем Михайловим, який виявилися згодом агентом охоронного відділення. Це був перший зустрінутий мною «провокатор», і він справив на мене неприємне враження своєю розбещеністю і хвалькуватим тоном. Незважаючи на те, що про нього ходили темні чутки – чи то про подане колись покаянне прохання на найвище ім'я, чи то про якусь розтрату громадських грошей, Чернишов і його група з фанатичною упертістю трималися за свого Михайлова, всіляко його захищаючи. Справа в тому, що група «молодих» змагалася зі «старими» в кількості зв'язків на фабриках і заводах, а головні зв'язки доставляв саме Михайлов, сміючись над зайвою обережністю і вражаючи усіх тієї «хоробрістю», з якою він, не боячись поліції, зав'язував знайомства серед робітників. Тому їм дуже дорожили, і лише згодом, коли Михайлов «провалив» своїх покровителів, вони, вже сидячи у в'язниці, зрозуміли, де знаходилося джерело його «безстрашної» готовності ризикувати.
Мені належало, таким чином, вибрати, до якої з двох груп пристати, та якій з них допомагати всіма своїми зв'язками і особистою участю. Я зупинився на «старих», які мені вселяли повагу саме своєю більшою «конспіративністю», тобто, як мені здавалося, діловитістю, своїми літературними талантами (крім автора брошури про «друзів народу», початківцем-письменником був, як мені було відомо, і Мартов) і, нарешті, своїми зв'язками з закордоном і Плехановим. У цю осінь вийшов знаменитий, яскраво складений марксистський збірник зі статтями Плеханова («Утіс»), Струве, Леніна («Тулін»), Потресова та інших. Цей збірник, товстий том, був спалений цензурою, але близько ста примірників вдалося витягти таємно з друкарні і вони розбрелися по всій Росії, розносячи перше після Бельтова [23] талановите і сильне марксистське слово. [Н.К.Крупська називає скромнішу цифру – десятка два примірників [24]. – прим. В.Ф.].
Більш повільно і туго посувалася с.-д. пропаганда серед робітників, а мене вкрай засмучувало, що я все ще не отримував «гуртка». Але справа в тому, що, завдяки гуртковому характеру роботи, зв'язки розширювалися повільно, і інтелігентів-пропагандистів було більше, ніж об'єктів цієї пропаганди – організованих в гуртки робітників. Доводилося чекати «черги».
6-го грудня (1895) на традиційному студентському балу зібралася «повеселитися» і «відвести душу» вся група «старих» з Леніним на чолі. Крім Мартова і мого земляка д-ра Ляховського, я був знайомий з Сильвіним і з С.А. Гофманом (згодом, після заслання, він, мабуть, вдарився в містицизм і повернувся в православ'я). На вечорі я добув велику суму грошей (характерним для нашого тодішнього ставлення до Михайловського є те, що, звернувшись до нього на цьому балу за грошима, ми, група студентів, не наважилися сказати, що це на користь Путиловських страйкарів, а пробурмотіли щось про бідну цюрихську студентку; Михайловський, втім, по-джентельменськи ні про що не питаючи, простягнув туго набитий гаманець, і я скромно витягнув четвертну купюру, за що на мене розсердилася свита курсисток-народниць, яка його оточувала). Настрій був у мене гарний і піднесений. Мартов мав познайомити мене зі «старими». Але тут, годині о другій ночі, з'явилися підозрілі ознаки у вигляді шпигунів. Ми нашвидку сховали зібрані гроші, і публіка розійшлася. А наступної ночі цілий ряд «старих», в тому числі Ленін, були заарештовані. Це був перший великий «провал» марксистів в Петербурзі ... При цьому арешті захоплений був і рукопис газети «Рабочее Дело». [Заарештовано було 6 осіб: Ленін, Кржижановський, Запорожець, Бенаніїн, Малченко, Старков [25]. – прим. В.Ф.]
Негайно після того залишки групи, з Мартовим на чолі, оформилися, як «Союз боротьби за визволення робітничого класу», і видані на мімеографі прокламації, звернені до робітників фабрики Лебедєва на Виборзькій стороні, і ще деяких, що з'явилися 1-го і 2-го січня 1896 р. вперше підписані цим відтепер історичним ім'ям.
В ніч з 4-го на 5-е січня (1896) заарештовані були Мартов, Ляховський і ряд інших с.-д., в тому числі кілька видатних робітників (Бабушкін).
В результаті у Шувалові, під Пітером, було скликане велике організаційне зібрання всіх найбільш активних с.-д. працівників Петербурга. На ці збори потрапив і я. З діячів «Союзу» були вже заарештовані З. Невзорова, Шестопалов, Сільвин і ряд інших. На зборах були, наскільки я пам'ятаю, С.І. Радченко, Ф.І. Дан, а також відзначившийся під час страйку своєю енергією і відданістю «легальний» молодий адвокат Бауер, незабаром після того заарештований, відбувший заслання в Іркутській губернії і без вісти загиблий в 1905 р. в Харкові, очевидно під час грудневого повстання. Були Тахтарев і Катин-Ярцев, з групи Чернишова – Ленгнік і, здається, Митров, згодом депутат 2-ї Держ. Думи.
Збори насамперед зайнялися взаємною інформацією. Незадовго перед тим нам прислали з Вільно перший великий транспорт закордонної с.-д. літератури, і це теж імпонувало всім «кустарям» і одинакам с.-д. роботи, позбавленим зв'язку з закордоном. Потім з'ясувалося, що ніяких серйозних тактичних розбіжностей між нами та іншими с.-д. групами немає. В результаті вирішено було всі групи, що існували до цих пір, злити в один «Союз боротьби». Це було приблизно в липні 1896 р.
У серпні стався другий річний «провал» Союзу, на цей раз страшно руйнівний. Заарештовані були Дан, Лур'є, Бауер, Ленгнік і безліч інших інтелігентів і робітників. Організація була розгромлена» [26].
У лютому 1897 року слідство у справі заарештованих членів Союзу було завершено, і перед тим як відправити на заслання на 3 роки до Східного Сибіру, їх випустили з в'язниці і дозволили їм три дні пробути в Петербурзі, «для влаштування своїх справ».
І ось два вечори поспіль збиралися засланці на квартирі у Цедербаума (Мартова), де Гольдман робив їм доповідь про діяльність членів Союзу, що залишилися на волі. На зборах були присутні: Мартов, Ленін, Кржижановський, Старков, Мальченко, Запорожець, Бенаніїн, Ляховський, і від товаришів, які залишилися «на волі», Якубова. На згадку про цю зустріч присутні сфотографувалися.
