Коли Мартін Борман і Еріх Кох були завербовані радянською розвідкою

---

Ліві соціалісти в НСДАП

З самого початку в ідеології НСДАП була присутня яскрава соціалістична складова. У травні 1919 року центральний орган Німецької Робітничої Партії (НРП) газета «Мюнхенер Беобахтер» повідомляла, що її поточні тенденції «вкладаються в рамки вимог інших лівих партій». Особливо сильні соціалістичні тенденції серед партійців виявлялися на Північному Заході Німеччини і в Рурській області, де утворилася напівсамостійна націонал-соціалістична організація з центром у Гамбурзі, гауляйтор якої А. Фольк співчував Листопадовій революції 1918 року, тоді як в Баварії вся націоналістична пропаганда будувалася на прокльоні «листопадових злочинців». Але лише з середини 1920-х років оформилася ліво-націоналістична фракція, що конкурувала з мюнхенським керівництвом партії.

Керівники цієї фракції – брати Штрассери – прийшли в неї з різних політичних таборів: Грегор з помірковано-правого, а Отто з ліво-радикального.

Обер-лейтенант Грегор Штрассер (1892–1934) після світової війни заснував у Баварії один з добровольчих корпусів («фрайкор») і на його основі сформував перший підрозділ штурмовиків (СА) поза Мюнхеном, беручи участь з ним в «Каппівскому путчі» 1920 року. Потім він створив в Нижній Баварії партійну групу НСДАП і став її гауляйтером. Дуже швидко Грегор зайняв положення другої людини в партії, поступаючись лише Гітлеру в ораторській майстерності та організаційних здібностях. Гітлер доручив йому створення парторганізацій на Півночі і Заході Німеччини, наділивши повним правом вільно вирішувати всі питання.

Лейтенант Отто Штрассер (1896–1974) після війни став членом Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) і брав участь в придушенні «Каппівского путчу», командуючи трьома «червоними сотнями». В кінці 1923 р. Отто вступив в НСДАП, ставши найближчим помічником брата. З тих пір О. Штрассер виявляв невгамовне прагнення до лідерства, надавши своїм лівим симпатіям надзвичайно гнучкий характер, що доходило до заперечення основ націонал-соціалістичної ідеології. Він відразу ж зайнявся виробленням нової програми замість гітлерівських «двадцяти п'яти пунктів».

Грегор Штрассер говорив, що його ідеал – Август Бебель і в цілому соціал-демократичний рух до Першої світової війни.

Найбільшу підтримку братам Штрассерам надали тоді майбутні видатні функціонери партії: Карл Кауфман, Еріх Кох, Пфеффер фон Заломон, Йозеф Вагнер, Гельмут Брюкнер, Мартін Борман, Мартін Мучман, Генріх Лозі, Теодор Вален, Фрідріх Гільдебрандт, Ернст Шланге.

---

Грегор Штрассер і Отто Штрассер.

---

Грегор Штрассер.

---

Прихильники Штрассера не вважали марксистське вчення про класову боротьбу винаходом євреїв. Деякі ліві соціалісти навіть пропонували союз з КПГ і СРСР, які «в сьогоднішній ситуації багато в чому наші союзники проти Веймара, Версаля і Уолл-Стріта».

Гітлер послідовно вів боротьбу з лівими настроями в партії. В серпні 1920 року, на зборах в Мюнхені, він заявив, що для націонал-соціаліста само собою зрозуміло, що боротьба ведеться не проти промислового капіталу, який творить цінності, а тільки проти єврейського інтернаціонального позичкового капіталу.

---

Адольф Гітлер і Грегор Штрассер.

---

Одночасно Гітлер посилено пропагував необхідність створення масової партії, заснованої на суворій дисципліні і неухильному виконанні наказів керівника. Надаючи великого значення зовнішньому вираженню масовості партії, він у вересні 1921 року ввів в обов'язок носити значки і символи організаційної приналежності до НСДАП.

В липні 1922 року Гітлер дав чітке визначення національного соціалізму: «націонал-соціаліст – це всякий, хто готовий злитися з національною ідеєю до такої міри, що не знатиме іншого ідеалу, крім добробуту своєї нації; всякий, хто зрозумів, що великий національний гімн «Дойчланд, Дойчланд Юбер Аллес» означає, що ніщо в світі не може бути понад Німеччини, її народу і її землі».

Окупація Руру і спротив окупантам

Новий, 1923-й рік почався для Німеччини трагічно – 11 січня франко-бельгійські війська, під приводом покарання Німеччини за ухилення від виплати передбачених Версальським договором репарацій, перейшли р. Рейн і захопили м. Ессен та його околиці.

Рейхсканцлер Куно до останньої хвилини був переконаний в тому, що якась обставина зупинить дії Пуанкаре. Коли, попри це, французька окупація розпочалася, кабінет міністрів, в засіданні якого взяли участь: Президент Ф. Еберт, командувач рейхсвером X. Сект і беззмінний міністр-президент Пруссії соціал-демократ О. Браун, – ухвалив рішення про організацію пасивного опору. Цього ж дня уряд Еберта відкликав своїх послів з Франції і Бельгії і звернувся з відозвою «До німецького народу».

