Я часто думаю про Мюнхен, і в кожного з нас тільки одне бажання: скоріше порахуватися з цією бандою, добратися до них за будь-яку ціну, і щоб ті з нас, кому пощастить повернутися на батьківщину, знайшли її чистішою, менш піддатливою до іноземного впливу, і щоб щоденні жертви і страждання сотень тисяч людей, потоки їхньої крові, які продовжують литися тут день за днем через міжнародну змову ворогів, не тільки допомогли б змести зовнішніх недругів Німеччини, але щоб і наш внутрішній інтернаціонал було знищено. Це буде вартісним набагато більше, ніж будь-яка загарбана територія.
Я щасливий дізнатися, що моя остання листівка дійшла до Вас, і також щиро дякую Вам за доброзичливу відповідь.
Я раніше написав Вам довгого листа, але скидається на те, що мені доведеться усі повторити. Насамперед я хотів би повідомити Вам, шановний пане судовий засідатель, що 2 грудня мене нагородили Залізним хрестом. Дякувати Богу, було більше ніж досить шансів, щоб заробити його. Наш полк не був, як ми припускали, прикріплений до резерву, але вже 29 жовтня ранком ми потрапили в бій, а останні три місяці ми, як у нападі, так і в обороні, показали себе краще, ніж вони думали. Після славного маршу вниз по Рейну ми 23 жовтня прибули до Лілля. Ми могли бачити війну навіть із Бельгії. Лувен був купою попелу і сміття. До Дурмея наша подорож тривала досить добре і мирно, але потім у нас нічого не було, окрім хвилювань. У деяких місцях рейки були зруйновані, незважаючи на найсуворішу охорону. А потім ми все частіше бачили висаджені мости і розбиті двигуни локомотивів. Хоч наш потяг рухався зі швидкістю равлика, нам усе частіше і частіше доводилося зупинятися. Здалеку ми могли чути монотонне ревище наших важких мінометів. До вечора ми прибули до сильно зруйнованого передмістя Лілля. Ми зійшли з потяга і трохи передихнули. Незадовго до півночі ми, нарешті, рушили до міста довгою, одноманітною дорогою, з боків якої знаходилися низькі фабричні помешкання і нескінченні ряди чорних від сажі і кіптяви житлових будинків. Бруківка була в жахливому стані, брудна. Після 9 вечора цивільних людей не було, а усе більше солдати. Ми мало не наклали своїми життями, коли на шляху до внутрішньої брами протискувалися між штабелями з боєприпасами. Центральний Лілль, можливо, був трохи кращим. Але поки, як і раніше, усе було брудним. Я знов і знов згадував Німеччину. Ми провели ніч у дворі Бурсе. Помпезний будинок був залишений незавершеним. Оскільки нам довелося лягати спати в повній амуніції (щохвилини міг пролунати сигнал тривоги) і оскільки на кругляках лежати було жахливо холодно, я не склепив очей. Наступного дня ми змінили своє розташування. Цього разу нас помістили в дуже великий скляний будинок. Тут не було задушливо, бо залишився тільки залізний каркас. Вибухи німецьких снарядів рознесли шибки на мільйони найдрібніших частинок. Удень ми трохи позаймалися, відвідали місто і захоплювалися величезною армійською машиною, яка залишила свою печать на всьому Ліллі і тепер величезними колонами рухалася далі перед нашими захопленими очима. Уночі ми всі співали, багато хто з нас востаннє. На третю ніч о 2 годині пролунав сигнал тривоги, а в 3 ми всі були на марші єдиним формуванням. Ніхто точно не знав, що трапилося, але всі ми вважали, що це якесь навчання. Була дуже темна ніч. Ми промарширували не менше 20 хвилин, коли нам наказали зійти з дороги, щоб могли пройти колони з боєприпасами, кавалерія тощо. Дуже не швидко для нас знайшлося місце. Нарешті настав ранок. Ми були вже далеко від Лілля. Гул гармат поступово сильнішав. Подібно до величезної змії, наша колона просувалася уперед. О 9 ранку ми відпочили дві години в парку, а потім знову виступили, і так до 8 вечора. Полк розбився на роти, кожну з яких прикривав літак. О 9 вечора