Рабство Forever?

Це була пропозиція Вільяма Вілберфорса – лідера парламентського руху за скасування рабства. Він витратив 20 років аби подолати опір тодішньої влади Британії. Вілберфорс був яскравою постаттю. Він народився в маленькому містечку Халл в сім’ї торговців, а у 21 рік став депутатом – наймолодшим за всю історію країни.

Найбільші урочистості, присвячені 200-річчю скасування работоргівлі, окрім Лондона, відбулися у рідному місті героя, де 2007 рік оголосили роком Вілберфорса. З Халла стартував марш, учасники якого були заковані ланцюгами. Вони пройшли декілька сотень кілометрів, а потім ці ланцюги їм зняв в урочистій обстановці архієпископ Вест-Індії. По вулицях Лондона пройшла процесія на чолі з архієпископами Кентерберійським та Йоркським, які несли вінок з цифрами 2704. Саме стільки кораблів під час торгівлі людьми було відправлено з Лондона за рабами.

Британських капітанів, яких було спіймано на тому, що вони після набуття чинності того закону продовжували продаж і перевезення рабів, штрафували: 100 фунтів стерлінгів за кожного раба, знайденого на кораблі. Тоді це була серйозна сума, тому работоргівці, які опинялися під прицілом військово-морських фрегатів, викидали свій “вантаж” просто за борт. Але й після 1807 року щонайменше 82 тисячі рабів було вивезено з Африки. Як говорить сама назва закону, Акт забороняв торгівлю рабами, але не володіння ними. Через 27 років після цього закону буде інший, який ініціює звільнення рабів через оголошення рабства незаконним. Але цей Акт безперечно став початком кінця африканського рабства. Про це зазначає британська дослідниця Аараті Прасад у своїй статті, що опублікована в квітневому номері британського журналу “Проспект”.

В цьому ж випуску “Проспекта” розміщена ще одна стаття, яку написав відомий в світі історик рабства – професор Джеймс Валвін з Йоркського університету, автор книги “Коротка історія рабства”. Свою статтю він почав з питання про репарації – фінансове відшкодування нащадкам тодішніх рабів. Він нагадав, що у 1833 році Британський парламент компенсував рабовласникам втрату їхніх рабів загальною сумою в розмірі 20 млн. фунтів стерлінгів.

Вимоги компенсації нащадкам рабів мають довгу історію. Вони розпочалися в США, а найбільшу підтримку знайшли у 2001 році на міжнародній конференції проти расизму, яку проводила ООН в Дурбані. За комплексними підрахунками суми, які колишні власники рабів мали заплатити їхнім нащадкам, доходили до трильйонів. “Додаткової гостроти до дискусії про репарації надають докази того, що Британія отримала значні прибутки від Атлантичної системи рабства”, – пише Джеймс Валвін.

Десятиліттями історична дискусія про работоргівлю кружляла навколо тези Еріка Вільямса про величезний внесок, який дало рабство для зростання промислової могутності Британії. А також навколо твердження про те, що на початок 19 століття система рабства більше не була в інтересах Британії, тому скасування рабства було зовсім не моральним і безкорисливим актом.

Безперечно, система рабства принесла процвітання Британії задовго до того періоду історії, який ми пов’язуємо з промисловою революцією, пише професор Валвін. Але та система зазнала буму саме тоді, коли Британія повернулася проти неї. Якби ті, хто займався тою справою – трейдери, торговці, плантатори і фінансисти – відчули, що работоргівля зазнає упадку, вони б залишили свої клопоти. Джеймс Валвін переконаний, що работоргівля була заборонена саме тоді, коли була дуже вигідною справою. За Актом скасування работоргівлі послідувала агресивна політика Королівського військово-морського флоту, особливо в Атлантичному океані.

У 2007 році професор Валвін побачив дивовижну хвилю культурних і політичних ініціатив, які зосереджують увагу громадськості на темі работоргівлі та рабства. Якщо репарації мають бути, то вони мають наблизити нас до глибшого розуміння рабства – не як екзотичної віддаленої проблеми, але як чинник виникненням сучасної Британії. “Якщо ми хочемо винести урок з вад минулого, нам потрібно знати і розуміти, що сталося. Репарації у вигляді історичного розуміння будуть важливішими, ніж у вигляді виділення нереальних і неосяжних фінансових виплат”, – підсумовує професор.

Аараті Прасад схвалює те, що ми пам’ятаємо про Акт скасування работоргівлі, прийнятий 200 років тому. При цьому нагадує, що прискорюючи смерть однієї форми рабства цей Акт породив іншу. Звільнення рабів спричинило гостру нестачу робочої сили на плантаціях по всіх Британських колоніях – колишні раби демонстрували несхильність працювати на своїх колишніх господарів. Була потрібна нова робоча сила – і вона знайшлася. В Азії. Між 1834 і 1917 рр. 2,5 млн. індійців і тисячі китайців були використані для заміни рабської праці у Вест-Індії, Південній Америці, Південній та Східній Африці, на Фіджі і Сейшелах. Працівники формально не були рабами, але були “зв’язані договором”. За контрактом вони мали працювати на плантаціях певну кількість років, зазвичай 5, після чого могли залишатися і займатися фермерством самостійно або повертатися додому, отримавши при цьому платню.

