Рідновіри – не язичники: щоб стати язичником, треба здійснити повну перебудову свідомості

– З нашої першої бесіди я зрозумів, що ти не дуже добре ставишся до рідновірів. Але ж саме вони намагаються відродити язичництво таким, яким воно було раніше, і традицію, і спадкоємність. Тобі не здається, що вони все ж на більш правильному шляху?

– По-перше, ти не правий, говорячи, що я не дуже добре ставлюся до рідновірів. Я до них ставлюся як раз добре. Але я не поважаю рідновірів.

– Чому?

– Причин кілька. Для початку, я вважаю рідновірство створеним штучно. Крім того, я ставлюсь дуже критично до всякого роду традиції взагалі. Мені смішно, коли бородатий дядько в національному одязі молиться дерев'яному ідолу на тій лише підставі, що «так робили наші предки».

– Знову ж таки, чому?

– Тому що це нерозумно. Адже колись і національний одяг був останнім писком сучасної моди, чи не так? Що тоді було «традиційним і древнім»? Звірині шкури? Ну, давай, як шанувальники стародавніх традицій наших предків, одягнемо шкури і переселимося в печери, займаючись наскельним живописом. Погодься, що люди кам'яного віку – це теж наші предки, як не крути. І що? Ми тепер повинні відроджувати традиції кам'яного віку?

– Ні, звичайно.

– Ну а чим краще традиції тисячолітньої давності? Чому не двох, не трьох чи п'ятитисячолітньої? Чому не п'ятдесятирічної давності? Чому саме ці традиції? Світ змінюється, людина змінюється – і це правильно. Що треба відроджувати, так це язичницьке світовідчуття, язичницький спосіб мислення. Світогляд породжує традицію, а не традиція визначає світогляд.

– Ну, навряд чи ми можемо мислити так, як стародавні.

– Можемо. У такому способі мислення і полягає спадкоємність. І аж ніяк не в традиціях і обрядах. Відроджувати треба язичницьке мислення, язичницькі цінності, язичницьку мораль. Це складно, звичайно, але це єдиний шлях, який може до чогось привести. Хочеш приклад?

– Давай, чому ні?

– Як ти вважаєш, чим відрізняється людина, яка молиться Христу, від людини, яка молиться Перуну?

– Ну як ... Один Христу, інший Перуну... Велика різниця.

– А ось і ні. Різниці ніякої. І знаєш чому? Тому що вони обидва моляться. Тобто боги начебто різні. І обряди начебто різні. Але психологія одна і та ж.

Що потрібно відроджувати, так це безстрашність, чесність, справедливість наших предків. Треба відроджувати таке ставлення до богів, в якому нема плазування. А замість цього Христа замінили Родом і все залишилося, як було.

Важливим є те, що деякі люди, які називають себе язичниками, або там рідновірами, насправді слідують іудохристиянським віровченням. Чому? Тому, що вони звикли так думати. І трійця у них, і єдиний бог, і все, що хочеш. Вони не змінили суті, вони змінили слова, терміни. Але знаєш, якщо на пляшку мінералки наклеїти етикетку з написом «Пиво», від цього мінералка пивом не стане.

Ми повинні перш за все усвідомити сам факт свого боговідступництва. Потім звернутися до богів. І наостанок. Змінити наш спосіб мислення. У рідновірів багато хорошого, я не сперечаюся, перш за все, сама ідея, спроба повернутися до давніх, істинних богів. Але що погано в рідновірів – це практична реалізація цієї ідеї. Тому я особисто жодним чином себе до рідновірів не відношу. Я – неоязичниця.

– Нео-?

– Звичайно. Несерйозно стверджувати, що рідновірство є традиційним язичництвом. Формально спадкоємність була порушена, і було б неправильно говорити, що язичництво і рідновірство – це, мовляв, одне і те ж. Рідновіри – породження сучасної інтелігенції, світогляд якої не має нічого спільного зі світоглядом стародавніх язичників; штучна конструкція, яка не здатна породити хоч щось більш-менш серйозне. Відроджувати треба було дух, а не форму. Коли відроджується форма, виходить в кращому випадку низькопробне фентезі.

