Найбільш конструктивним рішенням проблеми є докорінна перебудова Європейського Союзу і, зокрема, на засадах створення всередині Європи регіональних союзів, які б інтегрувалися не тільки на засадах економічних інтересів, а й спільних історичних та культурних цінностей.
Які цілі переслідує Україна і чого зможе досягти завдяки підписанню Угоди про асоціацію з Європейським Союзом?
Чи насправді зацікавлені представники українського архаїчного бізнесу у прозорих конкурентних правилах гри на європейському економічному просторі? У мене з цього приводу виникають дуже великі сумніви.
Наша тотально зрощена з владою монополізована економіка є принципово антиіноваційною, надприбутки в ній отримуються переважно за рахунок не конкурентних, а кланових переваг; і за власним бажанням змагатись за крихітну, у декілька відсотків, норму прибутку, маючи нинішні надприбутки, добуті шляхом жорстокої неорабовласницької експлуатації, жодний український олігарх ніколи не погодиться (та й працювати в умовах наукомісткої реально конкурентної економіки просто не зможе).
Що насправді може бути стимулом до форсування зближення з Європою з української сторони?
За ситуації наростаючої політико-економічної експансії з боку російського олігархату для наших більш дрібних, як раніше казали, «гешефтмайстрів» важливо утримати певну дистанцію з Росією, яка може застосувати по відношенню до них ті ж самі рейдерські схеми, завдяки яким вони самі здобули свого часу свою «здобич». Тому ті представники української «бізнес еліти», які заздалегідь не інтегрувались у російський економічний простір, заради збереження дистанції з небезпечними одержавленими монополіями Росії і прагнуть дотримуватись своєрідної тактики безкінечного наближення до ЄС, остаточно не перетинаючи «розумно припустимої межі», продовжуючи отримувати надприбуток за рахунок експорту до країн Європи різноманітних напівфабрикатів. А суто піарівське гасло, тиражоване нашими ЗМІ «хто не ЗА підписання угоди про асоціацію з ЄС, той за підписання Митного союзу і за Росію», побудоване за сумно відомим принципом «хто не з нами, той проти нас», насправді покликано скоріше приховати, аніж прояснити реальні мотиви політичних і економічних гравців.
Але при чому тут реальні інтереси українських громадян, яким здебільшого обіцяють безвізовий режим туристичних подорожей, яким більшість із них не зможе скористатись?
Що стосується Європейського Союзу, то знов-таки викликає певний подив форсування процесу інтеграції. Реальні показники, що завжди для потенційних країн-кандидатів слугували об’єктивними критеріями готовності до вступу у європейську спільноту, в нашій державі за останній час різко погіршились (про що свідчать численні звіти незалежних інститутів, які досліджують рівень корупції, несвободи ЗМІ, темпів падіння рівня життя, зростання смертності, ситуацію з освітою, культурою і охороною здоров’я тощо). Для західних фахівців і політиків аж ніяк не секретом те, що (в тому числі внаслідок малоконтрольованого попереднього розширення), нині ЄС уже перетворився на аморфний конгломерат країн з дуже відмінним рівнем економічного розвитку.
Попри всі розмови про спільний економічний простір фактично ми вже маємо європейську метрополію і напівколоніальну периферію, і це вельми штучне об’єднання, яке з точки зору геоекономічної і геополітичної стратегії вже давно пливе «без руля і вітрил».
Яким буде місце України в Євросоюзі?
За визначенням асоціація - це форма об’єднання, за якою обов’язки того, хто вступає до економічного і політичного об’єднання, значно переважають їх права.
Як тут не згадати головного будівничого ЄС і фінансиста за сумісництвом, Жака Делора. Адже саме він, буцімто колишній голліст, у якості багатолітнього президента Єврокомісії, насправді всупереч деголлівським ідеям, запроваджував нинішній європейський федералізм і спільну європейську валюту. Водночас прекрасно усвідомлюючи повну міфологічність ідеї єдиної однорідної за добробутом Європи, саме Жак Делор, під заклики до спільного європейського економічного простору, запропонував модель «Європи концентричних кіл», тобто різновіддалених від західноєвропейського «сонця» «планет» - країн-учасниць, яка сьогодні вже реалізувалась на практиці.
