Мартін Борман – надсекретний агент Сталіна: історія спецоперації та її актуальні наслідки (+аудіо)

Теорія війни

Війна – це рішучі дії, спрямовані на зміну поведінки противника. Ідеальною перемогою у війні вважається перехоплення управління – коли противник робить те, що тобі корисно, а йому шкідливо. Це ази воєнної науки, описані ще тисячоліття тому в «Мистецтві війни» Сунь-цзи і «Артхашастрі».

Ідеальна перемога досягається не танками і кулеметами, а глибоко вкоріненою агентурою і таємними спецопераціями. Це найпотужніші інструменти війни. Проте ми дізнаємося про них тільки тоді, коли агентура викрита, а спецоперація провалена. Якщо ж вони нормально працюють, то зацікавлена сторона здійснює заходи прикриття, завдяки яким побачити згаданий «спецінструментарій» доволі важко. Тому й говорять, що історія спецслужб – це історія їхніх провалів. Це теорія, а тепер погляньмо на практику.

Як Сталін перехопив управління державою США

Найяскравіший приклад «ідеальної перемоги» – це коли Москва перехопила управління  Сполученими Штатами Америки у першій половині 20 століття. Масштаби цієї спецоперації привідкрилися тільки у 1995 році – після офіційного розкриття «Проекту Венона», а також пізніших досліджень американських авторів, російських істориків і свідчень колишніх радянських розвідників. 

Зокрема, з’ясувалося, що «правою рукою» Рузвельта був агент НКВД сталініст Гаррі Гопкінс. За словами історика КДБ Олега Гордієвського, резидент КДБ Ісхак Ахмеров називав Гопкінса «найважливішим серед всіх радянських агентів у Сполучених Штатах часів Війни».

Другою особою за силою впливу на Рузвельта був міністр фінансів США Генрі Моргентау, в якого «правою рукою» був агент НКВД Гаррі Декстер Вайт (саме він організував війну США з Японією).

Помічником держсекретаря США був Елджер Гісс – агент ГРУ, один з найважливіших шпигунів Москви.

Прорадянських позицій дотримувався й сам президент Франклін Рузвельт разом з дружиною. За його свідомого сприяння урядові структури США були рясно нашпиговані московською агентурою.

Внаслідок перехоплення управління економіка США чотири роки активно працювала на військову машину Москви – завдяки програмі ленд-лізу, організованій Гаррі Гопкінсом. Далі – більше:

1. Московія за допомогою США зруйнувала двох своїх головних ідеологічних і політичних противників – Японію і Німеччину, хоча вони були геополітичними союзниками США.  

2. Московія захопила Центрально-Східну Європу.

3. Комуністична ідеологія поширилась на Китай і на половину світу.

4. Комуністичні СРСР і Китай стали постійними членами Ради безпеки ООН, отримавши право вето на будь-яке глобальне рішення.

5. США передали Москві технологію ядерної зброї, внаслідок чого виростили собі  екзистенційного ворога, тобто такого, який може їх знищити фізично.    

6. Ідеологія націоналізму, в тому числі американського, була затаврована і розтоптана.

Усвідомлення згаданого вище факту перехоплення управління нині існує в США лише в середовищі спеціалістів. Проте це тимчасове явище. Воно спричинене тим, що досі такому визнанню не сприяла політична кон’юнктура. Проте після того, як президентом США обрали Дональда Трампа, факт перехоплення управління з високою ймовірністю стане надбанням масової свідомості. Чому?

Річ у тім, що ліваки ненавидять Трампа і роблять все для саботажу його політики. Для того, щоб протидіяти усім цим соросам і клінтонам, республіканцям доведеться показати московське коріння лівизни в Америці, яке сягає заснування Комінтерну (глобальної підривної організації) і Комуністичної партії США у 1919 році.

Так що США рухаються до офіційного визнання факту глибокого втручання Московії в життя американської держави. А це значить, що всі винні мають бути названими, а злочинці – покараними. Головний злочинець – Московія.  

Наступним кроком неминуче стане офіційне визнання значного сталінського впливу (аж до перехоплення управління) на політику Третього Райху. Матеріалів накопичено більше ніж достатньо.

