Усміхніться, вас вербують! Технології гібридної війни

Ми раціоналісти. Але ж чи не щотижня бійці Грицака ловлять агентів, а то й резидентів російських ФСБ і ГРУ. Недавно он у Харкові накрили цілу резидентуру – 18 чоловік!

Чи багато це, чи мало? І скільки таких шпигунських осередків лишилися невикритими? У Харкові й Україні загалом? Розчарую: дійсних масштабів проникнення ворожої агентури в наше суспільство не знає ніхто.

540 ТИСЯЧ АГЕНТІВ

Життя рухається по спіралі. 26 років тому, ще за часів перебування у складі СРСР, ми відчували, що десь тут, поряд ходять агенти КДБ, але мало хто знав, скільки їх було. І лише недавно дані, озвучені екс-депутатом латвійського парламенту Лінардом Муциньшем, змусили замислитися. Зважте самі: латвійським повстанцям у 1991 році вдалося захопити архіви республіканського КДБ, і в журналах агентури вони нарахували 25 тисяч прізвищ. А все населення республіки на той час складало близько 2,5 млн чоловік.

В Україні тоді мешкало 54 мільйони чоловік, і, зробивши нескладні підрахунки, можна дійти висновку: агентів КДБ було більш як півмільйона! Не добровільних стукачів, не «довірених осіб», а професіоналів, завербованих і вишколених за всіма шпигунськими стандартами.

Можливо, ця цифра неточна. Але перевірити її не маємо змоги. На відміну від латвійських колег, українські націонал-демократи дозволили після ухвалення Акту про незалежність вивезти до Москви агентурні архіви КДБ. Зробив це тодішній голова республіканського КДБ Микола Галушко. І всі українські «патріоти» зітхнули з полегшенням, бо ж чимало з них у тих архівах значилися.

Що не встиг почистити Галушко, вигріб у лютому 2014-го голова СБУ при Януковичі громадянин РФ – Якименко. І знову ж таки ніхто йому не завадив.

Що це означає? А те, що агентурна мережа Росії, започаткована ще за часів Берії, продовжує в Україні жити своїм повсякденним життям. І, будьте певні, не тільки не скорочується, а ще й розмножується.

НЕ КОМПРОМАТОМ ЄДИНИМ

Постежмо разом за нашим політичним бомондом. Чи не здається вам, що процес вербування іде повним ходом? Просто на наших очах. Дивна поведінка, надмірна кількість політичних фріків… А це, як казав той же Муциньш, – перша ознака агентської навали: «Збоку багато хто з них здаються дивними, ненормальними. Але вони навмисно себе так ведуть – задля дезорганізації».

У недавно виданій книзі «Радянська воєнна розвідка» колишній радянський шпигун, а нині письменник й історик Віктор Суворов тему вербування агентури виписав з особливою любов`ю.

І виявилося, що зовсім не махрові зрадники, не ласі до грошей боягузи, не продажні політики, притиснуті до стіни компроматом, стають агентами зарубіжної розвідки. Вербувати на компроматі, боягузстві й шантажі – дурна справа, пише Суворов. Бо агент не має почуватися холопом – холоп обов`язково зрадить господаря.

Зрадник, пише Суворов, не має вбачати в собі зрадника. Він має відчувати себе достойною, щасливою людиною.

ЩАСТЯ ЗРАДИ

«Завдання вербувальника – вселити у завербованого відчуття всепоглинаючого щастя, – радить Суворов. – Підпорядкувавши завербованого своїй волі, усміхнись йому доброю, відкритою, променистою усмішкою Юрія Гагаріна. Стань для нього вчителем».

Ті, хто наївно вважає, що його особисто ніхто і за жодних обставин не наверне у ворожі агенти, не розуміє, що «вербувальник» – то не просто професія, то мистецтво – таке саме, як мистецтво театральної режисури, коли ти як глядач починаєш жити життям сценічних героїв, зовсім забуваючи про реальний світ.

Читаймо далі. «Розробка кандидата в агенти триває приблизно рік – вона полягає в культивуванні, випестуванні мотивів, які допоможуть вербувати людину... Якщо у кандидата є якісь слабини й вади, ГРУ намагається підсилити їх. Якщо у людини були фінансові проблеми, воно робило все можливе, щоб ці проблеми загострилися. Якщо потенційний агент незадоволений політичним режимом у своїй країні, ГРУ перетворює це незадоволення у ненависть».