– Добре, а твоє вчення – не така ж штучна конструкція?

– Ні в якому разі.

– Чому?

– Тому що воно засноване на сприйнятті мною вищих сил, богів, а не на історичних реконструкціях. Розумієш, є велика різниця між язичником, який спілкується з божествами, і дослідником, який вивчає, як язичник з ними спілкується. А хто це дослідник? Це людина іншого, неязичницького світогляду, він продукт християнської культури крізь призму сучасності. Тому він бачить світ інакше, ніж власне язичник.

Древній язичник був творцем. Він відчував богів, спілкувався з ними і на підставі цього творив і міфологію, і філософію, і обряди. Дослідник язичництва – не творець. Він всього лише вивчає створене іншими і намагається невдало цього наслідувати. Відповідно, різниця між стародавнім язичником і сучасним рідновіром приблизно така ж, як різниця між Лермонтовим і дослідником його творчості. Так, дослідник творчості Лермонтова прекрасно знає його вірші. Він може довго міркувати, чому поет вжив ту чи іншу метафору, він може знати, яким розміром і з якого приводу написано той чи інший вірш. У нього тільки один недолік – він не може писати віршів. Він – критик, коментатор, учений. Але не поет.

Тому й рідновір не намагається творити, отримавши натхнення від богів, як його предки, він всього лише досліджує те, що було у предків. Принцип простий. У давнину існувала якась істина. Ця істина нині втрачена. Тому треба вивчати історичні джерела і з'ясувати, якою вона була, ця істина? І далі слідувати їй строго, не вводячи нічого нового. Звідси й усі ці постійні рідновірські псевдоаргументи «Цього не було у слов'ян!», якими вони шмагають опонентів зі своєї ж середовища. Вони не розуміють, що не важливо, як воно там було у слов'ян. Ми теж слов'яни, і важливо лише те, як воно у нас. Що нам, – не їм, древнім, а саме нам, – кажуть зараз боги. Боги – ось джерело язичництва. А не дослідники.

– Тобто?

– Розумієш, кожна релігія має свою основу. Коли сприйняття людьми вищого переходить на інший рівень, з'являються пророки, засновники нових релігій. Спочатку нова релігія завжди радикальна, воно протистоїть старому і відкидає його, незважаючи на те, що знаходиться в безпосередньому, живому зв'язку з ним.

Але рідновіри почали не так. Вони з самого старту почали не як творці, а як плагіатори. Грубо кажучи, їм необхідне було своє євангеліє – основа рідновірства, але у них не було свого творця цієї основи. Тому перед рідновірами було два шляхи і обидва вони виявилися порочні. Перший – зробити основою чисто наукові, історичні дослідження. Другий – створити нібито стародавні тексти, зробивши, по суті, акт обману і фальсифікації.

– А чому перший шлях ти називаєш порочним?

– Тому, що історичних даних занадто мало. Історичні дані взагалі сумнівне джерело. Навіть якщо їх дуже багато, ми можемо тільки робити припущення і так чи інакше тлумачити факти.

Уяви собі, що пройшло дві тисячі років з моменту п'ятої світової війни. Не залишилося вже ні православ'я, ні книг, ні храмів, практично нічого – як не залишилося практично нічого від слов'янського язичництва. І ось археологи майбутнього розкопують могилу православного. І знаходять у мерця іконку, свічку і мобільний телефон в кишені. І ось учений майбутнього пише серйозну монографію «Православні похоронні обряди, сакральне значення мобільних телефонів і їх роль в уявленнях про потойбічне життя». А якась група людей намагається на підставі цього та інших подібних монографій реставрувати православ'я. Вони оголошують себе православними священиками, роблять з підручних матеріалів копії мобільних телефонів, ставлять їх на вівтарі, і пишуть статті типу «Роль мобільного телефону в спасінні душі». Все тут є – і посилання на солідну роботу солідного вченого, і історичний факт, згідно з яким православні користувалися мобільниками, і фотографія археологічної знахідки мобільника в християнській могилі. Серйозно, науково, обґрунтовано – і в той же час це дика маячня поряд з повним нерозумінням суті і сенсу православ'я.