Що виринуло  на Нюрнберзькому процесі

Вперше підозра про те, що Сталіну вдалося суттєво впливати на керування націонал-соціалістичною Німеччиною, з’явилася під час Нюрнберзького процесу у 1945–1946 роках. Цій темі навіть присвячено документальний фільм «Мартин Борман – советский шпион» (2004). У ньому стверджується (після 30:35):

1. Тези Бормана про поневолення і знищення населення на завойованих територіях не виходили від Гітлера.  Але саме вони стали планом дій. Вимоги Бормана про застосування найжорстокіших засобів щодо слов’янських народів виявилися, на думку Шеленберга, вигідними для радянських керівників. Вони, ці жорстокості, примушували радянський народ перейти до партизанської війни і активного опору. Отже, Борман стимулював партизанську війну і опір радянського населення.

2. У промові Нюрнберзького обвинувача прозвучало, що Борман був ініціатором програми пограбування і знищення євреїв. На думку підсудних, створивши цілу галузь по знищенню євреїв, Борман відволікав на неї дорогоцінні ресурси і воєнні кадри Німеччини. На всі спроби Гімлера донести до Гітлера істинний стан справ з євреями, Борман відповідав рішучим опором. Гітлер так нічого й не знав. Отже, Борман підривав потугу Німеччини, відволікаючи сили на знищення євреїв.

3. Борман не скористався настроями українських націоналістів, готових воювати проти радянської армії. Своїм рішення він поставив весь український народ перед вибором: поневолення або смерть. Отже, Борман, поневоливши населення, зірвав можливість залучення українських націоналістів на сторону Райху».

4. Постійне стеження службами Бормана за державним і партійним апаратом, чистка кадрів призвели до ослаблення керівництва Райху, а інтриги, організовані Борманом, підривали згуртованість оточення Гітлера. Отже, Борман вів підривну діяльність у верхах Райху.

5. Перелічені вище, а також інші аргументи, наведені на суді нацистами, були, на їхню думку, доказом того, що діяльність Бормана була спрямована проти Німеччини в інтересах Радянського Союзу. Міністр військової промисловості Шпеєр так оцінив роль Бормана: “Вплив Бормана був національним лихом. Союзники повинні оголосити його героєм Радянського союзу”. Отже, на думку нацистів, діяльність Бормана – це не найбільший злочин проти людства, а лише національне лихо для Німеччини, підрив її потуги» – повідомляє документальний фільм.

А що говорять інші джерела?

Американський дослідник Луі Кілзер

Ґрунтовне дослідження ролі Мартіна Бормана здійснив дворазовий лауреат Пулітцерівської премії, професійний американський  журналіст-розслідувач Луі Кілзер. Головними джерелами дослідника були секретні документи нацистських спецслужб в архіві Міністерства оборони США.

Результатом його праці стала книга «Зрадник Гітлера: Мартін Борман і поразка Райху» (Kilzer, Louis C. Hitler's Traitor: Martin Bormann and the Defeat of the Reich. Novato, CA: Presidio Press, 2000). Книга була перекладена російською мовою під назвою: Льюис Килзер. Предавший Гитлера: Мартин Борман и падение Третьего Рейха. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2002. – 416 с.

Ось що пише Луі Кілзер у згаданій книзі:  

«Борман приніс Росії не менше користі, ніж п’ятдесят червоноармійських дивізій. Він дуже рано почав надавати Сталіну безцінні послуги. У 1941 році, коли Німеччина могла обернути проти радянської влади мільйони українських націоналістів, Борман вирішив, що вони заслужили тільки «поневолення і скорочення чисельності». Він сказав тоді: «Слов’яни повинні працювати на нас. А коли вони стануть не потрібні, то можуть вмирати». Поставлені перед вибором: або німецький геноцид, або політичне домінування Совітів, українці вибрали життя і тим самим зруйнували надію німців на легкі завоювання.

У євреїв Східної Європи не було такого вибору. Коли вони опинилися під владою німців, саме Мартін Борман видав накази, які зробили його, за словами нюрнбергського обвинувача, “головним ініціатором програми організації голоду, деградації, пограбування та винищення євреїв”. Борман створив нову галузь німецької промисловості – промисловість смерті, яка пожирала дорогоцінні ресурси та відривала сили від військових фронтів (c.  362).