Незадоволення – у ненависть… Щось таке ми щодня спостерігаємо…

І от коли проблеми майже притисли тебе до землі, і нема жодних емоцій, окрім ненависті – починається другий етап.

ОДНІЄЇ КРОВІ

«Джозеф Редьярд Кіплінг дав усім розвідникам ключ у своїй безсмертній «Книзі джунглів», – пише Суворов. – Треба просто сказати, тому, кого вербуєш: «Ми з тобою однієї крові – ти і я».

Патріоти ненавидять лібералів. Треба сказати ці завітні слова патріоту – і ти станеш його другом.

«Ті самі слова можна сказати фашисту. І антифашисту».

«Ми живемо у джунглях, – читаємо далі. – Людина людині – вовк. І кожному в цьому страшному світі потрібна підтримка. Кожна людина шукає споріднену душу. Так покажи йому, що він цю душу знайшов. Бажання знайти споріднену душу – таємне або явне – універсальний мотив. Який можна використовувати у будь-якій вербовці».

«У кожної людини є проблеми, у кожного є свої незадоволені потреби. Їх треба виявити. Для цього треба змусити людину говорити про себе. Це легко. Людина до цього готова. Проблема не в ній, а в нас. Говорити готові усі. Біда в тому, що нема кому слухати. Ніхто нікого не слухає, тому що всі інші люди на цій маленькій землі базікають тільки про себе. Мистецтво вербування побудоване на умінні підтакувати, співчутливо киваючи головою».

Звучить, дійсно, як поезія…

ОСТАННЯ СТАДІЯ

А що потім? А потім за те, що «твій друг тебе вислухав і поспівчував», ти маєш надати йому маленьку послугу. Ну зовсім незначну. Принести, наприклад, томик Шевченка з парламентської бібліотеки. Або якийсь несекретний папірець. Або взяти участь у якійсь тусовці політологів і промовити там один якийсь меседж. Ну, наприклад, сказати – «бариги». Чи – «борцуни». Чи –   «грузин-кокаїніст»… Створити інформаційний привід для ЗМІ.

Для тебе це неважко, це майже відповідає твоїм поглядам. До того ж, ти отримуєш певний гонорар. Чи мільйонну позику.

Тобі подобається ризикувати – бо платня стає все щедрішою. «Часто-густо, – пише Суворов, – вербувальна пропозиція так ніколи й не надходить. Кандидат поступово стає агентом російської спецслужби навіть не усвідомлюючи цього. Іноді він думає, що просто робить свій маленький бізнес».

Очі відкриваються одного чудового дня, коли ти з подивом з`ясовуєш: а шляху назад уже немає!

З цього моменту починається третій етап агентурно-вербувальної любові. Найбрутальніший. Тебе відверто спонукають до зради батьківщини, а плата натомість стає все меншою – щоб НАЗК, мовляв, не здогадалось. І що робити новоспеченому агенту? Оголошувати страйк? Доводиться продовжувати зраджувати за злидарську зарплатню, потрапивши, по суті, в рабство. Але в щасливе рабство!

Є й радикальніші методи. Той же Суворов у іншій книзі оповів, як Хрущов вербував одного з довірених людей маршала Жукова. Бойового генерала запросили до медчастини і повідомили, що в нього рак останньої стадії, і жити лишилося кілька місяців, і навіть знімок рентгенівський показали. А коли той, ошелешений, перетравлював почутий вирок, до кабінету лікаря увірвався Хрущов і висунув ультиматум: або генерал помирає у бруді тюремної камери, або його кладуть у кремлівську лікарню і лікують кращими ліками, і сім`ї, дітям у майбутньому допоможуть. Але це – якщо він здасть шефа.

Уявіть себе на місці цього генерала…

ЛЬОТЧИЦЯ

Коли я писав про дивну поведінку певних політиків, то у більшості, мабуть, виник у голові образ однієї нашої героїні-льотчиці. Вона ж бо опинилася в схожій з генеральською ситуації. На одній шальці терезів – 25 років ув`язнення десь у мордовських таборах, на іншій – переможне повернення на батьківщину. І не просто повернення, а багатство-депутатство, народна любов і неминуче президентство.

Ми можемо тільки здогадуватися, скільки разів до неї зверталися ось із цією сакральною формулою: «Ми з тобою – однієї крові!», хто й скільки разів її переконував, що вона виняткова і геніальна.

Ми не знаємо наслідків цих «щирих розмов про головне», але чомусь після повернення нашу героїню все частіше тягне туди, де вона бачить друзів, де «борються за те саме, що й ми на Майдані».

