Укрим

Щось із нами має статись,
Щось сталося вже і триває досі.

 Сергій Жадан

-        Слава Україні! – молодий офіцер виструнчився, зайшовши до кабінету.

-        Героям слава, – відповів худорлявий керівник управління, відірвавши увагу від звісток з фронту.

-        Друже генерал, дозволь доповісти.

-        Доповідай.

-        Агент Аркас вийшов на зв’язок.

-        Аркас? Де він вештався увесь цей час?

-        Крим поки що перебуває під окупацією, тож…

-        Мені не потрібні виправдання, а тільки звіт про виконання завдань, – перебив генерал, – гаразд подавай, що там у повідомленні.

***

Артур Артемович повільною ходою йшов вздовж набережної. Він споглядав фонтан, як модель сигналу, що може видавати диверсанта у його  діяльності.

Ним були зірвані ворожі спроби по створенню військової бази у «загубленому світі». Але Москва обов’язково захоче повернутись до цих спроб після розслідування того, що сталось. Розвідник думав, яким чином розслідував би цю справу, якщо б її  доручили йому. Звісно, справу доручать комусь із контррозвідки. Але Артур хотів переконатись, що ланцюжки, котрі могли би привести нишпорок до нього, відсутні. Єдиний зв’язок існував у його думках. «Доведеться про це забути», – твердо вирішив агент. Виявляється, для розвідника уміння забувати таке ж важливе, як і вміння запам’ятовувати. Але при цьому бажано зберегти навики, здобуті при виконанні певного завдання. Тож Артур знав: сьогодні вночі він забуде більшу частину того, що трапилось з ним за останні тижні. І тільки Центральна Цифрова Цитадель матиме ключ до розгадки провалу створення Москвою однієї таємної військової бази у Криму. Процедуру забування розвідник зобов’язаний провести тільки після повідомлення ключових відомостей до центру.

       Звісно залишається ще кілька об’єктів, котрі можуть становити інтерес для агресора. Але кожен успіх української агентури у Криму наближає перемогу. Наближає перемогу! «Звитягу», як казав його учитель з моделювання минулого. Дув морський вітер і навівав нові думки. Артур Артемович думав про те, де б він ще розмістив важливі військові об’єкти, якщо був би  московським головнокомандуючим. Цілком можливо, що це могла бути покинута АЕС. Місцина хоча й відома, але зручна. Для того, щоб підтвердити здогадки достатньо перевірити дані з супутника, але для того, щоб завадити ворогу, одного супутника буде замало. Треба проникнути всередину. Але як це зробити? І хто може це зробити? Зрештою, треба дочекатись відповіді з управління.   

       Український розвідник на українській землі, окупованій ворогом, почувався надзвичайно впевнено. Попередній успіх додавав віри у власні сили і Артур, наче на невидимих крилах, рвався до нового прихованого бою. «Але уважності мені треба додати», – подумав він, покидаючи набережну, адже розумів усі переваги і недоліки сильної упевненості у собі.

***

       Тільки утікши від переслідування поліцаїв, Колько зрозумів, що таке справжнє пекло. Пекло, а, коротше кажучи, пек – це сильне спонукання до дії.

      Але тепер, пішки діставшись до півдня півострова, він почувався в безпеці. Прокинувшись досвіта, Коля виконав п’ять вправ і вирушив до гори. Поки він дістався її основи, жовтогаряче світило було уже високо і лагідно зігрівало блакитні води Руського моря, котре називають чорним через почорніння металевих предметів, що потрапляють на його дно. Та цих блискучих вод Микола не міг бачити, бо численні зарості ялівця затуляли весь краєвид. Добряче втомившись, колишній студент, але не випускник, потер одну із гілочок і глибоко вдихнув аромат. Це його підбадьорило і юнак рушив далі. Нарешті, сховавшись від спеки, він розпочав сходження до вершини. Тінь дерев і хвойні запахи навіювали прохолоду. Тож, пройшовши приблизно половину шляху, він не втомився, а, навпаки, – відновив свої сили.