Комуністи ж вирішили використати кризову ситуацію в своїх цілях. У відповідь на відозву Еберта, ЦК КПН закликав німецький народ, а також керівництво СДПН і профспілок, до створення Єдиного фронту для боротьби з окупацією і урядом Куно. А вже через два дні німецьких комуністів офіційно підтримала Москва, опублікувавши звернення ВЦВК «До пролетаріату Німеччини» і «До народів всього світу».

Але Москва не обмежилася одними зверненнями, до операцій в Німеччині була залучена військова розвідка.

Свідчить Вальтер Кривицький, радянський військовий розвідник:

«Коли до нас дійшла новина про окупацію Руру французами, група з п'яти-шести співробітників, в яку входив і я, отримала завдання негайно відправитися до Німеччини. Протягом доби всі формальності були залагоджені. Москва сподівалася, що в результаті французької окупації відкриється шлях для нового наступу Комінтерну в Німеччині. У мене відразу ж склалося враження, що країна знаходиться напередодні катастрофи. Інфляція підняла ціни до астрономічних висот, зростало безробіття, щодня траплялися вуличні сутички робітників з поліцією або робочих з нацистськими бойовиками. Окупація Рурської області французами підлила масла у вогонь. Здавалося навіть, що змучена і виснажена Німеччина в будь-який момент може вплутатися в самогубну війну з Францією.

Вожді Комінтерну стежили за подіями в Німеччині з побоюванням. 1921 рік для них закінчився погано, і вони хотіли одного – не чіпати нікого, поки внутрішній хаос не вляжеться. Нашим, проте, були дані зовсім інші інструкції. Нас послали до Німеччини для розвідки, мобілізації незадоволених елементів в Рурській області та підготовки робочих до сприятливого моменту для повстання.

Ми відразу ж утворили три типи організацій в Німецької компартії: розвідслужбу, діючу під керівництвом Четвертого відділу Штабу Червоної Армії; військові формування як ядро ​​майбутньої Червоної Армії Німеччини і невеликі загони бойовиків, в функції яких входило розкладання морального духу рейхсверу і поліції.

Очолювати розвідслужбу партії ми призначили Ханса Кіппенбергера, сина гамбурзького видавця. Він невтомно працював над створенням складної мережі інформаторів в армії і поліції, урядовому апараті, в усіх політичних партіях і ворожих нам воєнізованих організаціях. Його агенти проникли в монархічну організацію «Сталевий шолом», в загони «Вервольфа» і нацистів. За допомогою бойовиків вони, дотримуючись таємності, з'ясовували у певної частини офіцерів рейхсвера, яку позицію ті займуть в разі комуністичного перевороту.

---

Ханс Кіппенбергер.

---

Поліцейський розшуковий плакат; Ханс Кіппенбергер у верхньому ряду, другий зліва.

---

Кіппенбергер служив Комінтерну вірою і правдою. Під час подій 1923 він щодня ризикував життям. <...>

У Німеччині ми працювали над організацією військових комуністичних формувань для майбутньої Німецької Червоної Армії по строго продуманим планам, ділячи їх на загони по сто чоловік (Hundertschaft). Ми складали списки комуністів – учасників Першої світової війни, розташовуючи їх по рангу. З цього списку ми мали намір сформувати офіцерський корпус Німецької Червоної Армії. Підібрали і технічний персонал з числа досвідчених фахівців: кулеметники, артилерійські командири, авіатори і зв'язківці з кваліфікованих радистів і телефоністів. Йшло навчання жіночих загонів для медико-санітарної служби. <...>

Тим часом французи стали заохочувати сепаратистів, метою яких було відділення всієї Рейнської області від Німеччини і утворення незалежної держави. Необачні спостерігачі вважали, що сепаратистський рух – не що інше, як плід французької пропаганди. Насправді він народився на місці і був дуже серйозним. І якби англійці не опиралися йому, то в 1923 році Рейнська область відокремилася б від Німеччини. У багатьох будинках Рейнланда я бачив бюсти Наполеона, творця Конфедерації Рейну. Все частіше і частіше я чув скарги жителів на те, що Пруссія оббирає їх багату країну [1].

***

21 січня командувач франко-бельгійськими окупаційними військами генерал Дегут заборонив вивіз вугілля з Руру до Німеччини, а до 28 січня французькі війська встановили прикордонний контроль на кордонах окупованої Рурської області, фактично відрізавши її від іншої Німеччини. Окупація Руру позбавила країну 7% її території з населенням в 3 млн. чоловік, 70% видобутку кам'яного вугілля, 54% виплавки чавуну і 53% сталі; 60% робітників ставали безробітними.

