Воднева бомба: хто видав її секрет

В січні 1993 року академік Юлій Харитон, старійшина фізиків-атомників, влаштував в Інституті імені І.В. Курчатова конференцію, присвячену 90-річчю засновника інституту. На ній 88-літній вчений виклав історію створення радянської атомної бомби в тому вигляді, в якому її уявляє він та його колеги.

Харитон стверджував, що матеріали, зібрані розвідкою, не зіграли ніякої ролі в створенні радянської водневої бомби. Тобто, радянські фізики розробили оригінальну і незалежну концепцію водневої бомби, надавши переконливі докази своєї переваги в ім'я благополуччя країни.

В той же час, у своїх опублікованих спогадах академік Л.П. Феоктистов приходить до думки і наводить свідчення, що секрети створення термоядерної зброї (водневої бомби) були вкрадені в США. При цьому Феоктистов наводить конкретне свідчення академіка А. Сахарова про те, що йому показували фотографії секретних документів!

Подаємо статтю академіка Л.П. Феоктистова з незначними скороченнями за рахунок описів термоядерних процесів, які проходять при вибуху ядерних боєприпасів, що представляють інтерес тільки для фахівців.

Лев Петрович Феоктистов (14 лютого 1928 - 14 лютого 2002) - радянський і російський вчений, один із розробників радянської ядерної і термоядерної зброї.

Воднева бомба: хто видав її секрет

Про зародження і початкові етапи розвитку атомної промисловості в СРСР, про створення першої атомної бомби і роль розвідок в той період розказано вже багато, і я не бачу сенсу в повторенні.

Однак подібного роду матеріали, як правило, обмежуються початком 50-х років. Лише в одному місці в спогадах Ю.Б. Харитона згадується, що і відносно американської водневої бомби є від розвідки документ. Але ніяк не розкривається його зміст. Можливо, правий А.Д. Сахаров, який вважав, що ідея термоядерної детонації в рідкому дейтерії («труба» Зельдовича) є «цельностянутой» [Тобто вкраденою! Російське слово «СТЯНУТЬ» є синонімом слів «УКРАСТЬ», «ПОХИТИТЬ». – В.Ф.]. Загадковим є те, що в спробах створення водневої бомби ми буквально слідували по п'ятах за американцями, повторюючи їх зигзаги і помилки, за винятком сахаровської «слойки», яка в практичному плані не отримала розвитку, але була нашим власним зигзагом.

Не маючи точних даних, можна тільки здогадуватися, випадково це відбувалося або причини були більш глибокими. Ні ми, ні американці цю загадку поки не вирішили.

***

Назва цієї глави в точності повторює назву статті Д. Хирта і У. Метьюза, опублікованій (у перекладі) в журналі «Успехи физических наук»» (травень 1991 року, т. 161, № 5 – витяги з неї цитую під цифрою «I»). Роблю я так навмисне, бо в мої наміри входить зіставлення різних поглядів на це гостре питання.

Свого часу в полеміку з американцями вступив патріарх радянської атомної науки академік Ю.Б. Харитон. Його виступи в газетах «Красная звезда» і «Известия» в 1992 р. [1]., а також на ювілейній (до 90-річчя І.В. Курчатова) сесії вченої ради Російського вченого центру «Курчатовський інститут» спільно з Ю.Н. Смирновим, формують певний погляд на історію розвитку вітчизняної водневої зброї, який практично ні в одному пункті не збігається з американським. За матеріалами ювілейної сесії Курчатовського центру видано доповідь [2]. Витяги з неї цитуються під цифрою «II».

Я постараюся максимально точно передати позиції сторін і висловити свою, яка, як виявилося, не збігається з двома попередніми. При цьому я прошу читача бути поблажливим – будь-який спогад суб'єктивний, а одні і ті ж події по-різному сприймаються різними людьми. Тим більше, якщо врахувати, що автор мав далеко не всю можливу інформацію.

Як тепер відомо, американська воднева бомба починає свою історію з 1946 року. Саме тоді, незабаром після появи атомних бомб, Е. Теллер сформулював ідею «супербомби». Подібно до того як від капсуля-детонатора провокується хвиля горіння (детонації) в хімічній вибуховій речовині, у водневій бомбі Е. Теллера поширюється термоядерна хвиля по дейтерію, ініційована атомним вибухом. Якщо стійке (незатухаюче) горіння можливо, то воно, викликане відносно скромною енергією атомного вибуху, потім при поширенні виділяє довільно велику енергію. Захоплююча перспектива, чи не так.