      Було літо, тож цієї пори в Криму можна було знайти вдосталь диких ягід і фруктів для харчування. «Але що робити взимку?» –  думав Колько, котрий вже тривалий час жив просто неба. Навики еколога таки знадобились йому у житті. Кілька місяців тому його виключили з навчального закладу через те, що на іспитах він відповідав українською мовою, а викладачі проігнорували його відповідь. Після цього він кинув виклик собі і оточенню: «Обійдусь без диплому». І перше вміння, що знадобилось при відсутності доходів, це уміння знаходити їжу серед дикої природи…

     Ось він побачив величезну брилу, що лежала біля повороту стежини. Йому здалось, що вже колись був тут, уже бачив цей камінь. Але спомини, пов’язані з цією місциною, були дуже розпливчатими і млявими. «На зворотному шляху напишу на ній: Крим, Україна. Щоб пам’ятали. Чи може краще Україна, Крим? Україна… Крим… Укрим! Саме так! Укрим назвемо його після звитяги», – думав він, наближаючись до вершини. «Зірки золотисті, захмарні зигзаги земляків закликають здійснити звитягу!», – пригадалось йому, коли почав думати про перемогу у війні, котру пізніше назвуть світовою.

     Діставшись вершини сповненим радості і бадьорості, молодий мандрівник почав шукати найбільше і найгарніше дерево. А знайшовши, обійняв його. Потім заліз якомога вище і, зручно вмостившись, розпочав читати священні вірші.

***

        Літо минало. По переду ще кілька теплих тижнів. Щоб дістатись вольних земель транспортом треба паспорт, а його Микола загубив утікаючи від ворожих поліцейських. А на зиму треба шукати теплий притулок і харчі. Звісно можна морем вплав дістатись Херсонщини, де у Колі був друг. Або розшукати азовців, котрі діяли на півострові і підтримували зв’язок зі своїм полком на іншому березі Меотиди. Він читав про них у новинах, коли ще мав доступ до інтернету. Але як їх тепер віднайти?

       Щоб здобути засоби для проживання, Коля вирішив скористатись своїми новими здібностями. Він відкрив їх після священних читань поблизу покинутої станції.  Якось, вправляючись у киданні ножа, Колько з подивом помітив, що може його притягувати!

      Дно моря і його берег приховує багато знахідок та скарбів. Та деякі з них покриті піском, тому сховані від людського ока. Для пошуку потрібні спеціальні пристрої. Але відтепер Коля може шукати металеві предмети своїми руками на відстані. Для першої виправи новий шукач скарбів обрав Адалари – дві скелі, розташовані поблизу берега. Зі зменшенням потоку туристів натовп відпочивальників поблизу узбережжя поменшав. А до скель мало хто плавав, бо то вимагало наполегливості. Тож приходячи на пляж, коли він ще пустий, Коля плив до скель-близнюків і, пірнаючи, шукав металеві предмети, поховані під піском.

***

    «Подібне притягує подібне», – казав собі Коля, вирушаючи до перекупника, щоб обміняти чергову знахідку на гроші. Таким чином він бажав застати старого скнару в доброму гуморі.

     На радощах, вийшовши від щедрого сьогодні перекупника, він забув, що може притягувати металеві предмети мимоволі. Підстрибуючи від радощів і тричі обернувшись навколо своєї осі, він оторопів, коли побачив, що незнайомець, котрий до цього тримав руки під пахвами, стоячи у напівтемряві, наставив на нього пістолета. Схоже, що власник моделі Форт-12Б теж вельми здивувався такому перебігу подій, бо зовсім не збирався стріляти, а тільки дуже здивовано дивився на свій пістолет. Скориставшись секундною розгубленістю стрічного, Коля почав щосили тікати, намагаючись якомога швидше сховатись за рогом будинку.

      Артур Артемович ще кілька секунд обмірковував те, що сталось. І зважував так, наче на різних шальках терезів стояла перемога у війні і державна нагорода за успішно виконане завдання. Хоча він отримав прочухана за прострочений вихід на зв’язок, але зараз відчув, що сталось щось надзвичайне і це явище тісно пов’язано з отим хлопцем, котрий швидко віддалявся вулицею вечорового міста. Тож, відмовившись від нагоди виконати завдання, котре ретельно готував за вказівкою з центру, Артур побіг наздоганяти дивного стрічного.

    Коля намагався якнайшвидше вибігти за місто, бо там його рідна стихія. І поліцейським, котрим імовірно був для Миколи переслідувач, втрачав би багато своїх переваг, окрім зарядженої зброї. «Може на набережній не стрілятиме», – гарячкувато думав Коля, пробігаючи повз фонтан. Хоча мертвий сезон збігав до кінця, там було досить людно. Розвідник сховав своє знаряддя в чорну куртку, що мала багато спеціальних кишень.