З самого початку розпаду СРСР, активно підтримуючи євроінтеграційні ініціативи України, саме Жак Делор неодноразово висловлював граничний скепсис щодо перспектив пострадянських країн коли-небудь стати повноцінними членами Євросоюзу. В цьому плані дуже показово, що саме Делору належить ідея асоційованого членства для країн своєрідної «недоєвропи», що знаходяться на найбільш віддалених від Німеччини і Франції периферійних орбітах. Причому згідно з так званими копенгагенськими критеріями, яким ми, повторюю, абсолютно сьогодні не відповідаємо, асоційовані члени передусім повинні виконати політичні і економічні вимоги, що пред’являються до країн повноправних членів ЄС. Тобто саме обов’язки мають переважати над правами, отримання яких залишатиметься в тумані.
Тому і виникає підозра про певну нещирість речників Європейського Союзу, підозра, чи не прагнуть вони, декларуючи своє бажання бачити Україну членом ЄС, заохочуючи нас насправді примарним «остаточним вступом», використати нашу державу «в темну» у якості сировинного додатку, та джерела наддешевої робочої сили перш за все для вирішення своїх власних проблем.
А зацікавленість в Україні як засобі вирішення своїх наростаючих проблем, за останній час безумовно зросла, адже перед самим ЄС у повний зріст стали вкрай складні економічні політичні, демографічні і навіть світоглядні проблеми, про неминучість стрімкого загострення яких я говорив ще декілька років тому, коли ще здавалось, що ось-ось ми станемо повноцінним членом ЄС. Адже ціною власного демографічного знекровлення – втрати якісної робочої сили і дешевого сировинного експорту, ми і так вже суттєво допомогли «братерській» Європі «за власний рахунок».
Отже, дуже хотілося б вірити, що у випадку угоди про асоціацію не йдеться про прагнення завчасно потрапити на бенкет розподілу так званих активів України, випередивши своїх євразійських та далекосхідних конкурентів. України, фінансова система якої на тлі згортання національного виробництва, фактично, перебуває на межі з дефолтом і вже не може відтворювати навіть вкрай низький рівень життя населення без кредитних наркотичних вливань, яких зараз явно бракує.
Що буде відбуватися з системою соціального забезпечення зі зближенням України з Європейським Союзом? Чи можуть наші співгромадяни сподіватися на що-небудь більше, ніж лібералізацію візового режиму?
Нескінченні апеляції наших речників до досвіду Євросоюзу, зокрема в процесі так званого обговорення проекту Трудового кодексу, у питаннях реформування соціальної сфери, який ми начебто збираємося наслідувати, також від лукавого. Адже в європейських кранах справді триває неоліберальний відхід від моделі соціальної держави як буцімто застарілої і такої, що не відповідає реаліям інформаційного суспільства, в якому «кожний сам є творцем власної долі».
Насправді ж відбувається широкомасштабне згортання соціальних програм, обумовлене різким погіршенням економічного стану більшості країн членів самого ЄС (при цьому наші прибічники європейської моделі чомусь не згадують про невпинно наростаючу хвилю соціальних протестів в країнах Європи).
До того ж, навіть в урізаному вигляді нинішній рівень соціального захисту європейців розвинених країн просто неспівставний з українськими реаліями, де ті ж пенсії у переважної більшості настільки мізерні, що будь-які аналогії з практикою європейських країн у соціальній сфері просто некоректні. Адже у нас уже не відбувається навіть фізичного, вже не кажучи про професійне, відтворення робочої сили.
