Постнаціоналізм та історичні орієнтири для новітньої української нації

Націоналізм – це теорія і практика перетворення аморфного етносу на структуровану націю з власною державою. Триваючий нині перехід людства до постіндустріальної формації веде до формування нових націй. Відтак дедалі актуальнішим стає питання постіндустріального націоналізму, скорочено – постнаціоналізму.

Новий етнос постіндустріальної формації вже народився в Україні у 2014 році – у вигляді масового руху добровольців і волонтерів. Для перетворення його на державно організовану націю потрібна якісна теорія, а також продуктивні зразки попередніх етапів націотворення.

Сучасним проявом українського націоналізму вважається бандерівщина, яка де-факто стала в Україні державною ідеологією. Так, героїзацією бандерівської організації займається державна установа – Український інститут національної пам’яті (УІНП). На честь Степана Бандери споруджуються пам’ятники, його іменем називають вулиці. Державний синьо-жовтий прапор – це бандерівський прапор «небо над нивою». Популярний серед націоналістів червоно-чорний прапор – це партійний прапор бандерівської організації, який, згідно з офіційним поясненням,  «символізує безнастанну, криваву боротьбу за українську землю».

Псевдонаціоналізм

Істинне те, що продуктивне. Наскільки продуктивним є бандерівський націоналізм? Які він дав плоди за 25 років української незалежності?

1. У Верховній раді нема жодної націоналістичної партії.

2. Нема жодного загальнонаціонального ЗМІ націоналістичного спрямування: газети, телеканалу, радіостанції чи веб-порталу.

3. Нема жодної націоналістичної (виразно проукраїнської) корпорації: банку, торгової системи, виробника.

5. Бандерівщина постійно псує стосунки з Польщею і західними союзниками.

6. Бандерівщина розколює українське суспільство, натомість є засобом консолідації населення РФ навколо московської влади, яка начебто захищає його від «страшних українських націоналістів», і виправдовує агресію проти України.   

Де-факто бандерівські орієнтири для сучасної України виявилися непродуктивними. В чому причина такої безплідності? Чому бандерівщина відлякує не лише наших союзників, а й самих українців?

Якщо бажаєш зрозуміти явище, то поглянь, з чого воно почалося. Бандерівська організація була створена НКВС як терористична організація в рамках московської гібридної війни проти України і Польщі. Ця спецоперація почалася з 1926 року, відколи Ріхард Яри (Ріко Ярий) був завербований НКВС з метою руйнування українського національно-визвольного руху.

У 1933 році завдяки підтримці Ріхарда Яри 24-річний Степан Бандера став головою Крайової екзекутиви в Західній Україні, після чого розпочав просувати ідею політичного терору.

У 1934 році Ріхард Яри організував убивство міністра внутрішніх справ Польщі генерала Броніслава Перацького. Формально наказ віддав Степан Бандера. Все було влаштовано так, щоб сліди гарантовано привели до ОУН. Це призвело до катастрофи в українсько-польських стосунках і різко ослабило український націоналістичний рух. Очевидну вигоду отримала тільки Москва.

У лютому 1940 року Ріхард Яри заснував т. зв. «революційну ОУН» і став її реальним керівником, хоча офіційно її провідником був Степан Бандера, який недавно вийшов з польської тюрми. Головним завданням цієї організації була фізична ліквідація керівництва і активу ОУН.

Восени 1940 року виходить у світ «Біла книга ОУН про диверсію-бунт Яри-Бандера», яку написав Микола Сціборський. До початку німецько-російської війни бандерівці знищили до 400 активістів ОУН. Після 22 червня 1941 року рахунок пішов на тисячі. Докладніше про це у статтях:

• Як бандерівці знищили УПА
• Трансформагенти, або Корисні ідіоти – головний інструмент гібридної війни
• Третя війна з Росією: 6 таємних інструментів сталінізму

Рух, який  має помилкові орієнтири, ніколи не дасть добрих плодів. Тероризм ніколи не сприймався нормальними людьми. Тож не дивно, що від прихильників тероризму сахаються і свої, і чужі, а виграш отримує тільки ворожа пропаганда.

Чому Москва підтримує бандерівщину – зрозуміло. А чому її підтримує українська влада?

По-перше, тому що на тлі кровожерливих бандерівців навіть місцеві бандюки і казнокради виглядають невинними романтиками.

По-друге, бандерівщина протидіє консолідації українського суспільства, а відтак сприяє його визискуванню паразитичною верхівкою.

По-третє, владна верхівка нашпигована московськими агентами впливу, які діють в інтересах Кремля і саботують все, що посилює Україну.

Реальний націоналізм

Бандерівська організація була сформована через 11 років після заснування Євгеном Коновальцем та його соратниками Організації Українських Націоналістів у 1929 році. Про цю справжню ОУН українці майже нічого не знають. Тож якщо УІНП справді займається національною пам’яттю, то варто розпочати з видання засадничих праць засновників ОУН –«Націократії» (1935) Миколи Сціборського і «Національного солідаризму» (1946) Осипа Бойдуника-Боярського. Також заслуговують на критичне видання  праці Євгена Онацького, Романа Сушка, Зиновія Книша, Омеляна Сеника, Олега Штуля-Ждановича та інших видатних творців теорії і практики українського націоналізму.

Проте український національно-визвольний рух не обмежувався ОУН. Так, потребує серйозного дослідження діяльність Володимира Кубійовича – доцента Краківського (Яґеллонського) університету, професора Українського Вільного Університету у Празі. Важливою для розуміння націоналізму є творчість філософа Миколи Шлемкевича, а також Дмитра Паліїва – співзасновника найбільшої політичної партії довоєнної Західної України – Українського Національного Демократичного Об'єднання.

