9 серпня минуло 70 років від часу добре відомого віднедавна київського «матчу смерті». Утім, мало хто знає, що події, які так яскраво з елементами фантазії зобразили у фільмі російського режисера Андрія Малюкова «Матч», насправді не відбувалися. Тобто, звичайно, футболісти київського «Динамо» зіграли з фашистами, але не один, а декілька матчів. А якщо точніше — усього було проведено 11 ігор.
І всі 11 команда хлібозаводу «Старт», що складалася з гравців київського «Динамо», виграла. Утім, головою за перемогу ніхто не поплатився. Та й обстоювали футболісти не так радянську Батьківщину, як свою спортивну честь.
Звичайно, усе написане може здатися читачеві дещо голослівним. Але ми не ставимо собі за мету в кількох рядках спростувати багаторічну легенду — нехай це роблять історики. А історичних досліджень на цю тему насправді не бракує. Одне з них — книжка журналіста Георгія Кузьміна «Были и небыли нашего футбола», в якій він детально описує події серпня 1942 року, зокрема, на основі спогадів їхніх учасників та очевидців. Загалом це документальне дослідження було б цікаво почитати всім любителям українського футболу, яких, як виявилося після Євро-2012, в Україні чимало.
— Справжня історія подій, які дістали назву «матч смерті» і яку ви описали у своїй книжці, як на мене, набагато більш захоплююча, ніж легенда. Усе ж таки було проведено 11 матчів і здобуто 11 перемог. Це ж прекрасна історія для піднесення віри в український футбол. Чому сьогодні вона виявляється нікому не потрібною?
— Одним не потрібна тому, що вони дотримуються старої легенди, яку за радянських часів було прийнято як офіційну. Я навіть наприкінці 1990-х звертався до молодих олігархів із пропозицією видати мою книжку, але вони мені відмовили, мовляв, хай залишається існуючий міф, «Динамо» — це клуб, який має багато традицій, і не треба руйнувати жодну з них. А ура-патріоти, які навпаки, не сприймають історії до 1991 року, наче її взагалі не було, перекреслюють усе підряд і придумують будь-що. Наприклад, є така версія, що київські футболісти були підпільниками, навчалися у спеціальній школі НКВС і були пов’язані з іншими підпільниками, які, за наказом НКВС, спалили Київ восени 1941 року. Це очевидний перебір. Такого не було, тому що більшість київських футболістів була малограмотною, у багатьох навіть не було семирічки за плечима. Тому говорити, що вони вчилися у спеціальній школі, — нісенітниця. Я розмовляв із учасником тих подій — Гончаренком, із кількома футболістами, котрі дуже добре знали ситуацію, бо були в неофіційній комісії, яка розглядала цю справу, — усі вони розповідали, що, наприклад, той же Трусевич ледь міг сам написати листа. От такі два майже протилежні погляди: одні не хочуть нічого змінювати, інші — усе, не залишаючи навіть фундаменту. А я вважаю, що істина десь посередині.
— Чому все-таки німці розстріляли чотирьох футболістів із київської команди?
— Це випадковість. Насправді є багато версій. Згідно з однією, вони займалися крадіжками на хлібозаводі, на якому працювали. Це неправда, бо їх не пускали до цехів. Футболістів, які стояли в обороні, коли захищали Київ, вважали полоненими. А хлібозавод був стратегічним підприємством. Тому вони працювали двірниками. Друга версія — начебто воротар Трусевич обіграв Радомскі, начальника табору, у більярд. Це теж брехня, бо як тільки він потрапив до табору, його вже звідти не випускали. Третій варіант — під час робіт собака кинувся на того ж Трусевича, тому його відразу ж розстріляли. Це теж не так. Їх розстріляли, коли почалися диверсійні акти партизанів і підпільників узимку 1943 року. Тоді було видано розпорядження розстріляти кожного 10-го в таборі. І ці четверо футболістів просто потрапили до смертників. Розстріл відбувся 24 лютого 1943 року, майже через півроку після так званого матчу смерті. За цей час уже змінилися кілька фашистських гарнізонів у Києві. Навіть у німецькій адміністрації були зміни, тому що помста за ті матчі виглядає дуже «притягнутою за вуха».