Роль, яку Борман зіграв для ускладнення проблем з українцями і євреями, була лише частиною того руйнівного впливу, яке він вчинив на Третій Райх. Альберт Шпеєр накопичив тисячі образ проти заступника фюрера. Шпеєр, який керував військовою промисловістю, пропонував закликати німців до тотальної війни незабаром після початку вторгнення в Росію. Але Борман виступив проти, і пропозиція не пройшла. Шпеєр скаржився американським слідчим, які таємно допитували його в Нюрнберзі, що навіть після Сталінграда Борман відмовився оголосити мобілізацію для тотальної війни.

«Народ, – сказав тоді Шпеєр, – був готовий до тотальної війни набагато раніше; він був налаштований пожертвувати всім, щоб уникнути повної поразки». Однак Борман підтримав Фріца Саукеля, противника необмеженої війни, в його основній пропозиції, що стосувалася необмеженого перерозподілу робочої сили. Союзники, вважав Шпеєр, повинні були оголосити Бормана Героєм Радянського Союзу» (с. 363).

Пояснимо, що Альберт Шпеєр виступав за перехід німців у режим роботи, властивий для військового часу, включаючи збільшення тривалості робочого дня. Натомість Борман виступав за вирішення проблеми нестачі робочої сили шляхом примусового набору працівників зі сходу (остарбайтерів). Очевидно, що примусові переселення в Німеччину викликали ненависть і опір.

Читаємо далі книгу Луі Кілзера: «Проблема полягала не в тому, що Борман перебував під впливом Гітлера, а в тому, що Гітлер усе більше і більше потрапляв під вплив Бормана. Гітлер, сказав Шпеєр, “дав Борману право вирішувати від свого імені навіть ті питання, які не належали до компетенції партії. Це дозволило йому віддавати від імені Гітлера будь-які накази в будь-яких сферах. Він широко використовував цей привілей”.

До 1945 року Борман, здавалося, отримав стільки ж влади, скільки її було у фюрера. І саме в той час, коли поразка Німеччини стала неминучою, Борман раптом з великим запізненням виступив прихильником тотальної війни, початку якої він так старанно опирався в ту пору, коли вона могла піти на користь Німеччини. З бункера фюрера посипалися написані рукою Бормана накази, в яких говорилося, що Німеччина повинна або перемогти, або “перетворитися на пустелю”. “Вплив Бормана, – констатував Шпеєр, – був національним лихом”.

Інші висловлювалися значно рішучіше. Мартін Борман, підозрювали вони, був справжнісіньким “кротом”, подвійним агентом найвищого рівня, якому вдалося залишитися невиявленим завдяки своїй безжальній готовності вбивати нібито виявлених, хай навіть і беззахисних ворогів Третього Райху. Глибоко впроваджений “кріт” з ідеальним “дахом”. Готтлоб Бергер, генерал СС і начальник штабу Гіммлера, відзначаючи, що Борман “за всі ці [воєнні] роки заподіяв більше всіх шкоди”, доводив у Нюрнберзі, що Борман був радянським шпигуном. “Це переконання щодо Бормана, – сказав Бергер, – на мою думку, отримає підтвердження в майбутньому”» (с. 364).

«Трибунал витратив зовсім небагато часу на звинувачення передбачуваного радянського агента, що було не дивно в тих умовах, коли росіяни сиділи на суддівських місцях і Європа намагалася прийти до угоди з Червоною Армією, яка, здавалося, була більше налаштована розташуватися там, куди дійшла, ніж повернутися додому. Але американські агенти – спочатку Управління стратегічних служб, а потім армії і ЦРУ – не мали подібних політичних обмежень. Вони таємно провели широкомасштабне розслідування можливих зв’язків Бормана з Кремлем.

З різноманітних джерел надходили відомості про те, що Борман був найнебезпечнішим з усіх шпигунів Сталіна. Агенти знайшли одну з коханок Бормана, Марію Рубах Шпангенберг, і з великим подивом дізналися, що вона була учасницею німецького комуністичного підпілля, а це явно був зовсім не той тип людей, з якими, здавалося б, повинен був мати справу секретар фюрера» (с. 366).

«Британці теж принюхувалися до сліду Бормана. Вони повідомили американському офіцеру зв’язку в Гейдельберзі про те, що їхні агенти змогли встановити: Борман 1 березня 1948 був у Москві» (с. 367).