нам видали наш раціон. На жаль, я не міг спати. У чотирьох кроках від мого солом’яного сінника лежав мертвий кінь. Схоже, він був мертвий вже тижнів зо два. Тварина наполовину розклалася. Прямо за нами батарея німецьких гаубиць випускала по два снаряди поверх наших голів у темряву кожні 15 хвилин. Вони завивали і свистіли в повітрі, потім, на далекій відстані, відбувалися два глухі удари. Кожен із нас прислухався до них. Нічого подібного ніхто з нас до цього не чув. Ми притискалися один до одного, перешіптувалися і вдивлялися в зоряне небо, а віддалений шум усе наближався і наближався, відлуння гармат ставали все сильнішими і сильнішими, аж поки, нарешті, не злилися в безупинне ревище. Кожен із нас відчував, як вирує у венах кров. Нам сказали, що англійці почали одну зі своїх нічних атак. Невпевнені в тому, що ж насправді відбувається, ми із занепокоєнням чекали наступних подій. Потім усе почало стихати, поки пекельний шум не припинився зовсім, за винятком пострілів нашої батареї, яка все продовжувала відсилати свої залізні послання в ніч через кожні 15 хвилин. Ранком ми виявили величезний кратер. Витративши багато зусиль, ми скинули в нього мертвого коня. Ми ще намагалися акліматизуватися, коли о 10 ранку пролунав сигнал тривоги. Ми виступили через 15 хвилин. Після багатьох блукань ми виявилися в зруйнованій фермі і розбили там табір. У ту ніч я стояв у варті. О першій годині попівночі ще одна тривога, а о 3 ми знову були на марші, отримавши спочатку нове спорядження. Поки ми очікували наказів, повз проїхав майор граф Зек; завтра ми атакуємо англійців. Нарешті! Всі ми звеселіли. Потім майор рушив до голови колони. О 6 ранку до нас приєдналися інші роти, а о 7 усе почалося по-справжньому. Ми колонами перетнули ліс, що знаходився праворуч від нас, і вийшли на чисте місце. Перед нами були вкопані в землю чотири гармати. За ними були великі «вовчі ями», в яких ми зайняли позицію і стали чекати. Тепер перша шрапнель стала гриміти над нашими головами, вриваючись у край лісу і зрізуючи дерева, як жмутки соломи. Ми з цікавістю дивилися. Ми ще не відчули небезпеки, і ніхто з нас не боявся. Кожен із нас чекав наказу перейти в наступ. Нам сказали, що є полонені. П’ятеро або шестеро одягнених у хакі постатей ліворуч змусили нас закричати з радості. Шестеро захоплених англійців і кулемет! Ми дивилися на їхній конвой. Вони гордо йшли за полоненими, а нам залишалося лише чекати, бо ми майже нічого не могли бачити в туманному диявольському казані, що розлігся перед нами. Нарешті надійшов наказ наступати. Ми розосередилися і побігли полем у напрямку маленької ферми. По обидва боки від нас розривалися снаряди і свистіли англійські кулі. Але ми не звертали уваги. Десять хвилин ми стояли на місці, а потім нам наказали знову просуватися уперед. Я біг у перших рядах. Раптом я почув, що нашого направляючого Штовера поранено. О Боже, я подумав, що це «чудовий» початок! Бо у нас не було прикриття, ми просто змушені були просуватися уперед. Тепер попереду був наш капітан. Навколо мене почали падати люди. Англійці повернули проти нас свої кулемети. Ми всі впали долілиць і хтось отримував поранення, він не міг продовжувати рухатися, і його доводилося відносити. Отже, ми повзли, поки яр не закінчився, а потім перед нами знову було чисте поле. Десь у 15—20 метрах попереду виднівся великий ставок. Один за іншим ми пірнали у нього, потім виринали і знову отримували подих. Але ми не могли залишатися там довго. Вискочили і побігли в ліс, десь метрах у 100 перед нами. Там ми всі знову зібралися разом. Скидалося на те, що лави наші неабияк поріділи. Тепер нами командував звичайний старшина Шмідт, навдивовижу старомодна людина. Ми поповзли до узлісся лісу. Над головою постійно щось завивало і гуркотіло, шматки