У 1951 році, коли я після закінчення Московського університету потрапив в групу Я.Б. Зельдовича в КБ-11, там з великим ентузіазмом займалися подібною проблемою (відстаючи, мабуть, на рік-два від Лос-Аламоса). Зараз, коли дізнаєшся у тих же Д. Хирта і У. Метьюз, що за проблеми переживали американські вчені в зв'язку з «супербомбою», дивуєшся, наскільки вони були схожі з нашими.

***

У 1951 році президент США Г. Трумен направив комісії з атомної енергії директиву про відновлення роботи зі створення водневої бомби. Згідно з відомостями з (I), «до кінця 1950 Е. Теллер був у розпачі, втративши надію на створення працездатної конструкції водневої бомби». І тут же: «Усвідомлення того факту, що «класична супербомба» нереальна, прийшло в лічені місяці після того, як Трумен оголосив програму, що зобов'язує вчених зробити таку бомбу».

Аналогічного висновку в групі Я.Б. Зельдовича прийшли до кінця 1953 року.

Те, що речовина горить тим повніше і швидше, чим вище її щільність, випливає з найбільш загальних міркувань. Завдання полягало в тому, щоб зрозуміти, як досягти високого ступеня стиснення.

Чудові способи отримання надзвичайно високих стиснень дейтерію вперше прийшли в голову Уламу, коли він розмірковував над проблемами підвищення ефективності атомних бомб, заснованих на поділі важких елементів. У нього виникла ідея про фокусування на дейтерії механічної енергії, що вивільняється при вибуху звичайної атомної бомби. Щоб здійснити таке фокусування необхідно належним чином направити ударну хвилю по навколишньому матеріалу. Цей спосіб обіцяв колосальне стиснення дейтерію

Коли Улам повідомив Теллеру про свою схему стиснення дейтерію під час їх історичної зустрічі в початку 1951 року, Теллер запропонував варіант, згідно з яким не ударна хвиля стиснення від вибуху атомного пристрою, а радіація від цього первинного вибуху повинна викликати так звану імплозію, що приводить до найсильнішого стиснення дейтерію. У спільному звіті Улам і Теллер посилаються на ці схеми стиснення як на фокусування енергії атомного пристрою за допомогою «гідродинамічних лінз і дзеркал для випромінювання атомного вибуху».

«Схема Улама-Теллера, що використовують радіацію вибуху з метою стиснення і ініціювання окремо розташованого компонента бомби, що містить термоядерне паливо, ознаменувала повну відмову від класичної концепції супербомби Теллера» (обидві цитати з джерела I).

Як розвивалися події далі?

31 жовтня 1952 року був проведений вибух (у нас його назвали фізичним дослідом) термоядерного пристрою «Майк», в якому американцям вдалося реалізувати згадувану схему атомного стиснення. У 1954 році США випробували бойову водневу бомбу, здійснивши тим самим остаточний поворот до нової технології, яка вціліла в основних рисах до наших днів.

Але вже в листопаді 1955 року на Семипалатинському полігоні підірвали нашу водневу бомбу новітнього зразка. Стало ясно, що в суперечці з американськими вченими російські вчені зуміли ліквідувати розрив. Притому в такі короткі терміни, що це не піддавалося з точки зору американців, якому-небудь розумному поясненню, крім одного – шпигунство. Було висунуто чимало й інших версій, що так чи інакше пояснюють успіх радянських вчених, але суперечка щодо цього донині не закінчена.

***

У 1953 році ми були повністю зайняті своїми внутрішніми справами, підготували і провели випробування своєї водневої бомби – знаменитої сахаровскої «слойки». При цьому були впевнені, що разом зі «слойкою» ми не тільки наздоганяємо, але навіть перегонимо Америку. Бомбу готували до випробування відразу в бойовому варіанті. У ній основним термоядерним пальним використовувався дейтерид літію, а не газоподібний або рідкий (заморожений) дейтерій.