Для нас, сучасників, очевидно, що між православним похоронним обрядом і мобільником ніякого зв'язку нема. Але для гіпотетичних реставраторів майбутнього такий зв'язок безсумнівний, а як же – наука. Я, звичайно, дещо спрощую, але в рідновірів справа йде приблизно так само. Тобто, чули дзвін, але не знаємо, де він, і про що, і чому, і навіщо. І будуються припущення, що є нічим іншим, як голим фантазуванням на історичні теми.

– Ну а другий шлях? Всілякі «Слов'яно-арійські веди» маєш на увазі?

– Саме так. Розумієш, деякі рідновіри, вони ось взяли і оголосили себе волхвами і хранителями стародавньої мудрості. Але в глибині душі ці люди прекрасно розуміють, що ніякі вони не волхви, і тому змушені боягузливо ховатися за уявною старовиною написаних ними самими текстів. З'являються підробки, потім «переклади» підробок, намагаються підняти авторитет шляхом оголошення підробок древніми текстами, що містять істину. Якщо за людиною стоїть воля богів, їй не треба боягузливо ховатися за байкою типу – ось, я знайшов в глухому сибірському селі стародавні таблички трьохтисячолітньої давності, переклав їх, а потім вони таємничим чином кудись зникли, і не залишилося ні доказів, ні слідів, крім моїх слів. Так зробив засновник релігії мормонів Джозеф Сміт. Так зробили Інглінги зі «Слов'яно–арійськими ведами». В обох випадках це брехня. Їх можна зрозуміти, релігія потребує основ. Але наодинці з самими собою засновники і письменники цих текстів знають, хто вони насправді. І тому компенсують свою неспроможність, відсутність зв'язку з богами, брехнею про давність текстів.

– Але, наскільки я знаю, багато рідновірів відкрито засуджують такий підхід...

– Дійсно, це так. Але що вони пропонують натомість? Мабуть, ніщо не відвертає від рідновірства людей так, як сумнівність джерел рідновірства.

– Але що може служити джерелом релігії?

– Джерело релігії – це боги, вищі сили. Розумна, чутлива людина завжди в змозі відрізнити підробку від істини. Так, в релігійному середовищі є багато авантюристів і шахраїв. Такі зустрічаються і в науці, але це не означає, що до будь-якого вченого, який висуває нову ідею, слід ставитися як до авантюриста і шахрая. В релігії точнісінько так само. Якби не виникало нових релігійно–філософських ідей, то не було б прогресу людського духу. А хто генерує ці ідеї? Їх генерують люди, які взаємодіють з вищими силами. Такі ж люди, як і ми. Однак багатьом властиве абсурдне, алогічне по суті схиляння перед поглядами древніх і презирство до нових ідей.

Чомусь вважається, що якщо релігійній ідеї тисяча років, то це вже робить її правильною, а якщо релігійній ідеї три місяці, значить вона  помилкова. Міркуючи таким чином, можна вважати справжньою ідею, згідно з якою земля пласка, і захоплюватися нею, відкидаючи сучасні уявлення.

Абсурдно? Так, але багато хто саме так і міркує, забуваючи про те, що їхні улюблені стародавні, поважні й авторитетні ідеї колись, свого часу, були ідеями новими і незвичними. Ось і у випадку з рідновірами ми спостерігаємо те ж саме, для них «стародавній» означає «істинний». Звідси і спроби надати авторитет своїм інтелектуальним фантазіям посиланнями на старовину.