Як повідомляє Луї Кілзер, Мартін Борман завжди був в курсі того, що відбувається. Мав доступ практично до будь-якої інформації. Більш того, Борман упровадив в найближче оточення Гітлера двох своїх шпигунів – Вернера Кеппена і Генріха Хейма. Вони були присутні під час застільних бесід Гітлера в його головній резиденції – у Вольфшанце (Східна Прусія). Потайки робили записи і потім про все побачене і почуте доповідали Борману. Крім цього, у особистого секретаря фюрера існувало ще одне надійне джерело інформації – стенографістки. Борман запропонував Гітлеру запрошувати їх на військові наради, щоб ті записували кожне слово фюрера. Розшифровкою стенограм особисто керував Борман.

За словами Кілзера «“Тінь Гітлера”, його довірена особа Мартін Борман створив ідеальну систему. При необхідності він міг запитувати інформацію навіть від самого фюрера, а в більшості випадків з повним правом, опираючись на всю владу фюрера, вимагав її у інших» (с. 388).  

Чому Нюрнберзький трибунал проігнорував свідчення про Бормана

Ось як це пояснює Луї Кілзер: «Велика частина донесень щодо Бормана і його передбачуваних зв’язків з Кремлем була похована в надрах архіву американської розвідки. Попри те, що кілька добре поінформованих свідків у Нюрнберзі відкрито говорили про його зраду, суддя Джексон не виявив ніякого бажання глибше дослідити це питання. Про підозри адмірала Канаріса мовчали; Шелленберг повністю обійшов усе, що було пов’язано з діяльністю «Червоної капели»; ніхто не запитав ні Олендорфа, ні кого-небудь ще, чому вони вважають, що Борман перебував на службі у Сталіна.

Причина була, ймовірно, досить проста: таке викриття не відповідало часу. В кінці 1940-х років, коли американські війська в основному повернулися додому, тоді як Червона Армія все ширше розповсюджувалася по Східній Європі, хто міг визнати корисним говорити про те, що людина, яка була другою після Гітлера винуватцем голокосту, насправді була агентом Йосипа Сталіна?

Ніхто. Розголос цієї проблеми загрожував зміною напрямку Нюрнберзького процесу від морального осуду нацизму до чогось неясного і небезпечного. Точно так же, як було з влаштованою НКВС масовою стратою польських офіцерів у Катинському лісі, яку, при загальній мовчазній згоді, звалили на німців, про все, що стосувалося Бормана, крім його особистої участі у військових злочинах нацистів, вважали за краще промовчати» (с. 368).

Додамо, що на Нюрнберзькому трибуналі Борман вважався головним нацистським злочинцем.

Свідчення Рейнгарда Гелена

Кілзер продовжує: «11 вересня 1971 року німецька газета “Ді Вельт” надрукувала фрагмент з мемуарів генерала Рейнгарда Гелена. До 1945 року він був офіцером (генерал-майор) Генерального штабу Вермахту, очолював відділ «Сухопутні війська супротивника на Сході». Після війни Гелен зайняв посаду керівника східного напрямку зовнішньої розвідки Західної Німеччини, а з 1956 по 1968 рік очолював БНД, західнонімецьку секретну службу. Його вважали одним із найкращих розвідників світу, і тому всі його висловлювання заслуговують найсерйознішої уваги.

Але те, що він сказав на цей раз, повалило Німеччину в недовірливий подив. Мартін Борман, сказав Гелен, був радянським шпигуном. І після війни Борман жив якийсь час в Радянському Союзі. Ось нарешті-то все було названо своїми іменами. Олендорфа, Канаріса і Шелленберга підтримав герой холодної війни.

Але на цьому Гелен і зупинився. Безпосередньо перед тим, як матеріал з’явився у пресі, до уряду дійшли чутки про його зміст. Хорст Емке, міністр федеральної канцелярії, тоді попередив Гелена, що тому не слід торкатися будь-яких державних таємниць. Гелен погодився не робити цього і наполегливо зберігав мовчання серед хвилювань, викликаних публікацією, серед наполегливих вимог надати суду докази. Він так і не відповів на жодне запитання, яке стосувалося першої частини його викриття: того, що Мартін Борман був радянським агентом. І навіть вмовляння редакторів “Ді Вельт”, які благали його хоч трохи підняти завісу, не змусили Гелена додати до сказаного хоча б одне слово.

