Зображення користувача Олена Каганець.
Олена Каганець
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Україна на хірургічному столі: одужання і пошук української ідентичності – психолог Анна Гафіатуліна

Категорія:

Ми не винні, коли над нами вчиняють насильство. Але ми – відповідальні. Усвідомити себе українцем та позбавитись відбитка травми від "російського психозу". Ми мали частину України, яка оговтувалась і відновлювалась після російської травми, а також ми мали частину, яка знаходилась "в травмі".

 

Я – з Мелітополя. Я народилась і прожила там до 18 років. Українську мову я чула на уроках української мови та літератури. Українські традиції та побут мене не оточували. Єдине відчуття України – це коли мама співала "Ой у вишневому саду" і коли тато з братом дивились футбол, вболіваючи за Україну. Все. ⠀

Висновок – відчуття маргінальності, яке муляло. Думаю, через це я вирушила у дорогу під назвою "Хто я?". Взяла з собою мою улюблену "конячку" – інтелектуалізацію (один з механізмів психологічного захисту) і почала писати дисертацію про національну самосвідомість. ⠀

Про це на Фейсбук написала психолог Анна Гафіатуліна, яка зараз живе у Києві та має приватну психотерапевтичну практику.

В цій роботі я поставила собі питання, яким же дивом-способом національну самосвідомість сформувати так, щоб вона сформувалась (дивне питання, правда?).
Зрозуміло, що це питання було до самої себе. Бо мій внутрішній дефіцит не давав спокою. Відчуття недоідентичності. Зіяюча дірка в середині себе – дуже неприємне відчуття.⠀

І тут я поринаю у десятки теорій, що це за феномен, які його характеристики, чим відрізняється етнічна свідомість від національної, національна свідомість від самосвідомості, де тут місце національній ідентичності, що об'єднує українців, яка роль мови, що ж є основою – етнічність чи державність і т.д. і т.п. ⠀

Це дєбрі наукової методології. Дуже мало пов'язані з серцем і живою любов'ю до України. Але чесно скажу, я "препарувала" цю Україну вздовж і впоперек. І натрапляла завжди на своє болюче місце – регіональну ментальність. Мені було відомо (не з книжок), що регіони України мають свої історичні й соціально-культурні особливості. І розуміла, що потрібно формувати національну самосвідомість, враховуючи ці особливості.

За результатами дослідження, всі ми мали занижену національну самооцінку. Але східні регіони та південні показали найвищі показники меншовартості. Їх занижена самооцінка себе як українців не йшла ні в яке порівняння з самооцінкою українців центральних і західних регіонів. Та я і так це знала на власній шкірі...⠀

Ще одним яскраво неприємним відчуттям, яке доповнювало мою "недоідентичність", була заздрість. Заздрість до тих, хто знає, що таке бути українцем. І ще кричить про це на всю країну. І відчуття "недоукраїнськості" підсилювалось. А від цього ставало ще гірше.

Я так думала: "українським українцям" – круто. В них ідентичність постійно підживлюється культурою, мовою, традицією. Вони ніби постійно підключені до електромережі. А в нас були постійні перебої з постачанням енергії українськості.

Я знаю, що це погана ідея – грати в гру "хто більше постраждав". Так, вся Україна була страшно травмована психопатичним сусідом-агресором, страждала від насильства і приниження століттями. Але мій регіон піддавався цим невидимим тортурам безперебійно.

Тут – принцип простої географії. Хто ближче до зла, тим більше з ним взаємодіє. Це – як жити кожен день поряд з ґвалтівником або раз на рік приїжджати до нього в гості. Різниця є.

В нас була своя електромережа – тільки від цієї ми не підживлювались, а нас беззупинки "фігачило" струмом російського психозу.

Але це стовідсотково дитяча позиція – думати, як комусь пощастило, а мені – ні. Коли хочеться сказати: "тебе батьки любили, не били, цукерки купляли та на море возили". Час від часу я навіть злилась на "викоханих в українськості". Зараз вже ні. Бо я одужала, і в мене є історія хвороби, якою я можу "поразмахувати перед носом". Ніби теж така дитячість (компенсаторна) – похизуватись тим, що я "виборола" цю Українськість, а ви, мовляв, тепличні дітки просто в ній виросли) Дурість, знаю... --

Коли я починала пошуки ідентичності, я вірила, що повинен бути шлях, щоб відчути свою українськість. Я точно знала, що шлях "ззовні в середину" погано діяв для таких "загублених" українців як я. Одягнути віночок і проговорювати афірмації перед сном "я-українка" українською мовою не працювало. Це – як в психології купити курс "я – прекрасна, щаслива, успішна" і слухати його кожен день. Ефект – як від валеріанки.

Я прекрасно розуміла – від того, що я надягну лікарську шапочку, я лікарем не стану. Я не одразу зрозуміла, що потрібно робити, але зрозуміла. Ми були в травмі, яка такою не виглядала. Насилля, яке не має зовнішніх проявів. Але воно повільно роз'їдає зсередини. Травма призводить до такого стану, в якому ти "зависаєш" між тими, хто умовно є здоровими (але поки що до них не дотягнутись)  і тими, хто є насильниками (і є ризик до них "прихилитись", бо вони сильні = насправді садистичні).

Жертва ідентифікується з агресором. Часто. Жертва "несе" в собі свого насильника. Це – закон психології.

Ми мали частину України, яка оговтувалась і відновлювалась після російської травми, а також ми мали частину, яка знаходилась "в травмі". І мало хто хотів в "це місце" дивитись. Але там перебувала я і мільйони українців.