Як працює такого роду мислення? Якийсь «волхв Мирослав» висуває таку, наприклад, релігійну ідею – бог Род п’ятеричний в особах, але єдиний по суті. Ну, вважає так цей самий «волхв», і хоч йому кіл на голові теши. Однак якщо він відкрито скаже: «я так вважаю, тому що мені стукнула в голову сеча», ніхто його ідею не прийме. Ця ідея буде названа божевільною, почнеться звичайне «та хто ти такий, щоб це стверджувати» і так далі. «Волхв Мирослав» прекрасно це розуміє. Тому він надає своїй фантазії авторитетність, розповідаючи приблизно таку історію: «Їздили ми відпочити в тайгу, рибку половити на далекій, забутій річці. Там я знайшов камінь часів льодовикового періоду, списаний древніми слов'янськими рунами. Я їх переписав, потім, після повернення, переклав. І з'ясувалося, що там було написано – «бог Род п’ятеричний в особах, але єдиний по суті». На жаль, показати сам камінь я не можу, тому що, по-перше, це треба їхати в тайгу, а по-друге, я забув, де це місце».

Люди розумніші, звичайно ж, посміються над потугами «волхва». Але люди дурніші скажуть: «Оо! Древнє сакральне слов'янське знання в чистому вигляді!» І думка «волхва Мирослава», яку вони, почувши від його імені, сприйняли б як марення, яким вона і є, раптово стає для них істинною, ще б пак, адже вона давня! Смішно і сумно.

– Ну, в основному я з тобою згоден, але. А якщо цей самий Мирослав оголосить себе пророком і подасть ту ж ідею як одкровення богів?

– А нічого не станеться. Не можна ось так от взяти і «назвати себе пророком». Пророком треба дійсно бути. Тільки справжній пророк, який чує голос богів, здатний створити розумне, повноцінне, життєве вчення. Пророків повно, але ніхто не зміг створити чогось великого. А чому? А тому, що мало назватися, треба бути. Тоді і буде результат, і гідна релігійна філософія, розумна і життєздатна, що відкриває нові горизонти і веде людину до вищого. Таку релігійну філософію можна створити тільки за підтримки богів. Це критерій, згідно з яким справжній пророк відрізняється від шахрая.

– Але ж і у рідновірів є така філософія?

– Правда? Помиляєшся. У рідновірів нема ніякої релігійної філософії, та й узагалі більш-менш виразного релігійного вчення. Що таке з цієї точки зору рідновіри як явище? Це ніщо інше, як звалище найрізноманітніших і часом протилежних думок. Один рідновір вважає так, інший так, а третій спростовує їх обох. Ще не встигнувши з'явитися, рідновіри розкололося на безліч течій, представники кожної з яких щонайменше недолюблюють всі інші. Почитай он в мережі їхні міжсобойчики: то у них черговий розкол, то чергова «чистка рядів», то просто один волхв назвав іншого дурнем тільки тому, що той мав нахабство з ним не погодитися з будь-якого питання.

Про що це говорить? Така ситуація показник того, що відсутня підтримка богів. Якби рідновірські лідери чули голос богів, то їх вчення було б єдиним: погодься, що боги не стануть вчити волхва «А» одному, а волхва «Б» – прямо протилежному. Але серед них розбрід і хитання в думках, що свідчить лише про те, що ці думки – людські. Звідси й нескінченна колотнеча між ними, тому що будь-яку людську думку можна оскаржити. А ось думку богів – ні. І якби вони дійсно чули богів, серед них була б єдність, чого не спостерігається. Тому нема такої релігійної філософії як «рідновіри». А є звалище різних думок. І з усім цим особисто я не хочу мати нічого спільного.

– Але хіба і ти, і рідновірські лідери не робите, по суті, одну і ту ж справу?

– Звичайно, ні. Я відроджую дух язичництва, язичницьке мислення, вони відроджують форму. Причому таку форму, про яку, по суті, не мають ні найменшого уявлення. Тим часом, серед рідновірів трапляються люди грамотні і вже вони-то могли б врахувати досвід подібних реконструкцій. Уяви собі, що рідновір якимось чином став президентом. Знаєш, що відбудеться в цьому випадку?

– Рідновір'я стане державною релігією?