Франція аж ніяк не приховувала амбітних планів розчленовування Німеччини і створення на лівобережжі Рейну васальної, до Франції, німецької квазідержави, на кшталт Рейнського Союзу. Ще в 1919 році, під час підписання Версальського мирного договору, Раймон Пуанкаре зажадав розчленування країни і підписання мирного договору з Німеччиною окремо від Прусії. Проте Великобританія і Сполучені Штати не підтримали цієї вимоги. На думку Ллойд Джорджа, остаточні умови договору були настільки суворі, що «через 25 років ми зможемо отримати ще одну війну».

Члени добровольчих корпусів, що «пішли в підпілля», прямували в Рурську область для проведення таємних акцій спротиву. Вони здійснювали напади на представників франко-бельгійських окупаційних військ, висаджували у повітря залізничні колії, мости і вокзали з метою максимально дезорганізувати вивіз рурського вугілля – в рахунок репарацій – до Франції і Бельгії. Крім того, фрейкорівці ліквідовували зрадників і сепаратистів, що співробітничали з французами. Наприклад, 31 березня 1923 року вони убили лідера рейнсько-пфальцського сепаратистського руху Смєєтса, який виступав за відокремлення Рейнської області від Німеччини. Цього ж дня французькі солдати зайняли круппівський завод в Ессені. У відповідь на вимогу робітників покинути територію заводу, солдати відкрили вогонь. Серед мирних протестувальників було багато загиблих і поранених. Але окупаційні власті звинуватили в кривавому побоїщі не французьких офіцерів, які своїми наказами влаштували його, а керівників і службовців заводу. Сам Г. Крупп в травні був засуджений до штрафу в 100 млн. марок і п'ятнадцяти років ув'язнення, з яких він, втім, відсидів всього сім місяців.

Нічим не виправдана жорстокість окупаційної влади дала праворадикальним силам привід для переходу від пасивного опору до активної протидії.

---

Альберт Лео Шлагетер.

---

---

Одним з героїв національного спротиву окупантам був Альберт Лео Шлагетер, який з шкільної лави пішов добровольцем на фронт. У 1917 році, після присвоєння звання лейтенанта, він прийняв під командування артилерійську батарею. Молодий лейтенант виявився природженим фронтовим офіцером, який розумів, що треба завойовувати довіру своїх підлеглих через зразкові розсудливість, витримку та турботу про солдатів. За свої воїнські подвиги він був нагороджений Залізним хрестом першого і другого класів. Під час повоєнної демобілізації Шлагетера було звільнено з військової служби 11 грудня 1918 року.

Повернувшись додому, він спробував пристосуватися до цивільного життя – поступив на економічний факультет фрайбургського університету та став членом католицького студентського об'єднання. Проте, після короткотривалого навчання, його знову покликало до зброї відчуття патріотизму: Шлагетер вступив, як командир артилерійської батареї, в баденський добровольчий корпус «Медем», щоб у його лавах взяти участь в затяжних боях з більшовиками на Балтиці: «Якщо політики у час, коли наші вороги стоять біля усіх кордонів, щоб розірвати нашу країну на частини, не знаходять нічого важливішого, ніж балакати і накопичувати протоколи засідань, це означає, що ми є державою, оскільки тільки у нас ще живе віра в народ і Батьківщину. А вони – розбазарюють нашу землю, щоб зберегти свою нікчемну владу».

У боях із більшовиками добровольчі німецькі корпуси зазнали значних людських втрат. Наприкінці року, всі, хто залишилися в живих з добровольчого корпусу «Медем» були об’єднані із залишками корпусу «Россбах» і повернулися назад, в райх. Недостатня підтримка балтійських добровольців з боку уряду та їхнє тимчасове використання на користь антибільшовицької інтервенціоністської політики Англії, звільнили його від ілюзій: «Ми зневажаємо буржуазію, проте, все ж рятуємо її ціною нашої крові. Ми виступили, щоб захистити свободу нації і підтримати уряд, який зрадив націю. Ми проти брудної політики Англії, та попри все, – ми її найкращі солдати».

Коли в жовтні 1922 року колишні фронтовики Россбах і Хауенштайн заснували національно-соціальне об'єднання, як попередницю північнонімецької організації НСДАП, Шлагетер був з ними. Організація стала колективним членом НСДАП, унаслідок чого її члени також вважалися членами партії.

---

Герхард Россбах.

---

Герхард Россбах.

---

У січні 1923 року Шлагетер взяв участь в першому загальнонімецькому партійному з'їзді НСДАП в Мюнхені. Його кульмінаційним моментом стало освячення Гітлером прапора НСДАП і парад 6 тисяч штурмовиків. Цей з'їзд поклав початок підготовці, на кшталт маршу «чорносорочечників» Муссоліні на Рим, «походу на Берлін».

У вітанні з'їзду Гітлер заявив: «Марксизм виставив три обурливі і безглузді теорії: по-перше, він заперечує значення особистості, по-друге, він заперечує приватну власність як таку і, по-третє, він, означає зважаючи на це, знищення всієї людської культури і розвал всякої державності, що стоїть на вищому ступені (бо передумовою цього завжди є приватна власність)».