стовбурів і гілки літали в повітрі. Потім снаряди ще раз увігналися в дерева і підняли в повітря купу каменів, землі і піску, вирвали з корінням найбільші дерева, огорнувши все навколо жахливим зеленувато-жовтим смердючим димом. Ми не могли лежати там вічність, щоб уціліти, ми повинні були вибратися звідтіля. Незабаром з’явився наш майор. Ми знову пішли уперед. Я стрибав і біг щосили по лугах, по полях із ріпою, перестрибував через рови, долав дротові загородження, а потім прямо попереду почув згук: «Усі ви, сюди!» Переді мною проліг великий окоп; вмить я стрибнув у нього, і багато інших навколо мене зробили те ж саме. Поруч зі мною були вюртембержці, піді мною мертві і поранені англійці. Вюртембержці взяли окоп штурмом. Тепер я зрозумів, чому мені було так м’яко приземлятися. Окопи в 240—280 метрах ліворуч від нас усе ще утримувалися англійцями, а також шлях на Бекелер праворуч від нас. Над нашим окопом просвистів сталевий буревій. О 10 ранку наші гармати нарешті почали вогонь у відповідь. Один за одним наші снаряди влучали в англійські окопи. Вороги вискакували, як мурашки з мурашника, а потім ми пішли в атаку. Ми перетнули поле зі швидкістю блискавки і після кривавих рукопашних сутичок очистили багато окопів. Англійці виходили з піднятими догори руками. Тих, хто не здався, скосили кулями. І так ми очищали окоп за окопом. Нарешті ми дісталися головної дороги. По обидва боки від нас пролягало поле. Ми вийшли на нього й усі разом переслідували супротивника. Так ми дісталися іншого краю поля і відкритої дороги. Ліворуч ворог усе ще утримував декілька ферм, і ми потрапили під ураганний вогонь. Навколо мене падали товариші. Потім прибув наш паливода майор, доволі безтурботно палячи сигарету. З ним був його ад’ютант, лейтенант Пілоті. Майор швидко оглянув нашу позицію і наказав нам зібратися по обидва боки дороги, а потім атакувати. Кожен із нас, хто хоч на щось годився, побіг за підкріпленням. Коли я повернувся за другим разом із загоном вюртембержців, то виявив, що майор лежить на землі з розпанаханими грудьми, а навколо нього купа тіл. Єдиним офіцером залишався ад’ютант. Ми кипіли з люті. «Лейтенанте, веди нас в атаку!» — загукали усі. Ми пішли ліворуч, у напрямку до лісу, бо неможливо було пробратися дорогою. 4 рази ми наступали тільки для того, щоб нас відкидали назад. З мого загону залишився лише один вояк, нарешті і він упав. Потім куля пробила мій правий рукав, але сам я дивом уцілів. О 2 годині дня ми стали наступати в 5-й раз і зайняли край лісу і ферму за ним. О 5 годині дня ми знову зібралися разом і просунулися на сотню метрів по дорозі. І там ми билися 3 дні, аж поки не одержали перевагу над англійцями. Ввечері четвертого дня ми рушили назад до Остервіка, де могли підрахувати наші втрати. За чотири дні ми з 3,5 тисяч скоротилися до 600 чоловік. У нас залишилися тільки 3 офіцери. 4 роти потрібно було розформовувати. Але ми пишалися тим, що розбили англійців. Відтоді ми постійно були на фронті. У Мессинах мене представили до Залізного Хреста, потім у Вішеті — ще раз, з чотирма іншими бійцями і підполковником Енгельгардом, нашим командиром полку. Нарешті, я одержав його 2-го грудня. Тепер я розсильний у штабі. Це не дуже брудна робота, а проте небезпечна. У Вішеті тільки 3 із 8 наших були вбиті в перший день атаки і один важко поранений. Цього разу ми не одержали нагород. Бо, коли обговорювався список поданих на Хрест, до намету, або скоріше до «вовчої ями», зайшли 4 командири рот. Оскільки ж там було мало місця, нам довелося вийти. Ми очікували зовні близько 5 хвилин, як раптом снаряд, поціливши у намет, сильно поранив підполковника Енгельгарда, а також убив і поранив інших членів штабу. Це був найгірший момент у моєму житті. Усі ми цінували підполковника Енгельгарда.