Вирішення проблеми соціальної справедливості і для нас, і для Європи дійсно має спільний вектор. Воно пов’язане з необхідністю відходу від екстенсивного фінансово-лихварського типу функціонування економіки і переходу до інтенсивного інноваційного розвитку. А це відповідно передбачає перехід і до принципово іншого суспільного ладу мобілізаційного антикризового типу. Як я уже зазначав у попередніх інтерв’ю, у даному випадку йдеться про патріотично забарвлений корпоративний солідаризм, принципи якого були сформульовані ще в межах так званого соціального католицизму і аналоги якого після Другої світової війни тією чи іншою мірою існували у Франції, Іспанії, Японії, Німеччині, Швеції і, навіть начебто соціалістичних Сербії та Угорщині. А всі розмови про те, що за добу технотронного глобалізму будь-які суспільні моделі базовані на засадах духовно-національної мотивації вже остаточно вичерпали себе, лише маскують по суті новітні форми фінансово-віртуального тоталітаризму. Але це уже окрема тема.
Поки що і розвинена Європа, і Захід в цілому, намагаються вирішити свої проблеми традиційним для сучасного імперіалізму шляхом – за рахунок винесення своїх внутрішніх проблем назовні і компенсування власної антикреативності, яка виникла саме внаслідок переходу до неоліберального курсу, за рахунок матеріальних і людських ресурсів країн «другого сорту» (в тому числі Східної Європи).
До речі саме ця, оспівана багатьма західними радниками стратегія реформ максимально посприяла і появі компрадорських режимів на так званому пострадянському просторі.
Яким ви бачите майбутнє європейського проекту, шлях його еволюції? Звичайно, не забуваючи і про нас, адже Україна є частиною Європи.
Хоча я ніколи не був прихильником теорії будь-яких конспірологічних змов, але факти вперта річ, і потрібно відрізняти ідеологічно підфарбовану історію від справжніх історичних реалій.
Ось ви задаєте питання: в чому майбутнє європейського проекту, а я вам задам зустрічне запитання – а що це власне за проект, в чому його суть?
Наведу коротку історичну довідку. Один із творців Євросоюзу Жан Моне, переконаний глобаліст, трансатлантист – «Людина Європи» (назва останньої книги Моне) – в Першу Світову війну починав зі бізнесового співробітництва з господарськими структурами Антанти у Лондоні, і вже тоді активно відстоював британські інтереси у Європі. Мабуть саме завдяки цьому він і став заступником Генерального секретаря новоствореної Ліги Націй, тієї самої попередниці ООН, яка лише імітувала боротьбу «за мир у всьому мирі». Там наш герой займався вирішенням проблеми запровадженого Версальсько-Вашингтонською угодою післявоєнного устрою Європи, неефективність якого врешті-решт сприяла виникненню Другої Світової війни. А потім дипломатична робота у Вашингтоні і паралельне керівництво французьким філіалом банку Моргана.
Під час Другої світової війни саме Моне був призначений емісаром США в Алжирі, місія якого у якості радника полягала у підтримці генерала Жіро, якого Черчилль і Франклін Рузвельт прагнули поставити на чолі французького визвольного руху, замість де Голля, який занадто переймався захистом національних інтересів Франції. Моне неодноразово намагався переконати і самого генерала і інших «голлістів» в тому, що майбутнім світовим лідером повинні стати США, які у якості європейського гегемона підтримують Великобританію.
В особі Моне йдеться про людину, яка ще у 1929 році активно підтримала ідею Анрі Бріана про створення «Сполучених Штатів Європи», а після Другої Світової війни створила і з 1955 до 1975 року, очолювала «Комітет за створення Сполучених Штатів Європи»; заснувавши «Союз вугілля і сталі», ставши першим його секретарем, Моне почав сповідувати так звану функціональну модель єдиної Європи, згідно з якою кон’юнктурні бізнесові інтереси і тактика «малих кроків» повинні переважати над загальною стратегією, а формування союзу «по ходу справи» краще за визначення стратегічних орієнтирів і попереднє створення системної моделі ЄС.
Саме на цьому ґрунті Жан Моне фактично вступив в конфлікт з де Голлем, не визнаючи право національного вето в майбутній моделі Європи, відстоюване головою П’ятої французької республіки, який був категорично проти домінування наддержавних владних структур, (я вже говорив у попередніх інтерв’ю про те, що саме проект об’єднання, запропонований де Голлем – «Європу батьківщин», – а зовсім не національно безликих «сполучених штатів Європи»). Саме Моне також був одним із засновників НАТО із військових структур яких де Голль вийшов у 1966 через незгоду з американо-британським гегемоністським курсом по відношенню до Європи і світу (за що пізніше поплатився своєю президентською посадою).
