Сучасна технологія і геополітика

Більшість геополітичних теорій були розроблені на основі вивчення історії аграрних або ранніх індустріальних держав. Проте в останні роки з’явилися твердження про те, що сучасні технології повністю змінили принципи ведення військових дій і тим самим геополітичні стосунки між державами. Двигун внутрішнього згорання, літак, ракета – все це значно розширило радіус дії військової техніки і збільшило швидкість пересувань і нападу; завдяки електронним засобам глобальні комунікації стали практично миттєвими. Чи означає це, що ми живемо в епоху з абсолютно новими геополітичними правилами, в якій колишні принципи геополітики виявляються застарілими?

На цьому сильно наполягають представники одного з напрямів сучасної думки. Андрескі підкреслює, що революція в транспорті і в засобах зв’язку вже прирекла національні держави на загибель, зробила їх анахронізмом [Andreski, 1968]. Геополітика багатьох держав, що характеризувала світ дотепер, вже не адекватна сучасній ситуації. Тепер найбільш могутні держави можуть завдавати бойових ударів за мінімальний час по будь-якій точці земної кулі. У цих обставинах світова імперія не просто можлива, але і неминуча (якщо не станеться тотального руйнування). Річ не лише в тому, що сучасна технологія приводить до реальної можливості створення такої імперії шляхом завоювання, але і в тому, що швидкості сучасних засобів транспорту і зв’язку дають можливість керувати імперією подібного масштабу. Инші аналітики зазначають також, що об’єднана світова імперія не лише можлива, але і цілком вірогідна в майбутньому; Валлерстайну і його колегам це видавалося кульмінацією довготривалих тенденцій (трендів) розвитку капіталістичної світової економіки [Research Working Group, 1979].

Йдеться про те, що геополітичні принципи, які раніше застосовувалися до окремих геополітичних «сцен», тепер повинні бути заміненими. Їхнє місце посідає динаміка економіки, що охоплює всю світову систему, або, як альтернатива – різні стратегії ядерної війни. У другому варіанті передбачаються можливості, дуже відмінні від застарілого розширення за рахунок переможної війни з використанням звичайного озброєння. У будь-якому випадку ми опиняємося в абсолютно новій геополітичній епосі.

З иншого боку, можна стверджувати про відсутність настільки істотних змін, які змусили б переглянути дієвість геополітичних принципів для сучасного періоду. Таку позицію я відстоюватиму в даній роботі. Принципи класичної геополітики були отримані на основі узагальнення даних історії аграрних і ранніх індустріальних держав, починаючи від імперій Давнього Китаю, Середнього Сходу і Середземномор’я і закінчуючи XIX ст. Зведення таких теоретичних положень і їх розширення приведені в ранній публікації [Collins, 1978]. Хоча в цьому матеріалі не враховуються технологічні можливості військових дій XX ст., я стверджуватиму, що уважніший погляд на сучасну війну вказує на можливість застосування до сучасної епохи тих принципів, які були застосовані до минулих періодів. Деякі з цих головних принципів такі:

1. Перевага територіального ресурсу.

При инших рівних чинниках багаті і більш населені держави перемагають бідні і менші за розміром держави. Таким чином, упродовж тривалих періодів часу перші мають тенденцію до розширення, а останні – до скорочення займаної території.

2. Перевага окраїнности і короларії.

Географічне місце розташування держав, незалежно від їхнього багатства і кількості населення, також впливає на їхні шанси виграти у війні і, отже, на можливості довготривалого розширення або скорочення території. (А) Держави, що розташовані на периферії («околичні» – «marchland» – держави за термінологією Макніла [McNeill, 1963]), мають переваги перед тими, у яких потенційні противники є більш, ніж з одного кордону. Принцип окраїнности особливо важливий для подальшого ряду процесів. Сюди входить (В) схильність «внутрішніх» (серединних, центральних) держав, що опинилися між декількома околичними, до дроблення (фрагментації) упродовж тривалого періоду часу і (С) періодичне спрощення геополітичної конфігурації, що відбувається в ті моменти, коли околичним державам вдається захопити всі внутрішні території ойкумени. Остання ситуація, як я передбачив, приводить до (D) критичної поворотної крапки, для якої характерні «вирішальні» («showdown») війни з максимальною військовою жорстокістю, внаслідок чого з’являються локальні імперії або відбувається нове дроблення.

3. Надмірне (понад) розширення і дезінтеграція.

Пов’язані з вищезгаданими обставинами географічні чинники приводять держави до можливості швидкої втрати території і розпаду. Режими переживають такого роду кризи через військові поразки і/або економічні негаразди, що виникають внаслідок спроб панування на територіях, дуже віддалених від початкової ресурсної основи (home base). Як я запропонував вважати, суть такого геополітичного надмірного розширення держави полягає у складності військового утримання територій, віддалених більш, ніж на один етногеографічний шар від політичного центру держави. Даний принцип може мати істотне значення для соціології революції, оскільки військова дезінтеграція є вирішальною умовою для революції [Collins, 1975, р. 391; Skocpol, 1979]. Якщо це вірно, то геополітичне надмірне розширення є ключовою умовою, що передує революції.

Усі ці принципи, як виявляється, ставляться під сумнів технологіями XX ст. Перевага територіального ресурсу (1) втратила б значення у випадку встановлення єдиної світової імперії. Принцип окраїнности і короларії з нього (2), а також принцип військового надмірного розширення (3), мабуть, мають бути поставлені під питання через нові технології ще до встановлення світової імперії. Річ у тому, що сучасні морські і повітряні сили поставили всі країни в ситуацію прямого контакту. Вже епоха вітрильників зробила, наприклад, Англію у військовому сенсі суміжною з Південною Африкою та Індією, дозволила Еспанії поширити свою імперію від Аргентини до Філіппін. Поява сучасних військово-повітряних сил створює враження, що навіть внутрішні континентальні держави стають доступними у військовому розумінні для будь-якого зовнішнього противника, що збирається напасти на них. Міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) можуть бути запущені практично з будь-якого місця і націлені на яку завгодно точку планети. Будь-яка країна, у якої є аеродром, може бути завойована з повітря, прикладами цьому можуть служити висадки совєтських військ в Афганістані і Ефіопії або кубинських військ в Анголі. Здається, що можливості сучасних морських і повітряних сил усунули всі позиційні переваги на сучасній світовій шахівниці. Вже ніяка країна не може радіти перевазі відсутности в своєму тилу потенційних противників. Кожна країна, незалежно від відстані, є потенційним противником будь-якої иншої країни. Більше немає ніяких околичних держав. Тепер уже не можна стверджувати, що околичні держави розширюватимуться. За відміною даного геополітичного принципу іде те, що инші принципи, які з нього витікають, такі як тенденція серединних держав до дроблення, наявність поворотних точок у військовій історії, вже не зможуть вважатися вірними. Таким чином, тепер уже не можна буде характеризувати будь-яке військове просування як надмірне розширення, незалежно від його протяжності; звідси, військові напруги, що ведуть до розпаду держав, ніби то також не діють.

