— Ларисо Терентіївно, сьогодні в Україні існує двомовність. Що, на вашу думку, доцільніше: боротися з нею чи прийняти як факт?
— Так, сьогодні багато хто говорить: в країні поширені дві мови, чому ж не надати їм рівні права, а там нехай кожен сам вибирає, якою з двох мов йому говорити. Однак теза про вільний вибір мови спілкування — це фікція. Мовне середовище у нас у містах російськомовне, воно створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність українській мові. Український досвід засвідчує, що поширення в одній країні двох мов, кожна з яких претендує на охоплення всіх сфер суспільного життя, не може бути гармонійним, а становить джерело постійної напруги і конфлікту.
Що насправді означає українська двомовність? Це спадщина нашого колоніального минулого, вона сформувалась під дією імперських чинників і є перехідним етапом від української до російської одномовності, до остаточної втрати своєї культури, історії, традицій, тобто злиття з російським етносом. Тому немає жодного сумніву в тому, що проект «збереження і захисту російської мови та культури» в Україні є, за словами Андруховича, проектом реального збереження і дальшого функціонування імперії.
У соціолінгвіста Тетяни Бурди є цікаві дані щодо двомовності українців. Фактично до осіб, котрі поперемінно користуються обома мовами, належать переважно українці, абсолютна ж більшість українських росіян віддає перевагу вживанню однієї мови, російської. Це свідчить, що імперські звички росіян і українців й імперські стереотипи на території колишньої колонії не зникли. І будьте певні— не лише у мовному питанні. Це дуже небезпечно для становлення української нації.
Сьогодні вже цілком очевидно, що Росія не відмовиться від культурної експансії в Україну, що вона прагнутиме зберегти той рівень асиміляції, а відповідно і психологічного впливу на українське населення, якого досягла в попередню добу, і що вона має для цього великі можливості. Та й з суто прагматичних мотивів, хіба не прагнутиме Росія контролювати такий колосальний ринок для реалізації продукції свого маскульту, який дає їй Україна? Так що українська двомовність відповідає не українським, а російським інтересам.
— Соціологічні дані свідчать про те, що сьогодні лише 51% етнічних українців в Україні послуговуються українською мовою. Чи не надто це мало для того, щоб українізація суспільства таки відбулася?
— 51 відсоток – це дуже непогано, якщо згадати, скільки віків тривала агресивна русифікація України, яка за радянських часів супроводжувалася інтенсивним фізичним знищенням самої соціальної бази української мови — інтелігенції й селян. Свого часу фінам у Гельсінкi знадобилося цілих 20 років, щоб до 50 вiдсоткiв збільшити кількість фіномовних мешканців столиці, настільки сильним там був вплив шведської мови. Так що ми маємо доволі непоганий стартовий показник.
Інша справа, що цей відсоток міг бути кращим, якби ми не втрачали час останні 23 роки і проводили відповідну державну мовну політику. Але у нас справа була пущена на самоплив. Відсутність державної мовно-культурної політики зміцнювала позиції російської мови і загострювала напруженість конфлікту на мовному ґрунті. Добре, що хоча б статус державної мови вдалося зберегти. До речі, його зберегли завдяки активні позиції україномовного населення, а не політичній волі очільників держави, які завжди маніпулювали мовним питанням.
— Порошенко сьогодні, з одного боку, говорить про державний статус української мови, а з іншого — пропонує утверджувати цей статус в умовах «единой страны». Маємо продовження маніпуляцій?
— У передвиборчій програмі БПП наголос робився на праві людини вільно використовувати рідну мову. Оскільки не було уточнено розмежування сфер використання державної і рідної мови, то це можна сприйняти як дозвіл використовувати російську і в тих сферах, де обов’язковим є вживання державної мови. І реально це є ківаловщина, що має на меті просунути російську мову на позицію другої державної під виглядом регіональної.
Поширене нині гасло «єдина країна — единая страна» хибне: воно насправді фіксує двомовність на державному рівні, тобто утверджує російську як другу державну. А значить не об’єднує, а роз’єднує країну. Говорячи «единая страна», звертаючись до сходу російською, ми засвідчуємо, що українська необов’язкова, навіть для Президента, який є своєрідним символом об’єднання нації, ми зраджуємо тих українців, особливо на сході, які попри постійний тиск російськомовних середовищ зберігають вірність своїй мові.
Це гасло — це так званий ліберальний підхід до вирішення мовних проблем.
Але жодна країна не утверджувалася на ліберальній ідеології у сфері мовного самовизначення. У Європі національні держави виникали на основі своєї національної мови і створеної на її базі культури, на основі своїх традицій і спільного погляду на історичні події.
Чітка національна ідентичність, усвідомлення своєї належності до певної нації формується у своєму мовно-культурному середовищі. Найбільш успішними є ті країни, в яких рідна мова є мовою використання для більшості населення і одночасно є державною мовою — Франція, Німеччина, Італія та інші.
Мовні права національних меншин почали захищати значно пізніше, після утвердження держав на єдиному мовно-культурному ґрунті, коли такий захист уже не міг загрожувати повноцінному функціонуванню державної мови.
А ми — постколоніальна країна, і, зважаючи на неоімперські амбіції Кремля, у нас російську мову можуть використовувати з метою збереження нашої мовної і культурної залежності від Росії.
Нам сьогодні потрібен не лібералізм у сфері державного мовного самоствердження, а мовний кордон із Росією. Лібералізм у цьому питанні працює сьогодні на те, на що працював у минулому тоталітаризм, — на мовну асиміляцію. Постколоніальна країна не може дозволити собі послабити становище державної мови як головного чинника консолідації населення в межах своєї країни, та ще й під час війни з сусідом-агресором.
— Багато хто виправдовує російськомовні звернення нашого Президента до громадян сходу країни тим, що він їм демонструє нашу толерантність, і не лише їм, а всьому світові.
— Своєю толерантністю, та ще й на такому високому рівні, ми заохочуємо незнання української мови. Ми показуємо, що для Української держави мовна єдність необов’язкова, тоді як у нас за проблемою мови стоїть проблема національної самосвідомості, національної самоідентифікації. До того ж, знову наголошу — війна. Причому війна за ті території, які найбільш зрусифіковані, частина населення яких не усвідомлює себе українцями. Загрозлива ситуація потребує чіткого виокремлення української культури і максимального поширення україномовної продукції в інформаційному просторі.
Можна навести приклад інших слов’янських країн. Свого часу для сербів і хорватів навіть було штучно створено спільну сербо-хорватську літературну мову. Але ці споріднені народи усвідомлювали свою окремішність. Хорвати, утворивши свою державу після розпаду Югославії, на латиницю навіть перейшли, перекрили усі канали впливу сербської мови на свій інформаційний простір. І Україна таким шляхом має йти.
Якби чехи після їхньої германізації, литовці, латиші й естонці не зміцнили позиції своїх національних мов, вони не мали б своїх самостійних держав. Або візьміть Ізраїль. Цю державу було б важко збудувати, якби кожен емігрант розмовляв мовою країни свого колишнього проживання, яка фактично стала для нього рідною. Ізраїльтяни ж доклали величезних зусиль, щоб зробити своєю розмовною мовою іврит — мову священних текстів, яка в побуті не вживалась, і саме ця мова виконала консолідуючу роль державної в Ізраїлі.
— Днями на засіданні нового складу Комітету з питань культури і духовності було порушено питання про необхідність відмінити мовний закон Ківалова-Колесніченка. Що замість нього?
— Відмінити закон обов’язково потрібно. І для цього, знову ж таки, необхідна політична воля. Російську агресію не можна зупинити існуванням закону Ківалова—Колесніченка, ми всі вже в цьому переконалися. А от українській мові можна ним дуже зашкодити, і про це вже багато говорено. І не треба боятися позиції Росії в цьому питанні. Її позиція відома, і ми сьогодні чинимо їй опір зі зброєю в руках.
Закон Ківалова—Колесніченка «Про засади державної мовної політики» — це шахрайський закон.
Він був призначений, щоб утвердити російську мову під виглядом регіональної у функції державної мови замість української на більшій частині території України. Так, у Кримській автономії після прийняття цього закону Константінов одразу заборонив подавати йому документи українською мовою. Мова кримських татар як корінного народу не була визнана регіональною, хоча, згідно із нормами закону, мала на це право.
В Україні живуть представники різних національностей, у них є мовні права. Але забезпечувати ці права треба, виходячи з того, що для об’єднання країни мовою міжнаціонального спілкування повинна бути державна мова, тобто українська. Так само, як у Російській Федерації такою мовою є російська, а в США — англійська. Така ситуація є загальносвітовою практикою.
Українці в Сполучених Штатах мають свої ЗМІ, культурні центри і навчальні заклади. Але як громадяни США, як члени американського суспільства і представники американської нації вони володіють англійською мовою, і саме англійська мова дозволяє їм досягати суспільного успіху. Необхідно чітко розмежовувати сфери застосування державної мови і мови національних меншин.
Доклавши колективних зусиль, ми можемо досягти того, що українська стане мовою єднання. У нас є шанс, адже опитування останніх років засвідчують: більшість російськомовних українців своєю рідною мовою визнають українську. Тобто для більшості українців українська мова є таким же символом нації, як і прапор чи гімн.
Уже почав працювати у новому складі Комітет з питань культури і духовності. Хочеться вірити, що Міністерство культури у взаємодії з комітетом зможе реалізувати вкрай важливе завдання очищення нашого інформаційно-культурного простору від російської окупації і розширення сфер використання державної мови.
За результатами опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології у жовтні 2014 року, 51% етнічних українців удома розмовляють українською мовою. 30% етнічних українців розмовляють російською. Решта — двомовні в побуті. Під час опитування, проведеного у квітні 2014 року, 37% респондентів сказали, що єдиною державною мовою в Україні мусить бути українська, 32% — українська має бути державною, а російська — офіційною в деяких регіонах України, 29% — державними можуть бути і російська, і українська мови.
Антон Грушецький, в.о. керівника відділу кількісних досліджень КМІС:
«Зараз ситуація дещо змінилася: збільшилася кількість людей, які хочуть бачити державною українську мову, і зменшилася кількість тих, які підтримують російську як державну чи регіональну.
Варто зауважити, що для багатьох в Україні двомовність означає не паралельне функціонування української і російської мов, а використання російської замість української.
Вирішення мовної проблеми не може бути простим, адже люди чутливо реагують на те, що вони сприймають, як тиск, особливо якщо зачіпається емоційна сфера. На самій лише свідомості далеко не заїдеш. Особливо на півдні і сході, де люди сприймають світ перш за все через економічну призму і де успіх мови асоціюється з успіхом влади. Треба не змушувати людину, а поставити її в такі умови, коли вона відчує внутрішню потребу у використанні української мови.
Ми живемо в інформаційну епоху, інформаційний простір повинен бути україномовним. Потрібен якісний україномовний продукт в усіх сферах, на усіх рівнях — від кіно до технічної літератури, від інтернет-контенту до написів на цінниках. Через податкові преференції, фінансове заохочення тощо. Утвердження української мови в інформаційному просторі сьогодні неможливе без прийняття і виконання довгострокової програми українізації».
Мовний конформізм українців, їхня звичка підпорядковуватись диктатові російськомовних партнерів із комунікації стали масовим явищем. За даними соціолінгвіста Тетяни Бурди, поява російськомовного співрозмовника призводить до зміни української мови спілкування на російську у 74,8% загальної кількості опитаних україномовних українців і в 95,6% російськомовних українців, тоді як група російськомовних росіян із появою україномовного співбесідника не переходить на українську мову спілкування.
Лариса Масенко — український мовознавець, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» і провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України. Фахівець у галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, стилістики, ономастики. Автор монографій: «Мова і політика», «Мова і суспільство», «Українська мова в 20 сторіччі: історія лінгвоциду» (у співавторстві з В. Кубайчуком і О. Демською) Серед інших українських книжок ці монографії Лариси Масенко були викинуті з кримських бібліотек і спалені у Севастополі.
Так робить більшість освічених людей. Це не неповага, а перевага, коли ви переходите на рідну мову співрозмовника. Причому, це така перевага, яка одразу викликає до вас додаткову симпатію. На жаль, це не стосується пихатих московитів, котрі вважають, що так і має бути.
Інша справа, коли Ви спілкуєтесь з російськомовним українцем, переважна більшість яких добре розуміють українську. Автоматично перемикаючись на російську, ви робите йому ведмежу послугу, зменшуючи мотивацію до вивчення державної мови.
Я помітила що сама перехожу на мову співрозмовника. Якщо до мене звертається поляк, росіянин чи американець, то я відповідаю йому на його мові. Чи виявляю я цим неповагу до своєї мови?
Коментарі
До своїх 42 років розмовляв переважно російською на роботі, а в дома- на суржику, бо тоді я з сім'єю жив на півдні України. А почав розмовляти рідною мовою з прикладу свого сина. В ті роки він був студентом вишу. Ось так, завдяки своєму сину я в свої 50 повноцінно вживаю українську мову. А з півдня, до речі ,ми поїхали, не хотіли жити поряд з кацапами...
Історія має властивість повторюватись...
Поважаю!
https://t.me/ETEPHET
Це ж з якого такого "кацапського півдня" Ви поїхали??? Я своє південне місто ніколи не проміняю на жодні інші, якщо навіть сюди спробують прийти сепари...
Миролюбність і озброєність!
Каюся,коли жив у Києві,теж часто розмовляв російською. Але десь років зо два принципово розмовляю рідною мовою. Одного
разу в потязі довелось спілкуватися з мокселями і пояснювати їм, що "хохол" - це образливе для українців слово. А от чи пояснив їм,звідки походить слово "кацап" - не памятаю
"Народ не повинен боятися влади. Влада повинна боятися народу"
"V означає ВЕНДЕТТА"
Я прихильний до версії, що слово "кацап" виводиться від словосполучення "как цап" - так говорили в козацькій Україні.
Миролюбність і озброєність!
Саме так. Тому що московити колись носили борідку як у цапів.
Я читав, що слово "кацап/касап" якоюсь мовою (чи татарською?...) означає "різник".
Отже, "кацап" - це їх сутність, а не прозиваннячко ;)
Хто шукає - той знаходить, бо: 1. Завжди стається те, чого ми хочемо. 2. Ми ніколи не знаємо шляхів реалізації наших задумів.
Дідько! А я не маю в чому каятися. Завжди спілкувався українською, навіть з жителями Сходу України.
Років з 10 тому працював в магазині, що продавав газові котли, колонки та інше начиння того напрямку. Так от, приходилося часто телефонувати в місто Артемівськ Донецької області щодо поставок газових колонок їхнього виробництва. Так на тому кінці дроту зі мною спілкувалася людина чистою українською мовою. Правда, я вже не пам'ятаю, чи він відразу вів розмову зі мною українською чи переходив в процесі спілкування.
<b>За добро заплатимо добром,</b>
<b>а за зло — по-справедливості.</b>
Я помітила що сама перехожу на мову співрозмовника. Якщо до мене звертається поляк, росіянин чи американець, то я відповідаю йому на його мові. Чи виявляю я цим неповагу до своєї мови?
тому що
Так робить більшість освічених людей. Це не неповага, а перевага, коли ви переходите на рідну мову співрозмовника. Причому, це така перевага, яка одразу викликає до вас додаткову симпатію. На жаль, це не стосується пихатих московитів, котрі вважають, що так і має бути.
Інша справа, коли Ви спілкуєтесь з російськомовним українцем, переважна більшість яких добре розуміють українську. Автоматично перемикаючись на російську, ви робите йому ведмежу послугу, зменшуючи мотивацію до вивчення державної мови.
Ці Ваші слова можна виносити в епіграф до мовних статей, Докторе!
Зверніть, будь ласка, Вашу увагу на ЦЕ.
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Мені по роботі часто приходиться спілкуватися з клієнтами зі Сходу України. Раніше я з ними розмовляв на російській "для удобства клиента". Але з певного часу спілкуюсь тільки на українській. Погіршення контакту не побачив. Навіть навпаки переважно вони самі переходять на українську, хоча і криву, але розмовляють нею набагато приємніше ніж російською. Один російськомовний клієнт навіть дякував, що я з ним не переходив на російську.
Зараз взагалі не розумію як я раніше міг розмовляти мовою окупанта і агресора, хоча і не часто.
Так само, як і російськомовна ведуча буде дякувати Георгію Учайкіну )))
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Справді, пануню Ольго, і пан Доброслав, і пан Смалець дуже праві!
Так само й телеведуча, яка російською мовою вела бесіду з Георгієм Учайкіним, певен, буде дякувати йому, що цей ідейний українець розмовляв з нею українською мовою! Чому так кажу? Бо пан Смалець дуже вдало підмітив:
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Я так само роблю. І це укріплює свідомість наших співрозмовників в тому, що їм не потрібно вчити ніякої іншої мови. Їхні культури домінантніші.
Миролюбність і озброєність!
Пане Андерсе, Ви вважаєте це правильною дією?
Це відповідає першій частині Вашого гасла - "Миролюбність", однак, "Озброєністю" тут і "не пахне"!
Озброєність - це змога показати свою домінантність таким чином, щоб ворог став другом, перейнявся Вашими чеснотами і отримав можливість "змінити свій антропологічний тип уже за теперішнього життя"!
РаДіймо!
Хто шукає - той знаходить, бо: 1. Завжди стається те, чого ми хочемо. 2. Ми ніколи не знаємо шляхів реалізації наших задумів.
Потрібно вводити податок на використання російської мови в масмедія, так наприклад якщо твій часопис друкується українською мовою, то звільняється від податку, а якщо російською, то податок такий, щоб не рентабельно було взагалі друкувати. Теж саме і в етері, але регіональні залишити мовою регіону (болгарська, угорська і т.д.)
Це Ви правильно сказали! Бо, наприклад, радіо FM-діапазону, суцільна "п'ята колона"! Більшість/всі радіостанції московські та с.-петербургські. Може, хочете переконатися? То погугліть ;)...
...Після Вашого коментара, чомусь раптом захотілося перечитати ці статті: Аріянство – релігія Римської імперії (оновлено);
Готи – засновники хрестиянської Європи
?Може, здогадуєтесь чому?...
Як мені видалося, будь яке законодавче рішення має ЛИШЕ ЗАКРІПЛЮВАТИ РЕАЛЬНИЙ СТАН РЕЧЕЙ - УЗАКОНЮВАТИ. Так би мовити, дієве рішення формується "знизу - догори". !Тим більше - як показують реалії сучасної України - будь які рішення "згори - донизу" НЕ ПРАЦЮЮТЬ! Весь світ погоджується, що в Україні найдосконаліші закони, але (?!)чому тоді вони не працюють?!...
Чому я вищезазначені статті згадав? Бо Костянтин Великий узаконив хрестиянство бачучи його впевнений поступ і переваги. Зазначу, що сам К.В. прийняв хрестиянство лише "на смертному одрі", говорячи, що бути імператором і хрестиянином не можливо.
Коли українці активно розмовлятимуть в обіході рідною мовою, то із УЗАКОНЕННЯМ української мови в Україні не буде жодних проблем! А для цього "нашій кровиночці" треба допомагати ;) За рецептом Доктора Смальця ;)
Як? Маємо збільшити мотивацію "кровиночки" до вивчення державної мови!
Як? Як пан Учайкін!!!
...або хоча б маючи отаку мотивацію ))) (відео):
"- Навчи мене своєї мови! - Мій ленгвіч?"
(Пану Смальцю особлива дяка і купа галів (!) за ці чудові слова!!!)
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Ще можна кирилицю поміняти на латиницю...Тоді кордон дійсно вийде гарним..
Вірю в те, що розумію.
Тоді вже краще зразу вводити глаголицю - брахманське письмо.
Освячуйся! Озброюйся! Плодися!
Колись теж так думав. Подивись, до чого це може довести - наступні покоління втратять все, що до цього було створено кирилицею. Тим більше це наша тисячолітня традиція - кирилиця почала розповсюджуватися з Києва, а не з Москви.
Миролюбність і озброєність!