Нагадаю, послідовником Ж. Моне був черговий колишній прибічник де Голля Валері Жискар д’Естен, який, ставши президентом Франції, поміняв не тільки деголлівський курс розвитку своєї країни, а й всієї Європи. Адже саме Жискар д’Естен, між іншим, член Більдербергського Клубу, очолив спеціальний Конвент зі створення проекту нинішньої конституції ЄС. Цей проект спочатку було провалено на національних референдумах і в Нідерландах, і в самій Франції, а потім у вигляді Лісабонської угоди все ж таки протягнуто фактично у нелегітимний спосіб.
То невже ті, хто приймав рішення про створення неофедерального ЄС «за Моне і Делором», у якому явно домінують надкраїнні бюрократичні структури (за якими цілком можуть ховатися анонімні космополітичні бізнес-еліти), не знали цих загальновідомих фактів? Очевидно, питання суто риторичне.
Це вже історія. А які ви бачите можливості розвитку подій зараз?
Ось чому за моїм переконанням в тому вигляді, в якому він зараз склався, у Європейського проекту майбутнього нема. Сценарії його подальшого функціонування можуть бути різноманітні: еволюційний, коли ЄС буде тихо животіти і деякий час утримати видимість свого самозбереження, або більш катастрофічний, за якого на тлі стрімкого наростання системної кризи окремі країни, можливо навіть формально залишаючись у ЄС, почнуть (а насправді вже почали) проводити самостійний курс, спрямований на захист своїх національних інтересів.
Зрозуміло, що найбільш конструктивним рішенням проблеми є докорінна перебудова Європейського Союзу, і зокрема, на засадах створення всередині Європи регіональних союзів, які б інтегрувалися не тільки на засадах економічних інтересів, а й спільних історичних і культурних цінностей.
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Україна буде «безкінечно наближатися» до Євросоюзу, але навряд чи стане його членом
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Найбільш конструктивним рішенням проблеми є докорінна перебудова Європейського Союзу і, зокрема, на засадах створення всередині Європи регіональних союзів, які б інтегрувалися не тільки на засадах економічних інтересів, а й спільних історичних та культурних цінностей.
schmorgun.jpg
Які цілі переслідує Україна і чого зможе досягти завдяки підписанню Угоди про асоціацію з Європейським Союзом?
Чи насправді зацікавлені представники українського архаїчного бізнесу у прозорих конкурентних правилах гри на європейському економічному просторі? У мене з цього приводу виникають дуже великі сумніви.
Наша тотально зрощена з владою монополізована економіка є принципово антиіноваційною, надприбутки в ній отримуються переважно за рахунок не конкурентних, а кланових переваг; і за власним бажанням змагатись за крихітну, у декілька відсотків, норму прибутку, маючи нинішні надприбутки, добуті шляхом жорстокої неорабовласницької експлуатації, жодний український олігарх ніколи не погодиться (та й працювати в умовах наукомісткої реально конкурентної економіки просто не зможе).
Що насправді може бути стимулом до форсування зближення з Європою з української сторони?
За ситуації наростаючої політико-економічної експансії з боку російського олігархату для наших більш дрібних, як раніше казали, «гешефтмайстрів» важливо утримати певну дистанцію з Росією, яка може застосувати по відношенню до них ті ж самі рейдерські схеми, завдяки яким вони самі здобули свого часу свою «здобич». Тому ті представники української «бізнес еліти», які заздалегідь не інтегрувались у російський економічний простір, заради збереження дистанції з небезпечними одержавленими монополіями Росії і прагнуть дотримуватись своєрідної тактики безкінечного наближення до ЄС, остаточно не перетинаючи «розумно припустимої межі», продовжуючи отримувати надприбуток за рахунок експорту до країн Європи різноманітних напівфабрикатів. А суто піарівське гасло, тиражоване нашими ЗМІ «хто не ЗА підписання угоди про асоціацію з ЄС, той за підписання Митного союзу і за Росію», побудоване за сумно відомим принципом «хто не з нами, той проти нас», насправді покликано скоріше приховати, аніж прояснити реальні мотиви політичних і економічних гравців.