Засланці виїхали на поселення, але політична активність з від'їздом Леніна і Мартова з подільниками аж ніяк не занепала. Київські соціал-демократи надіслали остаточне запрошення на установчий з'їзд партії, який планувалося провести в першій половині березня 1898 року. (З ініціативою цього кроку кияни виступили ще навесні 1896 року. А в кінці того ж року вони випустили перший номер газети «Вперед», зробленою на гектографі, яка справила дуже хороше враження.
Киянами також була написана, видана за кордоном, і широко поширена в Росії агітаційна брошура «Як міністри піклуються про робітників»). Тому петербурзькі соціал-демократи (а їх на волі залишилися лічені одиниці) з готовністю прийняли пропозицію.
Знову надамо слово Гольдману, учаснику цього зібрання, яке не стало з'їздом волею обставин, що склалися, і перетворилося на с.-д. конференцію: «У квартирі Вересаєва [27] в Боткінській барачній лікарні були скликаний збори центральної групи для вибору делегата на з'їзд. «Периферія» тепер, як і через рік, перед дійсним першим з'їздом партії, ні про що не знала. На зборах, крім мене були присутні: С.І. Радченко, А. Якубова, Катин-Ярцев, Митров, Л. Попов і, здається, Крупська. Майже одноголосно обрали мене. Навіть Якубова, якій по організаційним поглядам був ближче Катин-Ярцев, повагавшися голосувала за мене (голосування було відкрите). Інструкцій і наказів мені ніяких не було дано, і мені була надана найширша свобода дій і суджень.
Приїхавши до Києва і потрапивши на «конспіративну явку» до покійного Ангелова-Стоянова, я перш за все попередив його, що до московського делегата треба поставитися з великою обережністю, так як, за отриманими перед моїм від'їздом відомостями, в московській с.-д. організації з'явилася провокація. Негайно після моїх слів з'явився і москвич, молодий студент з величезною бородою, з яким я разом їхав в одному поїзді (я їхав через Москву). Ангелів-Стоянов страшно зніяковів і назвав мене «делегатом з півдня».
У приватній бесіді з киянами ми вирішили оголосити москвичеві, що з'їзд відміняється і, після отримання від нього інформації про московські справи, відпустити його з миром. Крім того, виявилося, що віленці не отримали запрошення і не приїхали. Таким чином, з'їхалися всього Пітер, дві київські групи і представник Катеринослава. Замість з'їзду ми обмежилися конференцією. Жив я на Подолі у зубного лікаря Померанц (згодом дружина Перазіча, який був заарештований і засланий в Якутку під виглядом єврейського кравця Солодухи). «Квартирмейстером» був «великий конспіратор», типовий професійний революціонер Б. Ейдельман (з часу «Народної Волі» про цей тип майже забули, і він тоді лише знову почав складатися).
Офіційними делегатами конференції, крім мене, були Вигдорчик (потім став фахівцем із соціального страхування), поляк Полонський (від київської польської с.-д. групи) і Петрусевич.
Ми багато говорили про перспективи с.-д. руху, про програму і тактику, про майбутній з'їзд. Для ідейної та організаційної підготовки його ми постановили, що всі існуючі в той час групи і організації с.-д. в Росії, повинні, надалі до з'їзду, називатися, за прикладом Пітера, «Спілками боротьби за визволення робітничого класу», а також, що киянами буде організована загальноросійська с.-д. газета, яку ми тоді ж, за моєю пропозицією, охрестили просто «Робочою газетою». Обидва ці пропозиції були, як відомо, проведені в життя. Складання програми майбутньої партії ми, пам'ятається, постановили доручити Плеханову» [28].
Створення БУНДу
Взимку 1896-1897 рр. в Петербург приїхали засновники і керівники віленської групи с.-д. і всього єврейського робітничого руху Литви і Білорусії – Кремер і Срєдніцька, які готували установчий з'їзд Бунду. Вони зустрілися з Потресовим, Л.Н. Радченко та Якубовою. Це була перша, після річної перерви, офіційна зустріч з членами петербурзького «Союзу боротьби». На зустрічі були обговорені проблеми розвитку с.-д. руху, але запрошення брати участь в з'їзді петербургці не отримали.
Взимку 1897 року у Вільно приїхав Тахтарев, який передбачаючи арешт і заслання у Сибір за свою антидержавну діяльність, вирішив сховатися за кордоном. Там він прожив деякий час в очікуванні переправи за кордон і почав писати спогади про свою революційно-злочинну діяльність.
«Коли я приїхав до Вільно, я побачив, що звістка про січневий масовий страйк петербурзьких робітників вже рознеслася по провінції. Віленські товариші, майбутні організатори загального єврейського Союзу або Бунда, з організацією якого петербурзький Союз Боротьби був пов'язаний найтіснішим чином, засипали мене питаннями як про хід подій, що відбувалися в Петербурзі, так і взагалі про розвиток робітничого руху в Петербурзі, чому вони так сприяли доставкою закордонної літератури і всіма іншими засобами якими могли» [29].
В умовах підпілля, у Вільно 25-27 вересня 1897 року, зібралися представники 13 єврейських соціал-демократичних організацій, що представляли 5 міст, які заснували Бунд (Bund) – Загальний єврейський робітничий союз в Литві, Польщі і Росії – тобто, соціал-демократичну єврейську організацію.
Склад делегатів був наступний:
Від ВІЛЬНО: Арон Кремер («Олександр», «Аркадій»), Абрам Мутник («Гліб»), Володимир Косовський, Давид Кац («Тарас»), Ізраїль Михл Каплинський і Гірш Сорока («Гриша-столяр»).
Від ВАРШАВИ: Джон Міль («Йосип»), Леон Гольдман і швачка Мере Жалудська.
Від БІЛОСТОКА: Гіллель Кац-Блюм (фарбувальник) і Роза Грінблат («Соня»).
Від МІНСЬКА: Павло Берман.
Від ВІТЕБСЬКА: Ідл Абрамов.
Був обраний перший ЦК Бунду в складі трьох чоловік: Арон Кремер, Абрам Мутник, Володимир Косовський.
Дотримуючись соціалістичної ідеології, Бунд виступав за національно-культурну автономію для єврейського населення західних регіонів Російської імперії, створення самостійної світської системи освіти євреїв, підтримував розвиток культури на мові ідиш. Бундівці вважали, що ці заходи дозволять єврейському населенню уникнути асиміляції і збережуть його національну самобутність. Виступаючи з антирелігійних позицій, Бунд був проти сіоністських ідей переселення євреїв в Палестину.
Зеев Жаботинський в «Повісті моїх днів» сформулював роль БУНДу «, чиє сміливе історичне призначення полягало в тому, що він служив мостом, по якому маси робочих переходили від чистого марксизму до чистого сіонізму».
[Варто нагадати, що перед організаційним з'їздом Бунду відбулася ще одна важлива подія – в серпні 1897 року у Базелі зібрався I з'їзд сіоністів, на ньому Всесвітня Сіоністська Організація (ВСО) була оформлена організаційно. – прим. В.Ф.]