Після окупації Руру Гітлер, на подив своїх прихильників, оголосив, що будь-який член партії, якщо візьме участь в активному опорі проти окупаційних сил, то буде вигнаний з партії!

Нехтуючи забороною Гітлера, Шлагетер взяв участь в боротьбі в Рурі проти французьких окупантів – створив особливу штурмову групу, яка здійснювала акти саботажу і диверсій проти окупаційних військ. Штаб знаходився в Ельберфельді, і знову Хауенштайн керував підпільними активістами. В організації була низка майбутніх вищих функціонерів націонал-соціалістичної партії – Віктор Лутце, Еріх Кох, Карл Кауфман, Франц Пфеффер фон Саломон.

[Слід зазначити, що в цей час і компартія Німеччини боролася з сепаратистським рухом усіма доступними їй способами. Гаслом Комінтерну був «Війна Штреземану і Пуанкаре!». Гаслом націонал-соціалістів та їхніх союзників – націоналістів – був «Війна Пуанкаре і Штреземану!» – В. Ф.]

Після успішних диверсій на вокзалі Хюгель в Ессені та на залізничному мосту у Калькума (березень-квітень), французи напали на слід Шлагетера і 5 квітня в Кайзерверте було опубліковано перше повідомлення про розшук його як злочинця. Французький агент Вальтер Кадов, що проник в організацію Хайнца, видав підпільну групу, і вже 7 квітня окупанти заарештували Шлагетера в Ессені. Спочатку він знаходився під арештом в приміщенні рейнсько-вестфальського вугільного синдикату, французького центру тортур, а потім – в дільничному суді Вердена та у в'язниці Дюссельдорф-Дерендорф. Дуже швидко більшість товаришів Шлагетера також були видані і заарештовані.

Французи влаштували короткий процес: вже 8 травня військовий трибунал засудив Альберта Лео Шлагетера до страти. Разом із смертним вироком Шлагетеру, були винесені вироки і його соратникам: Садовські – довічне ув’язнення, Вернеру – 20 років примусових робіт, Беккеру – 15 років, Циммерманну – 10 років. Касаційні скарги захисту були відхилені. Шлагетер відмовився подавати прохання про помилування: «Я не звик просити про пощаду».

Сплеск обурення, який здійнявся в Німеччині і в нейтральних країнах, був настільки масовий, що навіть уряд райху заявив формальний протест до Парижа.

---

---

26 травня 1923 року Альберта Лео Шлагетера було страчено на Гольцхаймерській пустці у Дюсельдорфі. Перед стратою він сказав: «Sei was du willst, aber was du bist, habe den Mut, ganr ru sein». В протилежність ганебним суддям військового трибуналу і офіцерам, що допитували його, командир французької розстрільної команди віддав мертвому воякові військову шану опущеною шпагою. Похоронна процесія в Шенау перетворилася на націоналістичну демонстрацію протесту проти окупації Руру і рейнського сепаратизму.

---

Пам’ятник Лео Шлагетеру.

---

Відзнаки в пам'ять Лео Шлагетера.

---

Вальтер Кадов, що зрадив Шлагетера, був убитий через п'ять днів після його страти, за дорученням Мартіна Бормана [майбутнього керівника партійної канцелярії Гітлера. – В. Ф.]. Один з учасників цього вбивства видав інших. Мартін Борман був засуджений до 1 року, а Рудольф Хьосс [майбутній заступник коменданта концтабору Заксенхаузен; згодом організатор концтабору Аушвіц. – В. Ф.] до 10 років тюремного ув'язнення.

Страта Альберта Лео Шлагетера мала сенсаційні наслідки: 21 червня 1923 року Карл Радек на третьому пленумі Виконавчого Комітету Комуністичного Інтернаціоналу (ВККІ) віддав належне боротьбі Шлагетера проти французьких окупантів і запропонував комуністам вступити у військово-політичний союз з націонал-соціалістами проти Антанти.

Свій виступ він почав з того, що запропонував віддати честь пам'яті «мученика» – молодого націонал-соціаліста Лео Шлагетера, тільки що розстріляного французькими окупантами в Рейнській області: «Ми не повинні замовчувати долю цього мученика німецького націоналізму, його ім'я багато що говорить німецькому народові. Шлагетер, мужній солдат революції, заслуговує на те, щоб ми, солдати революції, мужньо і чесно оцінили його вчинок. Якщо німецькі фашисти, які захочуть чесно служити німецькому народові, не зрозуміють сенсу долі Шлагетера, – то Шлагетер загинув задарма».

У своїй промові Радек апелював і до комуністів, і до націоналістів, але понад усе – до націонал-соціалістів. Він не тільки іменував Лео Шлагетера хоробрим солдатом революції, але і вельми яскраво описав його національний ідеалізм, причому зробив це не тільки з метою привернути симпатії німецьких правих екстремістів, але і для того, щоб подолати побоювання німецьких комуністів з приводу зростання націоналізму в країні.