У подальшому викладі я спробую показати, що дана критика безпідставна. Передусім я покажу, що території держав у розвинену індустріальну епоху не зростають, що наслідки впливу сучасних військових технологій зовсім не примушують нас чекати встановлення імперій більших за ті, що вже існували. Поява об’єднаної світової імперії вкрай малоймовірна навіть в найвіддаленішій перспективі, і є всі підстави передбачати, що в безконечному майбутньому збережеться множинність держав, що змагаються між собою. Свідоцтва, підтверджуючі цю тезу, наведені у частині I.

Далі я розгляну дві форми військової сили, які, як здається, є найбільш серйозним викликом геополітичним принципам, заснованим на географічному розташуванні. Це військово-морські і військово-повітряні сили, які ми розглянемо в частинах II і III. Мій висновок полягатиме в наступному: замість того, щоб служити спростуванням класичних геополітичних правил, заснованих на аналізі місця розташування країн, характеристики даних двох типів військових сил і військових дій ще більшою мірою залежать від тих принципів, які обумовлюють хід звичайних сухопутних військових дій.

I. Розмір сучасних і традиційних держав

Упродовж останніх 150 років швидкість транспортування надзвичайно зросла. У середні віки армії були обмежені швидкістю піших переходів (в середньому 10 миль (1) в день і до 40 миль в день у випадках особливої терміновости або небезпеки), швидкістю кавалерії та суден. Тепер поїзди і вантажівки можуть долати щоденно по 1000 миль і навіть більше. Сучасні кораблі здатні пропливати 500 миль у день, а реактивна авіація – долати 12 000 миль. Якби існування держави було обумовлене можливістю переміщати війська для придушення внутрішніх повстань або для віддзеркалення зовнішніх вторгнень, то, без сумніву, сучасна держава могла б мати величезну територію з набагато більшою легкістю, ніж держава до індустріалізації.

Коли у 1500-і рр. Оттоманська імперія вела свої щорічні кампанії на Балканах, радіус ефективних дій складав приблизно 900 миль – ту відстань, яку могла минути маршем армія від своєї початкової бази за три місяці з тим, щоб встигнути повернутися додому для зимівлі [МсNeill, 1964]. Такою і була відстань від Константинополя до Відня – крайньої точки поширення оттоманської загрози. Сучасна механізована армія могла б подолати цю відстань, мабуть, за день або два. Якби справа полягала лише в транспортуванні, то не було б ніяких перешкод для появи імперії, що тягнулася б по всьому евразійському континенті від Владивостока до Гібралтару. Легко можна було б собі уявити і імперію в масштабі всієї земної кулі, в якій кожна точка була б доступна з будь-якої иншої точки за 24 години повітрям і за декілька тижнів морем.

Проте, цього до тепер не сталося, і не схоже, що таке трапиться в майбутньому. Річ у тому, що розмір держав є питанням не лише внутрішньої комунікації, але також зовнішнього протистояння і відносних витрат. Найшвидші і найбільші віддалені пересування сучасних військових сильно відрізняються за швидкістю від пересування за допомогою того або иншого моторизованого транспорту. На початку 1940-х рр. німецька армія фон Манштейна просувалася по Росії із швидкістю 40 миль за день упродовж 5 днів поспіль; це було дуже швидким просуванням, яке привело до того, що армія набагато обігнала служби забезпечення і була вимушена зупинитися і чекати, поки вони її не наздоженуть. У 1944 р. армія під керівництвом американського генерала Патона минула 200 миль за 12 днів, в середньому по 17 миль за день, що стало одним з найзначніших просувань у військовій історії [Van Creveld, 1977, р. 159, 217]. Був зроблений висновок, що, не дивлячись на моторизацію, «швидкість стратегічних маршів істотно не виросла» в сучасній війні в порівнянні з війнами епохи до моторизації [Ibid., р. 279].

Крім того, упродовж Нового часу і сучасності технологія постійно дорожчала. Навіть у класичні часи далека кампанія за участю піхоти була дорожча, ніж ближня, оскільки щодень маршу означав збільшення добової вартости продовольства, яке повинне було перевозитися разом з армією, а також продовольства для самих людей і тварин, що його доставляли. Скрізь, де було можливо, традиційні армії намагалися понизити гостроту даної проблеми шляхом добування продовольства і фуражу у місцевого населення [Ibid., р. 5-108]. Це означало, що армія виснажувала місцеві джерела забезпечення і повинна була продовжувати рух для свого забезпечення. Коли армія проходила через спустошену територію або була зв’язана тривалою облогою, такий метод забезпечення уже був неможливим, що жорстко обмежувало військову експансію.

Сьогодні проблема логістики (матеріально-технічного постачання, доставки вантажів) стала набагато гостріша. Традиційні армії зазвичай були малі, близько 5-25 тис. ос. у 1400-х рр. н.е. або 60-100 тис. ос. у 1600-і і 1700-і рр. [Keegan, 1976, р. 88; Van Creveld, 1977, р. 34, 38]. У XX ст. армії стали набагато більшими. Армії, що воювали у Першій світовій війні, складали приблизно від 500 тис. до 1 млн. ос.; німецьке вторгнення в Росію у Другій світовій війні розпочала армія чисельністю 3 500 000 солдатів [Keegan, 1976, р. 271; Van Creveld, 1977, р. 149]. Це вже робило неможливим добування продовольства на місці, тому сучасні армії стали абсолютно залежними від ліній забезпечення, що пов’язують їх з первинними ресурсними базами.

Істотними є і наслідки цієї логістичної проблеми. Вантажівки, танки і підтримка дорожньої системи «з’їдають» свої денні порції «живлення» у вигляді пального і запасних частин. Найсучасніші важкі танки спалюють 2 галони (2) пального за милю. Найбільша частина в сучасній логістиці припадає на забезпечення військового спорядження (амуніції). Ще у Франко-Пруській війні 1870 р. амуніція складала менше 1% спільного забезпечення, при тому що велика частка решти обозу складалася з продовольства. У Другій світовій війні ця пропорція стала зворотною, так що частина спільного забезпечення дорівнювала 8-12%, а решта – військове спорядження [Van Creveld, 1977, р. 233]. У 1600-х рр. для кожної гармати потрібно було 100 ядер на всю кампанію; навіть через два століття піхотинець міг зробити не більше, ніж сім пострілів за всю війну [Ibid., 1977, р. 35, 81]. Для порівняння: за одну тільки битву в період Першої світової війни було зроблено три мільйони артилерійських пострілів. Така тенденція зростання масових витрат на військове спорядження продовжувалася і далі; сучасні піхотинці озброєні майже виключно автоматичною зброєю, що стріляє з швидкістю до 800 пострілів в хвилину [Keegan, 1976, р. 213, 307]. Сучасна армія може витратити за декілька тижнів такий же об’єм боєприпасів, який вистачив би арміям минулого на роки бойових дій. Таким чином, хоча швидкість руху обозу сучасної армії набагато вища, ніж, наприклад, ймовірна швидкість обозу римських легіонів, цей ефект повністю нівелюється тим, що об’єми перевезень зросли до величезних розмірів. Тоді як давнє військо майже повністю складалося із солдат, у сучасній армії 90% особового складу не є власне бійцями. За фронтом рухається величезна допоміжна частина армії, що включає сукупність штабів, польових складів, медичних служб, авторезерву, станцій постачання, центрів зв’язку і ремонтних служб [Keegan, 1977, р. 293-294]. Рухомий фронт нагадує величезну дорожню пробку. Далекі військові пересування стали дорожчими, ніж коли-небудь. Наприклад, витрати на утримання півмільйонного з’єднання американських військ у В’єтнамі складали 40 млн. доларів в рік [Collins and Cordesman, 1978, р. 14] – економічні витрати, які вказують на важкість захисту навіть квазіімперії при таких відстанях.

