Сполучені Штати мають заважати зближенню Росії та Китаю, щоб стримати наростання агресивних амбіцій Пекіну

Провідний дослідник Гуверовського інституту Ніл Ферґюсон написав у «The Times», що під час холодних воєн час від часу утворюються «дивні союзи», взаємостосунки в яких важко передбачити.  Приклад з недавньої історії – союз Йосифа Сталіна і Мао Цзедуна. Сталін холодно підтримав китайського лідера, коли той відвідав Москву у 1949 р.

Однак,  візит Мао окупився, оскільки Китаю вдалось заручитись радянською підтримкою, яка на той момент була «відчайдушно потрібна», проте це не дісталось даром. Китайській Народній Республіці довелось воювати на радянському боці у Корейській війні.

Відносини різко погіршилися у 1960-ті роки, коли  Мао та новий радянський прем'єр-міністр Микита Хрущов відкрито почали критикувати один одного. Дружелюбність проіснувала недовго, і врешті-решт «дивна пара» розлучилась у 1969 р., коли сторони вели між собою прикордонну війну.

Як відмічає Ферґюсон, зараз жодні два світові лідери не зустрічаються так часто, як російський та китайський лідери. Якось Президент Сі навіть назвав Путіна своїм «кращим другом». Проте перевага тепер на боці самої густонаселеної країни світу. На відміну від 1950-х, саме Китай зараз диктує умови.

В той час, як Китай при Сі залишається дивно вірним вченню Маркса-Леніна, путінська Росія повернулась до царизму.

Америка та її союзники вважають цю нову «дивну пару» ще більш дивною, ніж дует Сталіна і Мао. У середині XX століття було неважко побачити загрозу, що виходила від радянської влади. Через що більшість західноєвропейських лідерів, зіткнувшись із вибором між США та СРСР, без зайвих  роздумів обирали американську сторону,

Сьогодні сила Китаю насамперед економічна, а не військова, і саме тому сьогодні набагато складніше чинити опір. «Друга холодна війна», як називає її Ферґюсон, має свої особливості, які в корені відрізняють її від «першої холодної війни».

Перш за все, не є таємницею, що Америка та Китай настільки глибоко переплетені, що примушує деяких досвідчених спостерігачів, таких як колишній міністр фінансів Генрі Полсон (Henry "Hank" Paulson) стверджувати, що «роз’єднання» є оманою.

Понад те, мова йде не лише про торгівлю та інвестиційне взаємопроникнення, а і про культурний аспект. Станом на 2020 рік в університетах США навчається біля 370 000 китайських студентів. Це разюче відрізняється від того, що за радянсько-американським культурним договором 1958 року протягом наступних 30 років до США приїхало лише 50 тисяч радянських громадян. (Договір Лейсі-Зарубина про взаємообмін між США та СРСР у культурній, технічній та освітній галузях, 27 січня 1958 р. – прим. перекладача)

Інша основна відмінність полягає в тому, що традиційні союзники США набагато менше прагнуть бути разом з Вашингтоном і проти Пекіну. Їх небажання протистояти Пекінові стала очевидною у недавньому «Huawei-фіаско».

Huawei – китайський телекомунікаційний гігант. Уряду США залишалось тільки мовчки гніватись, коли його союзники не прислуховувались до його попереджень і вимог бойкотувати Huawei. Лише кілька країн, таких, як Австралія, погодились на бойкот. Решта союзників, таких, як Британія та Німеччина, намагались вдало «з’їхати з теми», одночасно уникаючи будь-якого протистояння зі США. Це не дивно, зокрема тому, що жоден західний конкурент не може порівнятись з Huawei за ціною.

Марк Андреессен (Marc Andreessen), венчурний капіталіст із Кремнієвої долини, влучно зауважив, що «програмне забезпечення – це пожива світу». Але, якщо програмне забезпечення є поживою, то страву з неї готує апаратне забезпечення (hardware). Ось чому «Друга холодна війна» - це насамперед битва за апаратне забезпечення.

У своїй статті Ферґюсон стверджує, що мало що зміниться з підписанням «першої фази» торгівельної угоди між Америкою і Китаєм 15 січня цього року. Це все марево. Насправді поле бою Другої холодної війни пересунулось від торгівлі до технології.