І далі: «Проти кого хочуть боротися німецькі націоналісти? Проти капіталу Антанти або проти російського народу? З ким вони хочуть об'єднатися? З російськими робітниками і селянами, для спільного скидання ярма антантівського капіталу, або з капіталом Антанти – для поневолення німецького і російського народів?»

Промова Радека спричинила бурю в Німеччині. Граф фон Ревентлов, один з провідних лідерів правого націоналізму, що згодом прилучився до націонал-соціалістів, та деякі інші націоналісти стали обговорювати можливості співпраці з комуністами, а головний комуністичний орган «Роте Фане» друкував величезні матеріали на цю тему. Комуністи виступали на зборах націонал-соціалістів, а націонал-соціалісти – на зборах комуністів.

Тодішній лідер німецької компартії, єврейка Рут Фішер, закликала до боротьби проти єврейських капіталістів, а націонал-соціалісти закликали комуністів позбутися їхніх єврейських лідерів, обіцяючи, натомість, повну підтримку.

---

Рут Фішер (Ельфріда Ейслер), 1924 р.

---

[У березні 1923 року Фішер показала себе як найбільш радикальний представник лівого крила партії. На окружному з'їзді організації КПГ Північного Рейну в Ессені вона внесла резолюцію, згідно з якою «робітничий клас» повинен використовувати німецько-французький конфлікт в Рурській області і створити власну робочу республіку. Ця республіка повинна була послати свої збройні сили в Середню Німеччину і захопити там владу. Резолюція була відкинута 68 голосами проти 55. – В. Ф.].

Парадокс ситуації полягав в тому, що Радек пропонував союз руху, якому особисто він, Радек, був, водночас, тричі ненависним: як марксист, як єврей і як представник правлячої верхівки Радянської держави.

Сам Радек пояснював товаришам по партії свою позицію виключно тверезим політичним розрахунком, оскільки «люди, які можуть загинути за фашизм, набагато симпатичніше за людей, які лише б’ються за свої крісла».

За оцінкою низки політологів, промова Радека на пленумі Виконкому належить до цікавих і найважливіших епізодів тактики зближення Комінтерну з німецькими націоналістами і націонал-соціалістами. Він висловлював позицію впливової частини більшовицької партії – за ним стояли багато впливових вождів-ленінців. Це підтверджують, зокрема, вислови Зиновьєва (глави Комінтерну) та Бухарина, який за пару місяців перед тим відзначав схожість методів більшовиків і фашистів Муссоліні! Не говорячи вже про те, що таке важливе тактичне рішення Комінтерну було б немислиме без узгодження з найвищими органами більшовицької партії СРСР.

Двома місяцями пізніше Радек говорив: «...форма, в якій «Совість» і багато інших друкарських органів німецьких націоналістів звернулися до моєї промови, показує, що і в керівних колах фашизму є елементи, що борються за істину, шукають шляхи».

У той самий вир подій опинився замішаним і болгарський комуністичний вождь Георгій Димітров. На лаву підсудних наци його посадили набагато пізніше, а за десять років до того він поводився абсолютно інакше з своїми майбутніми суддями. Велику свиню Дімітрову підклав Ян Валтін [псевдонім в Комінтерні – Рихард Кребс. – В. Ф.], що втік в 1938 року в США від «складнощів життя», – заплутався в подвійній роботі і на Комінтерн, і на Гестапо. Саме він опублікував в своїх мемуарах цілком таємну інструкцію секретаря Виконкому Комінтерну Дімітрова, в якій товариш секретар писав про необхідність щонайтіснішого союзу нацистів і німецьких комуністів в справі руйнування Веймарської республіки!

---

Йосип Сталін і Георгій Димитров.

---

Таким чином, ми маємо незаперечні свідчення, що у 1923-1924 роках соціалістичне крило НСДАП, очолюване Грегором Штрассером і до якого належали Мартін Борман і Еріх Кох, підтримувало стосунки з комуністичними партіями Німеччини і Радянського Союзу.

Вербовщиком Мартіна Бормана і Еріха Коха вірогідно був Карл Радек.

---

Карл Радек.

---

Генерал Павло Судоплатов пише: «Коли Борман був ще нікому не відомим рядовим функціонером нацистської партії і проживав в 1930 р. в скромному пансіонаті під Віднем, з ним підтримував "корисне знайомство" великий нелегал нашої розвідки Борис Афанасьєв».

***

В книзі А. Колпакиди і Д. Прохорова «Зовнішня розвідка Росії» в статті про розвідника Б. М. Афанасьєва йдеться: «У червні 1941 р. Б. М. Афанасьєв прибув у Берлін для відновлення корисних для розвідки зв'язків і, в тому числі, для спроби виходу на райхсляйтера НСДАП Мартіна Бормана».