При вказаних труднощах, пов’язаних з далекими військовими операціями, вже не слід дивуватися, що за останніх 2 000 років максимальний розмір держав не змінився. Вже за часів Римської імперії і китайської династії Хань найбільші держави контролювали по декілька мільйонів квадратних миль [Taagapera, 1979; Lenski, 1966]. Сьогодні масштаб залишається приблизно таким же. Найбільші держави сучасного світу – Канада, Китай, Сполучені Штати, Бразилія і Австралія – займають приблизно 3-4 млн. квадратних миль кожна (7-11 млн. км2), тоді як решта країн істотно менші за розміром території. Є одне виключення – сьогоднішній СССР (1971 р. – прим. ред.), що займає 8,6 млн. квадратних миль (22,4 млн. км2). Близько 2/3 вказаної території – це майже порожні землі Сибіру. Крім того, дані території були приєднані до Російської імперії (3) у 1500-х і 1600-х рр., задовго до появи залізниць та инших переваг індустріальної епохи [McEvedy, 1971, р. 16, 48, 61]. Росія могла приєднати Сибір просто тому, що це дозволяла тодішня геополітична ситуація: більше жодна держава не була ні зацікавленою, ні здатною розширитися за рахунок Сибіру. Схожим чином Канада є величезною державою, оскільки значна частина її території є порожніми приполярними районами за відсутності військових претендентів на них.

Найбільші держави епохи до індустріалізації – царська Росія, Монгольська імперія, Китай при основних китайських династіях, Еспанська імперія – майже такі самі великі за розмірами, як і найбільші держави наших днів. Ці держави до індустріалізації були набагато більшими, ніж сучасні держави середнього розміру. Франція, кордони якої дуже мало змінилися за останніх 400 років [McEvedy, 1971, р. 26, 80], при площі в 210 тис. кв. миль (551 тис. км2) є сьогодні найбільшою державою в Европі. Маленька Швейцарія (16 тис. кв. миль – 41,3 тис. км2) зберігала свою незалежність майже безперервно з періоду Середньовіччя [Ibid., р. 26, 30] і за всіма ознаками не втратить її і в ближньому майбутньому.

Коротше кажучи, в період Нового часу і сучасности відсутня історична тенденція до територіального зростання держав. Немає жодних підстав чекати, що коли-небудь з’явиться імперія, яка підпорядкує собі всю земну кулю. З тих таки причин в подальших століттях будуть існувати досить багато середніх і малих держав, а також декілька великих. Сама технологія сучасних військових дій і транспортування, яка, на перший погляд, робить можливою появу світової імперії, в реальності несе з собою такий вантаж логістики, який обмежує сферу операцій за допомогою цієї технології. Дана ситуація аналогічна існуванню меж ефективної діяльности великої бізнес-організації в умовах технічної складности і географічної розосереджености. Такі організації повинні були повертатися до структури, що складається з самостійних підрозділів, відходячи від централізованої структури [Chandler, 1962]. Військово-політичний аналог подібної децентралізації – це множинність держав. В умовах такої множинности повинні продовжувати діяти традиційні геополітичні стосунки.

II. Уразливість військово-морських сил

Звернемося тепер до наступного питання: чи дійсно зберігаються геополітичні принципи, засновані на аналізі розташування країн, при використанні їх щодо инших форм далекого транспортування. Передбачається, що всі держави, розділені водними просторами, є суміжними у військовому сенсі і, таким чином, будь-яка перевага або патерн взаємодії, пов’язані з відносним географічним місцем розташування, можуть бути подолані. Військово-повітряні сили – приклад а fortiory (тим більше сильний) такої взаємної військової доступности. Військово-морські сили є особливо цікавим випадком для перевірки, оскільки вони існують вже декілька тисячоліть і для аналізу відповідних патернів є достатня кількість історичних свідчень.

В усій світовій історії існувало відносно небагато морських імперій порівняно з кількістю держав, що виникли в результаті сухопутних завоювань. Особливо це властиво Сходу. Жодної значної морської імперії не знайдемо в історії Індії, Китаю, Кореї або Південно-Східної Азії. Японія завоювала Корею і Маньчжурію після 1885 р., а також упродовж короткого часу (1930-40-і рр.) утримувала велику частину Китаю, Південно-Східної Азії та Океанії. Багато старогрецьких і фінікійських міст-держав засновували колонії в Середземноморському і Чорноморському басейнах, але були не здатні контролювати їх як свої заморські володіння. Єдиною великою морською імперією античности була Атенська, яка в середині 400-х рр. до н.е. контролювала збір данини в Егейському морі. Рим використовував середземноморські шляхи сполучення як засоби забезпечення, але римські завоювання були здійснені, в основному, сухопутними силами. У 800-1000-х рр. н.е. скандинавські морські воїни завоювали Англію, Нормандію і Сицилію, але за винятком короткого періоду датського морського панування, такі завоювання були швидше переселенням на нові території, ніж утворенням імперій, що володіли багатьма землями.

Англія утримувала значну частину Франції в 1135-1200-х рр. і знову в 1350-1400-х рр., а також зробила третю, але невдалу спробу завоювання в 1415-1440-х рр. З 1200-х по 1700-і рр. Венеція володіла Критом і контролювала різні укріплені пости в Егейському басейні. У 1400-1700-х рр. Еспанії належала Сицилія, в 1500-1700-х – Південна і Північна Італія, в 1550-1820-х – значна частина Північної і Південної Америки, в 1565-1900-і рр. – Філіппіни. Португалія з 1500-х рр. по 1820 р. утримувала Бразилію і в 1500-4600-х рр. – безліч торгівельних міст уздовж побережжя Африки, Південної і Східної Азії. На початку 1600-х рр. Нідерланди захопили деякі з цих прибережних опорних пунктів, а з кінця 1800-х і до 1940 р. розширили свої володіння на всю Індонезію. Франція в 1600-1760-х рр. володіла Канадою, з 1870-х приблизно по 1960 р. – деякими частинами Африки, а з 1880-х по 1940 р. – Індокитаєм. Англія в 1620-1780-х рр. утримувала північноамериканські колонії, в 1760- 1930-х рр. – Канаду, з 1800-1850-х рр. по 1945 р. – велику частину Індії, з 1800-1840-х рр. по 1945 р. – Австралію і Нову Зеландію, а також приблизно з 1880 р. по 1960 р. – обширні території Африки. Сполучені Штати в 1900-1940-х рр. володіли Філіппінами, а з 1900 р. по теперішній час – Пуерто-Рико і Гавайськими островами. Жодне з держав Латинської Америки, Африки або Середнього Сходу не мало значних заморських територій.

Можна зробити деякі узагальнення.