Але при чому тут реальні інтереси українських громадян, яким здебільшого обіцяють безвізовий режим туристичних подорожей, яким більшість із них не зможе скористатись?
Що стосується Європейського Союзу, то знов-таки викликає певний подив форсування процесу інтеграції. Реальні показники, що завжди для потенційних країн-кандидатів слугували об’єктивними критеріями готовності до вступу у європейську спільноту, в нашій державі за останній час різко погіршились (про що свідчать численні звіти незалежних інститутів, які досліджують рівень корупції, несвободи ЗМІ, темпів падіння рівня життя, зростання смертності, ситуацію з освітою, культурою і охороною здоров’я тощо). Для західних фахівців і політиків аж ніяк не секретом те, що (в тому числі внаслідок малоконтрольованого попереднього розширення), нині ЄС уже перетворився на аморфний конгломерат країн з дуже відмінним рівнем економічного розвитку.
Попри всі розмови про спільний економічний простір фактично ми вже маємо європейську метрополію і напівколоніальну периферію, і це вельми штучне об’єднання, яке з точки зору геоекономічної і геополітичної стратегії вже давно пливе «без руля і вітрил».
Яким буде місце України в Євросоюзі?
За визначенням асоціація - це форма об’єднання, за якою обов’язки того, хто вступає до економічного і політичного об’єднання, значно переважають їх права.
Як тут не згадати головного будівничого ЄС і фінансиста за сумісництвом, Жака Делора. Адже саме він, буцімто колишній голліст, у якості багатолітнього президента Єврокомісії, насправді всупереч деголлівським ідеям, запроваджував нинішній європейський федералізм і спільну європейську валюту. Водночас прекрасно усвідомлюючи повну міфологічність ідеї єдиної однорідної за добробутом Європи, саме Жак Делор, під заклики до спільного європейського економічного простору, запропонував модель «Європи концентричних кіл», тобто різновіддалених від західноєвропейського «сонця» «планет» - країн-учасниць, яка сьогодні вже реалізувалась на практиці.
З самого початку розпаду СРСР, активно підтримуючи євроінтеграційні ініціативи України, саме Жак Делор неодноразово висловлював граничний скепсис щодо перспектив пострадянських країн коли-небудь стати повноцінними членами Євросоюзу. В цьому плані дуже показово, що саме Делору належить ідея асоційованого членства для країн своєрідної «недоєвропи», що знаходяться на найбільш віддалених від Німеччини і Франції периферійних орбітах. Причому згідно з так званими копенгагенськими критеріями, яким ми, повторюю, абсолютно сьогодні не відповідаємо, асоційовані члени передусім повинні виконати політичні і економічні вимоги, що пред’являються до країн повноправних членів ЄС. Тобто саме обов’язки мають переважати над правами, отримання яких залишатиметься в тумані.
Тому і виникає підозра про певну нещирість речників Європейського Союзу, підозра, чи не прагнуть вони, декларуючи своє бажання бачити Україну членом ЄС, заохочуючи нас насправді примарним «остаточним вступом», використати нашу державу «в темну» у якості сировинного додатку, та джерела наддешевої робочої сили перш за все для вирішення своїх власних проблем.
А зацікавленість в Україні як засобі вирішення своїх наростаючих проблем, за останній час безумовно зросла, адже перед самим ЄС у повний зріст стали вкрай складні економічні політичні, демографічні і навіть світоглядні проблеми, про неминучість стрімкого загострення яких я говорив ще декілька років тому, коли ще здавалось, що ось-ось ми станемо повноцінним членом ЄС. Адже ціною власного демографічного знекровлення – втрати якісної робочої сили і дешевого сировинного експорту, ми і так вже суттєво допомогли «братерській» Європі «за власний рахунок».