Усі згадані вище особистості – істинні європейці, люди високої культури і шляхетного життя. Вони добре знали Європу і творили інший український націоналізм – інтелектуальний і лицарський, без руйнівного екстремізму і фанатизму. Саме цей спадок так необхідний сучасним українським патріотам для творення Нової Європи спільно із західними союзниками.

Проте й ці видатні особистості – це лише вершина айсбергу українського націоналізму. А його істинна глибина і продуктивність – у житті і творчості митрополита Андрея графа Шептицького (1865–1944).

Глибинний націоналізм

Це зразок аристократичного і, водночас, глибоко народного націоналізму, опертого на метафізику, науку, економіку, менеджмент, еволюційну стратегію. Протягом 43 років митрополит  був найвищим авторитетом серед українців цілого світу. Маючи блискуче європейське виховання і будучи найосвіченішим українцем того часу, він показав продуктивність істинного націоналізму.

Його практичне розгортання митрополит Андрей розпочав у 1901 році з церковної реформи. Її основою стала ефективна система добору талановитих кадрів та їх навчання в кращих європейських університетах. Тож через 10 років він уже мав кваліфікованих однодумців, з якими можна було робити великі справи.

У вигляді національної Церкви граф Шептицький де-факто творив вільну Українську державу. Вдумайтесь: кожен кандидат на священство протягом двох років повинен був пройти курси з управління, городництва, садівництва, бджільництва і ведення господарства. Кожен священик мав обов’язок відкрити читальню, спортивне товариство, братство тверезості, громадську касу взаємодопомоги, благодійну касу – тобто все, що було необхідне парафіянам. У результаті до початку Першої світової війни 60 відсотками усіх господарських установ, кооперативів керували священики, а у всіх інших – священик був головою ревізійної комісії.

Шептицький-підприємець запроваджував мікро-каси, які зберігали заробітки громад і давали їм можливість розвитку. На цій основі постала банківська система: митрополит заснував близько 20 народних банків і 6 заводів. У Польщі українців було лише 16,5 відсотків, проте заснований священиками «Маслосоюз» контролював близько шістдесяти відсотків усього експорту молокопродукції Польщі. Завдяки ефективному господарюванню українці суттєво підвищили свій життєвий рівень, адже, згідно з націоналізмом Шептицького, духовно багаті люди мають бути багатими й матеріально.  

Митрополит Андрей, володіючи більше ніж десятьма мовами, без проблем спілкувався з монархами, духовенством, урядовцями та промисловцями Європи. Всі свої справи він робив легально, масштабно, фундаментально. Завдяки тому, що Церква засновувала і активно підтримувала молодіжні, військово-спортивні, просвітницькі, культурні та інші громадські організації, у вільній від більшовиків Україні сформувалася нова генерація українців. Вона і здійснила пасіонарний спалах під час Другої світової війни і стала творцем безпрецедентного феномену Української Повстанської Армії. Під час гітлерівської окупації Андрей Шептицький, ризикуючи власним життям,  врятував від смерті сотні євреїв. Вдячна єврейська громада України в травні 2008 року визнала його Праведником. 

Оце і є справжній український націоналізм – просвітлений, творчий, продуктивний. Саме він найбільше лякав Сталіна, тому над компрометацією самого лише Шептицького працював цілий відділ при НКВС.

Цей націоналізм багатьох лякає й сьогодні, тому що на тлі  Шептицького діяльність сучасних політиків і церковників виглядає не інакше як жалюгідна імітація і саботаж. Саме цей «націоналізм добрих плодів» потребує найпильнішого академічного дослідження, обговорення і популяризації. Це буде корисно не лише для України, а й усього людства, яке нині здійснює перехід до постіндустріального суспільства.

Постіндустріальний націоналізм

Головний сенс постіндустріальної формації полягає у звільненні народів від уніфікації «індустріального конвеєра» і розквіті людства у всій його особистісній та етнічній різноманітності. Відкидаючи залежність від індустріальної мегамашини, людство відкривається до благодаті свого внутрішнього космосу, навколишньої природи, синергії міжособистісної і міжкультурної взаємодії. Відтак на заміну індустріальному гаслу «Нація понад усе!» постнаціоналізм висуває принцип «Спільне благо понад усе!» – про це у статті  Постнаціоналізм – ідеологія постіндустріальної цивілізації Міжмор’я.

Діалектично заперечуючи індустріальну формацію, нова формація використовує – на вищому рівні – підходи, властиві доіндустріальній формації. Відтак стає гостро актуальним досвід суспільної організації у формі Церкви, тобто самодостатньої духовно-економічної держави-громади. Ідеологією такої форми самоорганізації є «серединний шлях» – постіндустріальний солідаризм, який відкидає збочення і екстремізм як лібералізму, так і етатизму.

Саме в такому ключі творив Андрей Шептицький, звідси гармонійна простота його вчення і надзвичайна продуктивність його практичної реалізації. Один з його найголовніших творів – «Як побудувати рідну хату» – є настільки актуальним, що може використовуватися як програмний документ сучасної політичної сили постіндустріального спрямування: Як будувати рідну хату: 25 тез Андрея Шептицького для постіндустріального перетворення України.

З цієї причини дослідження досвіду націотворення Андрея Шептицького та його творче застосування в сучасних умовах є одним з провідних напрямків роботи Центру постіндустріальних досліджень «Інститут Міжмор’я». На цій ниві нас чекає багато творчої праці і видатних відкриттів.