(А)

Заснувати морські імперії відносно важко, про що свідчать нечисленні морські завоювання у Всесвітній історії в порівнянні з кількістю сухопутних. Більш того, на відміну від останніх, успішні морські завоювання найчастіше здійснювалися в ситуації військового вакууму. Завоюванню Британії Римом протистояли лише малі і неорганізовані племена. Европейські імперії в обох Америках, Африці, Іст-Індії (тобто Південній і Південно-Східній Азії) і Океанії стикалися тільки з протистоянням племен або, у кращому разі, з розвиненими городницькими державами тодішньої Мексики і Анд. До часів завоювання Англією Індія перебувала на більш високому рівні цивілізації, ніж держава ацтеків, але у військовому сенсі вона була розділена на безліч держав, що воювали між собою. Завоювання Індії стало можливим завдяки, перш за все, готовності індійських правителів торгуватися за союз з европейцями, а також перевазі військової дисципліни останніх [Mason, 1976, р. 39-60].

Майже в кожному випадку морська держава виявлялася здатною заволодіти територією тільки при мінімальній протидії. Фактично жодна держава, що виникла в результаті використання військово-морських сил, ніколи не завойовувала цивілізованої території, що була на тому ж рівні економічної і військової організації, тоді як сухопутні завоювання такого роду вельми чисельні у Всесвітній історії. У тих небагатьох випадках, коли морські вторгнення успішно долали спротив сторін зі схожим економічним рівнем, завжди мав місце тиск звичайних противників на суші на сторону, що програє. Норманські завойовники Сицилії скористалися ситуацією феодальної роздроблености, а висадка нормандців в Англії в 1066 р. сталася в той самий час, коли англійські війська билися (причому успішно) на півночі проти норвезьких загарбників, що підтримували одну із сторін у феодальному розбраті. Японські завоювання велися в той час, коли Китай був роздроблений в результаті громадянських воєн. Військово-морські сили досягають успіху тільки при дії тих же геополітичних правил, яким підкоряються і звичайні військові операції на суші: морська держава може розширитися, якщо діє як одна з декількох околичних сил, що сходяться на території деякої держави. Завойовані держави (Англія, Індія, Китай) були захоплені в найнесприятливіший момент, коли були поміж сил, що їм протистояли, причому принаймні одним з цієї безлічі противників завжди була якась сухопутна держава.

(В)

Морські імперії особливо уразливі до руйнування і розпаду. Більшість морських імперій утримували иноземні території упродовж відносно коротших періодів часу, ніж імперії, що виникли в результаті сухопутних завоювань. Венеція найдовше (500 років) володіла своїми заморськими землями, але вони були досить невеликими. Що стосується великих територій, то Португалія утримувала Бразилію 300 років, Еспанія – Філіппіни 335 років, Сицилію 300 років. Латинську Америку 270 років і Італію 200 років. Англія володіла Канадою 170 років, атлантичними колоніями -150 років, а великими частинами Індії – 100-150 років. Нідерланди володіли Індонезією близько 100 років. Европейські володіння в Африці зберігалися приблизно упродовж 50-80 років. Японія утримувала Корею і Маньчжурію 50 років, контролювала Китай, Південно-Східну Азію і Океанію близько 10 років. Древня атенська морська імперія існувала 60 років. Середньовічна Данська імперія володіла заморськими землями тільки 20 років. Таким чином, навіть найбільш тривалі зі всіх морських імперій не можуть змагатися по тривалості з великими сухопутними імперіями Всесвітньої історії, багато з яких існує 400-800 років [Collins, 1978].

Найбільш довготривалі імперії правили територіями з низьким рівнем місцевої соціальної організації, причому в умовах ізоляції від значних військових суперників. Морські держави-завойовники, близькі до місця дії великих сухопутних держав, виявлялися особливо вразливими. Афінська морська держава була зруйнована у війні з сусідніми сухопутними державами – Спартою і Македонією. Практично в кожному випадку розпад европейських морських держав Нового часу відбувався внаслідок воєн між самими европейськими метрополіями. Франція втратила більшість своїх заморських володінь, поступившись ними Англії, коли воювала з Пруссією у Семирічній війні (1756-1763 рр.), а також під час революційних і Наполеонівських воєн (1789-1815 рр.). У період наполеонівського завоювання Еспанії жителі еспанських колоній в Латинській Америці відмовлялися визнавати французьку владу. Після 1815 р. европейські держави намагалися відновити Еспанську імперію, але революційні армії були дуже сильні і до 1823 р. вся еспанська Америка стала незалежною. Португалія також втратила Бразилію в результаті політичних потрясінь, викликаних французькими і британськими військовими діями на території самої Португалії.

Сполучені Штати зобов’язані власною незалежністю вразливості морських імперій щодо воєн поблизу своїх метрополій. Коли у 1776 р. колонії відокремилися, вони не мали великих шансів на військовий успіх, оскільки перевага в ресурсах (принцип 1) була очевидним чином на боці Британії, при співвідношенні населення Британії і північноамериканських колоній як 12 до 3 млн. ос. Британські війська успішно захопили всі великі колоніальні міста, а американці упродовж перших років війни програли практично всі битви. Проте, нова европейська війна позбавила британців здатности захищати «пуповину» – постійну морську лінію забезпечення своїх військ в Америці. В результаті короткочасного успіху французького військового флоту британські війська в Америці опинилися відрізаними від забезпечення і підкріплення, що в 1781 р. змусило їх здатися і утвердило американську незалежність. Для звільнення колоній навіть не вимагалося особливо сильного поштовху. Після того, як британці вивели свої війська з Америки, вони були могли завдавати вельми серйозних поразок Франції на морі. Це і є демонстрацією обставини, фатальної для морських імперій: потрібно лише на короткий час зруйнувати морські лінії зв’язку і результати завоювання зникають.

Той самий патерн проявляється у хвилі деколонізації після Другої світової війни. Японці вигнали французів, британців і голландців з Південно-Східної Азії, а коли декількома роками пізніше японці самі потерпіли поразку, колишні господарі цих територій вже не змогли повернутися. Европейські держави, сили яких були зв’язані спочатку Німеччиною, а потім СССР, вже не мали иншого вибору, окрім як надати своїм колишнім колоніям незалежність. В основному така ж динаміка переважала в Індії і Африці. Колоніальною державою зуміла залишитися тільки Португалія, яка використовувала перевагу статусу нейтральної держави в Другій світовій війні і зуміла зосередити сили для утримання Анголи. Таким чином, деколонізація не може бути приписана просто підйому націоналізму. Немає свідчень того, що самі по собі ідеологічні відчуття приводять до передачі влади незалежно від таких чинників, як військові ресурси і уразливість [Skocpol, 1979]. Поліетнічні держави-завойовники, подібні до Росії, що були розширені виключно за рахунок переміщення сухопутних кордонів, не були деколонізовані. Саме особлива уразливість імперій із заморськими володіннями надихає національні рухи і XX ст., і на рубежі XIX ст. в обох Америках.

Легко зрозуміти, чому морські держави настільки уразливі і схильні до розпаду. Щоб вести наступ, військово-морська держава має бути здатна переправляти свої сухопутні сили для окупації території. Проте висаджені з моря війська ніколи не проявляли високої ефективности при зіткненні з серйозним опором. Розгром американських військ, що висадилися у бухті Кочинос (або Затоці Свиней, Куба, 1961 р.) – це лише один з безлічі прикладів. Фактично єдиним випадком успіху висадки військ при зіткненні з великими державами були дії американських і союзницьких сил наприкінці Другої світової війни. Проте острови Тихого океану, захоплені японцями, виявилися вразливими для американських військ саме тому, що ці острови складали частину японської морської імперії; вони були втрачені, оскільки забезпечення їхньої оборони повинне було вестися через море. Висадка ж союзників до Північної Африки, Італії і Франції стала можливою тільки тому, що Німеччина була надмірно розширена і тепер переживала розпад внаслідок сухопутного наступу на своєму східному фронті.