— А скільки причетних до цих подій потім знищив НКВС?
— У мене немає таких даних. Я знаю, що потрапив до в’язниці і відсидів термін Швецов, якого у фільмі «Матч» зобразили українським націоналістом. Це дуже смішно, тому що він ні до, ні після війни не розмовляв українською мовою, а за національністю був росіянином. Швецов просто пристосувався до нового режиму, коли це було вигідно. Ще кількох футболістів було засуджено, котрі, як з’ясувалося, працювали на гестапо.
— Якщо говорити про міфи радянського періоду, які досі живі, то яка роль журналістики в тому, що вони не просто існують, а й великою мірою впливають на наше сприйняття речей?
— Сьогодні, на жаль, наша журналістика не має такого впливу на суспільну думку, як це було на початку 1990-х або навіть 2000-х. Крім того, молодь не хоче копирсатися в архівах, вважаючи, що це не зробить їм кар’єри. Це неприємна тенденція, тому що міфи, якщо вони вже мають таке виразне політичне забарвлення, треба розвіювати. І не просто голослівно, а з фактами в руках. Якщо сьогодні запитати в молоді про «матч смерті», то більшість або нічого не знає про ті події, або знає, що футболістів, які в окупованому Києві підтримали радянську владу, розстріляли після матчу. Це нічого, що після матчу київські футболісти браталися з німецькими, — і є фото, а після цього пішли пити пиво. І навіть ще десять днів були на волі, а постраждали виключно через наклеп Швецова.
— Чому ви зацікавилися цією темою?
— Я виріс серед знавців київського футболу. Мій дядько Микола Кривченя був суддею всесоюзної категорії з футболу. Він вів хронологію українського футболу. Моя мати працювала лаборантом на хлібозаводі до війни, тому знала Кордика, який був одним із головних героїв цієї історії. При фашистах він став директором заводу, оскільки був моравським чехом і видавав себе за німця. Кордик дуже любив футбол, виховував доньку і тихо ненавидів радянську владу. А з приходом фашистів він активізувався, став директором заводу, був фанатом футболу і зробив дуже багато для того, щоб команда хлібозаводу сформувалася й виступала. А також я працював спортивним журналістом, і до нас у редакцію дуже часто приходив Щегоцький поговорити про футбол. Він натякав, що нічого подібного на матч смерті в окупованому Києві не було. Мене це дуже зацікавило. Тоді мені минало 19 років, із того часу зробив усе, що міг, щоб дізнатися правду в цій історії. Розмовляв із самими футболістами — у мене зберігся аудіозапис розмови з Гончаренком, учасником «матчу смерті», зроблений у травні-червні 1991-го. Дуже багато років працював в архівах, прочитав усі окупаційні газети. Ця тема мене й тепер не відпускає, бо я бачу, що досі живий міф про ті події.
— У своїй книжці ви писали, що міф почав активно формуватися вже у 1960-х роках. Одна з причин — радянському військовому колосу на глиняних ногах був потрібен відповідний інтер’єр. А в чому причина того, що деякі російські пропагандисти посередництвом новоствореного фільму «Матч» знову витягли цю історію з архівів?
— Я можу тільки здогадуватися. Варіант, який лежить на поверхні, — просто вирішили заробити грошей, адже на носі — чемпіонат Євро-2012 у Києві та 70-та річниця від дня так званого матчу смерті. Причому я б не казав, що до цих спекуляцій причетні виключно росіяни. Як би не було, ця тема дуже болюча для нас, адже з українців зробили зрадників. Хоча зрозуміло, що такі люди були серед представників усіх національностей. Тому це спекуляція, до того ж на дуже посередньому рівні. Я не натякаю на себе, але автори фільму навіть не запросили жодного київського історика, який серйозно працював над цією темою. Якщо ви вже пишете, що фільм знято на основі документальних подій, то треба дотримуватися офіційної версії. А її підтвердили самі німці 2005 року. І навіть керівництво СБУ в особі генерал-лейтенанта Володимира Пристайка видало книжку, в якій категорично зазначено, що ніякого «матчу смерті» не було, люди просто робили те, що могли, що їм дозволяли, й обстоювали свою спортивну честь. Тобто не було жодного політичного підгрунтя.