Зрозуміло, що потрібна була довга і кропітка робота з колективною травмою. Обережно, без "погроз" і звинувачень в "поганій українськості". Але довготривалій терапії не судилося бути, її перервала термінова "операція"... Тепер вже не треба думати-гадати, тепер все можна побачити, бо вже вскрили. Україна – на хірургічному столі: розріз величезний, кров хлище, анестезії нема...

Але якби без операції, то головним способом одужання мала б стати диференціація. Це коли розумієш, де Я, а де – не Я. А де просто кусок дєрьма, який налип. Важливо розуміти, що є здорова частина, а є уражена. Оце розрізнення має дати шанс. Але іноді цей кусок так прилипає, що вростає. А віддерти його можна лише з кров'ю...

Ми не винні, коли над нами вчиняють насильство. Але ми – відповідальні. За те, щоб не дати цьому насильнику війти під шкіру і стати повноправним власником психіки.
Усвідомити себе українцем та позбавитись відбитка травми від "російського психозу" – це важливо, це шлях "з середини на зовні".

Цей процес в ідеалі повинен був проходити символічним способом. Наприклад, популярне зараз "вбий в собі москаля" – це символічна площина. Бо це робота з внутрішнім ("де в мені російські погляди", "де я реагую, як мій психопат-сусід" і т.д.).

Це таке видалення, воно – болюче, але воно символічне, внутрішнє, поетапне. В аналітичній психотерапії – це одна з головних задач – "буквальне перенести у сферу символічного". Коли символічне не спрацьовує, енергія переходить у шар буквального. І тому зараз "вбий москаля у собі" – хороший тренд, але трохи із запізненням, на мою думку, бо вже "буквальне" у керма.. Робиться...

Я не дуже люблю пафосні фрази, але одна мені дуже подобається. Народження стається двічі –- перший раз тебе народжують, другий раз – ти сам народжуєшся. Так от українкою я народилась. Сама. Від духа українського.

На фото мені 18 і за спиною "моє" українське Азовське море.

Наші інтереси: 

Ця війна оголила усі рани й має навчити українців бути українцями, а не "какімі разніцамі".

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Людина – втілена божественно-духовна сутність

Чи треба любити ворогів, або 5 проявів сили, що відрізняють людину від людиноподібної тварини – Нагірна проповідь

Стратегія палінгенезії полягає не в тому, щоб поборювати старий світ, а в тому, щоб використовувати його як ресурс для власного розвитку. Чеснота милосердя дозволяє вчитися у ворогів і...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Олена Каганець.
5
Середнє: 5 (1 голос)

Я опублікувала допис Анни, тому що у мене була схожа історія (хіба що віддалена у часі). Я народилася і виросла в Херсоні, де українську чула 2 рази на тиждень на уроках української мови в школі. В місті українською ніхто не розмовляв, навчання всюди було російською. Була одна-єдина школа з українською мовою викладання в центрі міста. В сім'ї я також не чула української ніколи (не рахуючи окремі слова та українську фонетику в мовленні). Тільки раз на рік, коли їздила на Харківщину в село, де народився мій батько, чула українську слобожанську мову. Я тоді намагалася говорити українською, але повертаючись до Херсона, забувала її. Мій батько, україномовний українець, потрапивши до Херсона після інституту, вже ніколи не говорив українською (аж до 1996 року, коли я йому наказала говорити з моїм сином українською). Я стала справжньою українкою тільки тоді, коли переїхала до Києва 30 років тому. Вважаю, що Київ - це такий собі "плавильний котел" для українців з різних регіонів, як США - плавильний котел для різних націй. Маю багато прикладів, як українці з Донецька, Бердянська, того ж таки Херсона, коли приїздили до Києва жити, ставали справжніми українцями й принципово переходили на українську мову.

Коментарі

Зображення користувача Сергій Ждан.
0
Ще не підтримано

Дякую, Олено і Анно. А на світлині питомо українське обличчя.

Все починається з Любові.

Зображення користувача Олена Каганець.
5
Середнє: 5 (1 голос)

Я опублікувала допис Анни, тому що у мене була схожа історія (хіба що віддалена у часі). Я народилася і виросла в Херсоні, де українську чула 2 рази на тиждень на уроках української мови в школі. В місті українською ніхто не розмовляв, навчання всюди було російською. Була одна-єдина школа з українською мовою викладання в центрі міста. В сім'ї я також не чула української ніколи (не рахуючи окремі слова та українську фонетику в мовленні). Тільки раз на рік, коли їздила на Харківщину в село, де народився мій батько, чула українську слобожанську мову. Я тоді намагалася говорити українською, але повертаючись до Херсона, забувала її. Мій батько, україномовний українець, потрапивши до Херсона після інституту, вже ніколи не говорив українською (аж до 1996 року, коли я йому наказала говорити з моїм сином українською). Я стала справжньою українкою тільки тоді, коли переїхала до Києва 30 років тому. Вважаю, що Київ - це такий собі "плавильний котел" для українців з різних регіонів, як США - плавильний котел для різних націй. Маю багато прикладів, як українці з Донецька, Бердянська, того ж таки Херсона, коли приїздили до Києва жити, ставали справжніми українцями й принципово переходили на українську мову.

Зображення користувача Сергій Ждан.
0
Ще не підтримано

Шлях "ззовні в середину" таки існує, - наприклад НО

Все починається з Любові.