Американський уряд звертається за допомогою не лише до інших урядів, але і до провідних світових виробників напівпровідників триматись осторонь від обладнання Huawei. Він закликав багатьох з них, таких як Taiwan Semiconductor Manufacturing Company, не продавати свої найбільш високотехнологічні чіпи китайським фірмам. Так само звертається до компаній, що продають обладнання для вироблення чіпів, як, наприклад, нідерландська ASML.

Крім того, потоки капіталів теж стають елементом полю бою. Уряд США має намір скоротити американські інвестиції у Китай. В той час, як китайський уряд наполегливо «залицяється»  до західних банків та розпорядників активів.

Далі відбувається жорстка грошова конкуренція. З одного боку, Америка сподівається зберегти міжнародну фінансову систему, згідно з якою долар США є домінуючим законним платіжним засобом для торгівлі та резервів. З іншого боку, китайські технічні гіганти Alibaba і Tencent запускають платформи електронних платежів, які перевершують все, що можуть запропонувати США, в той час, як Народний банк Китаю збирається запустити цифровий юань.

«Друга холодна війна» не збирається закінчуватись, і тут Росія може зіграти невелику, але критичну роль. Росія не є серйозним гравцем ані в апаратному, ані в програмному забезпеченні. Її фінансова роль також незначна - ніхто не хоче рублів, оскільки санкції США ефективно ізолювали російську економіку.

То що ж може запропонувати Путін? Масивний запас переважно застарілої ядерної зброї та традиційних військових сил, які показали себе «так собі»  в Україні та Сирії? Ні. Відповідь - неперевершений геній інформаційної війни.

Китай відмовляється визнати фактичну незалежність Тайваню і прагне підпорядкувати його Комуністичній партії. Тайваньці побудували динамічну ринкову економіку та міцну ліберальну демократію. Однак оскільки цей приклад постійно загрожує Пекіну, то він за допомогою Москви розпочав масштабну кампанію дезінформації в тайванських соціальних медіа.

Ніл Ферґюсон стверджує, що у «другій холодній війні» буде не одна, а кілька «дивних пар». Якщо Америка бажає досягти успіху у протистоянні з Китаєм, то Дональду Трампу та його наступникам доведеться знову вчити уроки дипломатії другої половини XX століття. Хоча союзники мають значення, проте закляті вороги теж не так уж погані.

Якщо Америка бажає стримати підйом Китаю, то її стратегія у 2020-х має прагнути повторити маневр 1971 року. Це повинне роз’єднати Путіна і Сі та відтягнути Росію у західному напрямку. Тільки це може врятувати Росію від занепаду і поглинання зростаючим Китаєм.

Джерело: «US Must Alienate China From Russia To Contain Ferocious Beijing» - January 28, 2020, «EurAsian Times»
Переклав Володимир Щербина

Коментар «Народного Оглядача»

Ми дали тут переклад статті з міжнародного порталу EurAsian Times з центром в Індії, щоб показати, що в різних частинах світу – а насамперед в Азії - уважно стежать за ключовим протистоянням сучасного світу: США проти Китаю. Стаття передає основні тезиси погляду провідного співробітники Гуверовського Інституту Ніла Ферґюсона на характер протистояння і дипломатичну тактику США.

Цією публікацією ми хочемо донести до української аудиторії наступні тези:

1) Сама Росія не є для США головним і дійсно загрозливим суперником. На неї звертають увагу тільки в контексті можливого посилення Китаю.

2) Активна співпраця Росії та Китаю, коли китайська економічна та технологічна міць посилюються російським досвідом підривної діяльності та масової дезінформації – це дійсно стає загрозою сучасному світу і потребує активної протидії.

3) США цілком можуть вдатись до дипломатичного маневру «задобрювання» Росії для відриву її від співпраці з Китаєм.

4) Українська дипломатія має дуже активно працювати над тим, щоб таке можливе «задобрювання» Росії не відбулось за рахунок України.

5) Україні слід максимально далі триматись від Китаю, натомість більш тісно на всіх рівнях співпрацювати з США та їх союзниками.

Ніл Ферґюсон (Niall Ferguson) – провідний дослідник Гуверовського Інституту, провідний дослідник Гарвардського Центру Європейських Досліджень. Автор 15 книжок, найбільш відома «The Square and the Tower» (Площа та вежа), присвячена питанням ієрархічних та мережевих структур. Він також створює відеофільми, серія його документальних відеофільмів «The Ascent of Money» (Еволюція грошей) завоювала міжнародну нагороду Emmy.