— Зрозуміло, що ідентичність кожної нації формується, зокрема, на певних культових постатях і подіях. І зрозуміло, що уявлення про них дещо гіперболізовані або надмірно згладжені. Але все ж де межа, за якою міф змінюється з націотворчого на руйнівний? І що допомагає деяким націям цю межу відчувати?
— Гадаю, почуття міри й гордість за свою історію, знання цієї історії. Сьогодні її переписують кожні чотири-п’ять років. Тому, звичайно, молодій людині важко розібратися у всьому, якщо вона взагалі цього хоче. На жаль, сучасна молодь дуже погано знає свою історію, минуле країни, в якій вона народилася, навіть якщо живе в іншій — самостійній Україні. У мене кілька місяців тому брав інтерв’ю американський журналіст із газети New York Times Джері Лонгман. Мова йшла про так званий матч смерті. Я вже не кажу про те, що він спотворив багато моїх висловлювань. Але з ним була перекладачка — молода українська дівчина, яка закінчила Київський національний університет ім. Т. Шевченка. Так от, вона взагалі не знала, що таке Нюрнберзький процес. Не можна знати свого минулого, якщо не знаєш історії тієї держави, в якій якщо не ти, то твої батьки, діди народилися. Сьогоднішня молодь історією мало цікавиться, і я вважаю, що це провина й тих кінематографістів, які знімають такі фільми, як «Матч».
Радіймо, друзі! Ми продовжуємо успішні дослідження Доброї Новини та Великого Переходу, а також розвиток відповідного софту. Нарешті розпочали перехід НО з застарілої платформи Drupal-7 на сучасну...
Легенда про «матч смерті» — жива вже 70 років
Світ:
9 серпня минуло 70 років від часу добре відомого віднедавна київського «матчу смерті». Утім, мало хто знає, що події, які так яскраво з елементами фантазії зобразили у фільмі російського режисера Андрія Малюкова «Матч», насправді не відбувалися. Тобто, звичайно, футболісти київського «Динамо» зіграли з фашистами, але не один, а декілька матчів. А якщо точніше — усього було проведено 11 ігор.
12082304rjpeg.jpeg
І всі 11 команда хлібозаводу «Старт», що складалася з гравців київського «Динамо», виграла. Утім, головою за перемогу ніхто не поплатився. Та й обстоювали футболісти не так радянську Батьківщину, як свою спортивну честь.
Звичайно, усе написане може здатися читачеві дещо голослівним. Але ми не ставимо собі за мету в кількох рядках спростувати багаторічну легенду — нехай це роблять історики. А історичних досліджень на цю тему насправді не бракує. Одне з них — книжка журналіста Георгія Кузьміна «Были и небыли нашего футбола», в якій він детально описує події серпня 1942 року, зокрема, на основі спогадів їхніх учасників та очевидців. Загалом це документальне дослідження було б цікаво почитати всім любителям українського футболу, яких, як виявилося після Євро-2012, в Україні чимало.
— Справжня історія подій, які дістали назву «матч смерті» і яку ви описали у своїй книжці, як на мене, набагато більш захоплююча, ніж легенда. Усе ж таки було проведено 11 матчів і здобуто 11 перемог. Це ж прекрасна історія для піднесення віри в український футбол. Чому сьогодні вона виявляється нікому не потрібною?