Отже, дуже хотілося б вірити, що у випадку угоди про асоціацію не йдеться про прагнення завчасно потрапити на бенкет розподілу так званих активів України, випередивши своїх євразійських та далекосхідних конкурентів. України, фінансова система якої на тлі згортання національного виробництва, фактично, перебуває на межі з дефолтом і вже не може відтворювати навіть вкрай низький рівень життя населення без кредитних наркотичних вливань, яких зараз явно бракує.
Що буде відбуватися з системою соціального забезпечення зі зближенням України з Європейським Союзом? Чи можуть наші співгромадяни сподіватися на що-небудь більше, ніж лібералізацію візового режиму?
Нескінченні апеляції наших речників до досвіду Євросоюзу, зокрема в процесі так званого обговорення проекту Трудового кодексу, у питаннях реформування соціальної сфери, який ми начебто збираємося наслідувати, також від лукавого. Адже в європейських кранах справді триває неоліберальний відхід від моделі соціальної держави як буцімто застарілої і такої, що не відповідає реаліям інформаційного суспільства, в якому «кожний сам є творцем власної долі».
Насправді ж відбувається широкомасштабне згортання соціальних програм, обумовлене різким погіршенням економічного стану більшості країн членів самого ЄС (при цьому наші прибічники європейської моделі чомусь не згадують про невпинно наростаючу хвилю соціальних протестів в країнах Європи).
До того ж, навіть в урізаному вигляді нинішній рівень соціального захисту європейців розвинених країн просто неспівставний з українськими реаліями, де ті ж пенсії у переважної більшості настільки мізерні, що будь-які аналогії з практикою європейських країн у соціальній сфері просто некоректні. Адже у нас уже не відбувається навіть фізичного, вже не кажучи про професійне, відтворення робочої сили.
Вирішення проблеми соціальної справедливості і для нас, і для Європи дійсно має спільний вектор. Воно пов’язане з необхідністю відходу від екстенсивного фінансово-лихварського типу функціонування економіки і переходу до інтенсивного інноваційного розвитку. А це відповідно передбачає перехід і до принципово іншого суспільного ладу мобілізаційного антикризового типу. Як я уже зазначав у попередніх інтерв’ю, у даному випадку йдеться про патріотично забарвлений корпоративний солідаризм, принципи якого були сформульовані ще в межах так званого соціального католицизму і аналоги якого після Другої світової війни тією чи іншою мірою існували у Франції, Іспанії, Японії, Німеччині, Швеції і, навіть начебто соціалістичних Сербії та Угорщині. А всі розмови про те, що за добу технотронного глобалізму будь-які суспільні моделі базовані на засадах духовно-національної мотивації вже остаточно вичерпали себе, лише маскують по суті новітні форми фінансово-віртуального тоталітаризму. Але це уже окрема тема.
Поки що і розвинена Європа, і Захід в цілому, намагаються вирішити свої проблеми традиційним для сучасного імперіалізму шляхом – за рахунок винесення своїх внутрішніх проблем назовні і компенсування власної антикреативності, яка виникла саме внаслідок переходу до неоліберального курсу, за рахунок матеріальних і людських ресурсів країн «другого сорту» (в тому числі Східної Європи).
До речі саме ця, оспівана багатьма західними радниками стратегія реформ максимально посприяла і появі компрадорських режимів на так званому пострадянському просторі.
Яким ви бачите майбутнє європейського проекту, шлях його еволюції? Звичайно, не забуваючи і про нас, адже Україна є частиною Європи.
Хоча я ніколи не був прихильником теорії будь-яких конспірологічних змов, але факти вперта річ, і потрібно відрізняти ідеологічно підфарбовану історію від справжніх історичних реалій.
Ось ви задаєте питання: в чому майбутнє європейського проекту, а я вам задам зустрічне запитання – а що це власне за проект, в чому його суть?