– Наш гіпотетичний президент-рідновір створив би пародію на іудохристиянство. Ну було би свято Купала замість Різдва, і Перунів день замість дня священомученика Власія. На куполах церков замість хрестів з'явилися б якісь «коловрати». Замість ікон парафіяни старанно кланялися б зображенням слов'янських богів. З'явилася б якась Рідновірська Слов'янська Церква. Замість раю всі прагнули б потрапити в світлий Вирій. Язичницькі волхви в національному одязі проводили б Істинний Слов'янський Обряд Освячення Автомобіля, як це роблять зараз православні священики. І ось тоді б наш президент-рідновір сів би і задоволено подумав: «Ай, добре! Ми відродили слов'янське язичництво!» А ось ні. Не добре. Тому що цінності, мораль, життєві цілі, саме мислення людей залишилися тими ж, іудохристиянськими. Таке відродження не варте й копійки. А варто чогось те, якщо людина перестала мислити як іудохристиянин і почала мислити як язичник.

Якщо зміниться особистість, світогляд, система цінностей хоча б одної людини – це буде важливішим, ніж всі язичницькі капища, ідоли Перуна, слов'янські сорочки і рідновірські з'їзди разом узяті.

– Тобто відроджувати язичництво треба зі зміни самого себе?

– Звичайно. Тому що іншого шляху нема. Треба вчити людей, як змінити свою особистість, відтворивши зв'язок з богами і досягти тим самим радості буття, височини. Рідновіри, грубо кажучи, вчать тому, як правильно відтворювати слов'янські обряди. Але не обряди важливі самі по собі, а ті, хто їх робить. Люди дуже часто звертають увагу на слова, на ярлики, а не на суть. Візьми євангеліє від Матвія. Постав всюди замість імені «Ісус» ім'я «Перун». Намагайся слідувати в житті тому, що вийшло. Усе? Тепер ти язичник? Тому тільки, що звертаєшся до Перуна, а не Ісуса, незважаючи на те, що мораль, і принципи збережені?

– Ні звичайно. Але ж рідновіри так не чинять.

– Помиляєшся. Вони чинять саме так. Правда, вони не завжди це усвідомлюють. Язичником можна стати лише тоді, коли зробиш повну, радикальну перебудову своєї свідомості. Коли навчишся мислити інакше. Коли твої цінності й ідеали настільки далекі від цінностей та ідеалів православного сусіда Колі, що останні здаються тобі дикими. Щиро здаються, зауваж, а не формально проголошуються. Ось з чого треба починати, а не історичними реконструкціями займатися. Реконструкції ці – сміття. Неважливо, що там було у древніх слов'ян. Ти-то сам хто? Саме ти? Що ти собою являєш? Чого прагнеш? Як поводишся в конкретній життєвій ситуації, якими цінностями і орієнтирами керуєшся? Ось про що треба думати.

– І що тоді? Тобто – якщо людина зробить таку зміну особистості?

– Тоді іудохристиянство зникне само собою і язичництво дійсно відродиться. Справжнє язичництво, а не іудохристиянська начинка в язичницькій слов'янській обгортці.

– З усього вищесказаного я роблю висновок, що ти не схвалюєш рідновірство? Ставишся до нього вороже?

– Ну, «вороже» це, мабуть, занадто сильно сказано. Розумієш, я, в цілому, поважаю людей, які роблять якусь потрібну справу. Не важливо яку, ну хоч би машини ремонтують в автосервісах. Однак для того, щоб робити справу добре, одного бажання замало. Потрібно ще й уміння, і хоч якесь усвідомлення. Працівник автосервісу взявся полагодити твою машину. Він робить це з найкращими намірами, він щиро бажає полагодити її, щоб ти, як клієнт, залишився задоволений і заплатив йому грошей. Прекрасно. У твоїй машині не працює мотор, людина обіцяє все полагодити. Але починає лагодження машини якось дивно: навіть не заглядаючи в мотор, він фарбує двері машини, змінює скло і колеса, ставить нові сидіння і так далі. Тобто займається тим, що не потрібно, ігноруючи те, що необхідно і демонструючи при цьому свою некомпетентність і свій непрофесіоналізм. Нові колеса і барви – це добре, але ж мотор так і не працює. Тобто у людини ніби як благі наміри, але справу свою вона робить погано. В силу цього така людина не заслуговує ворожого ставлення, адже вона щиро намагається зробити як краще. Але й поваги вона не заслуговує теж, оскільки некомпетентна.