(С)

Морська держава найбільш ефективна в обороні. Військово-морські сили дещо підсилюють спільну військову потужність, як це відбувалося під час Громадянської війни в Америці або в Другій світовій війні, тільки у поєднанні з досить сильними сухопутними військами. Проте по-справжньому військово-морські сили значущі в обороні. Найгрізнішою зброєю є саме море. Набагато легше розбити флот і знищити армію, що перевозиться флотом, ніж перемагати війська на землі. Саме тому морські битви завжди набагато швидше завершувалися і мали більш вирішальний характер, ніж бої на суші. Греки упродовж одного дня розбили флот персів-завойовників при Саламіне, так само як в Першу світову війну упродовж одного дня 1916 р. поблизу Ютландії британці зірвали всю німецьку військово-морську наступальну кампанію, а 4 червня 1942 р. в Мідуейській битві американські військово-морські сили розбили японський флот. Вирішальні морські битви мали оборонний характер: так, греки тримали оборону при Саламіне, у 1588 р. британці розбили Велику Армаду і тим самим відбили спробу еспанського вторгнення, у 1805 р. англійський флот під керівництвом лорда Нельсона розбив наполеонівський флот, що прямував для завоювання і намагався вийти з Середземного моря.

Саме внаслідок особливої складності здійснення заморського завоювання найбільш неприступними державами були острівні. Наприклад, Японія упродовж всієї своєї історії жодного разу не була успішно завойована. Монголи вже після завоювання більшої частини світу двічі здійснювали таку спробу, але щоразу несли величезні втрати. США домоглися капітуляції Японії, коли скинули на неї атомні бомби, але довго коливалися з висадкою, оскільки боялися величезних жертв серед своїх військ. На иншому кінці світу Англія залишалася в безпеці майже упродовж тисячі років, з тих пір, як вікінги напали на слабке і розділене королівство. Упродовж 100 років Візантійська імперія була здатна вистояти і зберігати Константинополь перед лицем потужних оттоманських сухопутних сил, оскільки могла підтримувати своє забезпечення завдяки контролю над морем. Також і Голландія в 1570-х рр. вистояла проти сухопутного вторгнення еспанських сил, відступаючи на короткі періоди часу на свої кораблі. Тут військово-морська потужність діяла швидше для захисту держави, ніж для її розширення.

Я б підсумував, що характеристики військово-морської сили не підривають геополітичного принципу окраїнности (принцип 2), що вони, радше, ще раз демонструють, ніж витісняють решту принципів. Гіпотетично, усі країни з океанським побережжям суміжні навзаєм і, отже, ні про яку з них не можна сказати як про ту, що має справжню околичну перевагу. Проте державам украй важко завойовувати инші водним шляхом; навпаки, з моря відносно легко захищатися від нападу. Держава, що має морських противників, зазвичай відчуває реальну загрозу тільки тоді, коли починає особливо сильно поступатися їм в чисельності населення і економічних ресурсах (принцип 1) або при одночасній загрозі з боку противників на суші на инших фронтах (принцип 2). Більш того, було б неправильно вважати, що водні шляхи роблять усі прибережні держави однаковою мірою вразливими щодо взаємних морських погроз. Набагато ймовірніше, що військово-морські сили поблизу своїх баз діятимуть успішніше, ніж такі ж сили, віддалені від баз. Так, Англія служила зручним трампліном для висадки 1944 р. в Нормандії, а Франція могла довше утримувати прибережний Алжир (1830 – 1960 рр.), ніж більш віддалені частини своїх імперських володінь в Африці. Це означає, що можна модифікувати розрахунок, що ведеться за принципом окраїнности, і враховувати відстані не лише по суші, але і по воді. Аналогічно, чим більші відстані охоплює військово-морська держава, тим більше вона вразлива для руйнування. Держави можуть піддатися ризику розпаду в своєму хартленді через надмірне розширення як на морі, так і на суші; і знову геополітичний принцип 3, отриманий для суші, але очевидно, залишається вірним і для моря.

Виходить, що доктрина Мехена [Mahan, 1918] великою мірою помилкова. Доля самих морських імперій багато в чому визначається рівновагою сухопутних сил, важливих для хартлендів цих імперій. Військово-морські сили відіграють підлеглу і допоміжну роль по відношенню до геополітичної потужності сухопутних сил (4).

III. Військово-повітряні сили і їх геополітичний ефект

Військово-повітряні сили стали головною відмінною рисою воєн XX ст. Оскільки кожна держава вразлива до повітряної атаки з боку всіх инших держав, результатом появи військово-повітряних сил імовірно повинен стати перегляд всіх правил геополітики. У такому разі ніби то зникають всі позиційні переваги і позиційно несприятливі ситуації. Проте я стверджую, що це не вірно і що традиційні для суші геополітичні конфігурації зберігають своє основне значення. Військове використання авіації приймає різні форми, які потрібно розглядати окремо. Ми розберемо послідовно характеристики тактичної авіації, стратегічних військово-повітряних сил (включаючи ядерні), співвідношення авіації з морськими і сухопутними силами, а також використання військово-повітряних сил для перекидання військ при проведенні операції на суші.<

Тактична авіація

Тактичне використання військово-повітряних сил в боях є яскравим прикладом унікальности сучасної війни. Починаючи з Другої світової війни контроль над повітряним простором стає важливим елементом сухопутних битв. Найбільш значні перемоги в цій війні відбувалися тоді, коли одна із сторін мала величезну перевагу в повітрі. На початку війни німці своїм бліцкригом захопили Польщу і велику частину решти Европи не лише за допомогою танків, але і завдяки контролю над повітряним простором [Liddell Hart, 1970, р. 28, 66-79, 135-136]. Німецькі літаки і повітряно-десантні війська виявилися вельми ефективними при захопленні Нідерландів і Криту. Вогнева потужність літаків (кулемети і бомби) була особливо руйнівною для сухопутних сил і для ліній забезпечення. Частково саме з цієї причини просування німців було настільки стрімким на початку війни, навіть притому, що вони часто стикалися з силами, що локально перевершували їх за чисельністю. Таким чином, у перші місяці 1942 р. японці швидко захопили Індокитай, Сінгапур, Малайзію і Бірму, инколи б’ючись проти сил оборони, які їх перевершували, оскільки в цих регіонах Японія єдина володіла значними військово-повітряними силами і могла використовувати свою перевагу в маневреності [Ibid., р. 212-237]. До кінця війни ситуація стала зворотною. Союзники, особливо американці, досягли повної переваги в повітрі. Висадка в Нормандії в «день Д» 1944 р. і попередні висадки в Сицилії і Південній Італії мали успіх перш за все тому, що німці не могли протистояти їм з повітря [Ibid., р. 464, 547, 559]. Операції останньої фази війни, особливо швидкі танкові прориви армії Патона через Рону, стали можливі завдяки тому, що союзники зуміли збудувати протяжні лінії забезпечення майже в цілковитій безпеці, тоді як німці для свого забезпечення були вимушені обмежуватися лише спорадичними пересуваннями під покривом темноти.