— Одним не потрібна тому, що вони дотримуються старої легенди, яку за радянських часів було прийнято як офіційну. Я навіть наприкінці 1990-х звертався до молодих олігархів із пропозицією видати мою книжку, але вони мені відмовили, мовляв, хай залишається існуючий міф, «Динамо» — це клуб, який має багато традицій, і не треба руйнувати жодну з них. А ура-патріоти, які навпаки, не сприймають історії до 1991 року, наче її взагалі не було, перекреслюють усе підряд і придумують будь-що. Наприклад, є така версія, що київські футболісти були підпільниками, навчалися у спеціальній школі НКВС і були пов’язані з іншими підпільниками, які, за наказом НКВС, спалили Київ восени 1941 року. Це очевидний перебір. Такого не було, тому що більшість київських футболістів була малограмотною, у багатьох навіть не було семирічки за плечима. Тому говорити, що вони вчилися у спеціальній школі, — нісенітниця. Я розмовляв із учасником тих подій — Гончаренком, із кількома футболістами, котрі дуже добре знали ситуацію, бо були в неофіційній комісії, яка розглядала цю справу, — усі вони розповідали, що, наприклад, той же Трусевич ледь міг сам написати листа. От такі два майже протилежні погляди: одні не хочуть нічого змінювати, інші — усе, не залишаючи навіть фундаменту. А я вважаю, що істина десь посередині.
— Чому все-таки німці розстріляли чотирьох футболістів із київської команди?
— Це випадковість. Насправді є багато версій. Згідно з однією, вони займалися крадіжками на хлібозаводі, на якому працювали. Це неправда, бо їх не пускали до цехів. Футболістів, які стояли в обороні, коли захищали Київ, вважали полоненими. А хлібозавод був стратегічним підприємством. Тому вони працювали двірниками. Друга версія — начебто воротар Трусевич обіграв Радомскі, начальника табору, у більярд. Це теж брехня, бо як тільки він потрапив до табору, його вже звідти не випускали. Третій варіант — під час робіт собака кинувся на того ж Трусевича, тому його відразу ж розстріляли. Це теж не так. Їх розстріляли, коли почалися диверсійні акти партизанів і підпільників узимку 1943 року. Тоді було видано розпорядження розстріляти кожного 10-го в таборі. І ці четверо футболістів просто потрапили до смертників. Розстріл відбувся 24 лютого 1943 року, майже через півроку після так званого матчу смерті. За цей час уже змінилися кілька фашистських гарнізонів у Києві. Навіть у німецькій адміністрації були зміни, тому що помста за ті матчі виглядає дуже «притягнутою за вуха».
— А скільки причетних до цих подій потім знищив НКВС?
— У мене немає таких даних. Я знаю, що потрапив до в’язниці і відсидів термін Швецов, якого у фільмі «Матч» зобразили українським націоналістом. Це дуже смішно, тому що він ні до, ні після війни не розмовляв українською мовою, а за національністю був росіянином. Швецов просто пристосувався до нового режиму, коли це було вигідно. Ще кількох футболістів було засуджено, котрі, як з’ясувалося, працювали на гестапо.
— Якщо говорити про міфи радянського періоду, які досі живі, то яка роль журналістики в тому, що вони не просто існують, а й великою мірою впливають на наше сприйняття речей?
— Сьогодні, на жаль, наша журналістика не має такого впливу на суспільну думку, як це було на початку 1990-х або навіть 2000-х. Крім того, молодь не хоче копирсатися в архівах, вважаючи, що це не зробить їм кар’єри. Це неприємна тенденція, тому що міфи, якщо вони вже мають таке виразне політичне забарвлення, треба розвіювати. І не просто голослівно, а з фактами в руках. Якщо сьогодні запитати в молоді про «матч смерті», то більшість або нічого не знає про ті події, або знає, що футболістів, які в окупованому Києві підтримали радянську владу, розстріляли після матчу. Це нічого, що після матчу київські футболісти браталися з німецькими, — і є фото, а після цього пішли пити пиво. І навіть ще десять днів були на волі, а постраждали виключно через наклеп Швецова.
— Чому ви зацікавилися цією темою?