Далі буде…
Наші інтереси:
«Вивчати» історію треба саме для того, щоб вміти застосувати уроки її до поточної сучасності.
«Вчитися» історії означає вміти шукати і знаходити чинники і сили, що зумовили ті чи інші події, які ми потім повинні були визнати історичними подіями.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Стратегія палінгенезії полягає не в тому, щоб поборювати старий світ, а в тому, щоб використовувати його як ресурс для власного розвитку. Чеснота милосердя дозволяє вчитися у ворогів і...
ХТО в Росії створив РСДРП? (Документальне розслідування)
«Чітка межа між добром і злом, що концентрується в кольорах червоному і білому, немов окопна лінія проходить через все ХХ століття. Прихильники діячів з червоним відтінком, захоплюючись Жовтневим переворотом 1917 року, весь наступний період іменують не інакше як «героїчним минулим з невеликими прорахунками», прихильники білих – люди з розбурханою совістю, шануючи пам'ять всіх православних, полеглих на полях Білої боротьби, комуністичну ідею називають ім'ям своїм – кривавим злочином проти людства.
І згоди у нас не буде, і мир не наступить, поки не прокинеться совість у червоних, поки не покаються вони в скоєному проти Вітчизни… Суд їм вчинить наш Всевишній Творець, а нам залишається констатувати факти». (В'ячеслав Поляков, російський історик) [1].
02i-rsdrp.jpg
Всі політичні партії, як і люди, мають дату народження. За традицією, що історично склалася – це час проведення установчого з'їзду, незалежно від того, як він проводився, легально чи таємно. Не була винятком і Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС). Якщо ми відкриємо «Советский энциклопедический словарь» на сторінці 610, то прочитаємо: «КОММУНИСТИЧЕСКАЯ ПАРТИЯ СОВЕТСКОГО СОЮЗА (КПСС), основанная В.И. Лениным на рубеже 19-20 вв., революционная партия рабочего класса . <...> С 1-го съезда (1898) партия наз. РСДРП, с 1917 – РСДРП(б). 7-й съезд (1918) переим. партию в РКП(б), 14-й (1925) – в ВКП(б), 19-й (1952) – в КПСС. <...> Даты съездов КПСС. 1-й съезд РСДРП: 1-3 (13-15) марта 1898, Минск…» [2].
У «Великій Радянській Енциклопедії» є досить велика стаття про перший з'їзд РСДРП, але відразу кидається в очі явна тенденційність у подачі інформації і певна недомовленість. В академічній статті дуже докладно написано про передумови проведення з'їзду, згадуються різні побутові деталі, повідомляється в якому приміщенні засідали делегати; знайшлося в статті місце навіть про те, що сталося з будинком під час Другої світової війни. Але чомусь нічого конкретного не сказано про делегатів з'їзду: «Були присутні 9 делегатів, що представляли найбільші соціал-демократичні організації Росії – петербурзький, московський, катеринославський і київський «Союзи боротьби», а також групу «Робітничої газети» та Бунд». Про будинок, його історію та адресу в статті і то більше написано. Невже опис будинку важливіший за життєпис делегатів, що заснували партію? Дивно!
Подальший пошук в публікаціях комуністичних історико-партійних узурпаторів істини, перш за все в офіційних виданнях Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, призвів до несподіваного відкриття: вперше матеріали про I з'їзд РСДРП були видані в 1958 році (!), тобто через 60 років після його проведення. Така вражаюча «неувага» до історії ленінської партії, яка за радянських часів замінювала громадянам «розум, честь і совість», насторожує і наводить на певні роздуми, а в підсумку змушує глибше ознайомитися з документами і свідченнями учасників тих далеких подій.
Інформація про керівні органи новоствореної партії займає аж 3 (ТРИ) рядки: «З'їзд обрав Центральний Комітет з трьох осіб – представників Петербурзького «Союзу боротьби», київської «Робочої газети» і Бунду» [4].
Разом інформації про делегатів і членів ЦК в книзі відведено 12 (ДВАНАДЦЯТЬ) рядків, при цьому навіть прізвища членів ЦК не називаються! І якщо стосовно «представника Петербурзького «Союзу боротьби» все ясно, оскільки він був єдиним – С.І. Радченко, то відносно членів ЦК від київської «Робочої газети» і Бунду дотримується повне інкогніто, бо від «Робітничої газети» на з'їзді були присутні два делегата, а від Бунду – три. Хто ж з них увійшов в ЦК?
Ось така конспірація панувала в історії комуністичної партії Радянського Союзу протягом 60 років до виходу книги, продовжувала зберігатися і до розпаду СССР та заборони КПРС в 1991 році! Виникає законне питання: А про що ж тоді оповідають на 349 сторінках книги революційно-шкідливого змісту комуністичні історико-партійні узурпатори істини?
А оповідають вони офіціозну версію проникнення «зарази марксизму» в Росію та офіціозну версію розвитку соціал-демократії в Росії, яка виродилася в кримінально-політичну більшовицьку течію під верховенством В.І. Ульянова, більш відомого за партійним прізвиськом «Ленін», що і призвело до національно-політичної катастрофи 1917 року, яка зруйнувала Росію та потрясла весь світ. І про ту «визначну роль», яку зіграв у цій руйнації лідер більшовизму Ульянов-Ленін.
Джерела і адепти Зла ...
У 1882 році в Женеві було віддруковано нове російське видання «Маніфесту комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса в перекладі Г.В. Плеханова.
А 25 вересня 1883 року в тихому кафе на березі Рони в Женеві п'ятеро російських революціонерів-емігрантів, членів народницького товариства «Чорний переділ» – Г.В. Плеханов, Л.Г. Дейч, В. І. Засулич, П.Б. Аксельрод, В.Н. Ігнатов оголосили про створення групи «Звільнення праці».
Свідчить організатор групи Г.В. Плеханов:
«ПЕРШІ КРОКИ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОГО РУХУ В РОСІЇ
Систематична пропаганда соціал-демократичних ідей в лавах російських революціонерів почалася тільки влітку 1883 року, коли в Женеві утворилася перша російська соціал-демократична група «Звільнення праці». І першим літературним твором цієї групи була брошура автора цих рядків: «Соціалізм і політична боротьба».
Зрозуміло, ця брошура призначалася для поширення в Росії, і по шляху в Росію їй належало подолати всі перешкоди, які російський уряд чинив (та власне і зараз ще чинить, незважаючи на горезвісний маніфест 30 жовтня 1905 року [Маніфест 17 (30) жовтня 1905 р. – прим. В.Ф.], проникненню в нашу країну подібного роду літературних творів.