Коли ми кажемо, що вона завербована, то все ж підсвідомо сподіваємося, що ні. Що просто – заплуталася. І хочеться, щоб це було так.

Та якщо це «консерва», то ніхто не знає, коли вона вибухне. Можливо, під час президентських виборів, чи коли орки полізуть масово знову? Чи коли хтось таки замутить «третій майдан»?

Агенти ж бо бувають різні – і видобувальники інформаціїї, і вербувальники, кур`єри, господарі явочних квартир і секретних мобільників, фальшувальники, які зроблять тобі будь-який документ на справжніх бланках зі справжніми печатками й підписом – з занесенням до електронної бази данних; агенти-актори, що беруть участь у комбінаціях (як той лікар із історії з Хрущовим); агенти-технарі, що підслуховують і підглядають. А ще – агенти-кілери, і диверсанти, здатні вбивати сотні й тисячі невинних людей.

Це – держава в державі, це транснаціональна корпорація зради, де кожен діє самотужки, але відчуває, що «нас, агентів, багато – і нас не подолати». Чим складніші й резонансніші комбінації розробляє розвідка, тим більше агентів вона потребує. Скільки їх у нашому парламенті? Скільки у виконавчій владі? Скільки в армії? Хто знає…

КЛІЄНТИ СТОЛЯРОВОЇ

Рік минув відтоді, як сумнозвісну Машу Столярову з «Інтера» застукали на вербовці українських політиків. Пам`ятаєте скріни з її листування? «Опоблок – теж мої, в цілому непогано, але хотілося краще»,«Каплін, Добродомов, Пузанов – напівфабрикати, але будемо працювати», «Борислав Береза – мій найвдаліший проект».

Тоді розгорівся скандал, який, втім, нічим не завершився. Прямим текстом про агентурне вербування не говорилося, мовляв, політики дали себе використати в антиукраїнській пропаганді. Однак та «безкорислива» допомога в політичній розкрутці, у піарі, яку надавала сердобольна Маша гостям студії, дуже схожа на другий етап вербовки. До третього справа не дійшла, бо певна залежність (як писали – наркотична) головної вербувальниці аж надто розв`зала їй язик. Довелося спішно збирати манатки.

Фігуранти її листування – усі як один – заперечили факт власного вербування і пояснили все «політичним замовленням». Можливо. Але це не значить, що спроб не було. А поведінка як мінімум одного з них наводить на думку, що не всі з цих спроб були невдалими.

Дивує й те, що випадок зі Столяровою не став пересторогою для інших вітчизняних політиків. Ось Сергій Лещенко іде виступати на відверто проросійський телеканал і пише в ФБ: «Щоб припинити спекуляції – я ходжу не до власників каналу, а до глядачів – українських громадян». І на цьому ж каналі Поляков, до якого є неабиякі претензії в НАБУ, якого позбавили депутатської недоторканності, і який веде себе зухвало зі слідчими, цей депутат виступає «експертом» в оцінці перших днів роботи Верховної Ради і поблажливо роздає своїм колегам стусани й пряники. Чим не спроба агентурної розробки?

Кожен журналіст і досвідчений політик вважає, що не дасть телевізійникам себе скомпрометувати чи ошукати. А якщо ти маєш справу зовсім не з телевізійниками? Якщо з тобою грає не окремий «агент Кремля», не якісь «люди Медведчука» чи «люди Фірташа», а цілий офіс однієї з найпотужніших розвідок світу?

ЗМІ – найкраще прикриття для вербувальної діяльності зарубіжних розвідок. Про те, як цим користалися в Радянському Союзу, я писав у публікації «Крадіжка бомби. Як наївні американці повірили Кремлю і комуністам» , а про те, як це використовували у гітлерівській Німеччині – в статті «Однокласники» Шеленберга. Що таке тотальне шпигунство». Редакції газет, інтернет-видань, телестудії мають унікальні можливості для вербування: це місце незапланованих зустрічей, зворотнього зв`язку, журналісти вміють слухати й вивідувати заповітне. Це «медіалипучки», на які летять і потрапляють у пастку політики й громадські активісти. Там вас призвичаюють грати за чужим сценарієм, існувати в чужому дискурсі, опонувати фрікам й істеричкам, принижувати власну гідність…

ПОЕТЕСА

На одному з російських ресурсів можна в запису спостерігати як «журналістка» вербує українську поетесу Євгенію Більченко. В цьому є особливий смак – перепрограмувати  колишніх героїв Майдану на його ворогів.