Зараз я закінчую писати і благаю Вас, любий судовий засідателю, пробачити мій поганої почерк. Зараз я дуже нервуюся. День за днем ми перебуваємо під тяжким артилерійським вогнем із 8 ранку до 5 дня, а це може зруйнувати навіть найміцніші нерви. Моя найщиріша подяка Вам і Вашій шановній дружині за ті дві посилки, що їх ви так ласкаво надіслали мені. Я часто думаю про Мюнхен, і в кожного з нас тільки одне бажання: скоріше порахуватися з цією бандою, добратися до них за будь-яку ціну, і щоб ті з нас, кому пощастить повернутися на батьківщину, знайшли її чистішою, менш піддатливою до іноземного впливу, і щоб щоденні жертви і страждання сотень тисяч людей, потоки їхньої крові, які продовжують литися тут день за днем через міжнародну змову ворогів, не тільки допомогли б змести зовнішніх недругів Німеччини, але щоб і наш внутрішній інтернаціонал було знищено. Це буде вартісним набагато більше, ніж будь-яка загарбана територія. Австрія виживе, як я завжди говорив. Ще раз моя щира вдячність і шанобливий привіт Вашій дорогій матері і дружині.
Щиро Ваш, Адольф Гітлер».
Джерело:
ГІТЛЕР: Інформація для роздумів. (Дати. Події. Думки. 1889-2000) / У 3-х книгах. Книга Перша / Авт.-упоряд. В. Федько. — (Серія «МОЯ РЕВОЛЮЦІЯ»)
Авторське право на твір зареєстровано в Державному агентстві України з авторських і суміжних прав: Свідоцтво ПА № 3748 від 26 грудня 2000 р.
Наші інтереси:
МИ повинні знати всю правду про історію ХХ століття. І це не ідеологічна битва, а щире бажання знати правду!
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Листи з фронту. Адольф Гітлер - Ернсту Геппу. 1915/02/15
Світ:
Спецтема:
Я часто думаю про Мюнхен, і в кожного з нас тільки одне бажання: скоріше порахуватися з цією бандою, добратися до них за будь-яку ціну, і щоб ті з нас, кому пощастить повернутися на батьківщину, знайшли її чистішою, менш піддатливою до іноземного впливу, і щоб щоденні жертви і страждання сотень тисяч людей, потоки їхньої крові, які продовжують литися тут день за днем через міжнародну змову ворогів, не тільки допомогли б змести зовнішніх недругів Німеччини, але щоб і наш внутрішній інтернаціонал було знищено. Це буде вартісним набагато більше, ніж будь-яка загарбана територія.
02hitler.jpg
«15 лютого 1915 р.
Ернстові Геппу.
Шановний пане судовий засідатель,
Я щасливий дізнатися, що моя остання листівка дійшла до Вас, і також щиро дякую Вам за доброзичливу відповідь.