     Промайнувши автостоянку, Коля побіг до основи гори, котра височіла за парканом. Швидко перелізши його, Микола опинився там, де міське освітлення було відсутнім. Артур так само впевнено здолав паркан, але переслідувати когось в умовах темряви, бігаючи по крутих схилах, востаннє йому доводилось у Грузії в 2008-му.

      «Тиша, отже він десь поряд і зачаївся», – думав він. Микола й справді хотів зачаїтись, але коли побачив світло від ліхтаря на мобільному телефоні, котрий ввімкнув переслідувач, то підвівся і почав знову бігти. Бігти довелось догори в освітлені ліхтаря, оминаючи чагарники, що ставали все густішими з наближенням до верху. Одного разу він навіть впав, але швидко піднявся. І тільки, коли нарешті світло ліхтаря десь зникло, Коля дозволив собі притулитись до дерева і перепочити. Він хотів жити, дуже хотів жити.

      Дозволити хлопцеві втекти після всього, що було, означало ще більший провал, ніж відмова від виконання наказу. «Він має бути десь тут, десь поблизу», – наче переконував себе розвідник. «Де ти?», – подумки запитував Артур у свого суперника в цьому змаганні, схожому на спортивне орієнтування. Часом він зупинявся, щоб перестати шарудіти і прислухався чи шарудить утікач. Але кількагодинні пошуки по залісненій горі з ліхтариком були марними. Годинник показував 4:04 за Київським часом. Артур упіймав себе на тому, що досі живе за Київським часом. Зрештою це цілком природно для нього, але потрапивши до ворога, навіть такий мало важливий факт міг викликати підозри. Чомусь досвідчений розвідник подумав, що годинник підказує йому трохи поспати і продовжити пошуки перед світанком. Склавши кілька хвойних гілок, вмостився біля дерева і одразу заснув, знаючи, що через 25 хвилин він прокинеться.

    А от Коля заснув не одразу. Але заснув так міцно, що міг би спати до полудня. Йому снилась Кубань-ріка, де він ще не був. Колони вусатих вояків рухались вздовж річки під малиновими прапорами. Снаряди ворожої артилерії падали у воду, наче їх жбурляла туди прихована шалена сила. А вояки цілі і здорові впевнено рухали вперед. Вони наблизились до якогось міста. Микола встиг прочитати тільки три останні букви на дороговказі, котрий козаки встановили при в’їзді: «…вір».

     І після цього Микола прокинувся від відчуття, що на нього хтось дивиться. «Хай перейде до наступної фази сну, поступливіший буде», – думав Артур, дивлячись на сплячого юнака. І показав свої долоні, коли хлопець розплющив очі. Чи то вчорашня утома, чи то просоння відбило у молодого чоловіка охоту тікати, і він захотів радше повірити, що відкриті долоні переслідувача справді означають його щирі наміри. Та на всяк випадок він підвівся:

- Чого тобі? – суворо спитав Микола. «Наш! Наш!» – зрадів про себе Артур, почувши українську мову. Але кожен м’яз його обличчя при цьому залишався в спокої.

- Власне я хотів спитати, що то вчора було? – наче професор студента, запитав Артур свого дивного співрозмовника.

- А що? Ішов собі по вулиці та й годі, а ти на мене пістолет наставив.

- Та ти не йшов, а танцював по вулиці; і так вийшло, наче ти сам наставив мій пістолет на себе!

***

Перед від’їздом Артур і Коля присіли біля столу. Розвідник дав йому новий паспорт, бланк котрого тримав для себе. Але тепер він потрібніший цьому здібному юнакові, котрий після повернення на вольні українські землі вирішив узяти собі ім’я Коляксай.

-        Ось документ, як я і казав. Там тебе стрінуть, тож покажеш їм усе, на що здатен, а головне, як ти цього навчився. Тобі створять усі умови для тренувань. І вір у нашу перемогу, всі наші уміння і зусилля спрямовуймо на подолання ворога. Тоді обов’язково переможемо.

-        Здійснити звитягу?! – запитав на прощання Коля і простягнув теплу правицю.

-        Здійснити звитягу!