— Я виріс серед знавців київського футболу. Мій дядько Микола Кривченя був суддею всесоюзної категорії з футболу. Він вів хронологію українського футболу. Моя мати працювала лаборантом на хлібозаводі до війни, тому знала Кордика, який був одним із головних героїв цієї історії. При фашистах він став директором заводу, оскільки був моравським чехом і видавав себе за німця. Кордик дуже любив футбол, виховував доньку і тихо ненавидів радянську владу. А з приходом фашистів він активізувався, став директором заводу, був фанатом футболу і зробив дуже багато для того, щоб команда хлібозаводу сформувалася й виступала. А також я працював спортивним журналістом, і до нас у редакцію дуже часто приходив Щегоцький поговорити про футбол. Він натякав, що нічого подібного на матч смерті в окупованому Києві не було. Мене це дуже зацікавило. Тоді мені минало 19 років, із того часу зробив усе, що міг, щоб дізнатися правду в цій історії. Розмовляв із самими футболістами — у мене зберігся аудіозапис розмови з Гончаренком, учасником «матчу смерті», зроблений у травні-червні 1991-го. Дуже багато років працював в архівах, прочитав усі окупаційні газети. Ця тема мене й тепер не відпускає, бо я бачу, що досі живий міф про ті події.
— У своїй книжці ви писали, що міф почав активно формуватися вже у 1960-х роках. Одна з причин — радянському військовому колосу на глиняних ногах був потрібен відповідний інтер’єр. А в чому причина того, що деякі російські пропагандисти посередництвом новоствореного фільму «Матч» знову витягли цю історію з архівів?
— Я можу тільки здогадуватися. Варіант, який лежить на поверхні, — просто вирішили заробити грошей, адже на носі — чемпіонат Євро-2012 у Києві та 70-та річниця від дня так званого матчу смерті. Причому я б не казав, що до цих спекуляцій причетні виключно росіяни. Як би не було, ця тема дуже болюча для нас, адже з українців зробили зрадників. Хоча зрозуміло, що такі люди були серед представників усіх національностей. Тому це спекуляція, до того ж на дуже посередньому рівні. Я не натякаю на себе, але автори фільму навіть не запросили жодного київського історика, який серйозно працював над цією темою. Якщо ви вже пишете, що фільм знято на основі документальних подій, то треба дотримуватися офіційної версії. А її підтвердили самі німці 2005 року. І навіть керівництво СБУ в особі генерал-лейтенанта Володимира Пристайка видало книжку, в якій категорично зазначено, що ніякого «матчу смерті» не було, люди просто робили те, що могли, що їм дозволяли, й обстоювали свою спортивну честь. Тобто не було жодного політичного підгрунтя.
— Зрозуміло, що ідентичність кожної нації формується, зокрема, на певних культових постатях і подіях. І зрозуміло, що уявлення про них дещо гіперболізовані або надмірно згладжені. Але все ж де межа, за якою міф змінюється з націотворчого на руйнівний? І що допомагає деяким націям цю межу відчувати?
— Гадаю, почуття міри й гордість за свою історію, знання цієї історії. Сьогодні її переписують кожні чотири-п’ять років. Тому, звичайно, молодій людині важко розібратися у всьому, якщо вона взагалі цього хоче. На жаль, сучасна молодь дуже погано знає свою історію, минуле країни, в якій вона народилася, навіть якщо живе в іншій — самостійній Україні. У мене кілька місяців тому брав інтерв’ю американський журналіст із газети New York Times Джері Лонгман. Мова йшла про так званий матч смерті. Я вже не кажу про те, що він спотворив багато моїх висловлювань. Але з ним була перекладачка — молода українська дівчина, яка закінчила Київський національний університет ім. Т. Шевченка. Так от, вона взагалі не знала, що таке Нюрнберзький процес. Не можна знати свого минулого, якщо не знаєш історії тієї держави, в якій якщо не ти, то твої батьки, діди народилися. Сьогоднішня молодь історією мало цікавиться, і я вважаю, що це провина й тих кінематографістів, які знімають такі фільми, як «Матч».
Розвінчання міфів СРСР.
Зверніть увагу
Прошу активніше підтримати розвиток Народного Оглядача – перехід на Drupal-10 та систему самоорганізації «Демоси»