Але хоч які величезні були ці перешкоди, головні труднощі, які новій групі необхідно було подолати, складалися в іншому. Вони полягали в завзятій упередженості величезної більшості тодішніх російських революціонерів проти всього того, що пов'язано було з ім'ям соціал-демократії.
Ця упередженість добре відома була Марксу і Енгельсу. Коли Аксельрод і я, незабаром після Паризького міжнародного конгресу, в 1889 р. в Лондоні зустрілися з Енгельсом, він нам сказав, що, мабуть, було б обережніше з нашого боку, якби ми не називали себе соціал-демократами. «Адже і ми теж, – додав він, – спочатку називали себе не соціал-демократами, а комуністами» [5].
Таким чином, антидержавна група «Звільнення праці», почавши з пропаганди ідей марксизму, розгорнула в Росії таємну злочинно-організаторську роботу, активно підтримувала революційно-злочинні елементи, тиражувала і нелегально доставляла до Росії літературу революційно-шкідливого змісту і підривного характеру.
Виникнення соціал-демократичної партії в Росії у «Короткому курсі історії ВКП (б)», видання 1945 року, викладається наступним чином: «ВКП (б) виросла на основі робочого руху з марксистських гуртків, які зв'язалися з робочим рухом і внесли в нього соціалістичну свідомість». До кінця 1890-х років число робочих зросла до 2,8 млн. чоловік (при 126 млн. населення)».
«СОЦІАЛІЗМ – економічне вчення про зміну господарського правопорядку шляхом усунення приватної власності та вільної конкуренції» – прим. В.Ф.)
Проте, один з найближчих соратників Леніна – Володимир Іванович Невський [6], – в першому томі своєї капітальної праці з історії РКП (б), що вийшла в світ у 1923 році [7], викладає історію зародження і розвитку соціал-демократії в Росії не зовсім так, як І.В. Сталін у своєму «Короткому курсі ВКП (б)» версії 1945 року. Вірніше, зовсім не так! І це природно. У той час більшовицька партія тільки-тільки прийшла до влади, учасники подій були ще живі. Культу Сталіна в 1923 році ще не було, а культ Леніна не перешкоджав його соратникам викладати історію партії, якщо і не зовсім правдиву (і навіть брехливу), то все ж з використанням документів і переліками прізвищ її перших організаторів.
Партійний історик В. Невський ділить історію розвитку с.-д. руху в Росії на два періоди: 1884-1894 рр. і 1894-1898 рр., і, відповідно, наводить списки організаторів соціал-демократичних, марксистських гуртків в різних містах імперії в ці періоди.
I-й період:
« ОДЕСА: Гольденбах Д.Б. («Рязанов»), Рубінштейн Б., Карфункель, Гуревич, Нахамкес («Стєклов»), Вельтман («Павлович»), Циперовіч Г.В., Вейнштейн.
КИЇВ: Абрамович Е.А., Гірш, Горба, Гальперін, Голомб, Воловик, Руфим.
ХАРКІВ: Ротштейн, Бронштейн А., Бронштейн С., Еревмайн, Зонмеер А., Перазіч В.Д., Мельников Ю.Д.
КАТЕРИНОСЛАВ: Тейтельбаум, Венгеров, Сталь Л., Перель А., Нейфельд Г., Епштейн.
КАЗАНЬ: Соскіс Д. («клуб»), Мандельштам М.Л. ( «Лядов»), Федосєєв Н.Є.
СІМФЕРОПОЛЬ: Хінчук, Гершанович, Клячко Р., Левін.
ТУЛА: Гольденберг С.Р., Шліхтер А., Рудель А.
ВІЛЬНО: Кремер А., Айзенштадт І.А. («Юдін»), Копельзон, Мутніковіч, Левенсон В., Побіас, Вовк М., Цедербаум Ю.О. («Мартов»).
ПЕТЕРБУРГ: Радченко С.І., сестри Невзорови, Кржижановський Г.М., Крупська Н.К.»
У цей період (пише Невський) суто законспіровані гуртки займалися, головним чином, самоосвітою – вивченням марксизму і пропагандою марксизму в нечисленних робочих гуртках (у Петербурзі), а в інших містах – серед ремісників єврейської національності. Про київську організацію він пише так: «Це була добре згуртована група з прекрасними зв'язками в інших містах ... Але зв'язків з робочими у групи спочатку не було» [8].
«ЗНАЙТИ РОБОЧОГО і РОЗПРОПАГАНДУВАТИ ЙОГО –
ось мрія соціал-демократа того часу» (Б.Л. Ейдельман).
1 травня 1891 року в Росії пройшла перша маївка – антидержавна злочинна сходка робітників, підбурюваних агітаторами-інтелігентами з «групи Бруснєва» [9].
У цьому ж році, в період неврожаю та загрози голоду, вперше проявилася зловісна сутність марксизму і породжуваної ним соціал-демократії. У той час як держава витратила близько півмільярда рублів на допомогу постраждалим, і надала пільги при сплаті податків, політичний засланець В.І. Ульянов (Ленін), проживаючи на власному хуторі Алакаєвка в Богдановській волості Самарської губернії і експлуатуючи найманих сільськогосподарських робітників, в революційно-антидержавному середовищі Самари виступав з промовами проти годування голодуючих і заявляв, що «наслідки голоду – народження промислового пролетаріату, цього могильника буржуазного ладу, – явище прогресивне, бо сприяє зростанню промисловості і рухає нас до нашої кінцевої мети, до соціалізму ... Голод, руйнуючи селянські господарства, одночасно розбиває віру не тільки в царя, але і в бога, і з часом, безсумнівно, штовхне селян на шлях революції і полегшить перемогу революції» [10, 11].
В офіціозі про I з'їзд РСДРП марксистсько-ленінські узурпатори істини стверджують:
«Визначаючи завдання «русской социал-демократии», Ленін підкреслив в цій роботі [йдеться про «Что такое «друзья народа» и как они воюют против социал-демократов?» , написаної В.І. Ульяновим в 1894 році – прим. В.Ф.] необхідність з розрізнених марксистських гуртків і груп організувати бойову пролетарську партію, партію комуністичної революції.
Думку про створення єдиної соціал-демократичної партії Ленін починає здійснювати і практично. Він об'єднує в 1895 р. всі марксистські гуртки в Петербурзі в «Союз боротьби за визволення робітничого класу», який протягом короткого часу стає фактичним керівним центром російської соціал-демократії. Поява Петербурзького «Союзу боротьби» відкриває новий період в історії російської соціал-демократії. Відтепер російська соціал-демократія виступає на історичну арену не тільки як теоретичне течія, але і «як громадський рух, як підйом народних мас, як політична партія».