Виглядає як цивілізоване вирішення невідкладної економічної проблеми. Насправді ж усе було не так, пише Аараті Прасад і наводить записи дружини капітана Свінтона, зроблені нею у 1859 році. 99% індійців, яких перевозили з Калькутти в Трінідад, не знали ні місця їхнього призначення, ні мети, чому їх вивозять. Виглядало, що їх просто було викрадено імміграційними агентами. Їхній “вояж” міг тривати до 200 днів. Вони не були заковані у кайдани, але умови їхнього транспортування були не ліпшими, ніж ті, в яких перевозили колишніх рабів з Африки. Замкнуті на нижніх палубах, вони знаходилися в антисанітарних умовах. В середньому не довозили до місця призначення 17% робочої сили — люди вмирали від холери, тифу, дизентерії, корі, венеричних хвороб, зіпсованих продуктів.

Привезені працівники були переважно чоловічої статі. За шість років експорту робочої сили з Індії було вивезено всього 205 жінок і 18845 чоловіків. Контракти, що треба було підписувати, були незрозумілі неграмотним працівникам. Працедавці часто поводилися зі своїми новими працівниками не краще, ніж з рабами. За незначні провини індійці працювали в ланцюгах або їх брутально били. Дехто кінчав життя самогубством. Дехто намагався знайти можливість повернутися додому. Іміграція за “трудовим контрактом” офіційно закінчилася у 1917 р. головним чином завдяки зусиллям Махатми Ганді та Джорджа Курзона.

За даними ООН, в наш час щорічно понад 10 млн. людей із різних куточків світу шукають місце роботи в чужих краях. І майже кожен тридцять п’ятий житель планети є мігрантом, який працює далеко від того місця, де народився та жив або де живе його родина.

Яка ситуація з трудовою міграцією сьогодні в нашій країні? В яких умовах живуть і працюють сьогодні українські заробітчани за кордоном? Чи існує сьогодні работоргівля? За даними державної статистики, офіційно зареєстрованих трудових мігрантів у 1996 р. було 12 тис., у 1998 р. – 24 тис., а у 2002 р. – 41 тис. осіб. В наступні роки чисельність українських трудових мігрантів невпинно зростала. Але реальна кількість працівників-мігрантів у сотні разів більша, ніж дають будь-які статистичні дані.

Річ у тім, що державна статистика фіксує лише офіційних трудових мігрантів – тих, хто, виїжджаючи за кордон, декларують участь у трудовій діяльності як мету виїзду і є легальними трудовими мігрантами в приймаючих країнах. Неофіційна легальна міграція – це коли наші співвітчизники їдуть за кордон з декларованою метою туризму, відвідування родичів тощо, але потім працевлаштовуються та реєструються в тій чи іншій країні і стають цілком легальними трудовими мігрантами. При цьому вони не можуть бути відстежені вітчизняною статистикою. Окрім того, існує успішна нелегальна міграція – це коли люди їдуть за кордон і займаються там незареєстрованими видами діяльності, дозволеними місцевим законодавством. До трудових мігрантів відносять і тих, хто виходить у море під іноземними прапорами або керує літаками чужоземних авіаліній.

Окреме місце займає міграція жертв злочинних угруповань. Йдеться про торгівлю людьми та інші випадки перебування громадян України в нелюдських умовах або їхню зайнятість протиправною діяльністю за кордоном не з власної волі. Це сучасна работоргівля, яка є дуже прибутковим транснаціональним кримінальним бізнесом, що поступається прибутками лише торгівлі зброєю та наркотиками. Работоргівля здавна була і залишається в руках організованої злочинності. Торгівля людьми, зокрема дітьми та жінками, в сучасних її формах наприкінці ХХ століття набула безпрецедентного поширення в усьому світі. У неї втягуються все нові й нові країни. Це лихо не обминуло й Україну, яка стала як країною-донором, так і країною для транзиту “живого товару”.

Оскільки сучасна работоргівля є тіньовим “бізнесом”, важко встановити реальні розміри прибутків, які вона дає. Інформаційно-аналітичний центр “Громадський простір” повідомляє, що вони сягають до 10 мільярдів доларів на рік. За даними Міжнародної організації з міграції в Україні з 1991 року від торгівлі людьми постраждали 100 тисяч наших співвітчизників. 80% всіх випадків торгівлі людьми – це трудова експлуатація. Кожен десятий громадянин України стикався з випадками торгівлі людьми у своєму найближчому оточенні. За останні 5 років українці були продані до 47 країн світу, найбільше до Туреччини, Росії, Польщі, Італії, Чехії, Ізраїлю.

Сучасна работоргівля – це не тільки використання рабської праці. Її різновидом став продаж жінок та дітей на ринку сексуальних послуг. Здебільшого українок продають у сексуальне рабство до Туреччини, Лівії, Македонії, Німеччини та Росії. За даними ОБСЄ, після розпаду СРСР в будинки розпусти Європи було продано близько 10 мільйонів жительок СНД. А тепер порівняйте ці цифри з торгівлею африканськими чи азійськими рабами 200 чи 100 років тому.