Проте існувало декілька явних обмежень в ефективності військово-повітряних сил. Вони зробили невеликий вплив на хід подій на російському фронті, де військово-повітряні сили, які протистояли, нейтралізували одна одну впродовж більшої частини війни. Військово-повітряні сили не зіграли особливо значної ролі в боях за острови Тихого океану. Сполучені Штати зазвичай володіли перевагою в повітрі і могли завдяки цьому прикривати операції по висадці військ, але вибити японців з їхніх оборонних позицій виявилося справою довгою і важкою, такою, що зажадала широкого використання сухопутних сил, що було пов’язане з великими жертвами. Наприклад, ближче до кінця війни, в битві за Окінаву знадобилося 285 000 американців для того, щоб отримати перемогу над 100 000 японців, причому сумарні втрати обох сторін склали 160 000 [Ibid., р. 683, 686]. Корейська війна продемонструвала таке ж обмеження. Тут американська перевага в повітрі була величезною. Більшість китайських і північнокорейських літаків були підбиті, так що пропорція сил склала 14 до 1. Проте війна закінчилася патовою ситуацією при великих втратах серед чисельних сухопутних військ з обох боків.

Таким чином, тактична авіація може робити різний вплив на результати битв. Вона ефективніша в ситуаціях з високою нестійкістю і коли одна або обидві сторони діють далеко від своєї території із застосуванням дуже протяжних ліній забезпечення. Як ми бачили, у разі використання військово-морських сил авіація особливо ефективна, якщо одна із сторін має повну перевагу у відповідному типі озброєнь. У инших випадках військово-повітряні сили менш ефективні і головну роль відіграють звичайні сухопутні сили. Проте, у будь-якому випадку використання тактичної авіації має локальний характер, оскільки вимагає баз забезпечення поблизу поля бою. Це, у свою чергу, зазвичай залежить від контролю над територією за допомогою сухопутних сил.<

 Стратегічні військово-повітряні сили

У геополітичному сенсі більш релевантним є використання авіації не в тактичних цілях при веденні боїв, а для стратегічного бомбардування. Тут мета полягає в ураженні головного джерела геополітичної потужности держави за допомогою руйнування промисловости і транспортних систем, а також наведення жаху на населення. У час Другої світової війни німці намагалися підірвати здатність Британії до опору, піддаючи бомбардуванням Лондон і внутрішні промислові території спочатку за допомогою звичайної авіації, а потім ракетами V-1 і V-2. Союзники відповідали масованими бомбардуваннями німецьких промислових міст, кульмінацією чого в 1945 р. стало руйнування Дрездену. У инших випадках стратегічних бомбових атак, ближче до кінця війни, проти Токіо та инших японських міст застосовувалися запальні бомби. У В’єтнамській війні Сполучені Штати використовували як стратегічні бомбові атаки за допомогою далеких бомбардувальників В-52, так і місцеві тактичні удари вертолітними знаряддями, намагаючись відсікти лінії забезпечення і зруйнувати бази противника у сільській місцевості.

При такому типі ведення війни жорсткій критиці піддавалася аморальність нападу на цивільне населення. Більше того, з чисто геополітичної точки зору зазвичай ці дії не були особливо ефективними. Військово-повітряні сили США обрушили на В’єтнам вогневу потужність, приблизно рівну сукупній вогневій потужності авіації обох сторін в Другій світовій війні, але не змогли запобігти остаточній перемозі комуністичних наземних сил. Ймовірно, дія бомбардувань на місцеве населення виявилася такою ж, як і дія німецьких бомбардувань в Британії, – вони викликали зріст ненависти до ворога і рішучість чинити опір. Проведений після Другої світової війни аналіз стратегічних бомбардувань показав, що бомбові атаки на німецькі міста були ефективніші в знищенні цивільного населення, ніж в руйнуванні німецьких військових баз і промисловости [Liddell Hart, 1970, р. 589-612]. Річ у тому, що військові і промислові об’єкти були краще замасковані і краще оборонялися, тоді як цивільне населення в основному залишалося беззахисним. Без сумніву, те ж відбувалося і при бомбардуваннях Британії і Японії, а пізніше – В’єтнаму.

Єдиним безумовним успіхом стратегічного бомбардування виявилися атомні атаки, які привели до завершення Другої світової війни. Проте, навіть цей випадок не приводить до істотних змін в принципах військових дій. Дані ядерні атаки могли бути здійснені тільки тому, що американські сили вже зламали опір японців в Тихому океані. Японське повітряне прикриття було знищене, що відкрило острови для американських нальотів, як звичайних, так і ядерних. За три роки свого просування в Тихому океані американці захопили повітряні бази, цілком достатні для завдання ударів по Японії. Сумнівно, що американська ядерна атака змусила б Японію здатися на початку війни; висадка військ все ще була б украй утрудненою, і найімовірніше, Японію просто примусили б вивести свої війська із захоплених територій і укласти мирний договір. Урок навіть цього крайнього випадку полягає в тому, що військова авіація може дещо підсилити звичайні військові чинники, але тільки, якщо ці звичайні чинники вже і так досить сильні.

Гонка ядерних озброєнь 1970-80-х рр. років і висока руйнівна сила атомної зброї переконали багатьох спостерігачів, що ми перебуваємо в абсолютно новій епосі міжнародної політики. Оскільки міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) можуть бути запущені практично з будь-якої точки земної кулі, здається, що мир стискається до розмірів одного-єдиного поля бою. Проте звідси не витікає, що підйом або падіння держав відбуватимуться за новими принципами, відмінними від тих, що були сформульовані на початку цієї роботи. Річ у тому, що відносна ударна ядерна сила держав залежить від їхньої економічної потужності – від того ж чинника, який детермінує і звичайну військову силу (принцип 1).

У разі ядерної війни можливі два головні результати розвитку подій: або буде знищена одна сторона, або обидві. У першому випадку від руйнування виграє та держава, яка зуміє ввести звичайні наземні сили на зруйновану територію (коли вона знову стане придатною для життя). Такою буде, поза сумнівом, сусідня держава. Якщо, наприклад, Ірак або Лівія зруйнують Ізраїль за допомогою несподіваної ядерної атаки, то не Ірак і не Лівія захоплять дану територію; це буде хтось із безпосередніх сусідів Ізраїлю. Таким чином, позиційні переваги (принцип 2) також залишаться в силі.