Я раніше написав Вам довгого листа, але скидається на те, що мені доведеться усі повторити. Насамперед я хотів би повідомити Вам, шановний пане судовий засідатель, що 2 грудня мене нагородили Залізним хрестом. Дякувати Богу, було більше ніж досить шансів, щоб заробити його. Наш полк не був, як ми припускали, прикріплений до резерву, але вже 29 жовтня ранком ми потрапили в бій, а останні три місяці ми, як у нападі, так і в обороні, показали себе краще, ніж вони думали. Після славного маршу вниз по Рейну ми 23 жовтня прибули до Лілля. Ми могли бачити війну навіть із Бельгії. Лувен був купою попелу і сміття. До Дурмея наша подорож тривала досить добре і мирно, але потім у нас нічого не було, окрім хвилювань. У деяких місцях рейки були зруйновані, незважаючи на найсуворішу охорону. А потім ми все частіше бачили висаджені мости і розбиті двигуни локомотивів. Хоч наш потяг рухався зі швидкістю равлика, нам усе частіше і частіше доводилося зупинятися. Здалеку ми могли чути монотонне ревище наших важких мінометів. До вечора ми прибули до сильно зруйнованого передмістя Лілля. Ми зійшли з потяга і трохи передихнули. Незадовго до півночі ми, нарешті, рушили до міста довгою, одноманітною дорогою, з боків якої знаходилися низькі фабричні помешкання і нескінченні ряди чорних від сажі і кіптяви житлових будинків. Бруківка була в жахливому стані, брудна. Після 9 вечора цивільних людей не було, а усе більше солдати. Ми мало не наклали своїми життями, коли на шляху до внутрішньої брами протискувалися між штабелями з боєприпасами. Центральний Лілль, можливо, був трохи кращим. Але поки, як і раніше, усе було брудним. Я знов і знов згадував Німеччину. Ми провели ніч у дворі Бурсе. Помпезний будинок був залишений незавершеним. Оскільки нам довелося лягати спати в повній амуніції (щохвилини міг пролунати сигнал тривоги) і оскільки на кругляках лежати було жахливо холодно, я не склепив очей. Наступного дня ми змінили своє розташування. Цього разу нас помістили в дуже великий скляний будинок. Тут не було задушливо, бо залишився тільки залізний каркас. Вибухи німецьких снарядів рознесли шибки на мільйони найдрібніших частинок. Удень ми трохи позаймалися, відвідали місто і захоплювалися величезною армійською машиною, яка залишила свою печать на всьому Ліллі і тепер величезними колонами рухалася далі перед нашими захопленими очима. Уночі ми всі співали, багато хто з нас востаннє. На третю ніч о 2 годині пролунав сигнал тривоги, а в 3 ми всі були на марші єдиним формуванням. Ніхто точно не знав, що трапилося, але всі ми вважали, що це якесь навчання. Була дуже темна ніч. Ми промарширували не менше 20 хвилин, коли нам наказали зійти з дороги, щоб могли пройти колони з боєприпасами, кавалерія тощо. Дуже не швидко для нас знайшлося місце. Нарешті настав ранок. Ми були вже далеко від Лілля. Гул гармат поступово сильнішав. Подібно до величезної змії, наша колона просувалася уперед. О 9 ранку ми відпочили дві години в парку, а потім знову виступили, і так до 8 вечора. Полк розбився на роти, кожну з яких прикривав літак. О 9 вечора нам видали наш раціон. На жаль, я не міг спати. У чотирьох кроках від мого солом’яного сінника лежав мертвий кінь. Схоже, він був мертвий вже тижнів зо два. Тварина наполовину розклалася. Прямо за нами батарея німецьких гаубиць випускала по два снаряди поверх наших голів у темряву кожні 15 хвилин. Вони завивали і свистіли в повітрі, потім, на далекій відстані, відбувалися два глухі удари. Кожен із нас прислухався до них. Нічого подібного ніхто з нас до цього не чув. Ми притискалися один до одного, перешіптувалися і вдивлялися в зоряне небо, а віддалений шум усе наближався і наближався, відлуння гармат ставали все сильнішими і сильнішими, аж поки, нарешті, не злилися в безупинне ревище. Кожен із нас відчував, як вирує у венах кров. Нам сказали, що англійці почали одну зі своїх нічних атак. Невпевнені в тому, що ж насправді відбувається, ми із занепокоєнням чекали наступних подій. Потім усе почало стихати, поки пекельний шум не припинився зовсім, за винятком