Звичайно, вже тоді ми начулися про випробування «Майк», але тільки кілька років тому я дізнався про справжнє призначення досліду, про його глибокий зміст. У той час ми думали, що в США підірвали «будинок з рідким дейтерієм» задля утвердження пріоритету. По суті – реалізували схему, близьку до детонаційної «трубі» Франк-Каменецького – Зельдовича. На зразок того, що американці багаті: нагромадили кубометри – і торохнули, аби справити враження. Так завжди була налаштована внутрішня наша пропаганда. Завжди говорилося саме так – і ніколи по-іншому. Я нікого не хочу звинувачувати – може, в тій ситуації ця було виправдано і розумно. Але тепер мені абсолютно ясно, що вже в 52-му американці підірвали «третю» ідею, якщо говорити в термінології Сахарова. Так, її підірвали на землі, але вони все перевірили і підтвердили те, що зуміли зробити нову бомбу.

А в Арзамасі-16 на початку 50-х розвивалися два напрямки: «труба» і «слойка». І якщо «труба» не обіцяла швидкого успіху і дедалі очевиднішою ставала її безперспективність, то щодо «слойки» все складалося вдало. До неї була прикута загальна увага, вона готувалася до випробувань і була нашою національною гордістю.

У «слойці» використовувалося цікава пропозиція А.Д. Сахарова. До складу атомного заряду включалися шари з водородонесучого матеріалу (дейтерид літію) для посилення поділу за схемою поділ-синтез-поділ. Початково щільність легких і важких шарів відрізнялася в десятки разів. Під час вибуху, коли матеріал розігрівався і іонізовався, відбувалося сильне стиснення легких шарів з боку важких, що сприяло різкому зростанню швидкості термоядерних реакцій.

Цю ідею між собою стали називати «сахаризацією». Коли в групі Франк-Каменецького – Зельдовича зрозуміли, що конкурувати з нею не зможемо, роботи по «трубі» були згорнуті. Міркували приблизно так: є воднева бомба, чого ми будемо ще якусь наступну створювати – з невідомим результатом і величезною витратою і своїх зусиль і матеріальних засобів!? Так що з благословення Зельдовича і Франк-Каменецького ми цю справу припинили.

А вже в серпні 1953 року на башті Семипалатинського полігону була успішно випробувана перша радянська воднева бомба. Підтвердилися розрахунки, повний тріумф. А.Д. Сахаров за кілька місяців стає доктором фізико-математичних наук, академіком, лауреатом Сталінської премії, Героєм Соціалістичної праці, проголошувався, незважаючи на молодість років, «батьком» водневої бомби...

«У США є фізики, які, мабуть через нестачу інформації, вважають, що радянська бомба, випробувана 12 серпня 1953 року, не була «справжньою» водневою бомбою... Потужність заряду, випробуваного в 1953 р, приблизно в 20 разів перевершувала потужність атомної бомби, скинутої на Хіросіму і мала такі ж габарити і вагу. Вже з цієї причини випробувана праця піднімала рівень ядерної зброї на новий щабель. Більш того, схема цього заряду допускала створення водневої бомби потужністю до однієї мегатонни. Дуже важливим показником випробуваного заряду була його «термоядерність», тобто внесок власне термоядерних реакцій в повну величину потужності. Цей показник наближався до 15-20 відсотків» (II).

Ніхто не сумнівався в той час, що і далі ми будемо йти по своєму, вітчизняному шляху, розвиваючи перший успіх. Однак, до кінця 1953, в самий розпал ейфорії і, здавалося б, всупереч логіці, події стали стрімко розвиватися зовсім в іншому напрямку.

Такий поворот був несподіваним не тільки для мене. Мабуть, аналогічне відчуття відчував і А.Д. Сахаров. Ось що ми знаходимо в його спогадах:

«Через кілька днів (після виборів в Академію наук в листопаді 1953 року. – Л.Ф.) мене викликав до себе Малишев і попросив надати йому доповідну записку, в якій написати, як мені малюється виріб наступного покоління, його принцип дії і приблизні характеристики. Звичайно, мені слід було відмовитися, сказати, що подібні речі не робляться на ходу і однією людиною, що необхідно озирнутися, подумати. але у мене була ідея, не дуже оригінальна і вдала, але в той момент вона здавалася мені багатообіцяючою. Порадитися мені було ні з ким. Я написав необхідну доповідну...

Через два тижні я був запрошений на засідання Президії ЦК КПРС...

Результатом наради... були дві постанови, незабаром прийняті Радою Міністрів і ЦК КПРС. Одна з них зобов'язувало наше Міністерство в 1954-1955 рр. розробити і випробувати той виріб, який я так необережно анонсував... Інша постанова зобов'язувала ракетників розробити під цей заряд (підкреслено А.Д. Сахаровим. – Л.Ф.) міжконтинентальну балістичну ракету.