Петербурзький «Союз боротьби» будується Леніним за принципом найсуворішого централізму. Члени Союзу розбиваються на районні групи (по 4-5 чоловік), загальне керівництво якими зосереджується в руках центрального ядра. Периферія організації складається з мережі робочих гуртків, пов'язаних з центральною групою через організаторів району. Союз першим з соціал-демократичних організацій Росії здійснив перехід від пропаганди ідей соціалізму в замкнутих гуртках до широкої агітації серед мас пролетаріату, вперше зв'язавши цю агітацію і заклик до боротьби проти капіталізму з політичною боротьбою проти самодержавства» [12].
У процитованих трьох абзацах, що складаються з 26 рядків в книзі, все перекручено, неточно і брехливо!
Почнемо з ленінського визначення – «русская социал-демократия». Чому «русская», а не «российская»? Російська імперія була багатонаціональною державою. Марксизм і соціал-демократичні ідеї поширювалися і знайшли своїх адептів не тільки серед росіян, але, в першу чергу, серед євреїв, а також серед грузин, поляків, литовців та українців. Таким чином, якщо говорити про розвиток соціал-демократії в Росії, то слід і називати її «российской социал-демократией». А Ленін, визначаючи завдання «русской социал-демократии», з одного боку виступає з позицій великодержавного шовінізму, а з іншого – приховує той факт, що соціал-демократія знайшла сприятливе середовище для свого розвитку перш за все серед єврейського населення Росії.
[Шановні читачі, змушений включити в переклад цитування оригінальні вислови «русская социал-демократия» та «российская социал-демократия», оскільки в українській мові ці вислови перекладаються однаково… «російська», що спотворює сенс цитати – прим. В.Ф.]
По-друге, В. Ульянов нічого не створював і нікого не об'єднував! У 1894 році він вступив рядовим членом (!) в крихітний марксистський гурток, створений двома роками раніше. Про це побічно свідчить і Н.К. Крупська: «У 1894-95 році в Петрограді виникла група соціал-демократів, яка повела планомірну роботу серед пітерського пролетаріату. Цю групу прийнято називати «Союзом боротьби за визволення робітничого класу», що не зовсім точно, так як група прийняла цю назву лише після провалу її основного ядра, а саме в кінці грудня 1895 року ... В групу входили: Ленін, Кржижановський, Старков, Ванєєв , Запорожець, Малченко, Зінаїда Невзорова, Софія Невзорова, А. Якубова, Крупська, Сильвін, Цедербаум, Ляховський, Гофман, Степан Іванович Радченко, Любов Миколаївна Радченко» [13].
По-третє, назва «Союз боротьби за визволення робітничого класу» гурток-група прийняла на нараді, зібраній через кілька днів після арештів В. Ульянова (Леніна) і п'ятьох членів гуртка, проведених поліцією в ніч з 8 на 9 грудня. Вперше «Союз боротьби» офіційно заявив про своє існування випуском прокламації «Від Союзу боротьби за визволення робітничого класу» 15 грудня 1895 року [14, 15].
По-четверте, об'єднання соціал-демократів з різних груп і гуртків, які залишилися на волі після проведених поліцією арештів, сталося тільки влітку 1896 року, про що свідчать у своїх спогадах безпосередні учасники подій – Б. Гольдман (Б.І. Горев) [16] і К.М. Тахтарев [17].
І, по-п'яте, аж ніяк не «Союз першим з соціал-демократичних організацій Росії здійснив перехід від пропаганди ідей соціалізму в замкнутих гуртках до широкої агітації серед мас пролетаріату ...»! Ідея переходу від замкнутої гурткової агітації до масової агітації належить відомому єврейському соціал-демократу Арону Кремеру, який виклав її в брошурі «Про агітацію», і яка поширювалася з кінця 1894 року.
Тут необхідно нагадати, що з початку 1890-х років в західних губерніях Російської імперії стали виникати просвітницькі гуртки і страйкові каси єврейських робітників і ремісників. Значна частина їх учасників опинилася під впливом марксистських ідей. Євреї-марксисти (Т.М. Копельзон, А.І. Кремер, І.Л. Айзенштадт, Ю.О. Цедербаум) проводили агітаційно-пропагандистську роботу, трактуючи вчення Маркса стосовно традиційним уявленням про особливу місію єврейського народу. Вони висунули ідею про специфічне становище єврейського пролетаріату, «вкрай безправного і гнаного», і про необхідність створення в зв'язку з цим самостійної єврейської робочої організації. Економічне обгрунтування цим поглядам дав Мартов (Цедербаум) в промові на першотравневих зборах агітаторів у Вільно (1895) під назвою «Поворотний пункт в історії єврейського робітничого руху».
[Цікаво, що перші гуртки, в яких брав участь молодий Мартов в Петербурзі, були народовольські. Студент В. Шарий організував групу «молодих народовольців», яка випустила листівку «Вільне слово», написану Н.К. Михайловським. Ця група поєднувала деякі елементи марксизму з визнанням терористичної тактики. У 1892 році, по справі «молодих народовольців», і потрапив Мартов вперше в тюрму. Але після прочитання першого тому «Капіталу» Маркса (він читав його у французькому перекладі Лафарга), Юлій Осипович усвідомив себе марксистом, – і залишився їм уже на все життя. Будучи висланий в 1893 р. зі столиці, він вибрав місцем свого заслання Вільно. Незабаром, скромно визнаючи себе «учнем віленських марксистів», Мартов проявив себе ідеологом нового руху.]
Питання про нові методи роботи (перехід до агітації) восени і взимку 1894-1895 рр. обговорювалося і в петербурзькому гуртку. З цього питання на одній з нарад виникла гаряча суперечка. В. Ульянов, підтримуваний робочими соціал-демократами: В. Шелгуновим, І. Бабушкіним, Б. Зінов'євим, наполягав «на негайний перехід до агітації і веденні її в найширших розмірах». Проти нових методів роботи і тактики, виступив Г. Красін, один з найстаріших членів групи, який вважав це передчасним. Боротьба закінчилася перемогою прихильників агітації і виходом в зв'язку з цим з групи Г. Красіна [18].
К.М. Тахтарев, який представляв на нараді свою групу, також виступив проти переходу до агітації, побоюючись, за його словами, «зосередження ... порівняно нечисленних сил на агітації, яка загрожувала гуртковим робочим швидким провалом і здавалася ... дуже небезпечною» [19].
Отже, на основі представлених публікацій ми переконуємося, що історико-партійні узурпатори істини безсоромно брешуть! Але де ж шукати істину? На щастя, рукописи не горять, і ми маємо можливість ознайомитися зі свідченнями безпосередніх учасників подій.
Знову звернемося до книги Невського і ознайомимося зі списками організаторів соціал-демократичних, марксистських гуртків в різних містах в другий період розвитку с.-д. руху в Росії (за його класифікацією):
« МОСКВА: Мандельштам Г., Давидов, Калафаті, Спонті.