Точно так само і з рідновірами. Я добре ставлюся до них з тієї причини, що вони декларують необхідність потрібної і благої справи – відродження язичництва. Але я не можу їх поважати за те, що вони займаються цією справою некомпетентно.

– А що робить людину компетентною в релігійних питаннях?

– Зв'язок з богами. Тільки і виключно зв'язок з богами. Ні наука, ні філософія, ні наявність величезних знань не можуть зробити людину компетентною у релігійних питаннях. Все це може бути інструментами, може допомагати, але сам стрижень повинен бути іншим. Всім цим ідеологам рідновірства, романтично налаштованим кухонним інтелігентам і тому подібним реставраторам слов'янського язичництва треба було не книжки читати, не історичні дослідження проводити і не вивчати журнал «Наука і релігія», а звернутися до богів. Ось так от просто взяти і звернутися до богів. І мовчати доти, доки не отримають від них відповідь. Але вони цього не зробили, звідси й результат.

– Результат? Тобто у рідновірів все ж є результати? Їх діяльність принесла плоди?

– А як же. Певний результат буде навіть в тому випадку, якщо ти станеш лежати на дивані і плювати в стелю. Ну, створили рідновіри кілька релігійних організацій. Статей і книг понаписували, породили кілька невиразних релігійних доктрин, понавідкривали інтернет-сайтів... А далі-то що? Це все добре, але це вторинне. Розумієш, вторинне. Справжній результат – це не створення нової рідновірської громади, куди входять люди, в голові у яких намішано казна що – від езотерики і фентезі до монструозної суміші православ'я зі старшою Еддою. Справжній результат – це створення людини з іншим світоглядом і мисленням, язичника. Ось що справді важливо.

– Рідновірам твої слова навряд чи сподобаються.

– А даремно. Розумна людина, коли чує критику на свою адресу, не починає істерично волати «Ви всі дурні, нічого не розумієте, не праві за замовчуванням, і взагалі вороги!», а намагається розібратися, чи обґрунтована критика? Чи справді це так? Може бути, я в чомусь не правий?

Те, що я говорю про рідновірів – це, по-перше, чиста правда. По-друге, це прекрасно розуміє й багато рідновірів. Але що найгірше – це розуміють і християни, які відкрито знущаються над помилками і невідповідностями рідновірства. Звичайно, іудохристиянська церква – це така організація, яка має вроджену схильність мазати брудом все, що їй так чи інакше протистоїть. Християни лютою ненавистю ненавидять всі нові релігійні рухи, незалежно від того, чому ці рухи вчать. Але, тим більше, не варто давати їм реального приводу для критики. Реального, я підкреслюю, тому що якщо критика брехлива і упереджена, люди це зрозуміють. Але якщо вона справедлива, люди зрозуміють це теж.

І що станеться тоді? Релігію не можна побудувати на брехні, на підробках і наукових спекуляціях. Рано чи пізно це випливе і тоді рідновірство стане не духовною альтернативою, а об'єктом жартів і презирства. Ось візьми хоч «лінгвістичні дослідження» рідновірів у стилі «Слово «радій» означає містичну єдність богів Ра і Дія». Та будь-який науковець–лігвіст не залишить від них каменя на камені за п'ять хвилин, тому що це маячня. Або візьми твердження типу «В Антарктиді існувала могутня праслов'янська цивілізація», ну що це? І головне, навіщо це? Кому це потрібно? Це таким чином рідновіри формують язичницьку свідомість, забиваючи голови людей всякою нісенітницею?