Істотно, що вага заряду, а отже, і весь масштаб ракети був прийнятий па основі моєї доповідної записки. Це зумовило роботу всієї величезної конструкторсько-виробничої організації на довгі роки. Саме ця ракета вивела на орбіту перший штучний супутник Землі в 1957 р. і космічний корабель з Юрієм Гагаріним на борту в 1961 р. Той заряд, під який це все робилося багато раніше, однак, встиг «випаруватися», і на його місце прийшло щось зовсім інше...»

З наведених цитат стає ясно, що в кінці 1953 року в СРСР приймалися надзвичайно важливі військові рішення на самому високому рівні. Але, як тепер з'ясовується, вони мали лише непрямий вплив на реальний розвиток наступних невдовзі подій. Чому? Що сталося за короткий проміжок часу кінця 1953 го – самого початку 1954 року?

Запам'яталося одна не зовсім звичайна нарада у керівництва. Як я, тоді зовсім «зелений», туди потрапив, не знаю. Швидше за все – за примхою Я.Б. Зельдовича. Деталі обговорення стерлися з пам'яті, але головний мотив, заради чого зібралися, чітко запам'ятався. Йшлося ні багато ні мало про те, щоб припинити всю попередню діяльність, включаючи «трубу» і «слойку», і переключитися на пошук нових рішень.

– Навіщо так різко? – подав репліку хтось із присутніх. – Давайте розвивати старе і шукати нове...

– Ні ні! – негайно було заперечення І.П. Тамма, виражене в енергійній формі і тому добре запам'яталося. – Людина консервативна. Якщо їй залишити старе і доручити нове, то вона буде робити тільки старе. Ми повинні завтра оголосити: «Товариші, все, що ви робили до цього часу, нікому не потрібно. Ви безробітні». Я впевнений, що через кілька місяців ми досягнемо мети...

Мудрий І.Є. Тамм мав рацію. Повинен обмовитися, що в той час мені дуже подобався революційний характер наради і бурхливий порив, що послідував потім. Розуміння того, чому все так обернулося, прийшло набагато пізніше, через десятиліття.

У якийсь момент «нагорі», мабуть, зрозуміли, що ні Зельдович зі своєю командою, ні Сахаров зі своєю не зробили того, що треба і потрібен рішучий крок. Прорив, якщо хочете. Цей крок і був зроблений. Як – це інше питання.

[Очевидно, що на той момент «прорив» полягав у тому, що розвідці вдалося здобути матеріали по американській водневій бомбі! – В.Ф.]

Через деякий час після «революційного перевороту» до мене дійшли чутки, що радіостанція Бі-бі-сі передала в загальних рисах зміст наради, що відбулася. Чи була така передача насправді чи все це домисли, штучно порушувані і направлені на підтримку нашої пильності, мені не відомо.

Тоді ж з'явився ескіз, з приводу якого було сказано, що його просив розглянути А.П. Завенягін, який працював на той час заступником міністра середнього машинобудування. За своїм площинним зображенням ескіз нагадував лезо безпечної бритви (тому так і називався у нас: «бритва»), а за змістом, як тепер ясно, – механічну модель Улама. Хоча потім цей варіант через занадто велику вагу був відкинутий, деякі принципові риси, що зародилися на ранній стадії, збереглися до кінця.

Я не пам'ятаю іншого часу, до такої міри насиченого творчістю, пошуком, що разом пропали внутрішні перегородки, які ділили людей по вузьким темам, а разом з ними зникла і секретність. Виник могутній колектив однодумців. Пам'ятається, жартували: – Якщо намалюєш одне коло – це таємно, два – цілком таємно, а вже коли три – особливої ​​важливості...

Через кілька місяців раптово з'явилися, як світло в темному царстві, нові ідеї, і стало ясно, що настав «момент істини». Чутка приписувала ці основоположні, в дусі радіаційних ідей Теллера, думки то Я.Б. Зельдовичу, то А.Д. Сахарову, але завжди в якійсь невизначеній формі: начебто, здається... На той час я добре був знайомий з Я.Б. Зельдовичем, але жодного разу не чув від нього прямого підтвердження з цього приводу. Як, втім, і безпосередньо від А.Д Сахарова. Те, що ми створили тоді, за своєю суттю увійшло в усі наступні пристрої.

Вважаючи, що справу зроблено і патріотичний обов'язок виконаний, їхали з «об'єкта» в Москву групи І.Є. Тамма і М.М. Боголюбова. А тим часом саме в цей час активізувалася діяльність основних виконавців – теоретиків, математиків, фізиків-експериментаторів, конструкторів, інженерів. Віра в плідність ідеї, в її універсальність була настільки велика, що тоді ж було прийнято рішення про створення нового науково-ядерного центру – на Уралі [3].

Переїзди, що зачіпають долі людей, зовсім не сприяли тому, щоб зосередитися на доведенні нової конструкції до випробування. По суті справи, над її створенням ми працювали тільки в 1954 році і на початку 1955-го. А в листопаді 55-го було проведено випробування водневої бомби нового зразка – результат виявився приголомшуючим. Всі інші варіанти були відставлені. З'явилися перші в країні лауреати Ленінської премії по чолі з І.В. Курчатовим, багатьом керівникам було присвоєно звання Героя (кому вперше, кому в другій і навіть втретє), чинам поменше роздали ордени різного ґатунку.

Озираючись на той час і оцінюючи вплив американського «фактора» на наш розвиток, можу з упевненістю сказати, що у нас не було креслень або точних даних, що надійшли ззовні. Але і ми були не такими, як під час Фукса і першої атомної бомби, а значно більше розуміючими, підготовленими до сприйняття натяків і напівнатяків. Мене не покидає відчуття, що в ту пору ми не були цілком самостійними.

У статті Хирта і Метьюза багато сказано про американську водневу бомбу. Особливо багато – для тих, хто розуміє, хто варився в цьому котлі. Подібної відвертості ми не допускали. А вони зважилися. І стало ясно, що ми, загалом-то, їх повторювали.

Не так давно мені довелося побувати у відомому ядерному центрі США Ліверморі [4]. Там розповіли одну історію, яка гаряче обговорювалася в Америці і майже не відома в Росії. Незабаром після випробування «Майк» в поїзді, що прямував з Прінстона в Вашингтон, доктор Віллер (J.A. Wheeler) перевозив надсекретний документ, що стосується новітнього ядерного пристрою. З невідомих (або випадкових) причин документ зник – він всього на кілька хвилин був залишений без нагляду в туалеті. Незважаючи на всі вжиті заходи – зупинений поїзд, оглянуті всі пасажири, узбіччя залізничної колії на всьому протязі, – документа не виявили. На моє пряме запитання до науковців Лівермора, чи можна по тому документу отримати інформацію про технічні деталі і пристрої в цілому, я отримав ствердну відповідь.

У зв'язку з цим пригадується епізод, описаний в «Спогадах» А.Д. Сахаровим:

«Я розповім тут про один забавний епізод, який, можливо, стався набагато раніше або пізніше (я навмисне не уточнюю дати). Нам показували фотографії якихось документів, більшість з них були перекошені, мабуть у фотографа не було часу встановити свій мікроаппарат. Серед фотографій був один оригінал, жахливо зім'ятий. Я наївно запитав: «Чому цей документ у такому стані?» – «Річ у тім, що його довелося виносити в трусиках».

Хочеш не хочеш – вибудовується і у мене своя, вирощена вдома версія «впливу» [5].

Сахаров Андрíй Дмитрович (21 травня 1921, Москва - 14 грудня 1989, Москва) - радянський фізик, лауреат Нобелівської премії миру (1975), дійсний член АН СРСР (з 1953), співтворець водневої бомби.

Коментарі:

[1] Харитон Ю. Пришло ли ядерное оружие из Америки или оно было создано самостоятельно? // Известия. 1992. 8 декабря.

[2] Конференція проходила в січні 1993 року і мала настільки велике значення, що «Бюллетень ученых-атомщиков» опублікував її матеріали під заголовком «Версія Харитона» (С. 20-31). Це найбільш повний виклад історії створення радянської атомної бомби в тому вигляді, в якому її уявляють собі самі творці.

[3] Челябінськ-70; зараз Снєжинськ.

[4] Ця поїздка відбулася у березні 1997 року.

[5] Глава ТРЕТЬЯ. Водородная бомба: кто выдал ее секрет //  Творцы ядерного века. ЛЕВ И АТОМ.

Джерело:

Творцы ядерного века. ЛЕВ И АТОМ. – М.: «Воскресенье», 2003. – 440 с., ил.