І щодо другого пункту – того, що Борман після війни жив у Москві, – Гелен теж не виявив балакучості. Він сказав представнику влади, що один з його агентів упізнав Бормана в російській кінохроніці, де його обличчя промайнуло в натовпі, але відмовився засвідчити це під присягою. Це твердження навряд чи можна було вважати доказом. Але більше від Гелена не вдалося домогтися нічого. Журнал повідомив, що Гелен не захотів співпрацювати з ним, а кореспондентам так і не вдалося підтвердити  впізнання Бормана. Сенсація померла майже так само швидко, як і народилася, і хвора совість Німеччини залишилася майже незачепленою.

Світ повинен був розуміти, що заява Гелена про те, що Борман був шпигуном, не була пустою вигадкою. Він повинен був мати вагому причину для того, щоб вибрати це твердження в якості одного з центральних моментів своїх мемуарів. Але в контексті того часу не можна виключити більшу ймовірність того, що навіть якби Гелен вказав на джерела своєї інформації, їй все одно відмовили б у довірі. У 1971 році західна інтелектуальна еліта все ще продовжувала звинувачувати в організації катинської різанини Гіммлера» (с. 370, 371).

«Таємно зустрічаючись в кафе під Берліном, ми обговорювали проблему з главою абверу – адміралом Канарісом, – писав Гелен. – Робота радянської розвідки була просто чудова – вони моментально дізнавалися про всі розмови у вищих колах Німеччини. Хто був інформатором росіян? У листопаді 1943-го ми точно дізналися – радіопередачі в Москву йдуть ... прямо з кабінету Бормана: тобто він встановив російську радіостанцію під носом у Гітлера! Але будь-яка спроба стеження за Борманом означала смерть під тортурами і для мене, і для Канаріса. Проте через три місяці адмірал був знятий з посади, в липні 1944-го заарештований і за місяць до капітуляції Німеччини страчений. Можливо, Борман дізнався, що Канаріс копає під нього».

Пояснюючи перехід заступника Гітлера на бік Москви, Гелен вказав: «Тут нема нічого дивного. Російська розвідка тоді була кращою, і їй було під силу завербувати навіть Бормана».

Версія Бориса Тартаковського

Борис Павлович Тартаковський – військовий письменник, учасник війни. Служив в Радянській Армії і Війську Польському. Нагороджений радянськими, польськими, чехословацькими і югославськими орденами і медалями.

Роботу над матеріалом про Мартіна Бормана письменник почав після того, як його друг – Маршал Радянського Союзу Андрій Єрьоменко – перед самою свою смертю у 1970 році довірив йому найважливішу державну таємницю. Він повідомив, що Борман – агент радянської розвідки, і попросив молодого письменника зайнятися цією темою. По суті це був заповіт вмираючого друга. Двадцять років копіткої праці дозволили Борису Тартаковському впевнено стверджувати, що найближчий сподвижник Гітлера рейхсляйтер Мартін Борман – насправді радянський розвідник.

Через деякий час після видання повісті в інтерв'ю радіостанції «Свобода» Тартаковський сказав, що 70 відсотків у ній правда, а решта – версії та припущення. При цьому він уточнив: «Ніякими архівними джерелами не користувався, а основою для такого несподіваного висновку послужили розповіді високопоставлених і обізнаних осіб».

У дослідженні простежено весь життєвий шлях Бормана, закінчуючи травневими подіями в Берліні в 45-му. Повість розбавлена художніми домислами і стереотипами радянської пропаганди, проте її логічний каркас заслуговує пильної уваги. Ось як це виглядає в дуже стислому переказі.

У першій половині 20-х рр. в СРСР в черговий раз приїхав глава німецьких комуністів Ернст Тельман. Всього він, з 1921 року, побував у Росії понад десять разів. Відвідавши деякі радянські підприємства, він потім, супроводжуваний Яном Берзіним і Артуром Артузовим, які займали високі посади в системі ГРУ Червоної Армії, приїхав в розташування 2-ї Червонокозачої дивізії імені Німецької Комуністичної партії. Саме там і відбулася розмова Тельмана з Артузовим і Берзіним, в якій була висловлена ​​думка про бажане впровадження комуністичного агента в найближче оточення Гітлера. Керівники СРСР розуміли, що рано чи пізно доведеться зіткнутися з Німеччиною, а тому «своя людина» в її потенційно владних ешелонах була просто необхідна.