У другому випадку будуть зруйновані обидві воюючі держави. Але дана ситуація не є безпрецедентною. Вирішальні війни такого роду, що приводять до взаємного руйнування, відбувалися вже в Древньому Китаї, складаючи частину звичайної динаміки розширення держав, що конкурують [Collins, 1978]. Сьогодні результат взаємного ядерного руйнування, як і саморуйнуючі патові ситуації у минулому, приведе до втрати даними конкретними державами міжнародного значення і дасть змогу иншим державам з колишньої периферії захопити їхні території. Цей процес відповідає короларію D до наведеного вище принципу 2.<

Повітря проти моря, що воює проти суші

Найбільш ефективне військове використання військово-повітряної сили проти кораблів. Вже наголошувалося, що морські битви зазвичай завершувалися швидко і мали вирішальний характер. Сильніший флот, як правило, упродовж декількох годин відправляє на дно слабкіший флот, тим самим остаточно усуваючи загрозу з боку останнього. Сучасні військово-повітряні сили зробили військово-морський флот ще більш уразливим. Відповідно, головною зброєю на флоті став авіаносець, а морально застарілі бойові кораблі практично зникли. У Другій світовій війні в найважливіших морських битвах брали участь флоти, які взагалі не потрапляли в поле зору одне одного. У Мідуейськой битві 1942 р. і в битві в затоці Лейте 1944 р. літаки з американських авіаносців ефективно зруйнували японські військово-морські сили, хоча флоти взагалі не наближалися один до одного ближче, ніж на 200 миль [Liddell Hart, 1970, р. 349-353, 622-628]. Ці битви велися за допомогою авіаносців, оскільки флоти були далеко від берегів. Проте, кораблі уразливі і в радіусі дії літаків, що базуються на звичайних, наземних аеродромах. Таким чином, повітряні бази є істотною протидією морським атакам на прибережні території. Авіація ще більш ускладнила використання військово-морських сил і зробила країни, захищені водними просторами, ще більш недоступними для вторгнення. Військово-повітряні сили в XX ст. усунули геополітичні ефекти, які були характерні для військово-морських сил у попередні століття.

Сама ж військова авіація, врешті решт, залежить від сухопутних сил. Хоча сучасні літаки мають дуже великий радіус дії, їхнє ефективне військове використання залежить від наявності баз, досить близьких до цілей. Взагалі кажучи, чим маневренішим літак, тим менший його радіус дії. Величезні стратегічні бомбардувальники здатні нести свій вантаж на 12 000 миль. Звичайно ж, відстань до мети може складати тільки половину від такої дистанції, якщо очікується, що літак повернеться. Чим більше, як передбачається, авіація буде задіяна в майбутній битві, тим ближче до поля бою повинні знаходитися бази забезпечення. Маневрені винищувачі-бомбардувальники, пристосовані для підтримки сухопутних сил і для захисту від винищувачів противника, мають радіус дії від 400 до 1 500 миль, що означає необхідність їх розташування не далі, ніж в 750 милях від поля бою [Collins and Cordesman, 1978, р. 140-141]. Такими повітряними базами можуть бути авіаносці в довколишніх водах, якщо тільки у противника немає достатніх протидіючих військово-повітряних сил; якщо ж такі є, дані бази повинні розташовуватися на суші і підтримуватися власною армією. Для використання тактичної авіації необхідні локальні сухопутні сили.

Тут ми опускаємося до відносно малих просторових масштабів, властивих звичайній геополітиці. Можливо, гіпотетично і вірне твердження, що повітряні удари роблять кожну націю уразливою для будь-якої иншої нації і тим самим окраїнної переваги в чистому вигляді більше не існує. Проте, у світі реальних бойових дій для ефективних військових ударів з повітря потрібні сухопутні бази в радіусі 1 000 миль, що вже цілком співвідноситься із звичайними розмірами сучасних держав. Ефективні військово-повітряні сили мають, по суті, локальний характер, а значить, географічне положення держав з наявністю або відсутністю противників в безпосередній близькості до своєї території залишається дуже важливим для військових успіхів цих держав.

 Повітряний десант

Виключенням можуть здатися десантні війська. Завдяки поєднанню повітряного транспортування і сухопутних сил може здаватися можливим захоплення територій в будь-якій точці земної кулі без необхідності поступового просування проміжними землями. Проте, фактично десантні операції мали ще більш обмежений радіус дії, ніж повітряні удари. Війська, закинуті в тил противника, були б незабаром втрачені, якби не знайшлося способу посилати їм підкріплення. Тому десантні операції ніколи не проводяться на ворожій території в дуже великому віддаленні від сухопутних сил, які, як передбачається, налагодять зв’язок з десантними військами. У Другій світовій війні найвіддаленіші десантні операції проводилися на відстань всього лише в 100 миль за лінію фронту, а більшістю успішних операцій були десантні вилазки всього лише на 10 миль углиб ворожій території або біля того [Liddell Hart, 1970, р. 67-69, 135-136, 640-641].

Нещодавно ми були свідками повітряного перекидання військ на иноземну територію. Зимою 1979 р. совєтські війська рушили до Афганістану після захоплення аеропорту в Кабулі. Ще раніше близько 20 000 кубинських і російських солдатів було перекинуто до Ефіопії, 500 – до Південного Йємену і 15 000 – до Анголи. Проте у кожному випадку в цих країнах вже були опорні пункти. Росіян і кубинців запросили до Африки їх союзники; тому використання місцевих аеродромів не було проблемою. Навряд чи ситуація була б такою ж у разі висадки на повністю ворожу територію. Навіть в Афганістані, де росіяни зустріли потужний опір, сам спосіб вторгнення був підготовлений главою уряду і полегшений тим фактом, що на місці висадки вже були присутні російські радники. Висадка росіян в Кабулі пришвидшила просування їхніх військ, проте уразливим Афганістан зробила саме наявність сухопутного кордону між ним і СССР.

Окрім того, повітряне транспортування є найдорожчим, що особливо важливо для важкого військового спорядження. Повітряні десантні операції можуть бути виконані тільки упродовж коротких періодів і за вельми сприятливих умов. На місці висадки завжди необхідно мати союзників, а будь-яке реальне протистояння робить такі операції з повітря і їх забезпечення винятково важкими. Навіть з врахуванням одних тільки витрат немає нічого дивного в тому, що до тепер жодна війна (включаючи В’єтнамську) не була виграна тією стороною, чиї сили переміщалися головним чином повітряним шляхом (5).

Таким чином, ніщо не свідчить про те, що військово-повітряні сили усувають важливість географічного сусідства держав на суші. Тактична і стратегічна авіація ефективна тільки у поєднанні із звичайними сухопутними силами, а просування останніх дуже залежить від географічних конфігурацій. Військово-повітряні сили значною мірою нейтралізують військово-морські сили, тим самим роблячи транспортування військ по воді, необхідне для утримання заморських територій, ще важчим, ніж у попередні століття. Вартість доставки військ повітрям настільки велика, що будь-яка серйозна ставка на таке транспортування різко підвищує витрати на військові дії, збільшує вірогідність економічної і політичної напруги на батьківщині, що може спровокувати політичні наслідки надмірного розширення (принцип 3). Отже, військово-повітряні сили не лише не є викликом звичайним геополітичним патернам, але, як виявляється, ще більше підсилюють їх важливість.

Висновок

Сучасні технології військових дій на далеких відстанях, разом з сучасними засобами транспорту і зв’язку, не приводять до якої-небудь істотної зміни в основоположних принципах геополітики. Звичайно ж, дуже малоймовірно, що коли-небудь буде встановлена глобальна імперія. Сучасна технологія, замість того, щоб зробити можливою таку імперію, насправді утрудняє розширення будь-якої держави за межі її нинішньої території. Відповідно, можна було б передбачити, що геополітика майбутнього почне відрізнятися від геополітики минулого збільшеною стабільністю державних кордонів. Використання військово-морських і військово-повітряних сил в цілях оборони, а перш за все поширення ядерної зброї, як може здатися, зупиняють взагалі усіляке розширення.