***

Цікава тема контакту героя художнього фільму «Сімнадцять миттєвостей весни» радянського розвідника Штірліца з Борманом – саме його Штірліц привертає до операції зі зриву укладення сепаратного миру між Німеччиною та США.

Роман був написаний Юліаном Семеновим за прямим завданням генерала Ю. В. Андропова, керівника КДБ СРСР.

***

У 1938-1939 рр. через резидента радянської розвідки в Литві С. А. Родітєлєва [рос. С. А. Родителев, оперативний псевдонім «Глібов». – В. Ф.], інформатор радянської розвідки «Люкс», що знаходився в найближчому оточенні гауляйтера Східної Пруссії Е. Коха (працював консультантом Коха з комерційних питань) повідомляв: «Тут, в Кенігсберзі, в наявності сильні прорадянські настрої. У керівних колах Німеччини існує три підходи до військово-політичного партнерства на найближче майбутнє: союз з Францією, союз з Англією – за рахунок Франції, союз з Росією проти всього Заходу. Кох – один з провідних прихильників цієї лінії»; «У Німеччині за мирне врегулювання відносин з Радянським Союзом виступали в середовищі впливових військових "лише вихідці зі Східної Пруссії"».

***

Про прорадянські настрої Коха і Оберлендера (професора Кенігсберзького університету, друга Еріха Коха, який нетривалий час навіть працював під керівництвом Коха на Україні, людини русофільських переконань. – В. Ф.) пишуть німецькі автори Густав Хильгер і Альфред Мейер в книзі «Несумісні союзники»: «Сусідство Кенігсберга з Радянським Союзом розвинуло у Еріха Коха лівий радикалізм на противагу німецькому націоналізму і націонал-соціалізму. У 1934 році він опублікував книжку під назвою «Aufbau nach Osten» – «Прорубуючи вікно на Схід». Книга виявляє те, чому Кох дав своє ім'я, а саме – теорію про те, що німецька молодь повинна зв'язати свою долю швидше з радикальною позакласовою молоддю Радянського Союзу, ніж з декадентствуючою молоддю капіталістичного Заходу... У рік публікації своєї книги Кох був присутній при таємній зустрічі Оберлендера з людиною зі старої більшовицької гвардії, Карлом Радеком…».

***

В книзі австрійця Хуго Манфреда Беєра «Туз Москви у боротьбі розвідок» стверджується, що Еріха Коха (щонайпізніше 1943 року) завербували радянські спецслужби.

***

В 1970-х роках Федір Шахмагонов написав кіносценарій про перші таємні переговори НСДАП і ВКП(б), причому вели їх Карл Радек і Еріх Кох. Епізод їх зустрічі починався з того, що один стояв на березі моря, а інший підплив до нього на човні.

***

Не виключено, що саме Еріх Кох був тим неназваним до цього дня єдиним гауляйтером, який входив до складу німецької урядової делегації, яка прилетіла 23 серпня 1939 року на чолі з Ріббентропом в Москву для укладання пакту про ненапад між Німеччиною і СРСР. Про високий ступінь ймовірності участі Коха говорить і той факт, що делегація вилетіла до Москви саме з Кенігсберга.

***

На думку дослідника російського антирадянського руху опору і РОА Володимира Батшева, військовий злочинець Еріх Кох був таємним радянським агентом і виконував директиви Сталіна щодо здійснення терору проти населення окупованої України.

---

Ми маємо достатньо обґрунтовані твердження і підозри, що Борман і Кох були радянськими агентами. Але ні довести це на 100 відсотків, ні заперечити цього остаточно ми не можемо. Радянські архіви і далі залишаються під замком. Однак логіка їх діяльності підказує: вони обидва працювали на Сталіна, на Радянський Союз.

---

Біографічні довідки на політичних і державних діячів, які згадуються в статті:

Карл Бернгардович Радек (він же Собельсон), вірний учень Леніна, член ЦК ВКП(б) і один з керівників Комінтерну, народився в Німеччині (за іншими даними, в Австро-Угорщині в м. Лемберзі, як тоді називався Львів), в єврейській сім'ї. Маючи від народження авантюрний склад розуму, став професійним революціонером ще навчаючись у гімназії, із якої його двічі виключали. Революційна діяльність не завадила йому закінчити історичний факультет Краківського університету.

До соціал-демократів прилучився на у 1902 році. Був активним діячем і одночасним – членом німецької, австрійської, польської і російської соціал-демократичних партій.

З німецької соціал-демократичної партії Радека виключили в 1908 році «за тісні і підозрілі зв'язки з німецькою і австро-угорською таємною поліцією». Звинувачення особисто пред'явила Роза Люксембург, за що вона згодом поплатилася життям – Радек видав її та Карла Лібкнехта офіцерам, які, не надто барившись, їх розстріляли.