пострілів нашої батареї, яка все продовжувала відсилати свої залізні послання в ніч через кожні 15 хвилин. Ранком ми виявили величезний кратер. Витративши багато зусиль, ми скинули в нього мертвого коня. Ми ще намагалися акліматизуватися, коли о 10 ранку пролунав сигнал тривоги. Ми виступили через 15 хвилин. Після багатьох блукань ми виявилися в зруйнованій фермі і розбили там табір. У ту ніч я стояв у варті. О першій годині попівночі ще одна тривога, а о 3 ми знову були на марші, отримавши спочатку нове спорядження. Поки ми очікували наказів, повз проїхав майор граф Зек; завтра ми атакуємо англійців. Нарешті! Всі ми звеселіли. Потім майор рушив до голови колони. О 6 ранку до нас приєдналися інші роти, а о 7 усе почалося по-справжньому. Ми колонами перетнули ліс, що знаходився праворуч від нас, і вийшли на чисте місце. Перед нами були вкопані в землю чотири гармати. За ними були великі «вовчі ями», в яких ми зайняли позицію і стали чекати. Тепер перша шрапнель стала гриміти над нашими головами, вриваючись у край лісу і зрізуючи дерева, як жмутки соломи. Ми з цікавістю дивилися. Ми ще не відчули небезпеки, і ніхто з нас не боявся. Кожен із нас чекав наказу перейти в наступ. Нам сказали, що є полонені. П’ятеро або шестеро одягнених у хакі постатей ліворуч змусили нас закричати з радості. Шестеро захоплених англійців і кулемет! Ми дивилися на їхній конвой. Вони гордо йшли за полоненими, а нам залишалося лише чекати, бо ми майже нічого не могли бачити в туманному диявольському казані, що розлігся перед нами. Нарешті надійшов наказ наступати. Ми розосередилися і побігли полем у напрямку маленької ферми. По обидва боки від нас розривалися снаряди і свистіли англійські кулі. Але ми не звертали уваги. Десять хвилин ми стояли на місці, а потім нам наказали знову просуватися уперед. Я біг у перших рядах. Раптом я почув, що нашого направляючого Штовера поранено. О Боже, я подумав, що це «чудовий» початок! Бо у нас не було прикриття, ми просто змушені були просуватися уперед. Тепер попереду був наш капітан. Навколо мене почали падати люди. Англійці повернули проти нас свої кулемети. Ми всі впали долілиць і хтось отримував поранення, він не міг продовжувати рухатися, і його доводилося відносити. Отже, ми повзли, поки яр не закінчився, а потім перед нами знову було чисте поле. Десь у 15—20 метрах попереду виднівся великий ставок. Один за іншим ми пірнали у нього, потім виринали і знову отримували подих. Але ми не могли залишатися там довго. Вискочили і побігли в ліс, десь метрах у 100 перед нами. Там ми всі знову зібралися разом. Скидалося на те, що лави наші неабияк поріділи. Тепер нами командував звичайний старшина Шмідт, навдивовижу старомодна людина. Ми поповзли до узлісся лісу. Над головою постійно щось завивало і гуркотіло, шматки стовбурів і гілки літали в повітрі. Потім снаряди ще раз увігналися в дерева і підняли в повітря купу каменів, землі і піску, вирвали з корінням найбільші дерева, огорнувши все навколо жахливим зеленувато-жовтим смердючим димом. Ми не могли лежати там вічність, щоб уціліти, ми повинні були вибратися звідтіля. Незабаром з’явився наш майор. Ми знову пішли уперед. Я стрибав і біг щосили по лугах, по полях із ріпою, перестрибував через рови, долав дротові загородження, а потім прямо попереду почув згук: «Усі ви, сюди!» Переді мною проліг великий окоп; вмить я стрибнув у нього, і багато інших навколо мене зробили те ж саме. Поруч зі мною були вюртембержці, піді мною мертві і поранені англійці. Вюртембержці взяли окоп штурмом. Тепер я зрозумів, чому мені було так м’яко приземлятися. Окопи в 240—280 метрах ліворуч від нас усе ще утримувалися англійцями, а також шлях на Бекелер праворуч від нас. Над нашим окопом просвистів сталевий буревій. О 10 ранку наші гармати нарешті почали вогонь у відповідь. Один за одним наші снаряди влучали в англійські окопи. Вороги вискакували, як мурашки з мурашника, а потім ми пішли в атаку. Ми перетнули поле зі швидкістю блискавки і після кривавих рукопашних сутичок очистили багато окопів. Англійці виходили з