Даний висновок не є виправданим. Імперії не можуть бути швидко створені за допомогою сучасних військово-морських або військово-повітряних сил, але залишається можливість ведення бою на суші. Від початку атомної епохи в 1945 р. відбувалася безліч звичайних воєн, і в майбутньому цілком вірогідне продовження зміни кордонів територіального контролю багато в чому так само, як і у минулому. Наприклад, розширення возз’єднаного В’єтнаму в Індокитаї, а також Індії за рахунок Пакистану і гімалайських держав цілком відповідає звичайним принципам геополітики [Collins, 1978]. Політичне майбутнє Африки, якщо назвати лише один світовий регіон, звичайно буде пов’язане з деякою геополітичною зміною, і поза сумнівом, відповідно до звичайних геополітичних принципів.

Навіть космічний простір, віднедавна трактований як можлива арена військових дій, ймовірно, не приведе до порушення геополітичних принципів, що захищаються в даній роботі. Колонізація Місяця або будь-якого иншого супутника або планети залежатиме від типу космічних сил і відповідного їхнього постачання. З цієї причини подібні космічні імперії виявилися б вельми уразливими для руйнування і надзвичайно дорогими у сенсі їхнього збереження. Держави, що намагаються утримати їх перед лицем серйозного військового протистояння, однозначно програли б, причому внаслідок динаміки надмірного розширення – з ризиком втрати своїх первинних територій.

Підводячи підсумок, можна стверджувати, що геополітика майбутнього у жодному випадку не є абсолютною таємницею. Історичні свідчення дають хорошу основу для формування принципів, за допомогою яких може бути передбачена майбутня могутність держав. У наступному розділі я представлю, як можна застосувати ці принципи до довготривалих змін майбутньої могутности СССР (6).

ЛІТЕРАТУРА

Andreski, Stanislav. Military Organization and Society. Boston: Routledge and Kegan Paul, 1968.

Chandler, Alfred D. Strategy and Structure. Cambridge, Mass.: MIT Press, 1962.

Collins, John М., and Anthony H. Cordesman. Imbalance of Power: An Analy­sis of Shifting U. S. -- Soviet Military Strengths. L.: Presidio Press, 1978.

Collins, Randall. Conflict Sociology. Towards Explanatory Science. N. Y.: Aca­demic Press, 1975.

Idem. Some Principles of Long-Term Social Change: the Territorial Power of States // Research in Social Movements, Conflicts, and Change / Ed. by Louis Kriesberg. Vol. 1. Greenwich, Conn.: JAI Press, 1978.

Idem. Weberian Sociological Theory. Cambridge Univ. Press, 1986.

Keegan, John. The Face of Battle. A Study of Agincourt, Waterloo, and the Somme. N. Y.: Random House, 1976.

Lenski, Gerhard E. Power and Privilege. A Theorv of Stratification. N. Y.: McGraw-Hill, 1966.

Liddell Hart В. H. History of the Second World War. N. Y.: Putnam, 1970.

Mahan, Alfred Thayer. The Influence of Sea Power upon History. Boston: Ginn., 1918. Русский перевод: Мэхэн А. Т. Влияние морской силы на ис­торию, 1660-1783. М.; Л., 1941.

Mason, Philip. A Matter of Honor: An Account of the Indian Army, its Officers and Men. N. Y.: Penguin Books, 1976.

McEvedy, Colin. The Penguin Atlas of Modern History. N. Y.: Penguin Books. 1971.

McNeill, William H. The Rise of the West. A History of Human Community. Chicago: Univ. of Chicago Press. 1963.

Idem. Europe’s Steppe Frontier. Chicago: Univ. of Chicago Press, 1964.

Modelski, George. The Long Cycle of Global Politics and the Nation State // Comparative Studies in Society and History. 1978. Vol. 20. P. 214-235.

Research Working Group on Cyclical Rhythms and Secular Trends. Cyclical Rhythms and Secular Trends of the Capitalist World-Economy: Some Prem­ises, Hypotheses, and Questions // Review. 1979. №2 (Spring). P. 483- 500.

Skocpol, Theda. States and Social Revolutions. Cambridge Univ. Press, 1979.

Taagapera, Rein. Size and Duration of Empires: Growth-decline curves, 600 В. C. to 600 A. D. // Social Science History. 1979. № 3. P. 115-138.

Van Creveld, Martin. Supplying War: Logistics from Wallenstein to Patton. Cambridge Univ. Press, 1977.

Zolberg, Aristide R. "World" and "System": A Misalliance. // Contending Ap­proaches to World System Analysis / Ed. by William R. Thompson. Beverly Hills: Sage, 1983.

* Глава 7 книги: Collins, Randall. Weberian Sociological Theory. Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1986. P. 167-185.

1. 1 сухопутна миля в США = 1,609 км. – Прим. пер.

2. У США 1 галон для рідин = 3,78543 дм3, 1 сухопутна миля = 1,609 км; відповідно, витрата пального складає приблизно 4,7 літра за 1 км. – Прим. пер.

3. Автор тут і далі використовує не традиційні історичні назви, а терміни, які вказують на геополітичну суть явища. Тому Російською імперією є і царство Івана Грозного, імперія перших Романових (об’єднання колись незалежних народів і територій за допомогою військової сили), і Варшавський блок 1950-х-1980-х рр. (вся територія, яка контролювалася совєтськими військами). – Прим. пер.

4. Це вказує на основну слабкість геополітичного підходу Джорджа Модельські, який вимірює потужність світових держав чисельністю військово-морських сил [Modelski, 1983]. Див. у роботі [Zolberg, 1983] критику такої дуже високої оцінки ролі військово-морських сил, які фактично знайшли настільки важливе значення лише в останні декілька століть европейської історії. Порівняно з повною геополітичною теорією, представленою в 8-му розділі книги [Collins, 1986] (розділу, присвяченому передбаченню розпаду «Совєтської імперії» на основі спільної геополітичної теорії. – Прим. ред.), в концепції Модельські береться до уваги лише одна приватна форма ресурсної переваги і упускаються з вигляду всі позиційні принципи (співвідношення околичних і серединних держав, надмірне розширення). Таким чином, в концепції Модельські пропонується лише спрощений цикл підйому і падіння світової гегемонії замість справжнього і насправді набагато складнішого патерну Всесвітньої історії.

5. Як спростування наведеної тези можна вказати на події після публікації даної роботи (1986 р.) Іракську війну 1991 р., захоплення Косова в 1999 р. і Афганську війну 2001 р. При цьому слід враховувати, що у всіх трьох випадках американські сили (за підтримки з боку НАТО), що перемогли, вели основні військові дії зовсім не з віддалених територій (наприклад, із США), але з суміжних або близьких територій (Саудівська Аравія і Ізраїль в Іракській війні; Італія, Албанія, Франція, Німеччина, Англія, Болгарія – у війні в Косові, Пакистан і Узбекистан в Афганській війні). У всіх випадках слід враховувати також величезну ресурсну (населення і багатство) і військову перевагу сторони, що перемогла, причому і для неї тягар витрат був дуже відчутним. – Прим. ред.

6. Йдеться про розділ 8 «Майбутній занепад Російської імперії» в книзі Р. Коллінза «Веберіанська соціологічна теорія» [Collins, 1986J. У даному дослідженні, проведеному в 1980 р. і тоді ж представленому в основних університетських центрах США, розпад «Російської імперії» передбачається на основі представлених принципів спільної геополітичної теорії і початкових значень з відповідних чинників. – Прим. ред.