У 1906 році перший арешт за революційну діяльність разом із Люксембург та  Йогішесом (Тишко). Втім, майже одразу варшавські поліцейські його відпустили. До речі, на момент арешту Люксембург очолювала соціал-демократичну партію Польщі і Литви. Саме у польській партії Собельсон перетворився у Радека. Саме поляки викинули Радека із партії за порочне ваблення до грошей з партійної каси. У результаті – він міцно влаштувався у більшовиків, які теж були пов'язані з німецькою розвідкою і теж не гребували крадіжками і грабежами, які іменувалися «експропріаціями».

У 1917 році, разом із Леніним повертається до Росії у німецькому опломбованому вагоні. Після Жовтневого перевороту – один із керівників більшовицьких урядів.

В 1927 році вперше виключений із більшовицької партії.

У 1928 році – перший арешт та висилка у Сибір за участь у опозиції Сталіну. У 1929 році – публічно покаявся і був відновлений у більшовицькій партії у 1930 році.

1936 році – другий арешт. Головний «свідок» на Московському процесі «троцькістів». У 1937 році – засуджений до 10 років ув’язнення (інші фігуранти процесу – розстріляні).

Радека називали «геніальним авантюристом у великій політиці», «розумною і хитрою головою свого часу». Зовні невиразний, трошки горбатий, дотепний і цинічний публіцист, вигадник анекдотів і коханець прекрасний (із статевим членом по коліна), заради якого «валькирія революції» Лариса Рейсснер покинула інтелігентного і впливового Федора Раскольнікова.

Радек закінчив своє життя в тюремній камері від руки кримінального злочинця, за іншою версією – його було таємно страчено офіцерами НКВД за особистим дорученням Сталіна.

***

Рут Фішер (нім. Ruth Fischer, справжнє ім'я Ельфріда Ейслер, нім. Elfriede Eisler, 11 грудня 1895 Лейпциг – 13 березень 1961 Париж) – німецька комуністка, один з лідерів Комуністичної партії Німеччини, а потім – Ленінбунда.

У березні 1923 року Фішер показала себе як найбільш радикальний представник лівого крила партії. На окружному з'їзді організації КПГ Північного Рейну в Ессені вона внесла резолюцію, згідно з якою «робітничий клас» повинен використовувати німецько-французький конфлікт в Рурській області і створити власну робочу республіку. Ця республіка повинна була послати свої збройні сили в Середню Німеччину і захопити там владу. Резолюція була відкинута 68 голосами проти 55.

У 1924 році Рут Фішер була обрана в вище керівництво партії. Як голова Політбюро Центру КПГ вона стояла на чолі партії і визначала її ультралівий курс того періоду.

Через ультралівий курс КПГ група Фішер – Маслова в серпні 1924 року потрапила під критику Комінтерну. У 1925 році вони були зняті з своїх постів. Новими лідерами партії стали Ернст Тельман, Герман Реммель і Гейнц Нейман. У 1926 році Фішер і Маслов підтримують Об'єднану опозицію у ВКП(б), після чого виключаються з КПГ. Разом з Гуго Урбансом беруть участь в створенні Ленінбунда. Після «каяття» і відновлення в ВКП(б) Зінов'єва і Каменєва, Фішер разом з Масловим в 1929 році також намагаються повернутися в КПГ. Однак після невдачі цих спроб, Фішер відходить від політичної діяльності і до 1933 року працює викладачем і соціальним працівником в берлінському районі Веддинг. У 1933 році Фішер з Масловим втекли з Німеччини через Прагу в Париж. Там вони створили разом з кількома товаришами Міжнародну групу (нім. Gruppe Internationale), яка співпрацювала з Троцьким. У 1941 році вони втекли на Кубу, де намагалися отримати американську візу. Її змогла отримати тільки Фішер, і Маслов був змушений залишитися в Гавані, де загинув в результаті нещасного випадку в листопаді 1941 року.

В еміграції публікувала статті, в яких виступала проти сталінізму. З 1944 року Фішер випускала інформаційний бюлетень «The Network». У 1945 році за завданням Кембриджського університету займалася дослідженнями з історії комунізму. Результатом цих досліджень став вихід в 1948 році книги «Сталін і німецький комунізм». У цій роботі Фішер аналізувала історію КПГ в 1920-1930-і роки. З 1955 року знову жила в Парижі. У 1956 році в Західній Німеччині вийшли її книги «Від Леніна до Мао. Комунізм в Бандунгськой еру »і« Трансформація радянського суспільства. Хроніка реформ ».

Згідно з розсекреченими в 2010 році документами, Рут Фішер після Другої світової війни протягом 8 років була агентом американської розвідувальної групи «Ставок» («The Pond»).

***

Ханс Кіппенбергер (нім. Hans Kippenberger, 15 січня 1898, Лейпциг – 3 жовтня 1937 року, Москва) – німецький політичний діяч, комуніст, депутат Рейхстагу в 1928-1933 рр. Агент Комінтерну (оперативний псевдонім «Алекс»).

Брав участь в Першій Світовій війні на Західному фронті, був неодноразово поранений. Обер-лейтенант.