Тельман відповів, що у нього є на прикметі підходяща кандидатура. Це перевірений хлопець, його хороший знайомий з «Союзу Спартака» Мартін Борман, відомий німецьким комуністам як «товариш Карл». Рекомендація Тельмана була порукою для Берзіна і Артузова, і незабаром в Ленінград прибув на пароплаві «товариш Карл». На машині його привезли в Москву, де навчили основам розвідувальної справи, а потім представили Сталіну. «Товариш Карл» уже був у курсі майбутньої розмови і по її закінченні дав згоду на впровадження в Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини. Так почався його шлях до вершин влади Третього Райху.

Використовуючи всі можливості, зокрема надані фінанси і підтримку вже існуючої московської мережі, «товариш Карл» зумів увійти в повну довіру до фюрера, ставши його найближчим помічником і зосередивши, таким чином, в своїх руках величезну владу. Його співпраця з радянською розвідкою не припинялася, і радянське керівництво регулярно отримувало донесення про всі плани Гітлера.

Саме «товариш Карл», починаючи з липня 1941 року, стенографував розмови Гітлера. Саме його підпис, разом з підписами Геббельса, Кребса і Бургдорфа, стоїть під особистим заповітом Гітлера; саме він разом з Геббельсом стояв біля кабінету фюрера в рейхсканцелярії, чекаючи самогубства Гітлера і Єви Браун. Саме під його керівництвом відбулося спалення їхніх тіл. Це сталося о 15 годині 30 хвилин 30 квітня 1945 року, а в 5 годині ранку 1 травня Борман передав по рації повідомлення радянському командуванню про місце свого перебування.

Подальші події розвивалися так. О 14 годині до будівлі рейхсканцелярії підійшли радянські важкі танки. На головному прибув сам начальник військової розвідки СРСР генерал Іван Сєров, на інших – бійці спецназу. Спецназівці зникли в рейхсканцелярії і через деякий час вийшли звідти, ведучи під руки людину, на голову якій був надітий мішок. Цю людину підвели до  танку, підняли на броню і опустили в люк. Танк взяв курс на аеродром.

Тартаковський нічого не повідомляє про подальшу долю Бормана, але вказує місце, де він похований. Його повість закінчується словами: «... У Москві неподалік від Лефортовської площі є старовинне кладовище. Пам'ятники, пам'ятники, пам'ятники, густо зарослі деревами і кущами. Я зупиняюся біля у одного з них. Протираю запорошений напис і читаю: Мартін Борман, 1900–1973».

У статті, присвяченій німецькому кладовищу на Введенських горах, наводяться фото надгробку з таким коментарем: «У Москві на Лефортовському кладовищі була виявлена ​​могила з написом «Мартін Борман. 1900–1972 (за іншими даними 1973 або 1974)».

У 1953 році британські секретні служби заарештували Вернера Наумана, держсекретаря міністерства пропаганди Геббельса. Він заявив, що покинув бункер разом з Борманом, і додав: «Бормана врятували росіяни. Він був радянським шпигуном і підготувався до зустрічі з ударними частинами Червоної армії. Зараз Борман живе в Москві» – повідомляє військовий оглядач і тележурналіст Ігор Прокопенко у своїй книзі «Военные тайны ХХ века» (М.: Эксмо, 2015).

Мотивація Бормана

З наведених вище повідомлень Луі Кілзера і Рейнгарда Гелена залишається незрозумілою мотивація Бормана. Фраза Гелена про те, що  «російська розвідка тоді була кращою, і їй було під силу завербувати навіть Бормана», не дає відповіді.

Підказку дає дослідження Бориса Тартаковського, згідно з яким Борман погодився на співпрацю з ідейних міркувань. Проте в довгостроковій перспективі навіть така мотивація потребує підтримки. Борман отримував від радянської розвідки фінансові ресурси і сприяння у своїй кар’єрі. Завдяки цьому він, будучи виходцем з низів суспільства і не володіючи особливими талантами, піднявся на саму гору, прожив насичене подіями життя, зіграв «свою гру».