Наведу коротку історичну довідку. Один із творців Євросоюзу Жан Моне, переконаний глобаліст, трансатлантист – «Людина Європи» (назва останньої книги Моне) – в Першу Світову війну починав зі бізнесового співробітництва з господарськими структурами Антанти у Лондоні, і вже тоді активно відстоював британські інтереси у Європі. Мабуть саме завдяки цьому він і став заступником Генерального секретаря новоствореної Ліги Націй, тієї самої попередниці ООН, яка лише імітувала боротьбу «за мир у всьому мирі». Там наш герой займався вирішенням проблеми запровадженого Версальсько-Вашингтонською угодою післявоєнного устрою Європи, неефективність якого врешті-решт сприяла виникненню Другої Світової війни. А потім дипломатична робота у Вашингтоні і паралельне керівництво французьким філіалом банку Моргана.
Під час Другої світової війни саме Моне був призначений емісаром США в Алжирі, місія якого у якості радника полягала у підтримці генерала Жіро, якого Черчилль і Франклін Рузвельт прагнули поставити на чолі французького визвольного руху, замість де Голля, який занадто переймався захистом національних інтересів Франції. Моне неодноразово намагався переконати і самого генерала і інших «голлістів» в тому, що майбутнім світовим лідером повинні стати США, які у якості європейського гегемона підтримують Великобританію.
В особі Моне йдеться про людину, яка ще у 1929 році активно підтримала ідею Анрі Бріана про створення «Сполучених Штатів Європи», а після Другої Світової війни створила і з 1955 до 1975 року, очолювала «Комітет за створення Сполучених Штатів Європи»; заснувавши «Союз вугілля і сталі», ставши першим його секретарем, Моне почав сповідувати так звану функціональну модель єдиної Європи, згідно з якою кон’юнктурні бізнесові інтереси і тактика «малих кроків» повинні переважати над загальною стратегією, а формування союзу «по ходу справи» краще за визначення стратегічних орієнтирів і попереднє створення системної моделі ЄС.
Саме на цьому ґрунті Жан Моне фактично вступив в конфлікт з де Голлем, не визнаючи право національного вето в майбутній моделі Європи, відстоюване головою П’ятої французької республіки, який був категорично проти домінування наддержавних владних структур, (я вже говорив у попередніх інтерв’ю про те, що саме проект об’єднання, запропонований де Голлем – «Європу батьківщин», – а зовсім не національно безликих «сполучених штатів Європи»). Саме Моне також був одним із засновників НАТО із військових структур яких де Голль вийшов у 1966 через незгоду з американо-британським гегемоністським курсом по відношенню до Європи і світу (за що пізніше поплатився своєю президентською посадою).
Нагадаю, послідовником Ж. Моне був черговий колишній прибічник де Голля Валері Жискар д’Естен, який, ставши президентом Франції, поміняв не тільки деголлівський курс розвитку своєї країни, а й всієї Європи. Адже саме Жискар д’Естен, між іншим, член Більдербергського Клубу, очолив спеціальний Конвент зі створення проекту нинішньої конституції ЄС. Цей проект спочатку було провалено на національних референдумах і в Нідерландах, і в самій Франції, а потім у вигляді Лісабонської угоди все ж таки протягнуто фактично у нелегітимний спосіб.
То невже ті, хто приймав рішення про створення неофедерального ЄС «за Моне і Делором», у якому явно домінують надкраїнні бюрократичні структури (за якими цілком можуть ховатися анонімні космополітичні бізнес-еліти), не знали цих загальновідомих фактів? Очевидно, питання суто риторичне.
Це вже історія. А які ви бачите можливості розвитку подій зараз?
Ось чому за моїм переконанням в тому вигляді, в якому він зараз склався, у Європейського проекту майбутнього нема. Сценарії його подальшого функціонування можуть бути різноманітні: еволюційний, коли ЄС буде тихо животіти і деякий час утримати видимість свого самозбереження, або більш катастрофічний, за якого на тлі стрімкого наростання системної кризи окремі країни, можливо навіть формально залишаючись у ЄС, почнуть (а насправді вже почали) проводити самостійний курс, спрямований на захист своїх національних інтересів.
Зрозуміло, що найбільш конструктивним рішенням проблеми є докорінна перебудова Європейського Союзу, і зокрема, на засадах створення всередині Європи регіональних союзів, які б інтегрувалися не тільки на засадах економічних інтересів, а й спільних історичних і культурних цінностей.
Бесіду вів А.Маклаков
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков