Джек Лондон. Неминуча біла людина

Ми сиділи в шинку Чарлі Робертса в Апії та разом з господарем пили «Абу-Гамед». Трунок цей зготував Чарлі Робертс, як він сам твердив, за рецептом Стівенса, що прославився тим своїм «Абу-Гамедом» тоді, коли прагнув напитися води з Нілу. Це той самий Стівенс, що написав книжку «З Кітченером до Хартуму»; він загинув згодом при облозі Ледісміта.

Капітан Вудворд, кремезний, невеликий на зріст чолов’яга, вже літній, обпалений сонцем за сорок років перебування під тропіками, з напрочуд гарними, ласкавими карими очима — таких очей у чоловіків мені ніколи не доводилося бачити — справляв враження людини, що бувала в бувальцях. Близна на лисому його черепі свідчила про недалеке знайомство з тубільським бойовим топірцем. Друга близна проходила вподовж шиї з правого боку — сюди влучила його ворожа стріла, коли він тікав, і пройшла навиліт. Він сам так це пояснював: треба було тоді чимдуж поспішати, а стріла заважала; зрозуміло, що ніколи було гаятись, одломлювати кінець стріли та витягати її, от він і прохромив її сам наскрізь. Тепер він був за капітана на великому пароплаві «Саваї», що набирав робітників-острів’ян на німецькі плантації в Самоа.

—      Половина всіх непорозумінь трапляється через дурість білих,— заявив Робертс. Він на хвилину перепинив мову, щоб хильнути зі своєї шклянки та добродушливо вишпетити служника-самоанця.— Якби білий хоч трохи зважав на психологію тубільців, то більшості непорозумінь можна було б уникнути.

—      Мені доводилося зустрічати кількох людей, що запевняли, ніби вони розуміють тубільців,— сказав на те капітан Вудворд.— І завше я помічав, що саме їх тубільці найчастіше кай-кай, себто поїдали. Ось хоч би взяти місіонерів на Новій Гвінеї, чи на Нових Гебридах, на Ероманзі — острові мучеників, та й на інших островах. Або ось та австрійська експедиція,— всіх її учасників вирубано до ноги на Соломонових островах, у хащах Гвадалканару. Або знов оті гендлярі з довголітнім досвідом! Вони похвалялися, що жоден тубілець їх і пальцем не торкне, а тим часом голови їхні й досі оздоблюють крокви в плавучих халупах. Старий Джонні Саймонс двадцять шість років тинявся в нетрях Меланезії і присягався, що знає дикунів, як своїх п’ять пальців, що жоден тубілець ніколи його не зачепить. А де він тепер? Загинув біля лагуни Марово в Новій Джорджії. Одрубали йому голову чорна Мері та старий одноногий тубілець — другу ногу він залишив у пащеці акули, коли пірнув по рибу, поглушену динамітом. А Біллі Вотс! Про нього йшла страшна слава, як про убійника тубільців, що й самого чорта може налякати. Пам’ятаю, ми стояли коло мису Літл — знаєте, в Новій Ірландії. І ось там тубільці вкрали у Біллі пів’ящика тютюну, призначеного на продаж,— він і обійшовся йому лише в яких три з половиною долари. Але, щоб помститися, він, зненацька наскочивши, забив з рушниці шістьох дикунів, понищив їхні бойові човни і спалив двоє сіл. Минуло чотири роки. Коло того самого мису Літл по узбережжю никав Біллі, маючи з п’ятдесят робітників із Буку, що добували трепангів. Дикуни їх вистежили, і не минуло й п’яти хвилин, як усі вони були мертві; тільки трьом хлопцям пощастило врятуватися на човні. Отож і не кажіть мені, що хтось там розуміє тубільців. Місія білої людини — прищеплювати здобутки цивілізації по всьому світі. Справа ця й без того марудна. То де ще тут думати про психологію тубільців!

—      Отож-бо,— мовив Робертс,—Та й, урешті, навіщо розуміти тубільців? Адже що дурніша біла людина, то успішніше прищеплює вона цивілізацію...

—      І вкорінює в серця дикунів страх божий,— додав капітан Вудворд.— Можливо, що воно й так, Робертсе. Либонь, і справді дурість сприяє успіхові білої людини, і напевне один з її проявів те, що білий зовсім не розуміє психології тубільців. Але певне й інше: білий повинен верховодити над тубільцями незалежно від того, чи розуміє він їх, чи ні. Це неминуче. Це вже судилося.

—      Одне слово, біла людина неминуча. Для дикуна вона втілення долі,— впав у слово Робертс.— Скажіть білій людині про перлину в якій-небудь лагуні, де мешкають десятки тисяч войовничих людожерів, і вона кинеться туди не роздумуючи, взявши з собою яких п’ять-шість канаків-норців та дешевого будильника замість хронометра. Вони прибудуть туди яким-небудь суденцем тонн на п’ять, аби лиш ходове, напакувавшися туди, як оселедці в бочку. Шепніть, що на Північному бігуні проявилася золота жила, і невгамовна біла істота вмент налагодиться в дорогу, з кайлом, лопатою, шматком сала та з найдосконалішими патентованими мисками промивати золото і, будьте певні, добереться й туди. Натякніть білому, що в самому пеклі, за розпеченою, як жар, стіною, можна знайти самоцвіти,— і містер Білошкірий вчинить наскок на пекло, зруйнує стіну, а старого сатану приневолить копати та довбати землю. От що значить бути дурним і неминучим.

—      А цікаво було б знати, що думає чорна людина про цю «неминучість»,— сказав я.

Капітан Вудворд посміхнувся. Очі йому блиснули, немов він собі щось пригадав.

—      Мені теж цікаво було б знати, що думали, а може, й досі думають тубільці Малу про одну неминучу білу людину. Той чоловік був з нами на «Герцогині», коли ми об’якорились там,— пояснив капітан.

Робертс приготував ще три порції «Абу-Гамеда».

—      Це сталося вже тому років двадцять. Звався він Саксторф. Такого дурного чоловіка я не стрічав на своїм віку, але він був непохитний і неминучий, як сама смерть. Єдиний мав хист — умів надзвичайно влучно стріляти. Пригадую, як я з ним зазнайомився тут, в Апії, перед двадцятьма роками. Вас, Робертсе, годі ще тут не було. Я заночував у готелі в голландця Генрі, там, де тепер ринок. Чи чували ви коли-небудь про того Генрі? Він був пачкар: таємно постачав зброю повстанцям. Потім продав свого готеля, поїхав до Сіднея і рівно через шість тижнів загинув у бійці в якомусь шинку.

Але вернімося до Саксторфа. Одної ночі мені не давали спати два коти, що розвели свої співи на подвір’ї. Я зіскочив з ліжка, взяв жбан із водою і підійшов до вікна. Аж чую — в сусідній кімнаті теж хтось вікно відчинив.

Гримнули два постріли, і вікно зачинилося. Не можу вам і сказати, як те все швидко скоїлося. Секунд десять, не більше: вікно розчинилося, два постріли з револьвера, вікно зачинилося. І він, той невідомий, навіть не поцікавився довідатись про наслідки. Він і так знав їх. Розумієте? Знав! Котячий концерт затих, а вранці на подвір’ї знайшли два задубілі трупи тих, що порушили нічну тишу. Мене це вразило, та й тепер дивує непомалу. По-перше, було темно, тільки зірки світили,— отже, Саксторф не міг прицілитись, по-друге, він стріляв так швидко, раз по раз, що обидва постріли сливе злилися докупи. Нарешті, він був певний, що влучив, і не потурбувався навіть у цьому пересвідчитись.

Через два дні після того він прийшов найматися до нас на шхуну. Я тоді був за помічника капітана на «Герцогині», що мала сто п’ятдесят тонн місткості. Ми вербували тубільців. Треба вам сказати, що в ті часи вербувати тубільців було не іграшки. Ми не знали жодних державних інспекторів, і ніхто з нас не міг сподіватися, що його захистить чи підтримає влада. Робота була важка,— або впораєшся, або тут тобі й смерть,— і, як справа повертала на зле, ми нікому не скаржились. Ми полювали на тубільців по всіх островах Південних морів, крім тих, звідки нас виганяли.

Одне слово, він з’явився на нашій шхуні і назвав себе Джон Саксторф. Невеличкий руденький чоловічок — руде волосся, шкіра, очі,— все руде. Нічим особливим він не визначався. Був безбарвний на вигляд, і здавалося, що й душу має таку саму безбарвну. Він сказав, що не має шеляга за душею і хоче стати на шхуну — за юнгу, за кухаря, за комірника чи за звичайного матроса,— за кого доведеться. Признавався, що не знає жодної з цих професій, але хотів би навчитися. Мені він був зовсім не потрібний, одначе мене так тоді вразили його постріли, що я поставив його за звичайного матроса з платнею три фунти стерлінгів на місяць.

Він справді намагався, і то неабияк, чого-небудь навчитись, це я можу ствердити, та ні до чого не мав хисту. Він так розумівся на компасі, як я ось на приготуванні цього трунку, що нас пригощає ним Робертс. Стерном він орудував так спритно, що я через нього аж посивів. Ніколи я не одважувався доручити йому стерно, коли бувала хвиля, бо для нього що плисти за вітром, що проти вітру — однаково було незбагненною таємницею. Він так і не навчився одрізняти шкота від талі, плутав клівер із гафелем. Накажеш йому, бувало, спустити грот, не встигнеш і оком кліпнути, а він уже спустив нок гафеля. Плавати не вмів зовсім, але тричі примудрився впасти за облавок. Одне тільки: він завше був веселий, не знав, що таке морська хвороба, і всякому готовий був прислужитися. Про себе, одначе, не любив розказувати. Так нічого ми й не дізнались, хто він такий, звідки. Життєпис його починався для нас відтоді, коли він заявився на «Герцогині». Де він навчився так влучно стріляти, знали хіба лишень зірки. Ми тільки здогадалися з його вимови, що він янкі, а більше нічого не довідались.

Ну, а тепер перейдімо до самої справи. На Нових Гебридах нам не повелося. Завербувавши всього чотирнадцять тубільців за п’ять тижнів, ми, скориставшись із південно-східного вітру, попливли до Соломонових островів.

В ті часи, як і тепер, на Малейті можна було добре поживитися. Ми підійшли до північно-західної частини Малейти — Малу. Об’якоритися було важкенько — коло берега й далі в море простяглися рифи, та ми щасливо їх обминули. Вибухом динаміту дали гасло тубільцям, що ми прибули й запрохуємо їх вербуватися. Три дні ми чекали. Ніхто не зголошувався. Правда, сотні тубільців підпливали до нас на своїх човнах, але тільки сміялися, коли ми їм показували намисто, перкаль, сокири та заводили мову про те, як гарно працювати на плантаціях Самоа.

Четвертого дня становище змінилося. Зразу записалося п’ятдесят чоловіка. Ми їх влаштували у трюмі. Мали вони, звичайно, право з’являтись і на палубі. Тепер, зміркувавши гаразд, я бачу, що треба було здогадатись, яка то непевна річ — така раптова згода. Але тоді ми думали, що просто якийсь значний ватажок дав дозвіл на вербунок.

Зранку п’ятого дня, як звичайно, два наші човни попливли до берега. Один човен плив позаду, щоб, на випадок якого заколоту, захистити переднього. Всі завербовані, п’ятдесят чоловіка, залишились на шхуні. Вони ліниво тинялися по палубі, щось базікали, курили, дехто спав. Саксторф, я, та ще чотири матроси — оце й уся була команда, що зосталася на «Герцогині». На обох човнах веслували тубільці родом з Гілбертових островів. На першому човні був капітан, комірник зі шхуни та вербівник; на другому, що зупинився сто ярдів од берега, порядкував другий помічник. Обидва човни були добре озброєні, хоча жодної небезпеки ми не передбачали.

Четверо матросів, серед них і Саксторф, чистили поруччя на кормі. П’ятий з гвинтівкою в руках стояв на варті коло баку з водою, перед грот-щоглою. Я був на прові, порався коло гафеля. Нагнувшись по люльку, що лежала осторонь, я раптом почув постріл з берега. Я схопився на рівні ноги поглянути, що сталося, та зразу ж звалився на палубу приголомшений — щось боляче вдарило мене в потилицю. Спершу я подумав, що то, певне, звалилась на мене якась рея, але ще не встиг і впасти, як почув шалену стрілянину десь біля човнів. Сяк-так повернувшись боком, я побачив, що матроса на варті тримали за руки двоє рослявих дикунів, а третій ззаду замірявся топірцем.

І зараз стоїть у мене перед очима той бак з водою, грот-щогла, троє тубільців, що обступили матроса, та топірець, що спускається ззаду йому на голову. Цілу картину освітлювало сліпуче сонце. Мене мов зачарував той привид смерті, що я побачив навіч. Мені здавалося, що топірець майже не рухається. Потім я побачив, як він угородився в потилицю. Ноги матросові ввігнулися, і він тяжко осів додолу. Дикуни, добиваючи його, ще разів зо два вдарили топірцем, на всякий випадок. Потім мене вдарено двічі по голові, і я подумав, що настав і мій кінець. Той поганець, що вдарив мене, мабуть, теж був у цьому переконаний. Я не міг поворухнутись і лежав, безпорадно стежачи за тим, як вони одрізували голову вартовому. Мушу зауважити, що вони спритно орудували: видно, мали великий досвід...

Стрілянина коло човнів затихла, і я був певен, що всіх наших товаришів повбивано та що дикуни, звісно, от-от прийдуть і по мою голову. Тим часом вони, мабуть, стинали голови тим матросам, що на кормі. Людські голови дорого цінуються на Малейті, особливо голови білих людей. По плавучих хатинах побережан вони висять на почесному місці. Не знаю, що власне декорують головами лісовики, але й вони змагаються за голови не менше як побережани.

А проте в мене чомусь жевріла непевна надія на порятунок. Я на руках підліз до коловорота і там спробував стати на ноги. Звідтіль мені було видно корму. На дашку стернової будки лежали голови трьох моїх матросів, що з ними довгі місяці я разом служив. Дикуни, помітивши, що я живий, метнулися до мене. Я хотів вихопити револьвера, та його не було: вони забрали. Не можу сказати, щоб я був дуже переляканий. Не раз смерть чатувала на мене, але ніколи ще померти не здавалося так легко. Я був якийсь запаморочений, до всього байдужий.

Дикун, що біг попереду, мав у руках великого кухонного ножа. Він, мов та мавпа, кривив обличчя, заздалегідь уявляючи собі, з яким задоволенням мене зарубає. Та йому не пощастило. Нараз він тяжко гримнув на палубу, з рота у нього бухнула кров. Неначе крізь сон я вчув постріл, тоді знову й знову постріли. Дикуни падали один за одним. Помалу я почав приходити до тями і завважив, що жодна куля не пролітає марно. За кожним пострілом падав тубілець. Я сів біля коловороту й подивився в той бік, звідки лунали постріли. Вгорі, на салінгу, притаковився Саксторф. Як він туди заліз, я собі не уявляю, але він ще й витарабанив туди два вінчестери та цілий оберемок набоїв. І там робив те діло, до якого тільки й був здатний.

Не раз доводилося мені бувати в різних баталіях, при стрілянині, але щоб таке коли бачити — ні! Сидячи біля коловороту, я стежив за всім навколо. Я був ослаблий, майже непритомний і все, що діялося, наче вві сні мені ввижалося. Бах, бах, бах! — бухкало з гвинтівки, і після кожного пострілу чулося: гуп, гуп, гуп! — то падали на палубу тубільці. Химерне видовисько! При першій спробі дістатися до мене полягло більше десятка дикунів, а решта аж остовпіла. Але Саксторф ні на хвилину не відпочивав. Ту хвилю кілька тубільних човнів та наших два, повні дикунів, озброєних снайдерами й вінчестерами, що вони захопили в наших матросів, підпливли до шхуни. Страшно було глянути, як вони скажено стріляли в Саксторфа! Одначе дикуни, на його щастя, добре влучають тільки зблизька — вони не прикладають рушниці до плеча. Вони чекають, коли ворог опиниться нижче за них, і тоді стріляють, прикладаючи зброю до кульші.

Коли одна гвинтівка нагрівалася, Саксторф брався до другої. Того, власне, він і взяв їх із собою дві. Стріляв він напрочуд швидко. І ні разу не схибив! Якщо на землі можна когось назвати неминучою людиною, то це Саксторфа. Саме та швидкість справляла найстрашніше враження. Він не давав тубільцям прийти до пам’яті. Отямившись трохи, вони прожогом метнулись у воду, перекидаючи човни. А Саксторф знай стріляв. На воді метушилися чорні тіла. Кулі раз у раз влучали їх; ні одна не минула марно. Кожен раз я виразно чув, як вони вганялися в живе тіло.

Розпорошившись по воді, дикуни плавом чимдуж бралися до берега, тільки маячіли на воді їхні голови. Я підвівсь і, мов крізь сон, дивився, як ті голови розтинали хвилі і то одна, то друга зникали з поверхні. Кулі сягали на диво далеко. Один дикун доплив до берега, та не встиг ще й на ноги стати, а вже Саксторфова куля наздогнала його. Пречудовий постріл! Двоє дикунів підбігли витягти пораненого з води,— і тих не минула Саксторфова куля.

Я гадав, що побоїще скінчилося. Але знову пролунав постріл. З кают-компанії вискочив тубілець, кинувся до борту, та, не пробігши й половини дороги, гримнув додолу. В кают-компанії, мабуть, повно було тубільців. Я налічив не менше, як двадцять чоловіка. Вони по одному вибігали з каюти і кидались до борту. Проте жоден не врятувався. Мені те видовисько нагадувало полювання на летючу ціль: темне тіло зненацька з’являлося з кают-компанії, лунав постріл — і дикун падав. Ті, хто був унизу, під палубою, не знали, що діялось нагорі. Вони вибігали один по одному, аж поки впав мертвим останній.

Саксторф, перечасувавши трохи, переконався, що небезпека минула, і спустився на палубу.

З усієї команди «Герцогині» зосталися живі тільки ми з Саксторфом. Я був тяжко поранений, а він, коли вже не треба було стріляти, знову зробився такий самий безпорадний, як і завше. За моїми вказівками Саксторф промив мені рани на голові та позашивав їх. Чимала пайка віскі підживила мене, і я міг сяк-так братися до роботи. Ми могли покладатись лише на себе самих. Усіх наших побито. Саксторф пробував розпустити вітрила, а я йому допомагав. І він знову показав свою незугарність та нетямущість — не міг підняти їх ані на палець. І коли я, зомлівши, впав, нам, здавалося, не світила вже ніяка надія.

Прийшовши до пам’яті, я побачив, що Саксторф, зовсім безпорадний, сидить на поруччях, чекаючи на мої накази.

Я звелів йому оглянути поранених, чи не знайдеться поміж ними придатних бодай до якоїсь роботи. Він одібрав шістьох. Пам’ятаю, в одного була перебита нога, зате руки, як казав Саксторф, цілі. Я лежав у холодку, одганяючи мухи та даючи вказівки Саксторфові, а він порядкував своєю недобитою залогою. Далебі, він примушував бідолашних дикунів натягати чи не кожного мотузка, поки вони трапили нарешті на фали. Один тубілець, перебираючи мотузки, нараз упав мертвий, випустивши кінець із рук. Саксторф налупив решту і звелів їм працювати далі. Коли грот і фок були поставлені, я наказав йому підняти кітву. З великими труднощами допхався я до стерна,— думав якось керувати судном. Не розумію, як воно сталося, але Саксторф, замість підняти кітву, спустив і другу, і ми ще певніше об’якорилися.

Нарешті він якось таки витяг обидві кітви і поставив стаксель та клівер. Шхуна рушила з місця.

Моторошно було поглянути на нашу палубу. Скрізь покотом лежали дикуни: одні були мертві, інші конали. Вони понабивалися в усі кутки, навіть поналазили до кают-компанії, шукаючи там собі схованки. Я звелів Саксторфові та його цвинтарній команді поскидати мерців у море; вони пошпурляли і мертвих, і тих, що конали. Акули добре тоді поживилися. Звісно, і наших чотирьох матросів ми теж викинули в море, тільки голови їхні все-таки поскладали в мішок з тягарем, щоб їх часом не прибило до берега та щоб не попали вони до рук дикунам.

П’ятьох наших бранців я гадав використати замість матросів, але вони інше надумали: вибравши нагоду, вискочили за облавок. Саксторф двох забив, коли вони ще летіли в повітрі; не втекли б кулі й ті три, що вже були у воді, та я спинив його. Мені остогидло те душогубство; крім того, як-не-як, вони все ж допомогли зрушити нам шхуну з місця. Та моє милосердя ні до чого не придалося: акули пожерли їх усіх.

Коли ми вийшли у вільне море, в мене почалося ніби запалення мозку, і «Герцогиня» три тижні лежала в дрейфі, аж поки я оклигав. Врешті ми якось допхалися до Сіднея. А дикуни з Малу запам’ятають на віки вічні, що з білою людиною краще не заводитися. Саксторф став для них наче втіленням тієї неминучої білої людини.

Чарлі Робертс спроквола свиснув і сказав:

—      Та певне, що так. Ну, а що далі сталося з Саксторфом?

—      Він узявся полювати на котиків і став славетним мисливцем. Шість років плавав він на різних шхунах із Вікторії та Сан-Франціско. На сьомому році ту шхуну, де він служив, захопив російський крейсер у Берінговому морі. Кажуть, цілу команду заслано до Сибіру на солоницю. У кожному разі, я вже про нього не чув.

—      Нести в світ цивілізацію...— промурмотів Робертс.— Цивілізацію... За таке варто й випити. Хтось же має це робити... Тобто нести в світ цивілізацію.

Капітан Вудворд помацав близну на лисині.

—      Свою пайку роботи я вже виконав,— промовив він.— Сорок літ такого життя... Це мій останній рейс. А тоді я вернуся додому на спочинок.

—      Закладаюся,— вигукнув Робертс,— що ви помрете біля стерна, а не вдома, на ліжку! Хто програє, той ставить по чарці.

Капітан Вудворд залюбки пішов у заклад. Одначе я особисто думаю, що виграє Чарлі Робертс.

Джек Лондон, 1908 р. 

Джерело: Джек Лондон. Твори у дванадцяти томах. Переклад з англійської. Київ: Видавництво «Дніпро», 1972.