Що означають терміни «фашизм», «тоталітаризм» і «корпоративізм» – доктор Кирило Богданович (Ізраїль) +аудіо

Аудіоверсію цієї статті можна прослухати на Ютуб

або на нашому радіоканалі Нова Європа Що означають терміни «фашизм», «тоталітаризм» і «корпоративізм» – доктор Кирило Богданович (Ізраїль)

Як стверджує Джона Голдберг у своїй книзі «Ліберальний фашизм» (Jonah Goldberg. «Liberal Fascism», 2008), фашизм – це міжнародний рух, що має багато різновидів та відгалужень і відомий у різних країнах під різними іменами. Фашизм міняв свою форму та організаційну структуру в залежності від національної культури суспільства, в якому він розвивався. Ось одна з причин, що ускладнюють визначення даного явища.

Величезна популярність фашизму і фашистських ідей у представників американських лівих сил в 1920-ті роки – факт, який не підлягає сумніву. Про це переконливо пише історик Джон Патрік Діггінс: «Батькам-засновникам сучасного лібералізму, тим чоловікам і жінкам, які заклали інтелектуальні основи “Нового курсу” і “держави загального добробуту”, фашизм у багатьох відношеннях здавався дуже гарною ідеєю. Найобережніші з них вважали, що фашизм – це вельми корисний експеримент».

Італійський фашизм став неприйнятним для американців, які дотримувалися лівих політичних поглядів, тільки після того, як Сталін переглянув своє ставлення до італійського фашизму. Ліберальне ж крило, що не поділяло комуністичних поглядів, продовжувало слідувати багатьом профашистським догматам, незважаючи на те, що слово «фашизм» стало набувати поганої слави, в першу чергу через Німеччину, яку Сталін «перехрестив» з націонал-соціалістичної в фашистську. А слідом за ним це став повторювати весь лівий, а потім і ліволіберальний світ.

Так що сучасні ліберали, що продовжують наліво і направо кидатися звинуваченнями у фашизмі, є прямими продовжувачами справи Сталіна, його тактики. У їхніх руках справа Сталіна живе і є їхньою ідеологічною дубиною.

У двадцятих і початку тридцятих, великими шанувальниками Муссоліні були багато західних політичних діячів, з числа найбільш відомих – Черчіль і Рузвельт. Ідеї Муссоліні знайшли величезну кількість прихильників в Сполучених Штатах. Рекефорд Гай Тагуелл, впливовий член «мозкового тресту» Рузвельта, сказав про італійський фашизм: «Це найчистіший, найакуратніший і найефективніший соціальний механізм з тих, що я коли-небудь бачив. Він викликає у мене заздрість».

Редактор New Republic Джордж Саул, активний прихильник адміністрації Рузвельта, проголошував: «Ми застосовуємо економіку фашизму, не страждаючи при цьому від усіх його соціальних або політичних руйнівних дій».

Колумбійський університет (Columbia University), один з провідних вузів США, нині відомий як мозковий центр американського ліберального реформізму. Саме там вироблялися ідеї рузвельтівського «нового курсу» і післявоєнного облаштування світу. Водночас жодна з елітних освітніх установ в Америці не була настільки прихильна до фашизму, як Колумбійський університет. Він був центром підтримки та пропаганди фашизму в США. Він був просякнутий духом фашизму.

У 1926 році там був заснований Центр з вивчення італійської культури Casa ltaliana (Італійський Дім), в якому читали лекції відомі італійські вчені. За словами професора історії Нью-Йоркського університету Джона Патріка Діггінса, Колумбійський університет став «справжнім домом» для фашизму в Америці і «школою для перспективних фашистських ідеологів».

Університет пишався тим, що Муссоліні направив главі Колумбійського університету Ніколасу Мюррею Батлеру свій портрет з написом «У подяку за великий внесок у розвиток взаєморозуміння між Фашистською Італією та Сполученими Штатами». Портрет висів у кабінеті ректора на почесному місці, поруч з портретом президента США.

У ті роки популярність Муссоліні в США зашкалювала. Він цікавив американців набагато більше, ніж будь-який інший політичний діяч світу. Тільки з 1925 по 1928 рік в американських виданнях вийшло більше сотні статей про Муссоліні. Для порівняння, про Сталіна тільки 15. У New York Tribune тоді розгорнулася гостра полеміка в пошуках відповіді на питання: «Муссоліні – це Гарібальді чи Цезар»? Тим часом Джеймс А. Фаррелл, глава корпорації US Steel, публічно назвав Муссоліні «найвидатнішим із живучих нині людей» у світі.

Захопленим шанувальником фашизму був ліберал Уїнстон Черчилль. Ось як він описує їх зустріч: «Як і багатьох інших людей, мене зачарувала м’яка і проста манера поведінки сеньйора Муссоліні ... Всі бачать, що він ні про що інше не думає, як про тривале благополуччя італійського народу, і що ніякі дрібні інтереси його не займають». При зустрічі з Муссоліні, як він пише в своїх мемуарах, він захоплено вигукнув, звертаючись до нього: «Будь я італійцем, я, звичайно ж, був би цілком з вами від початку і до кінця вашої переможної боротьби! Ваш рух став неоціненною послугою всьому світу».