піднятими догори руками. Тих, хто не здався, скосили кулями. І так ми очищали окоп за окопом. Нарешті ми дісталися головної дороги. По обидва боки від нас пролягало поле. Ми вийшли на нього й усі разом переслідували супротивника. Так ми дісталися іншого краю поля і відкритої дороги. Ліворуч ворог усе ще утримував декілька ферм, і ми потрапили під ураганний вогонь. Навколо мене падали товариші. Потім прибув наш паливода майор, доволі безтурботно палячи сигарету. З ним був його ад’ютант, лейтенант Пілоті. Майор швидко оглянув нашу позицію і наказав нам зібратися по обидва боки дороги, а потім атакувати. Кожен із нас, хто хоч на щось годився, побіг за підкріпленням. Коли я повернувся за другим разом із загоном вюртембержців, то виявив, що майор лежить на землі з розпанаханими грудьми, а навколо нього купа тіл. Єдиним офіцером залишався ад’ютант. Ми кипіли з люті. «Лейтенанте, веди нас в атаку!» — загукали усі. Ми пішли ліворуч, у напрямку до лісу, бо неможливо було пробратися дорогою. 4 рази ми наступали тільки для того, щоб нас відкидали назад. З мого загону залишився лише один вояк, нарешті і він упав. Потім куля пробила мій правий рукав, але сам я дивом уцілів. О 2 годині дня ми стали наступати в 5-й раз і зайняли край лісу і ферму за ним. О 5 годині дня ми знову зібралися разом і просунулися на сотню метрів по дорозі. І там ми билися 3 дні, аж поки не одержали перевагу над англійцями. Ввечері четвертого дня ми рушили назад до Остервіка, де могли підрахувати наші втрати. За чотири дні ми з 3,5 тисяч скоротилися до 600 чоловік. У нас залишилися тільки 3 офіцери. 4 роти потрібно було розформовувати. Але ми пишалися тим, що розбили англійців. Відтоді ми постійно були на фронті. У Мессинах мене представили до Залізного Хреста, потім у Вішеті — ще раз, з чотирма іншими бійцями і підполковником Енгельгардом, нашим командиром полку. Нарешті, я одержав його 2-го грудня. Тепер я розсильний у штабі. Це не дуже брудна робота, а проте небезпечна. У Вішеті тільки 3 із 8 наших були вбиті в перший день атаки і один важко поранений. Цього разу ми не одержали нагород. Бо, коли обговорювався список поданих на Хрест, до намету, або скоріше до «вовчої ями», зайшли 4 командири рот. Оскільки ж там було мало місця, нам довелося вийти. Ми очікували зовні близько 5 хвилин, як раптом снаряд, поціливши у намет, сильно поранив підполковника Енгельгарда, а також убив і поранив інших членів штабу. Це був найгірший момент у моєму житті. Усі ми цінували підполковника Енгельгарда.
Зараз я закінчую писати і благаю Вас, любий судовий засідателю, пробачити мій поганої почерк. Зараз я дуже нервуюся. День за днем ми перебуваємо під тяжким артилерійським вогнем із 8 ранку до 5 дня, а це може зруйнувати навіть найміцніші нерви. Моя найщиріша подяка Вам і Вашій шановній дружині за ті дві посилки, що їх ви так ласкаво надіслали мені. Я часто думаю про Мюнхен, і в кожного з нас тільки одне бажання: скоріше порахуватися з цією бандою, добратися до них за будь-яку ціну, і щоб ті з нас, кому пощастить повернутися на батьківщину, знайшли її чистішою, менш піддатливою до іноземного впливу, і щоб щоденні жертви і страждання сотень тисяч людей, потоки їхньої крові, які продовжують литися тут день за днем через міжнародну змову ворогів, не тільки допомогли б змести зовнішніх недругів Німеччини, але щоб і наш внутрішній інтернаціонал було знищено. Це буде вартісним набагато більше, ніж будь-яка загарбана територія. Австрія виживе, як я завжди говорив. Ще раз моя щира вдячність і шанобливий привіт Вашій дорогій матері і дружині.
Щиро Ваш, Адольф Гітлер».
Джерело:
ГІТЛЕР: Інформація для роздумів. (Дати. Події. Думки. 1889-2000) / У 3-х книгах. Книга Перша / Авт.-упоряд. В. Федько. — (Серія «МОЯ РЕВОЛЮЦІЯ»)
Авторське право на твір зареєстровано в Державному агентстві України з авторських і суміжних прав: Свідоцтво ПА № 3748 від 26 грудня 2000 р.
МИ повинні знати всю правду про історію ХХ століття. І це не ідеологічна битва, а щире бажання знати правду!
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков