Відкриття пам'ятника М.Залізняку і І.Гонті в Умані

Були з синами на відкритті пам'ятника Максиму Залізняку і Івану Гонті.

Як кажуть, "Здійснилося! Сталося! Відбулося!" Хоч і через 47 років...

47 років на південно-західному пагорбі, де колись була Уманська фортеця, стояв камінь: "Тут буде встановлено пам'ятник Максиму Залізняку та Івану Гонті – ватажкам народно-визвольного антифеодального повстання 1768 року" .

Було й таке, повідав у своєму виступі Олександр Власюк, відоміший під ім'ям Сашко Лірник, що покладені вночі квіти до каменю вранці міліція викидала на смітник... 

Дивлюся на стелу пам'ятника з боку Звенигородського передмістя. Читаю напис про авторство та меценатство: "Виконано за ескізним проектом Народного художника України І.Гончара (1968 р.). Скульптор І.Зарічний. Доброчинці: О.Огнівенко, В.Микитчак, П.Микитчак. 2015 р." 

Було свято. Гарно, що згадували добрим словом і запрошували до слова дотичних до спорудження пам'ятника, митців, воїнів добровольчих батальйонів, волонтерів. Гарно, що потурбувалися про людей – була і юшка, і куліш. Чомусь не було влади… Чи я щось пропустив?..

Отже, по волі Божій – у цей день мали благословенний тихенький осінній дощик та церковне свято Собору Архистратига Михаїла і всіх Небесних Сил безплотних – пам'ятник таки встанОвлено. І не ким-небудь, а уманською громадою. Честь і хвала! Навіть не за пам'ятник. А за те, що проявилися як громада. Бо долучилися усі. Хто ідеєю, хто копійкою, хто роботою, хто молитвами. Примітно, що один із ведучих свята, наголошував саме на Божій допомозі у спорудженні пам'ятника, а також на тому, що ми потроху знову вчимося співпрацювати з владою, підштовхувати владу до співпраці з громадою, дивись, навчимось і контролювати владу. На виконання цього задуму ще одна стела пам'ятника – з боку передмістя "Турок" – духовний гімн-молитва "Боже, Великий Єдиний" .

Попри різні думки про "сьогоднішню доцільність" такого пам'ятника, що є навіяні нав'язуваною толерантністю, а ще й зумовлені постійними оглядками ("а що пан скажуть") переляканого репресіями і голодоморами українського народу, таки наважилися! І це знаково!

Такий пам'ятник саме на часі. Насамперед, як нагадування тим, хто посягає на святе – Волю і Честь Людини. На те, що дароване Самим Богом!

 

В одному з коментарів у Фейсбуці наведено передумови Коліївщини. Що тоді відбувалося? Та те ж, що й у сьогоденні! Тоді – тиск царату на польського короля, тепер – тиск московської політики "рускава міра". Тоді – свавілля "шляхти", корчмарів-орендарів призвело до всенародного повстання. Тепер – маємо передумови і саму Революцію гідності. Тоді – зрада повстанців, тепер… воїнів добровольчих батальйонів… Не знаходите?

 

Тому, цей пам'ятник має стати всім нам зарубкою в пам'яті (звідси слово "пам'ятник").

Зарубкою про те, що наш народ хоч і миролюбний, та горе(!) тим зайдам, які переповнюють чашу його терпіння! Ці слова мають стати "зарубкою" і тим, хто своїми діями чи бездіяльністю сьогодні періодично і поступово роздмухує отой вогонь, що "віє з Холодного Яру" … Саме про це – на стелі пам'ятника з боку Лисої Гори, викарбувані слова-нагадування Т.Шевченка – "Смійся, лютий враже! Та не дуже.".

Свято відбулося. Та в жодному разі встановлений пам'ятник не має стати ідеалізацією М.Залізняка і І.Гонти, черговим ідеологічним ідолом... Адже, вони були (лише)одними з ватажків доведених до відчаю людей, коли й самому народу тоді буває також горе… (у Шевченковій поемі "Гайдамаки" йдеться про "ріки крові"…).

 

Пам'ятаймо і шануймося!

---

Відео з гарним ракурсом

 

Дещо з того як встановлювали

https://www.facebook.com/794751547227946/videos/897289890307444/

---

Історична довідка

Максим Залізняк

(поч. 40-х pp. XVIII ст. - ?)

Народився на Чернігівщині, замолоду подався на Запорізьку Січ, але довго там не пробув. Після цього займався рибним промислом в Очакові, незадовго до початку Коліївщини повернувся на Січ. Цей ватажок мав неабиякі організаторські здібності, воїнські навички, був відважною людиною, відзначався непримиренністю й жорстокістю до гнобителів. Після Коліївщини був засуджений до побиття батогами й заслання на каторжні роботи до Нерчинська, де й помер. За однією з легенд М. Залізняк брав участь у селянській війні під проводом Омеляна Пугачева в 1773—1775 pp. (За «Довідником з історії України»)

Іван Гонта

(?-1768)

Народився в с Розсішки на Черкащині в родині селянина-кріпака. Ще юнаком його взяли в надвірне військо польських графів Потоцьких в Умані, 1757 року за воїнські заслуги був призначений сотником надвірних козаків, одержав у власне володіння села Розсішки й Орадівка. Під час Коліївщини перейшов на бік повстанців. Після придушення повстання був виданий польському урядові, оскільки був підданим польського короля. За зраду та участь у повстанні на боці гайдамаків його піддали страшним тортурам, а потім стратили через четвертування. Розповідали, що коли кат зривав шматки шкіри з тіла І. Ґонти, він сміявся в обличчя своїм мучителям: «От говорили, що буде боліти — анітрохи не болить». (За «Довідником з історії України»)

Коліївщина

У травні 1768 року на Правобережжі спалахнуло грандіозне народне повстання, що отримало назву Коліївщина (від слів колоти, колій). Очолив повстання досвідчений запорожець Максим Залізняк. Його загін виступив з Холодного Яру й узяв Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав та Канів. Чисельність повстанців швидко збільшувалася. Вони знищували шляхту, католицьке духовенство, орендарів, палили маєтки, ділили панське майно. Польський історик із жахом писав, що, здавалося, почалася нова «пожежа, подібна до Хмельниччини».

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень, кожну з яких очолював сотник. Військова й цивільна влада зосереджувалася в канцелярії повстанського війська. У червні - липні 1768 року на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я. Релятеєм, Н. Москалем та ін. Повстання швидко охопило майже всю Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, Га-личину. У паніці шляхта тікала в глиб країни чи на Лівобережжя під захист російського війська.

Багато шляхтичів сподівалося врятуватися в добре укріпленій Умані. Сюди підійшов загін М. Залізняка кількістю близько тисячі осіб. Загін надвірних козаків графа Фелікса Щенсного-Потоцького під командуванням Івана Ґонти, який охороняв місто, перейшов на бік повсталих. Умань опинилася в руках повстанців, а вся шляхта була перебита. Розташувавшись під містом, М. Залізняк та І. Ґонта посилали загони в інші частини Правобережжя. Вони сподівалися на підтримку російського уряду. Налякана польська шляхта просила царських генералів придушити повстання. Пани заявляли: «Коли іноземні сили не допоможуть, нам буде кінець».

Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну й на Запоріжжя. У цих умовах російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців.

У другій половині червня 1768 року російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків. 7 липня 1768 року російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли.

Решта гайдамацьких загонів була розбита в боях. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні-травні 1769 року. Польські каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями: гайдамаків вішали тисячами, відтинали їм голови, садили на палі. Найбільше повстанців страчено в містечку Кодні поблизу Житомира (близько 3 тис. осіб) і в с Сербах поблизу Могилева-Подільського (близько 2 тис. осіб).

М. Залізняка та інших гайдамаків — підданих Російської імперії — київська губернаторська канцелярія засудила до тілесного покарання й заслання на каторжні роботи до Нерчинська. І. Ґонту передали польському урядові, а незабаром його страчено через четвертування.

Народ навіки зберіг у своїй пам'яті героїчні образи гайдамаків, зокрема М. Залізняка та І. Ґонти. їм присвячені думи, пісні, літературні твори.

Визвольне повстання 1768 року, хоч і зазнало поразки, мало велике історичне значення. Воно прискорило падіння феодально-кріпосницьких порядків та визволення Правобережної України з-під влади Речі Посполитої. Крім того, події Коліївщини та справедлива боротьба гайдамаків відіграли значну роль у формуванні національної свідомості українського народу.

Передумови Коліївщини

"Барська конфедерація

17 лютого 1768 року польський король Станіслав Понятовський під грубим тиском царського уряду підписав трактат про зрівняння в політичних правах протестантів та православних з католиками, а лідери противників такого зрівняння були заарештовані російським послом М. Рєпніним і вивезені в Калугу. Це стало безпосереднім приводом до відвертого виступу частини польської шляхти проти короля. Вона організувала велике військо й виступила у хрестовий похід проти єретиків, утворивши Барську конфедерацію (від назви міста Бар на Поділлі). Згадане військово-політичне об'єднання польської шляхти, спрямоване проти короля Станіслава Понятовського і Російської імперії, було створене 29 лютого 1768 року за ініціативою магнатів братів Красинських, Ю. Пуласького та ін. Учасники Барської конфедерації виступали проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої та реформ внутрішнього устрою Польщі, домагалися збереження прав і привілеїв шляхти.

Загони конфедератів розгорнули бойові дії проти королівського уряду й російських військ, які прийшли йому на допомогу. У ході воєнних дій конфедерати чинили масові розправи над українським населенням, що викликало піднесення гайдамацького руху й стало причиною національно-визвольного повстання на теренах Правобережної України — Коліївщини. Прихід росіян на Правобережжя український народ сприйняв як сигнал до боротьби з панами. Поширювалися чутки, що російська цариця Катерина II нібито видала «Золоту грамоту», у якій наказала нищити шляхту.

Боротьба конфедератів проти царських військ тривала з 1768 до 1772 року. У жовтні 1768 року на боці Барської конфедерації виступила Туреччина, яка оголосила війну Росії. Французький уряд для керівництва збройними силами конфедератів вислав генерала Дюмур'є. Проте, незважаючи на значну міжнародну підтримку, у 1772 році головні сили конфедератів були розбиті російськими військами під командуванням О. Суворова. Поразка Барської конфедерації стала однією з передумов першого поділу Польщі в 1772 році."