Юридичні підстави для суду над Еріхом Кохом в Українській РСР у 1950-х роках

Уже в заяві наркома закордонних справ СРСР В’ячеслава Молотова від 22 червня 1941 року містилася ідея кримінальної відповідальності «німецьких фашистських правителів» [1] за розв'язування агресивної війни. У декларації Радянського уряду, оприлюдненій на міжсоюзницькій конференції в Лондоні 24 вересня 1941 р., говорилося, що не можна допустити, щоб «зграя озброєних до зубів гітлерівських розбійників, котрі вважають і оголосили себе вищою расою, безкарно громила міста і села, спустошувала землі, винищувала багато тисяч і сотні тисяч мирних людей в ім'я здійснення примарної ідеї панування гітлерівської банди над усім світом» [2].

У нотах Радянського уряду від 25 листопада 1941 р., від 6 січня 1942 р. і від 27 квітня 1942 р. повідомлялося про «звірства, що перевершують по своїй жорстокості все відоме раніше в історії», і вся відповідальність за них покладалася на «злочинний гітлерівській уряд» [3]. У нотах підкреслювався систематичний, заздалегідь запланований і санкціонований німецьким урядом і військовим командуванням характер цих злочинів і містилося запевнення, що Радянський уряд і його органи ведуть докладний облік злочинів гітлерівської армії. У ноті від 27 квітня 1942 року заявлялося, що гітлерівський уряд і його поплічники не уникнуть суворої відповідальності і заслуженого покарання за всі їх нечувані злочини проти народів СРСР і проти всіх волелюбних народів [4].

Невідворотність «кримінальної відповідальності гітлерівців за їх злодіяння» знайшла своє вираження і в спільній декларації уряду Радянського Союзу і уряду Польської Республіки про дружбу і взаємну допомогу від 4 грудня 1941 р. У ній встановлювався нерозривний зв'язок між покаранням нацистських злочинців і забезпеченням міцного і справедливого миру [5] .

Заяви про відповідальність гітлерівців за їх злодіяння були зроблені також і урядами Англії та США 25 жовтня 1941 року. При цьому Ф. Д. Рузвельт зазначив, що «звірства, що застосовуються фашистами», щоб поширити свій «новий порядок», «можуть посіяти тільки насіння ненависті, які одного прекрасного дня приведуть до суворої відплати». У. Черчілль же підкреслив, що «відплата за ці злочини відтепер має стати однією з цілей війни» [6].

Розвинули активність і уряди окупованих країн Європи, що знаходилися в Лондоні. Комітет міністрів закордонних справ емігрантських урядів створив кілька підкомітетів, в тому числі і з питання про військових злочинців. З ініціативи Польщі та Чехословаччини підкомітет підготував спільну декларацію країн, окупованих Німеччиною, «Про покарання за злочини, вчинені під час війни» [7].

Союзні уряди мали намір скликати для обговорення та підписання декларації конференцію на початку грудня 1941 р., тобто відразу ж після завершення роботи Берлінської антикомінтерновської конференції. Вони просили призначити в якості офіційних представників на конференції послів США, Англії, СРСР і Китаю при їх урядах. Однак державний секретар США у відповіді американському послу при польському уряді А. Біддлу заявив: «Ми не хочемо в даний час зв'язувати себе якими-небудь спільними протестами проти порушення прав людини на окупованих територіях» [8].

Після повторного звернення польського уряду і в зв'язку з тим, що США вже перебували в стані війни з Німеччиною, держдепартамент дав згоду на присутність американського посла на конференції, але в якості гостя, а не її учасника. Радянський і англійський уряди, зі свого боку, погодилися брати участь в роботі конференції, але, оскільки США і Китай зайняли іншу позицію, радянський посол А.Є. Богомолов та міністр закордонних справ Англії А. Іден також обрали статус гостей конференції [9].

13 січня 1942 р. у Сент-Джеймсському палаці в Лондоні зібралася міжсоюзницька конференція представників дев'яти окупованих Німеччиною країн з метою прийняти декларацію про покарання військових злочинців [18]. Засідання проходило в урочистій обстановці, в присутності прем'єр-міністрів і членів урядів цих країн, міністра закордонних справ Великобританії, послів СРСР, США і Китаю при емігрантських урядах і представників деяких інших держав [10].

У декларації, прийнятої конференцією, зазначалося, що «Німеччина і її союзники встановили в окупованих країнах режим терору, що виражається в масових депортаціях і вбивствах мирного населення, стратах заручників, жорстоких переслідуваннях». Підкреслювалося, що насильства, що здійснюються окупантами, знаходяться в протиріччі з загальноприйнятими поглядами і законами цивілізованих народів щодо ведення війни. Нагадавши про існуючі норми міжнародного права і заяви глав урядів великих держав про відповідальність гітлерівців, декларація проголошувала однією з основних цілей війни «покарання шляхом організованого правосуддя тих, хто винен і відповідальний за ці злочини, незалежно від того, чи вчинені останні по їх наказу, ними особисто або при їх співучасті в будь-якій формі». Уряди дев'яти країн заявили, що вони «сповнені рішучості в дусі міжнародної солідарності простежити за тим, щоб винні і відповідальні, яка б не була їхня національність, були розшукані, передані в руки правосуддя і судимі, і щоб винесені вироки були приведені у виконання» [11].

Ставлячи свої підписи під декларацією, глави урядів і міністри закордонних справ дев'яти країн говорили про «нелюдські звірства окупантів», про необхідність спільних зусиль щодо забезпечення покарання «фашистських злочинців», про величезне значення декларації і тверду рішучість зробити все необхідне для її виконання [12]. Про необхідність судити військових злочинців відповідно до законів країн, проти яких вони здійснили свої злочини, говорив міністр закордонних справ Люксембургу Й. Беш [13]. Міністр юстиції Норвегії Т. Волд підкреслив, що в майбутньому просто неможливо буде підтримати повагу до законності, якщо нацистські злочинці не понесуть заслуженого покарання [14].

21 серпня 1942 року президент США Ф. Рузвельт опублікував декларацію, де говорилося: «Коли перемога буде досягнута, метою уряду США і, наскільки мені відомо, метою всіх Об'єднаних Націй буде належним чином використовувати наявну інформацію і свідчення щодо цих варварських злочинів окупантів в Європі і Азії. І нехай окупанти побоюються того швидкого часу, коли вони стануть перед обличчям закону в тих країнах, які вони зараз пригнічують, і відповідатимуть за свої дії» [15].

Виступаючи в палаті громад 8 вересня 1942 р. прем'єр-міністр Англії У. Черчілль повністю солідаризувався з цією декларацією Ф. Рузвельта [16].

Хоча в нотах Народного Комісаріату Закордонних Справ і інших радянських документах питання про покарання військових злочинців вже ставилося неодноразово, 14 жовтня 1942 р.  В. М. Молотов вручив чехословацькому посланнику 3. Фірлінгеру і представнику Французького національного комітету в СРСР Р. Гарро заяву Радянського уряду, спеціально присвячену цій проблемі. У ній висловлювалася готовність підтримати практичні заходи союзних урядів щодо покарання військових злочинців і вказувалося на необхідність надавати взаємне сприяння в розшуку, видачі, відданні під суд і суворому покаранню гітлерівців і їх пособників, винних в організації, заохоченні або вчиненні злочинів на окупованих територіях.

«Всьому людству вже відомі імена і криваві злодіяння ватажків злочинної гітлерівської кліки – Гітлера, Герінга, Гесса, Геббельса, Гіммлера, Ріббентропа, Розенберга та інших організаторів німецьких звірств з числа керівників фашистської Німеччини», – говорилося в заяві.

«Радянський уряд, – підкреслювалося в заяві, – вважає за необхідне невідкладне віддання під суд спеціального міжнародного трибуналу і покарання за всією суворістю кримінального закону будь-якого з ватажків фашистської Німеччини, який опинився вже в процесі війни в руках влади держав, що борються проти гітлерівської Німеччини» [17].

[Ця заява Радянського уряду була явно зроблена з метою створення спеціального трибуналу для засудження Рудольфа Гесса, який був інтернований у Великобританії, до смертної кари. – В. Ф.].

Однак ця радянська пропозиція була відхилена урядом Великобританії. Англійському послу в СРСР було повідомлено «для його особистої інформації, що є серйозні заперечення ... проти створення спеціального міжнародного суду у справі головних військових злочинців і що Гесс – невідповідна фігура для цієї мети, оскільки він знаходився в Англії з 10 травня 1941 р., в той час як найбільш злісні злочини, включаючи і всі ті, що були здійснені в Росії, були здійснені пізніше» [18].

Питання про віддання головних військових злочинців суду спеціального міжнародного трибуналу обговорювалося 5 листопада 1942 р. англійським послом А. Кларком Керром в тривалій бесіді з І. В. Сталіним. Посол запевнив главу Радянського уряду, що перебування Гесса в Англії не буде використано урядом Великобританії для укладення сепаратного миру з Німеччиною, і намагався довести недоцільність передачі головних німецьких злочинців суду міжнародного трибуналу. А. Керр повідомляв, що «хоча Сталін був задоволений цими запевненнями, проте він не відмовився ні в якій мірі від своєї ідеї, що лідери країн осі, винні у військових злочинах, повинні бути суджені міжнародним трибуналом» [19].

24 листопада це питання обговорювалося англійським послом з наркомом закордонних справ СРСР. В. Молотов погодився з А. Керром, що для створення такого трибуналу необхідна і співпраця з  Сполученими Штатами, однак це не виключало попереднього обговорення питання між урядами СРСР і Англії з метою досягнення взаєморозуміння. В.М. Молотов поставився різко негативно до пропозиції посла покарати головних військових злочинців після закінчення війни не у відповідності з вироком міжнародного трибуналу, а в результаті спільного політичного рішення [20].

У грудні 1942 року постійний заступник міністра закордонних справ Великобританії А. Кадоган вручив послу СРСР І. М. Майському пам'ятну записку, присвячену питанню про покарання військових злочинців. Англійський уряд, свідчила вона, дотримується точки зору, що покарання ворожих лідерів має бути вирішено як політичне питання спільно всіма Об'єднаними Націями в кінці війни, в той час як злочинці не настільки значні повинні бути судимі в місцевих судах зацікавлених країн [21].

Уряд США був цілком інформований про ці бесіди і розділяв точку зору Форін Офіс [22]. Разом з тим він не вважав за потрібне виступити офіційно проти пропозиції Радянського уряду щодо створення міжнародного трибуналу. Заступник державного секретаря США С. Уеллес, коментуючи на прес-конференції заяву Радянського уряду від 14 жовтня, висловив задоволення з приводу того, що Сполучені Штати і Радянський Союз сходяться щодо принципу, що передбачає віддання під суд осіб, відповідальних за «страшні звірства». Він заявив, що, ймовірно, всі зацікавлені країни побажають найближчим часом взяти участь в консультації з питання про процедуру та організацію подібного роду судових процесів [23].

7 жовтня 1942 року президент США і лорд-канцлер Великобританії заявили, що необхідно встановити індивідуальну відповідальність за скоєні злочини, збираючи і оцінюючи всі наявні докази. З цією метою вони висловлювали готовність співпрацювати з союзними урядами у створенні комісії Об'єднаних Націй з розслідування військових злочинів. Рузвельт ще раз підкреслив, що в наміри урядів Об'єднаних Націй не входить організація масових репресій, що основна мета союзних країн – це справедливе і суворе покарання лідерів, відповідальних «за організацію вбивств тисяч невинних людей і вчинення звірств» [24]. Передісторія цієї спільної пропозиції Ф. Рузвельта і Д. Саймона така.

Влітку 1942 р. Гаррі Гопкінс звернувся до президента США з пропозицією створити неофіційну міжнародну комісію, до якої увійшли б представники різних країн, люди, відомі всьому світу, такі, як А. Толстой від СРСР, X. Альварес дель Вайо від Іспанії, К. Сфорца від Італії та ін. До компетенції комісії входило б розслідування звірств, допит свідків і складання періодичних доповідей про військові злочини і імена осіб, які вчинили їх [25]. Ф. Рузвельт передав меморандум Гопкінса англійському прем'єр-міністру під час візиту останнього в США.

[Варто нагадати, що Гаррі Гопкінс був агентом Сталіна і діяв згідно вказівок Сталіна і Молотова. – В.Ф.]

Уряд Великобританії, на який чинили тиск в цьому питанні союзні уряди окупованих країн Європи, а також громадськість Англії, створив спеціальний комітет при військовому кабінеті з питання про військові злочини. До комітету увійшли: лорд-канцлер Д. Саймон, міністр закордонних справ А. Іден, член британського військового кабінету сер Стаффорд Кріппс, постійний заступник міністра закордонних справ А. Кадоган, генеральний прокурор Д. Самервел, королівський адвокат Д. М. Файф і інші відповідальні особи. За пропозицією англійського уряду участь в роботі комітету брав і американський посол в Лондоні Д. Вайнант.

29 липня 1942 року Комітет представив рекомендації, в яких говорилося: «Пропозиція про будь-який міжнародний суд для покарання військових злочинців повинна бути рішуче відхилена. Вже досить добре було виявлено необов'язковість і небажаність створення нового юридичного органу для суду над військовими злочинцями. Комісія повинна бути органом по збиранню фактів і складанню періодичних доповідей урядам Об'єднаних Націй...» [26].

18 грудня 1942 р. уряди СРСР, США, Великобританії, Бельгії, Голландії, Греції, Люксембургу, Норвегії, Польщі, Чехословаччини, Югославії та «Національний комітет Франції, яка бореться» опублікували спільну декларацію про «проведення гітлерівськими властями винищування єврейського населення Європи» [27]. Союзні уряди рішучим чином засуджували «звірячу політику по відношенню до євреїв» і підтверджували своє урочисте зобов'язання забезпечити спільно з усіма Об'єднаними Націями суворе покарання відповідальних за злочини осіб.

24 січня 1943 року Ф. Рузвельт, виступаючи на прес-конференції з нагоди завершення зустрічі з У. Черчиллем в Касабланці, заявив, що мета союзників – беззастережна капітуляція «фашистських країн» і що останні не можуть розраховувати навіть на подобу компромісного миру. Ця заява свідчила про рішучість союзників по антигітлерівській коаліції довести розгром Німеччини і її партнерів до кінця. Принцип беззастережної капітуляції, що мав на меті перехід всієї повноти влади в Німеччині до окупаційної влади союзників, мав важливе значення і в питанні покарання лідерів Третього Райху і інших «військових злочинців».

Протягом 1943-1944 рр. майже на всіх зустрічах і конференціях, в комісіях і підкомітетах, всюди, де обговорювалася майбутня доля Німеччини і створення передумов для тривалого миру, поряд з іншими питаннями поставало і питання про суд і покарання військових злочинців.

Так, в ході переговорів Ф. Рузвельта з міністром закордонних справ Великобританії А. Іденом в Вашингтоні, в березні 1943 р., були підняті численні питання, пов'язані з післявоєнним устроєм світу, – умови мирних договорів, створення міжнародної організації з підтримки безпеки і ін. В ході бесід було порушено і питання про «покарання головних військових злочинців». Державний секретар США К. Хелл висловив надію, що союзники зможуть знайти спосіб уникнути тривалих судових процесів над «фашистськими ватажками після війни; що ті, хто буде захоплений, повинні бути негайно ж без шуму розстріляні» [28]. Ця заява не зустріла заперечення ні з боку Ф. Рузвельта, ні з боку А. Ідена.

В ході I квебекської конференції (17-24 серпня 1943 р.) було погоджено спільну заяву США та Англії щодо злочинів німецьких окупантів у Польщі, яку було опубліковано від імені кожного з урядів цих країн 30 серпня. При цьому, за пропозицією Англії, з заяви була усунена фраза про систематичне знищення людей у газових камерах під приводом, що цей факт не доведений [29].

12 жовтня 1943 р. У. Черчілль направив Ф. Д. Рузвельту і І. В. Сталіну листи, в яких пропонував прийняти декларацію, що передбачає повернення «гітлерівських злочинців» на місця їх злочинів і суди над ними проводити відповідно до законів тих країн, проти яких відбувалися ці злочини [30]. Однак у проекті, запропонованому англійським прем'єр-міністром, нічого не говорилося про покарання головних військових злочинців, чиї злочини не пов'язані з певним географічним місцем. Навпаки, вказувалося, що декларація до них не відноситься.

Поправка, запропонована Радянським урядом 25 жовтня 1943 р., передбачала, що головні військові злочинці «будуть покарані спільним рішенням урядів союзників» [31].

Це формулювання ще не визначало форму покарання – в результаті суду або політичного рішення союзників, – оскільки в урядів трьох великих держав не було до цього часу узгодженої думки з даного питання.

Прем'єр-міністр Англії У. Черчілль, за свідченням Г. Трумена, в ході обговорення декларації знову намагався переконати главу Радянського уряду І. Сталіна розстріляти головних військових злочинців без суду [32]. Державний секретар США К. Хелл, який представляв свою країну на Московській конференції міністрів закордонних справ, писав про свою позицію на Московській конференції: «Якби я вибирав шлях, я б віддав Гітлера, Муссоліні, Тодзіо і їх основних соратників військово-польовому суду. І на світанку наступного дня стався б історичний інцидент» [33]. Радянський уряд наполягав на судовому процесі [34].

«Декларація про відповідальність гітлерівців...», підписана Рузвельтом, Сталіним і Черчиллем, була опублікована 30 жовтня 1943 р. під час Московської конференції міністрів закордонних справ СРСР, Великобританії і США як один з документів цієї наради.

У декларації урочисто заявлялося, що «В момент надання будь-якого перемир'я будь-якому уряду, який може бути створений в Німеччині, ті німецькі офіцери і солдати і члени нацистської партії, які були відповідальні за ... звірства, вбивства і страти або добровільно брали в них участь, будуть відіслані в країни, в яких були здійснені їх огидні дії, для того, щоб вони могли бути судимі і покарані відповідно до законів цих звільнених країн...»

Далі зазначалося, що будуть складені докладні списки військових злочинців і що декларація «не торкається питання про головних військових злочинців, злочини яких не пов'язані з певним географічним місцем, і які будуть покарані спільним рішенням урядів-союзників» [35].

***

Радянський Союз не тільки домагався чіткого формулювання принципів відповідальності і покарання військових злочинців, а й першим став вживати практичних заходів для виконання своїх декларативно-урочистих зобов'язань.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 листопада 1942 р. була утворена Надзвичайна державна комісія з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяної ними шкоди громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам і установам СРСР [36].

Указ передбачав, що в завдання Надзвичайної державної комісії входить повний облік злочинів нацистів і заподіяної ними шкоди радянським громадянам і соціалістичній державі, встановлення особистості німецько-фашистських злочинців з метою передачі їх суду і суворого покарання; об'єднання і узгодження вже проведеної радянськими державними органами роботи в цій галузі. Комісії надавалося право доручати відповідним органам проводити розслідування, опитувати потерпілих, збирати свідчення і інші документальні дані, що відносяться до злочинних дій окупантів і їх спільників [37].

16 березня 1943 року було затверджено Положення про Надзвичайну державну комісію, в якому повідомлялося, що НДК збирає документальні дані, перевіряє їх і в міру необхідності публікує матеріали про нацистські злочини і матеріальний збиток; що вона видає розпорядження та інструкції з питань, що входять до компетенції комісії. Вказувалося, що в необхідних випадках НДК матиме своїх уповноважених в союзних республіках, які будуть підпорядковуватися безпосередньо їй. Передбачалося, що до написання актів повинні залучатися представники радянських, господарських, профспілкових, кооперативних та інших громадських організацій, робітники, колгоспники і службовці. Для ведення справ Надзвичайної державної комісії створювався Секретаріат.

3 квітня 1943 року було затверджено штат комісії в кількості 116 осіб і кошторис в сумі 2 млн. 669 тис. рублів.

Інструкція по встановленню злочинів, прийнята на засіданні комісії 31 травня 1943 р. передбачала, що розслідування проводяться республіканськими, обласними і крайовими комісіями, а в районах, де ще не відновлена ​​робота місцевих органів влади, – командним складом частин Червоної Армії при участі військових лікарів.

Факти злочинів повинні були встановлюватися актами на основі заяв радянських громадян, опитування потерпілих, свідків, лікарських експертиз та огляду місця скоєння злочинів. При цьому слід встановити винуватців злочинів: організаторів, підбурювачів, виконавців, пособників; їх прізвища, назви військових частин, установ, організацій. Акти повинні були містити якомога більше точний опис вчинених злочинів. Варто було вказувати прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання громадян, що засвідчують факт злодіяння. До актів повинні були додаватися всі відповідні документи – протоколи опитувань, заяви громадян, висновки медичних експертів, фотознімки, листи радянських людей, вигнаних до Німеччини, німецькі документи і ін. Акти повинні були складатися безпосередньо на місцях скоєння злочинів в місячний термін після звільнення радянських територій [38].

Надзвичайна державна комісія розглянула і вивчила 54 тис. актів і понад 250 тис. протоколів опитування свідків та заяв про злочини фашистів. За даними цих документів, тільки на території Радянського Союзу фашистські кати вбили і закатували під час окупації мільйони мирних радянських громадян і військовополонених. Комісія розглянула близько 4 млн. актів про збиток, заподіяний німецько-фашистськими загарбниками, який становив 679 млрд. рублів (лише прямих збитків). На підставі матеріалів розслідувань Надзвичайна державна комісія склала список керівників і безпосередніх виконавців злочинів німецьких загарбників, а також осіб, які експлуатували радянських людей [39].

За вказівкою Сталіна відомі вчені Радянського Союзу у вересні 1943 р. зібралися на спеціальну сесію Академії наук, присвячену відповідальності фашистської Німеччини [Так в документах сесії. – В.Ф.] за злодіяння і збиток, нанесений агресією. Основні доповіді були зроблені академіками І. П. Трайніним і Є. В. Тарле, в дебатах виступили члени Державної надзвичайної комісії академіки Б. Є. Вєдєнєєв, М. М. Бурденко, А. Н. Толстой і ін.

На основі зібраних НДК матеріалів вже в 1943 році були проведені судові процеси над військовими злочинцями в Харкові і Краснодарі [40], а дещо пізніше (1945-1946 рр.) і в інших містах – Києві, Мінську, Ризі, Ленінграді, Смоленську, Брянську, великих Луках…

При цьому особливо слід відзначити роль судового процесу в Харкові як першого юридичного прецеденту покарання «нацистських військових злочинців». Цей процес являв собою реалізацію декларацій союзників про покарання військових злочинців і надавав незворотного характеру урядовим заявам. У той же час харківський процес мав свого роду тиск на уряди союзників, роблячи неможливим їх відмову від проведення подібних процесів. Саме тут вперше з усією визначеністю було заявлено, що посилання на наказ начальника не звільняє від відповідальності за вчинення військових злочинів.