У 1918 році вступив в НСДПГ, де займав ліві позиції. В кінці 1920 року перейшов до КПГ, паралельно навчаючись в університеті Гамбурга і працюючи кореспондентом. З 1922 року керував студентськими групами КПГ. Важливу роль Кіппенбергер і його «червоні сотні» зіграли в організації Гамбурзького повстання 1923 року, де в нагоді його знання військової справи. Після поразки повстання він перейшов на нелегальне становище і втік до СРСР, де навчався у нелегальній військовій школі Комінтерну (Ленінська школа).

Повернувшись на батьківщину, Кіппенбергер обирається в Рейхстаг. Хоча він був заарештований, депутатський імунітет допоміг йому вийти на свободу. У Рейхстазі він займався переважно питаннями оборони і входив до складу військової комісії парламенту. З 1929 року Кіппенбергер – кандидат в ЦК КПГ. У 1932 році почала функціонувати створена ним мережа з приблизно 300 «рабкорів» (так зване «відомство ББ»), які постачали в СРСР шпигунську інформацію про економіку Німеччини і технічні новинки.

Після приходу до влади НСДАП Кіппенбергер знову на нелегальному становищі, він бере участь в підпільному засіданні ЦК КПГ 7 лютого 1933 року, реорганізує залишки розгромленої компартії. Його падіння було обумовлено протистоянням партійним лідерам – Ульбріхтові і Піку, яких підтримував Сталін. Він емігрує спочатку в Париж, потім до Москви. У листопаді 1935 року він був заарештований як «агент рейхсверу» і розстріляний в 1937 році.

***

Георгій Димитров (болг. Георги Димитров Михайлов; 18 червня 1882, с. Ковачевці, нині Перницька область, Болгарія – 2 липня 1949, Барвиха під Москвою) – діяч болгарського та міжнародного комуністичного руху єврейського походження. Агент Комінтерну в Німеччині. У секретній радянській кореспонденції для Георгія Димитрова використовувалося кодове ім'я «Діамант».

Після того як у Болгарії було встановлено радянський режим, Димитров у листопаді 1945-го прибув на батьківщину. З 6 листопада 1946 року – голова Ради міністрів. З грудня 1947 й до смерті – генеральний секретар ЦК БКП.

Димитров активно підтримував ідею створення болгарсько-югославської федерації, що після розриву Сталіна з Тіто викликала невдоволення радянського керівництва. Після засудження ЦК ВКП (б) позиції Тіто Димитров натомість виступив на підтримку югославського лідера.

У добу Димитрова Болгарія почала сильно залежати від СРСР і навіть називалась іноді «Сімнадцятою республікою Радянського Союзу» (з 1940 до 1956 року в складі СРСР було 16 республік, включаючи Карело-Фінську, перетворену в АРСР у складі РРФСР 1956 року).

Його називали «болгарським Леніним» та іменували «вождем» болгарського народу.

Незадовго до своєї смерті, у квітні 1949 року, Димитров приїхав до Москви разом із Лаврентієм Берією за наполяганням останнього, який умовив болгарського вождя приїхати на лікування. У Димитрова був цироз печінки, цукровий діабет, хронічний простатит. Вже за два тижні після приїзду, стан здоров'я Димитрова різко погіршився. 2 липня 1949 Георгій Димитров помер у Барвисі під Москвою, де він проходив лікування чотири місяці. Радянські лікарі діагностували серцеву недостатність II ступеня.

Тіло Димитрова було доставлено до Софії вже забальзамованим. Болгарські лікарі не мали доступу до тіла понад п'ять років

Петер Гілібов, у якого зберігається мозок Димитрова, був співробітником болгарської мавзолейної групи з 1949 до 1990 року й до моменту поховання Георгія Димитрова. Під час перепоховання Гілібову вдалося взяти зразки волосся Димитрова і разом зі своїми колегами провести експертизу решток. Експертиза показала, що болгарського вождя отруїли ртуттю. Проте, версія отруєння так і не стала офіційною.

***

Герхард Россбах (нім. Gerhard Roßbach; 28 лютого 1893, Керберг – 30 серпня 1967, Гамбург) – німецький політичний діяч, організатор фрайкора Россбах, Трудової спільноти Россбах і Шілльюгенда.

---

Посилання:

[1]. Кривицкий В. Г. «Я был агентом Сталина»: Записки сов. разведчика / Пер. с англ. – М.: «Терра – Terra», 1991.

 

 

Додаткова  інформація:

• Соціаліст і сталініст Еріх Кох проти націонал-соціаліста Альфреда Розенберґа
• Еріх Кох – агент Сталіна, людина Бормана, заслужений пенсіонер (відео)
• Мартін Борман – надсекретний агент Сталіна: історія спецоперації та її актуальні наслідки
• Юридичні підстави для суду над Еріхом Кохом в Українській РСР у 1950-х роках
• Третя війна з Росією: 6 таємних інструментів сталінізму
• Українська Держава – союзник Третього Райху
• Таємниці Розенберга і Коха
• Ріхард Яри (Рико Ярий)