Яке ж наукове визначення, що таке фашизм, з точки зору ліберального Заходу?

Ті визначення, які вчені наважилися дати цьому феномену, дозволяють нам наблизитися до розуміння того, чому їм так важко дійти консенсусу, але не дозволяють зрозуміти суті цього соціально-політичного феномена.

Роджер Ітвелл заявляє, що сутністю фашизму є «форма думки, яка проповідує необхідність соціального переродження для того, щоб створити цілісний, національний, радикальний “третій шлях”».

Еміліо Джентіле припускає, що «це об’єднує різні класи, але включає переважно представників середнього класу, масовий рух, який оголошує своєю метою національне відродження, перебуває у стані війни зі своїми противниками і прагне до монополізації влади за допомогою терору, застосування парламентських тактик і компромісу для створення нового режиму, що руйнує демократію».

Стенлі Г. Пейн, якого багато хто вважає головним з живучих нині дослідників фашизму, писав в 1995 році: «Наприкінці ХХ століття фашизм залишається, мабуть, самим невизначеним з основних політичних термінів».

Проте, судячи з сьогоднішньої практики, використовуване лібералами слово «фашист» – це сучасний варіант середньовічного «єретик»: воно має викривати і мітити особистості, яких, з ліберальною точки зору, необхідно відлучити від держави. Джордж Оруелл відзначив цей факт ще в 1946 році в своєму знаменитому есе «Політика та англійська мова» (Politics and the English Language): «Слово “фашизм” нині не вживається ні в якому іншому сенсі окрім як для позначення чого-небудь небажаного. У ліберальній Європі стало прийнято називати фашистами, коричневорубашечниками і нацистами тих, хто не подобається лібералам».

Варто згадати про ще одне слово, придумане Муссоліні – «тоталітарний». Що ми маємо на увазі, коли називаємо щось тоталітарним? За останні півстоліття це слово зусиллями лібералів набуло яскраво вираженого негативного змісту, це зазвичай щось погане. Воно стало позначати жорстокі режими, що вбивають людей і їхні душі.

Проте первинно значення цього слова було іншим. Муссоліні сам придумав цей термін для опису свого ідеального суспільства, де кожен відчуває себе на своєму місці, де кожен оточений увагою, де все знаходиться всередині держави і ніщо зовні, де жодна дитина не кинута напризволяще, де кожній людині завжди допоможуть – тобто ідеальне суспільство. Зараз ми назвали б таке суспільство гуманним. Зусиллями лібералів все виявилося перекрученим навиворіт.

У своїй основній теоретичній роботі «Доктрина фашизму» Муссоліні писав, що він розчарувався в доктринах минулого, в тому числі і в соціалізмі, активним провідником якого він був багато років. Він зрозумів, що слід шукати нові ідеї, так як політичні доктрини приходять і уходять, а народи залишаються. Він був переконаний, що якщо XIX століття було століттям індивідуалізму, то XX століття буде століттям колективізму і, отже, держави. І потрібна відповідна новим умовам політична доктрина – її він назвав фашизмом.

У пошуках свого рецепту народного щастя він висловив наступні положення, які назвав «Доктриною фашизму»: «Фашистська концепція держави всеосяжна. Поза нею не існують людські і духовні цінності. Фашизм – тоталітарний, і фашистська держава включає в себе всі цінності –  тлумачить, розвиває і здійснює всю людську діяльність.

Фашизм усвідомлює причини, з яких виникли та розвивалися соціалізм і профспілковий рух, тому він надає відповідне значення корпоративній системі, в якій розбіжні інтереси координуються і гармонізуються в рамках єдиної держави.

Фашистська держава керує економікою в тій же мірі, як і рештою областей життя – через корпоративні, соціальні та освітні інституції, через політичні, економічні й духовні сили нації, організовані у відповідні асоціації, що функціонують в державі».

Муссоліні не вигадав фашизм. Основою ідеологічного обґрунтування фашизму був корпоративізм – вчення про єднання різних соціальних груп в рамках держави, коли ці групи (класи) представляються не антагоністами, а союзниками в досягненні спільної мети – процвітання держави.

Корпоративізм, як альтернатива індивідуалізму і класовій боротьбі, був проголошений папою римським Львом XIII у 1891 році. У своєму зверненні «Rerum Novarum» Лев XIII вказував на взаємну залежність різних секторів суспільства і закликав до класового сприяння для згладжування конфліктів.

Корпоративізм (від лат. Corpus – тіло) – політична теорія, згідно з якою елементарними осередками суспільства є певні соціальні групи, а не окремі особи. В даний час теорія корпоративізму стала складовою частиною ідеології християнської демократії.

Згідно з корпоративізмом, всі соціальні інститути, включаючи корпоративні об’єднання і державу, існують для людини. Обсяг владних повноважень корпоративних спілок визначається їх здатністю вирішувати покладені на них завдання без допомоги держави і нездатністю окремих осіб вирішити ці завдання самостійно.

Спочатку увага корпоративізму фокусувалася переважно на громадських організаціях, що об’єднують працівників і власників приватних підприємств певного сектора економіки для координації дій в цьому секторі і вирішення конфліктів. Таким чином, поняття «корпорація» тут використовується не в значенні «акціонерне товариство», а в ширшому сенсі – як об’єднання фізичних осіб за професійною ознакою.

Державний корпоративізм Муссоліні полягав, зокрема, у практиці державного регулювання приватних і громадських організацій з метою утвердження держави як джерела їх легітимності та участі чиновників у їх управлінні.

Абсолютно невірно вважати фашизм ідеологією геноциду єврейського народу. На початку свого шляху фашистський режим в Італії був різко анти-антисемітським. І не тому, що Муссоліні нібито любив євреїв чи чогось боявся. Муссоліні завжди говорив, що він не приймає расового визначення нації, яка формує державу. Він ділив людей на «громадян» і «негромадян» своєї держави. Доказом служить те, що з початку 1919-го і аж до 1938-го року євреї становили значну частину італійської фашистської партії. У ті роки Муссоліні отримував підтримку не тільки головного рабина Риму, а й значної частини італійської єврейської громади, а так само і світового єврейського співтовариства.

«Ми не робимо ніяких відмінностей між євреями і неєвреями в будь-якій сфері життя, в релігії, в політиці, в економіці, в армії ... Наші євреї знайшли собі новий Сіон тут, на нашій прекрасній землі, яку кожен з них готовий героїчно захищати до останньої краплі крові» – писав Беніто Муссоліні в центральному органі фашистської партії «Il Popolo d'Italia» («Італійський народ») в 1920 році.

Євреї входили в число його наближених і соратників. Коханки Муссоліні не приховували свого єврейства. Одна з них – Маргарита Сарфаті – була більше, ніж коханкою: вона була одним з головних планувальників походу на Рим, писала за Муссоліні статті і його офіційну біографію, брала участь у створенні особливого художнього стилю «Новоченто», яке символізувало нову фашистську Італію. Її називали «єврейською матір’ю італійського фашизму».

Не приховували свого єврейства багато італійських генералів і адміралів, члени Вищої фашистської ради, провідні інтелектуали і теоретики італійського фашизму. Італійська єврейська громада була найбільш асимільованою і вкоріненою в життя країни з усіх європейських єврейських громад.

У Муссоліні були дуже хороші стосунки з єврейською громадою в Ерец-Ісраель. У кінці 1920-х років іменем Муссоліні збиралися назвати кафедру в Єврейському університеті в Єрусалимі. Ізраїльський військовий флот почався за сприяння італійців в 1930 році. Керівники єврейських організацій постійно і з задоволенням їздили до Муссоліні. Їздили не тільки праві сіоністські діячі. У захваті від Муссоліні з Італії повернувся майбутній президент Ізраїлю Хаїм Вейцман.

Коли Муссоліні, під жорстким тиском німців, все-таки прийняв наприкінці 37 р. антиєврейські закони, він прийняв їх у такій редакції, що вони, до люті нацистів, реально не працювали. Муссоліні обмовив у законі, що вони не поширюються на безліч категорій євреїв: на ветеранів війни, на євреїв, нагороджених вищими орденами і медалями, членів фашистської партії і фашистських організацій, включаючи хорові гуртки і споживчу кооперацію і так далі і тому подібне. Він навіть додав у виключення колишніх членів фашистської партії разом з їх батьками, дідусями, бабусями, дружинами, дітьми і внуками. В результаті переважна більшість італійських євреїв були на законній підставі захищеними від дії расових законів. Навряд чи в Італії можна було знайти єврейську сім’ю, в якій хоча б хоч один з членів сім'ї не перебував у фашистській партії або фашистській організації.

Переконані італійські антисеміти називали ці закони знущанням над нацистською ідеєю. Показово, що Роберто Фаріначчі, глава італійського антисемітського руху, створеного відповідно до закону, демонстративно взяв собі в секретарі єврея.

Фашизм, або доктрина фашизму, була «доктриною побудови принципово нового типу держави – не буржуазно-капіталістичної з  притаманними їй економічним егоїзмом і роз’єднаністю людей, які протистоять державі».

Фашистська держава, відповідно до доктрини, – «держава патерналістська, яка бере під контроль всі процеси в суспільстві в ім’я ефективності та справедливості».

За своїми програмними принципами фашизм заперечував класову боротьбу і наполягав на можливості симфонії всіх у суспільстві. Ідею симфонії в суспільстві фашисти взяли з практики Православної Східної Римської імперії і Православної церкви.

Кирило Богданович. Історик. Публіцист.

Джерело: сайт isradem.com (Ізраїль)

Rammstein - Ich will

Додатково: Психологічна структура націонал-соціалізму: постіндустріальна четвірка головних цінностей (+аудіо)