Проте окрім «калача» існував ще й «батіг» – так буває з усіма, хто працює зі спецслужбами. Борман висів на міцному і надійному гачку. Якби він зробив щось не те, що треба Москві, його негайно могли «здати» з усіма катастрофічними для нього наслідками. Тим більше, що майже всі в оточенні Гітлера ненавиділи Бормана і готові були його розшматувати при найменшій нагоді.

А ось нові дані щодо мотивації: Мартін Борман і Адольф Гітлер: механіка психопатичного союзу (+аудіо)      

Операція прикриття – насправді викриття

Накопичена за післявоєнні десятиліття інформація про діяльність Бормана викликала загрозу для Москви. Справді, адже в самий розпал холодної війни з’ясувалося, що засуджені Нюрнберзьким трибуналом злочини були ініційовані не Гітлером, а Сталіним, і організовані Борманом. Останньою краплею стала резонансна заява Гелена у 1971 році про те, що Борман був сталінським агентом. Москві потрібно було здійснити щось таке, щоб переконливо і назавжди закрити тему Бормана як  кремлівського «крота».  

І ось сталося «диво»: 7 грудня 1972 року берлінські робітники прокладають дорогу і «випадково» виявляють останки чоловіка в солдатській шинелі. Їх вдається ідентифікувати. Прокуратура офіційно заявляє, що цей загиблий – Мартін Борман. Ось як про це розповідає згаданий  вище Ігор Прокопенко:  

«Берлінські робітники, які готували прокладку кабелю, виявили два скелети на майданчику «Улап», в одному з тих місць, де труп Бормана бачили в 1945 році. Судово-медична експертиза ідентифікувала один з скелетів як приналежний Мартіну Борману. Смерть настала в результаті самогубства. 2 травня 1945 року Борман розкусив ампулу з сильнодіючою отрутою.

Постановою франкфуртської прокуратури у кримінальній справі проти Мартіна Бормана за звинуваченням у вбивстві розшук Мартіна Бормана був остаточно припинений. У 1998 році на прохання родичів Бормана був проведений тест ДНК, який підтвердив стовідсоткову ідентичність. Здавалося б, у цій історії можна підвести риску.

Однак генетична експертиза не доводить, що секретар Гітлера помер саме в 1945 році. Дослідження, проведені хірургом Х'ю Томасом, знову поставили під сумнів цю дату.

Справа в тому, що червоно-коричнева глина, яка  просочила череп Бормана, не зустрічається в піщаному берлінському ґрунті. А крім того, при дослідженні зубів з’ясувалося, що вони мають пломби пізнішого походження, ніж зазначено в медичних картах Бормана.

З’явилася нова версія: Борман помер після 1945 року в іншому місці, а потім його останки були таємно перепоховані в Берліні, де й були виявлені. Не виключено, що за допомогою цього хитрого ходу була зроблена спроба перекреслити всю післявоєнну діяльність Бормана, а така діяльність, схоже, мала місце».

Додамо, що Х’ю Томас – експерт із судової експертизи з міжнародною репутацією, служив хірургом в англійському військовому госпіталі, розташованому у Західному Берліні. 

Не виключено, що Борману «допомогли» померти одразу ж після резонансної публікації спогадів Геллена 11 вересня 1971 року. Оскільки розвиток дискусії міг піти в небажаному для Москви напрямку, конче потрібен був «остаточний доказ». Таким доказом міг бути лише труп Бормана в Берліні.

Без проблем. Труп «випадково» знайшли 7 грудня 1972 року в ході будівельних робіт. Розмір скелета і форма черепа підтвердили гіпотезу. На початку 1973 року для підтвердження особи загиблого була здійснена реконструкція обличчя, після чого уряд ФРН офіційно оголосив Бормана померлим. Належність виявлених останків Борману була остаточно доведена в 1998 році після проведеної на замовлення німецького уряду експертизи ДНК.

Організатори операції прикриття вважали, що тема Бормана остаточно закрита, а версія про московський слід надійно спростована. Проте... Х’ю Томас виявив, що труп з новими пломбами в зубах було перепоховано з іншого місця, а в Москві знайшли могилу Бормана.

Факт здійснення операції з перепоховання є найкращим підтвердженням того, що Борман був сталінським агентом, і що Москва дуже хотіла (і хоче) це приховати.