ОДЕСА: Гринштейн П., Нудельман, Липовецька Ц., Левинська О., Душман К., Вернер Н., Фінкельштейн Я., Рудавський, Даркгольц, Лехтман, Шеєр, Мирса, Гордон П., Сахарова Е., панчішниця Роза, кравчиня Соня з Вільно, Айзенштадт І., Койген Ф., Ванштейн П., Роземблюм М., Винокур М., Шур І., Поляк А., Пориц М., Поляк Ш., Шляк М., Тросман М., Ловинський Я ., Штерман М., Фурман О., Бронштейн Л. («Троцький»), Бернштейн К., Зів, Гуревич.
КАТЕРИНОСЛАВ: троє братів Гурвич, Фабкін з Вільно, Шевельов Е. з Гомеля, Вольфсон Б., Ріхтерман Х., Душкан М., Герман Є., слюсар Адольф, перчаточніца Раїса, токар Дамський, табачник Яків, палітурник Єфрем, кравчиня Есфір, Гельфонд-Литвак» [20].
«Я не думаю, що в даний час [21] хто-небудь стане заперечувати той факт, що в ті часи керівними членами соціал-демократичних організацій були майже виключно інтелігенти. Правда, існували і чисто робочі організації або, скоріше, зародки їх, але вони стояли до певної міри осторонь від інтелігентських соціал-демократичних груп. Група робітників, що зорганізувалася скоро навколо pобочої каси за Невською заставою, може служити в даному випадку таким же наочним прикладом, як і Колпінська і Петербургська групи робітників, які долучилися до організації «Робочої Думки». Те ж саме до певної міри можна сказати, і про виниклу згодом в Петербурзі самостійну «Робочу організацію». Безсумнівно, виникнення всіх подібних самостійних робочих організацій в Петербурзі відбувалося на грунті невдоволення гурткових робочих інтелігентською організацією Союзу, в центральну групу якої робітники не входили. На цьому грунті склалася та недовіра робітників до інтелігенції, яка так різко проявилося на перших сторінках «Робітничої Думки».
В описуваний час чомусь вважалося, що робочим рухом неодмінно повинна керувати соціал-демократична інтелігенція, що робітничий рух тільки тоді піде по правильному напрямку, якщо до нього, як говорили деякі видні соціал-демократи, буде щеплена революційна інтелігентська бацила. Це було проявом безсумнівної недовіри до робітничого руху, і на цю недовіру робочі цілком природно відповідали недовірою до революційної інтелігенції. «Робочу Думку», за її прагнення до чисто-робочого професіоналізму, звинувачували небезпідставно в «економізмі», так як вона закликала робітників головним чином до організації для боротьби за поліпшення свого становища, особливо економічного. Але мені здається, що не без меншої підстави можна було б звинувачувати одночасно і інтелігенцію того часу в революціонізмі і інтелігентському радикалізмі. Може бути, я помиляюся, але мені здається, що головна причина розбіжностей, які почалися в цей час серед соціал-демократичних організацій, полягала в дуже значній мірі стосовно ставлення робітників до інтелігенції та в питанні про те, хто повинен керувати робочим рухом і які його найближчі цілі. Так, принаймні, розуміли причину розбіжностей прихильники так званого «економізму», єдиним послідовним представником якого, на думку Володимира Ілліча, була група «Робоча Думка» [22].
А далі нам продовжить свої свідчення Борух Гольдман (Б.І. Горев):
«... С.-д. гуртки саме тоді, навесні 1895 р. почасти під впливом розповсюджуваної у Вільно брошури «Про агітацію», стали від методу гурткових занять з робітниками, де грунтовно вивчалася політична економія і загальна теорія марксизму, – переходити до безпосередньої дії на маси, на основі злободенних, практичних потреб і вимог.
Влітку у Вільно тамтешні «лідери» соц.-дем. (Кремер, Средніцкая, Ісай та Любов Айзенштадт), мої колишні керівники по гімназичним гурткам ... познайомили мене з Ю.О. Цедербаумом (Л. Мартовим), який тоді закінчував у Вільно термін гласного нагляду і збирався виїхати до Пітера.
В цей час в Пітері існували, крім ряду одинаків, що вели, так би мовити, кустарну пропаганду серед робітників, три більш-менш оформлені с.-д. групи пропагандистів, які працювали окремо одна від одної, хоча вони іноді стикалися в одних і тих же робочих гуртках.
Це була, по-перше, група Леніна, або «старих», інакше, «літераторів», як їх тоді з повагою називали (Ленін, Кржижановський, Радченко, Старков, студенти Бенаніїн, Сильвін і інші; пізніше до них приєдналися Мартов, Ляховський, в близьких відносинах до неї були і деякі тоді ще «легальні марксисти», як Потресов).
Потім, група І.В. Чернишова (у більшості технологи), інакше «жовтороті», по молодості більшості її членів, або ще «півні», внаслідок завзятого тону її керівника.
Нарешті, мало оформлена група Тахтарева (головним чином, студенти-медики, в тому числі Катин-Ярцев).
Так ось, обидві перші групи, особливо група «старих», наглухо законспірована, відірвана від будь-якого зовнішнього середовища, крім нечисленних робочих гуртків, з якими вона мала справу, вкрай потребували технічної допомоги (квартири для зборів і побачень, друкування відозв і т.п.) і грошових коштів. А я міг в широкій мірі доставити і те й інше. І з обох цих груп надійшли пропозиції познайомитися зі мною. Представником першої групи з'явився Сильвін, який призначив мені побачення у спільних знайомих, польських соціалістів, в гурток яких я, як віленець, отже, певним чином, громадянин «історичної» Польщі, вступив ще навесні. З розмови з'ясувалося, що мої студентські зв'язки і особливо розпропагандовані мною в марксизм нові адепти обох статей можуть доставити будь-яку кількість технічних помічників всякого роду. А що стосується коштів, то і їх легко було добувати зі спеціальних відрахувань з благодійних студентських вечорів. Дійсно, з цього часу, за масштабом тодішньої роботи, грошей у групи більше не бракувало.
Що стосується другої групи, то я познайомився з самим Чернишовим і став у нього бувати. Там я зустрічався зі злим генієм цієї групи, зубним лікарем Михайловим, який виявилися згодом агентом охоронного відділення. Це був перший зустрінутий мною «провокатор», і він справив на мене неприємне враження своєю розбещеністю і хвалькуватим тоном. Незважаючи на те, що про нього ходили темні чутки – чи то про подане колись покаянне прохання на найвище ім'я, чи то про якусь розтрату громадських грошей, Чернишов і його група з фанатичною упертістю трималися за свого Михайлова, всіляко його захищаючи. Справа в тому, що група «молодих» змагалася зі «старими» в кількості зв'язків на фабриках і заводах, а головні зв'язки доставляв саме Михайлов, сміючись над зайвою обережністю і вражаючи усіх тієї «хоробрістю», з якою він, не боячись поліції, зав'язував знайомства серед робітників. Тому їм дуже дорожили, і лише згодом, коли Михайлов «провалив» своїх покровителів, вони, вже сидячи у в'язниці, зрозуміли, де знаходилося джерело його «безстрашної» готовності ризикувати.
Мені належало, таким чином, вибрати, до якої з двох груп пристати, та якій з них допомагати всіма своїми зв'язками і особистою участю. Я зупинився на «старих», які мені вселяли повагу саме своєю більшою «конспіративністю», тобто, як мені здавалося, діловитістю, своїми літературними талантами (крім автора брошури про «друзів народу», початківцем-письменником був, як мені було відомо, і Мартов) і, нарешті, своїми зв'язками з закордоном і Плехановим. У цю осінь вийшов знаменитий, яскраво складений марксистський збірник зі статтями Плеханова («Утіс»), Струве, Леніна («Тулін»), Потресова та інших. Цей збірник, товстий том, був спалений цензурою, але близько ста примірників вдалося витягти таємно з друкарні і вони розбрелися по всій Росії, розносячи перше після Бельтова [23] талановите і сильне марксистське слово. [Н.К.Крупська називає скромнішу цифру – десятка два примірників [24]. – прим. В.Ф.].
Більш повільно і туго посувалася с.-д. пропаганда серед робітників, а мене вкрай засмучувало, що я все ще не отримував «гуртка». Але справа в тому, що, завдяки гуртковому характеру роботи, зв'язки розширювалися повільно, і інтелігентів-пропагандистів було більше, ніж об'єктів цієї пропаганди – організованих в гуртки робітників. Доводилося чекати «черги».
6-го грудня (1895) на традиційному студентському балу зібралася «повеселитися» і «відвести душу» вся група «старих» з Леніним на чолі. Крім Мартова і мого земляка д-ра Ляховського, я був знайомий з Сильвіним і з С.А. Гофманом (згодом, після заслання, він, мабуть, вдарився в містицизм і повернувся в православ'я). На вечорі я добув велику суму грошей (характерним для нашого тодішнього ставлення до Михайловського є те, що, звернувшись до нього на цьому балу за грошима, ми, група студентів, не наважилися сказати, що це на користь Путиловських страйкарів, а пробурмотіли щось про бідну цюрихську студентку; Михайловський, втім, по-джентельменськи ні про що не питаючи, простягнув туго набитий гаманець, і я скромно витягнув четвертну купюру, за що на мене розсердилася свита курсисток-народниць, яка його оточувала). Настрій був у мене гарний і піднесений. Мартов мав познайомити мене зі «старими». Але тут, годині о другій ночі, з'явилися підозрілі ознаки у вигляді шпигунів. Ми нашвидку сховали зібрані гроші, і публіка розійшлася. А наступної ночі цілий ряд «старих», в тому числі Ленін, були заарештовані. Це був перший великий «провал» марксистів в Петербурзі ... При цьому арешті захоплений був і рукопис газети «Рабочее Дело». [Заарештовано було 6 осіб: Ленін, Кржижановський, Запорожець, Бенаніїн, Малченко, Старков [25]. – прим. В.Ф.]
Негайно після того залишки групи, з Мартовим на чолі, оформилися, як «Союз боротьби за визволення робітничого класу», і видані на мімеографі прокламації, звернені до робітників фабрики Лебедєва на Виборзькій стороні, і ще деяких, що з'явилися 1-го і 2-го січня 1896 р. вперше підписані цим відтепер історичним ім'ям.
В ніч з 4-го на 5-е січня (1896) заарештовані були Мартов, Ляховський і ряд інших с.-д., в тому числі кілька видатних робітників (Бабушкін).
В результаті у Шувалові, під Пітером, було скликане велике організаційне зібрання всіх найбільш активних с.-д. працівників Петербурга. На ці збори потрапив і я. З діячів «Союзу» були вже заарештовані З. Невзорова, Шестопалов, Сільвин і ряд інших. На зборах були, наскільки я пам'ятаю, С.І. Радченко, Ф.І. Дан, а також відзначившийся під час страйку своєю енергією і відданістю «легальний» молодий адвокат Бауер, незабаром після того заарештований, відбувший заслання в Іркутській губернії і без вісти загиблий в 1905 р. в Харкові, очевидно під час грудневого повстання. Були Тахтарев і Катин-Ярцев, з групи Чернишова – Ленгнік і, здається, Митров, згодом депутат 2-ї Держ. Думи.
Збори насамперед зайнялися взаємною інформацією. Незадовго перед тим нам прислали з Вільно перший великий транспорт закордонної с.-д. літератури, і це теж імпонувало всім «кустарям» і одинакам с.-д. роботи, позбавленим зв'язку з закордоном. Потім з'ясувалося, що ніяких серйозних тактичних розбіжностей між нами та іншими с.-д. групами немає. В результаті вирішено було всі групи, що існували до цих пір, злити в один «Союз боротьби». Це було приблизно в липні 1896 р.
У серпні стався другий річний «провал» Союзу, на цей раз страшно руйнівний. Заарештовані були Дан, Лур'є, Бауер, Ленгнік і безліч інших інтелігентів і робітників. Організація була розгромлена» [26].
У лютому 1897 року слідство у справі заарештованих членів Союзу було завершено, і перед тим як відправити на заслання на 3 роки до Східного Сибіру, їх випустили з в'язниці і дозволили їм три дні пробути в Петербурзі, «для влаштування своїх справ».
І ось два вечори поспіль збиралися засланці на квартирі у Цедербаума (Мартова), де Гольдман робив їм доповідь про діяльність членів Союзу, що залишилися на волі. На зборах були присутні: Мартов, Ленін, Кржижановський, Старков, Мальченко, Запорожець, Бенаніїн, Ляховський, і від товаришів, які залишилися «на волі», Якубова. На згадку про цю зустріч присутні сфотографувалися.
Засланці виїхали на поселення, але політична активність з від'їздом Леніна і Мартова з подільниками аж ніяк не занепала. Київські соціал-демократи надіслали остаточне запрошення на установчий з'їзд партії, який планувалося провести в першій половині березня 1898 року. (З ініціативою цього кроку кияни виступили ще навесні 1896 року. А в кінці того ж року вони випустили перший номер газети «Вперед», зробленою на гектографі, яка справила дуже хороше враження.
Киянами також була написана, видана за кордоном, і широко поширена в Росії агітаційна брошура «Як міністри піклуються про робітників»). Тому петербурзькі соціал-демократи (а їх на волі залишилися лічені одиниці) з готовністю прийняли пропозицію.