Євгенія була на Майдані, називає себе колишнім волонтером «Правого сектора», вірші її не можна назвати аж надто «ватними», вони, скоріш – космополітичні. Після кількох спроб із боку правих екстремістів зірвати її виступи, вона різко поміняла погляди, поїхала шукати «братів по крові» до Москви і Петербурга. Тамтешніх лібералів, які цілковито підтримують Україну, вже не розуміє, а ті, кого вважала ворогами – «не такі вже й вороги». Вважає, що в Україні зараз зі свободою слова гірше, ніж за Януковича, а справжні патріоти – то Ігор Гужва, Руслан Коцаба і Олесь Бузина.

Чудова ілюстрація слів Суворова. На тому, переглянутому мною, відео поетеса вже збагнула, що її вербують. Втратила інтерес до розмови, починає пручатися, не хоче говорити мовою кремлівської пропаганди, але все зайшло занадто далеко…

І в мене запитань нема, окрім одного: чи випадковими були оті погромні візити «націонал-радикалів» на її вечори, чи не був це поштовх, аби «незадоволення перетворилося  на ненависть»?

ЛЮДИ З ТВЕРДИМИ ПЕРЕКОНАННЯМИ

І тут ми наблизилися до одного запитання, яке всіх допікає, але не кожен має сміливість його собі поставити: а чи не завербованими є ті, хто називає себе українськими патріотами? Чи ті провокатори, що кидали гранату під Верховну Раду, хто в часи Майдану призводив своїми діями до кровопролиття (а таких ми тоді бачили, просто зараз – забули), хто ходить по столиці з плакатами: «Геть інородців з кабміну!» – чи вони просто йолопи, чи платні агенти?

Не слабаки, а «люди з твердими переконаннями – сталевий каркас розвідки, – пише Суворов. – Головне – знайти цих переконаних людей, не важливо – в чому полягають їхні переконання. Головне – щоб вони були твердими. Головне – щоб за свої переконання люди готові були йти на що завгодно. Таких людей легко вербувати, під них легко підлаштуватися, іх легко використовувати.

Великий успіх – це вихід на будь-яких борців – борців із будь-ким, головне, аби вони горіли бажанням щось громити, щось підривати, когось убивати заради справедливості. Таких борців прибирали до рук, і використовували. Пароль був той самий – ми з тобою однієї крові».

Ледь не всі лідери національно-визвольних рухів доби розвалу СРСР були завербовані КДБ. Підозри не знято і з першого демократичного литовського прем`єра Казиміри Прунскене, і з першого демократичного польського президента Валенси. І хіба лідери сучасних націоналістичних рухів Європи не сидять на гачку в Росії? І чи наші націоналісти тут виняток?

 Сама думка про те, що наших патріотів-націоналістів може завербувати Москва, здається нам неприйнятною. Але ж вони можуть і не знати, хто саме їх вербує.

Зазвичай, пише Суворов, проводили темну вербовку так званих патріотів, начебто він імені іншої розвідки – американської, ізраїльської, від антиурядової організації або навпаки – від власного уряду. «Все, що треба – це вивчити основні політичні погляди людини, подати їх як власні переконання – і вербування просувалося легко».

Хіба не так діяло НКВД, маскуючись під УПА?

І хіба ми будемо вимагати документи у привітного незнайомця, який від імені якогось неіснуючого секретного управління СБУ, чи «підпільного комітету українських патріотів» запропонує нам допомогти вітчизні у боротьбі зі «збоченцями-гомосексуалістами», занести прізвища зрадників до «Миротворця» або просто побажати (жартуючи) справедливої для них смерті в соцмережах? 

І цей «однієї з нами крові» друг буде ніжним і приязним, і вихвалятиме нашу «відданість справі». І ми «мочитимемо ворогів», відчуваючи себе щасливими і корисними суспільству, а насправді – допомагатимемо в моральному знищенні непоганої, можливо, людини для подальшої легкої вербовки чужинцями...

*  *  *

Суворов, як старий розвідник, радив – як краще вербувати агентів. Мені хотілося застерегти: як не дати себе завербувати і зробити ворогом своєї держави в нинішні складні часи.

Це не значить, що треба стежити за всіма, хто тебе оточує. Треба стежити, насамперед, за собою, за власним Его.

 «Пильнуй за собою, – співав колись Віктор Цой. – Будь обережним…»

Євген Якунов. Київ.