– Ну, будь релігійний рух породжує своїх шахраїв.

– Вірно, але це ще півбіди. Набагато гірше, якщо шарлатани породжують релігійні рухи.

– Добре, ти взагалі вважаєш рідновірів язичниками?

– Загалом усіх - ні. Деяких, окремо взятих рідновірів, які досягли певного рівня усвідомлення, безперечно вважаю. За великим же рахунком, рідновіри самі заплуталися і інших плутають. Ідея була хороша, відродити слов'янську релігію. А ось виконання виявилося неважним.

Як взагалі з'явилася релігія у давніх слов'ян? З самого початку? Що, зібралися волхви і сказали: «Так, зараз будемо релігію створювати. Почитаємо «язичництво стародавніх слов'ян» Рибакова, літописи, міфи, казки вивчимо і створимо». Так? Не так. Не було ще ні Рибакова, ні літописів, ні міфів. А було природне, повсякденне спілкування з божествами, в процесі якого творилася і міфологія, і літописи писалися, і релігійне вчення розвивалося. Не Рибакова древні слов'яни вивчали, а з богами спілкувалися. І виникла релігія.

Що ж рідновірам заважає чинити так само? Чи живе слово богів менш важливе, ніж думка того чи іншого історика? Релігію треба зачати, виносити і народити – як і людину. А рідновіри намагаються народити людину, длубаючись у могилах, витягуючи уламки кісток, пов'язуючи їх дротом і одягаючи в давно зотлілі одежі. Їх релігія – це мертвий голем, штучно створений інтелектуалами.

Релігія наших предків – це продукт живого одкровення, даного богами кожній людині. Повторюю, що заважає чути богів замість того, щоб нескінченно копатися в суперечливих історичних фактах? Тільки одне –  вони самі, як іудохристияни по духу і продукти сучасного гуманізму за способом мислення.

– Так що ж робити?

– Боги говорять з кожним. Просто деякі не вміють їх слухати. Ну, або не хочуть. Сам поміркуй, звідки в цих твоїх хвалених історичних джерелах міститься знання про богів? Не святі ж писали літописи, не святі складали міфи. Все це робили люди, які вже мали знання. І отримали вони його шляхом спілкування з богами, шляхом одкровення. Чи ти вважаєш, що стародавні були розумніші за нас, і могли те, на що не здатні ми?

– Стародавні були єдині з природою, могли відчувати і розуміти її. Тому вони були ближче до богів.

– Це ще одна кумедна рідновірська омана, породження квартирної філософії міських інтелектуалів. Приходить якийсь менеджер середньої ланки додому, вмикає телевізор, сідає в м'яке крісло і з жалем говорить собі: «Ах, як шкода, що ми втратили єдність з природою!» І у вільну неділю він бажає цю єдність відновити. Ну, він бере машину, горілочку і їде кілометрів за сорок від міста, на якусь гарну галявинку. Пташки, рибки, комашки – ай, добре! Відчули, так би мовити, єдність з природою. Отакої...

Можливо, ти й правий, що стародавні були в чомусь мудрішими... Мудрішими в тому, що не знали, що таке взагалі «єдність з природою». Ти ось сховав у кишеню мобільник, оселився в висотному будинку і думаєш, що одне це «роз'єднало тебе з природою». А у предків були мечі і селилися вони в дерев'яних хатах, і це з природою їх чомусь не роз'єднувало. Так що, дерев'яні стіни не відокремлюють нас від природи, а залізобетонні відокремлюють? І що таке взагалі ця сама «природа»? Та природа – це ми самі. Жодна жива істота не може «відокремитися від природи» саме тому, що природа – це вона сама. Невже, якщо жука в банку посадити, то він від цього перестане бути частиною біосфери? Не перестане. Тому вся ця одвічна туга міських інтелектуалів за єдністю з природою – фікція. Це не більше ніж епізодична туга за красивими галявинками, а боги тут взагалі ні при чому.

Джерело. Перекладено на українську з незначними скороченнями.