Знову надамо слово Гольдману, учаснику цього зібрання, яке не стало з'їздом волею обставин, що склалися, і перетворилося на с.-д. конференцію: «У квартирі Вересаєва [27] в Боткінській барачній лікарні були скликаний збори центральної групи для вибору делегата на з'їзд. «Периферія» тепер, як і через рік, перед дійсним першим з'їздом партії, ні про що не знала. На зборах, крім мене були присутні: С.І. Радченко, А. Якубова, Катин-Ярцев, Митров, Л. Попов і, здається, Крупська. Майже одноголосно обрали мене. Навіть Якубова, якій по організаційним поглядам був ближче Катин-Ярцев, повагавшися голосувала за мене (голосування було відкрите). Інструкцій і наказів мені ніяких не було дано, і мені була надана найширша свобода дій і суджень.
Приїхавши до Києва і потрапивши на «конспіративну явку» до покійного Ангелова-Стоянова, я перш за все попередив його, що до московського делегата треба поставитися з великою обережністю, так як, за отриманими перед моїм від'їздом відомостями, в московській с.-д. організації з'явилася провокація. Негайно після моїх слів з'явився і москвич, молодий студент з величезною бородою, з яким я разом їхав в одному поїзді (я їхав через Москву). Ангелів-Стоянов страшно зніяковів і назвав мене «делегатом з півдня».
У приватній бесіді з киянами ми вирішили оголосити москвичеві, що з'їзд відміняється і, після отримання від нього інформації про московські справи, відпустити його з миром. Крім того, виявилося, що віленці не отримали запрошення і не приїхали. Таким чином, з'їхалися всього Пітер, дві київські групи і представник Катеринослава. Замість з'їзду ми обмежилися конференцією. Жив я на Подолі у зубного лікаря Померанц (згодом дружина Перазіча, який був заарештований і засланий в Якутку під виглядом єврейського кравця Солодухи). «Квартирмейстером» був «великий конспіратор», типовий професійний революціонер Б. Ейдельман (з часу «Народної Волі» про цей тип майже забули, і він тоді лише знову почав складатися).
Офіційними делегатами конференції, крім мене, були Вигдорчик (потім став фахівцем із соціального страхування), поляк Полонський (від київської польської с.-д. групи) і Петрусевич.
Ми багато говорили про перспективи с.-д. руху, про програму і тактику, про майбутній з'їзд. Для ідейної та організаційної підготовки його ми постановили, що всі існуючі в той час групи і організації с.-д. в Росії, повинні, надалі до з'їзду, називатися, за прикладом Пітера, «Спілками боротьби за визволення робітничого класу», а також, що киянами буде організована загальноросійська с.-д. газета, яку ми тоді ж, за моєю пропозицією, охрестили просто «Робочою газетою». Обидва ці пропозиції були, як відомо, проведені в життя. Складання програми майбутньої партії ми, пам'ятається, постановили доручити Плеханову» [28].
Створення БУНДу
Взимку 1896-1897 рр. в Петербург приїхали засновники і керівники віленської групи с.-д. і всього єврейського робітничого руху Литви і Білорусії – Кремер і Срєдніцька, які готували установчий з'їзд Бунду. Вони зустрілися з Потресовим, Л.Н. Радченко та Якубовою. Це була перша, після річної перерви, офіційна зустріч з членами петербурзького «Союзу боротьби». На зустрічі були обговорені проблеми розвитку с.-д. руху, але запрошення брати участь в з'їзді петербургці не отримали.
Взимку 1897 року у Вільно приїхав Тахтарев, який передбачаючи арешт і заслання у Сибір за свою антидержавну діяльність, вирішив сховатися за кордоном. Там він прожив деякий час в очікуванні переправи за кордон і почав писати спогади про свою революційно-злочинну діяльність.
«Коли я приїхав до Вільно, я побачив, що звістка про січневий масовий страйк петербурзьких робітників вже рознеслася по провінції. Віленські товариші, майбутні організатори загального єврейського Союзу або Бунда, з організацією якого петербурзький Союз Боротьби був пов'язаний найтіснішим чином, засипали мене питаннями як про хід подій, що відбувалися в Петербурзі, так і взагалі про розвиток робітничого руху в Петербурзі, чому вони так сприяли доставкою закордонної літератури і всіма іншими засобами якими могли» [29].
В умовах підпілля, у Вільно 25-27 вересня 1897 року, зібралися представники 13 єврейських соціал-демократичних організацій, що представляли 5 міст, які заснували Бунд (Bund) – Загальний єврейський робітничий союз в Литві, Польщі і Росії – тобто, соціал-демократичну єврейську організацію.
Склад делегатів був наступний:
Від ВІЛЬНО: Арон Кремер («Олександр», «Аркадій»), Абрам Мутник («Гліб»), Володимир Косовський, Давид Кац («Тарас»), Ізраїль Михл Каплинський і Гірш Сорока («Гриша-столяр»).
Від ВАРШАВИ: Джон Міль («Йосип»), Леон Гольдман і швачка Мере Жалудська.
Від БІЛОСТОКА: Гіллель Кац-Блюм (фарбувальник) і Роза Грінблат («Соня»).
Від МІНСЬКА: Павло Берман.
Від ВІТЕБСЬКА: Ідл Абрамов.
Був обраний перший ЦК Бунду в складі трьох чоловік: Арон Кремер, Абрам Мутник, Володимир Косовський.
Дотримуючись соціалістичної ідеології, Бунд виступав за національно-культурну автономію для єврейського населення західних регіонів Російської імперії, створення самостійної світської системи освіти євреїв, підтримував розвиток культури на мові ідиш. Бундівці вважали, що ці заходи дозволять єврейському населенню уникнути асиміляції і збережуть його національну самобутність. Виступаючи з антирелігійних позицій, Бунд був проти сіоністських ідей переселення євреїв в Палестину.
Зеев Жаботинський в «Повісті моїх днів» сформулював роль БУНДу «, чиє сміливе історичне призначення полягало в тому, що він служив мостом, по якому маси робочих переходили від чистого марксизму до чистого сіонізму».
[Варто нагадати, що перед організаційним з'їздом Бунду відбулася ще одна важлива подія – в серпні 1897 року у Базелі зібрався I з'їзд сіоністів, на ньому Всесвітня Сіоністська Організація (ВСО) була оформлена організаційно. – прим. В.Ф.]
Далі буде…
«Вивчати» історію треба саме для того, щоб вміти застосувати уроки її до поточної сучасності.
«Вчитися» історії означає вміти шукати і знаходити чинники і сили, що зумовили ті чи інші події, які ми потім повинні були визнати історичними подіями.
Зверніть увагу
Чи треба любити ворогів, або 5 проявів сили, що відрізняють людину від людиноподібної тварини – Нагірна проповідь