Діяльність Бормана

1. Мартін Борман оперативно постачав Москві розвідувальну інформацію стратегічного характеру. Повідомлення з різних сфер життя підписувалися відповідними псевдонімами. Так, інформація, пов’язана з Вермахтом, йшла під псевдонімом «Вертер». В результаті Сталін отримував секретні  документи раніше, ніж вони потрапляли до німецьких генералів.

2. Борман зруйнував східну політику Третього Райху, організувавши репресії проти мирного населення і примусове переселення на роботи в Німеччину. Зокрема, він організував знищення євреїв на підставі їхнього етнічного походження – незалежно від їхньої діяльності. Це викликало нерозуміння, обурення і опір місцевого населення. Багато хто рятував євреїв з небезпекою для власного життя, зокрема митрополит Андрей Шептицький і керована ним Церква.  

3. Під виглядом особливої ревності та старанності Борман здійснював саботаж роботи державної машини. Так, його канцелярія генерувала тонни макулатури з безглуздими вказівками, які відсилалися на фронт і відволікали вояків від справді важливих справ.

4. Борман постійно нацьковував людей у верхівці Райху один на одного, постійно генерував конфлікти, що приводило до гальмування або й розвалу важливих проектів. За це Бормана всі ненавиділи. Він підривав взаємну довіру, жорстоко розправлявся з неугодними, формував атмосферу страху.   

5. Борман постійно отруював свідомість Гітлера, здійснював наклепи на його соратників, формував у нього переконання, що його всі зрадили – крім Бормана. В результаті у своєму політичному заповіті, написаному перед смертю, Гітлер призначив Бормана виконавцем своєї останньої волі. Свого найбільшого ворога Гітлер вважав своїм найвірнішим другом. Майже як у шекспірівській трагедії «Отелло», де «вірний Яго» виявився підлим зрадником. «Головна трагедія Отелло не у тому, що він ревнивий. Суть у тому, що він занадто довірливий» – писав Олександр Пушкін.

Висновки

1. Репресивна політика Третього Райху проти слов’янського і єврейського населення була інспірована і організована Мартіном Борманом – головним агентом Сталіна.

2. Військові злочини Третього Райху проти мирного населення не були спричинені ідеологією націонал-соціалізму, а були нав’язані іззовні.

3. Історичних даних, накопичених сучасною історичною наукою,  достатньо для перегляду історії Другої світової війни і реабілітації націоналізму, різновидом якого є національний соціалізм.

4. У відновленні історичної правди найбільше зацікавлені США і Україна. Сполученим Штатам це потрібно для того, щоб подолати лівацьку деструкцію, спрямовану проти перетворень, очолених президентом Дональдом Трампом. Україні це потрібно для формування постіндустріального  суспільства, ідеологією якого є новітній націоналізм.

5. Історична правда необхідна всім народам вільного світу для усвідомлення того факту, що сила Московії не в регулярній  армії, а в таємних спецопераціях, діяльності глибоко вкоріненої агентури, інформаційній війні, корупції і активній підривній діяльності. Про це у статті  Третя війна з Росією: 6 таємних інструментів сталінізму.

---

«12 травня 1941 року Гітлер призначив Бормана начальником партійної канцелярії. Борман очолив адміністративну машину нацистської партії. За допомогою інтриг і маніпулювання слабкостями Гітлера, залишаючись в тіні, досяг найвищої влади в Третьому Райху.

Контролюючи партійні кадри, він впливав на діяльність спецслужб. Регулюючи розпорядок дня Гітлера, Борман добився, щоб ніхто не міг проникнути до фюрера крім нього.

Один з найбільш твердих нацистських ортодоксів, він був головним ініціатором знищення євреїв і слов'ян, зіграв вирішальну роль в програмі завезення до Німеччини слов'ян-робітників. Незабаром після смерті Гітлера Борман зник, і Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі 1 жовтня 1946 року заочно засуджений до смертної кари».

У 60-і роки вважалося, що Борман зник в Південній Америці, можливо в Парагваї. Однак у грудні 1972 року в Західному Берліні були виявлені два скелети, один з яких 11 квітня 1973 був визнаний таким, що належить Борману».

Джерело: Енциклопедія «Britannica», т. 2, с. 390.