Американський сенатор К. Пеппер писав: «Радянський Союз уже зробив певні кроки, які вселяють впевненість, що військові злочинці будуть покарані. Надзвичайна державна комісія підготувала документальний звіт про військові злочини та злочинців на російській території. Три нациста і один зрадник вже судимі і страчені на місці, де вони здійснювали свої злочини» [41].

Редактор журналу Американської асоціації з питань зовнішньої політики, відома письменниця Віра М. Дін підкреслювала, що метою харківського процесу було не тільки засудити трьох німецьких злочинців і одного російського зрадника, а й отримати від підсудних матеріал для звинувачення справжніх натхненників всіх злочинів – Гітлера, Гіммлера, Розенберга і ін. [42].

***

Тост Сталіна за «правосуддя групи розстрілу» на Тегеранській конференції (28.11. – 1.12.1943) та необхідність 50 000 розстрілів був сприйнятий керівниками США і Великобританії достатньо серйозно.

---

Тегеранська конференція відбулась 28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані. На ній вперше зібралась «Велика Трійка» — голова РНК СРСР Йосип Вісаріонович Сталін, президент США Франклін Делано Рузвельт та прем'єр міністр Великої Британії Вінстон Леонард Спенсер-Черчиль

---

20 жовтня 1943 року на зустрічі представників союзних країн і домініонів, що відбулася в Лондоні, була заснована Комісія Об'єднаних Націй з військових злочинів. Її перше засідання відбулося 18 січня 1944 р. [43].

До складу Комісії Об'єднаних Націй з військових злочинів увійшли представники 17 країн. Радянський Союз участі в роботі комісії не приймав, так як вважав, що Надзвичайна державна комісія успішно виконує ті ж завдання, що і Комісія Об'єднаних Націй.

[Радянський Союз не приймав участі в роботі Комісії Об'єднаних Націй з військових злочинів з інших причин. Як пише дослідниця А.О. Мухаровська в статті «Діяльність СРСР щодо обліку людських втрат та матеріальних збитків, заподіяних у роки Другої світової війни в Україні»: «Обласні державні комісії, що були утворені у кінці 1943 р. на Лівобережній Україні та на початку 1944 р. на Правобережжі, складалися за одним лекалом: очолювалася вони, відповідно до інструкції ЦК ВКП(б), першим секретарем обкому та головою облвиконкому, а членами комісій мали бути: начальники УНКВС, голови облпланів та представники від громадськості. На практиці до вказаного складу органи партійної влади залучали колишніх партизан та релігійних осіб – настоятеля православного собору та римсько-католицького ксендза. Роботу кожної обласної комісії контролював представник НДК, який безпосередньо входив до її складу… Діяли означені комісії на основі постанови РНК СРСР від 17 червня 1943 р. та додатків до неї: цінника та інструкції, затвердженої РНК СРСР ще 7 травня 1943 р., яка містила завдання, які Уряд СРСР і НДК ставили наркоматам та виконавчим органам влади. Як додаток, інструкція містила схему акта № 9 – основного документа обліку матеріальних збитків та вказівки щодо правил його складання, номенклатурні номери майна, згідно яких воно має бути обліковане. Також, містила стандартний запис: збитки обліковувалися лише як такі, що були заподіяні «німецько-фашистськими загарбниками та їх спільниками». В акті вимагалося вказати назви та номери ворожих частин та прізвища командирів. Збитки, що були заподіяні не нацистами, а іншими військово-політичними силами, наприклад, радянськими спецслужбами при відступі у 1941 р., або під час проходження фронту, то вони обліковувалися як такі, що заподіяні нацистами або їх спільниками, яких не вказували. – В.Ф.].

У завдання Комісії Об'єднаних Націй входили збір і вивчення доказів військових злочинів і повідомлення про них союзним урядам, а також розробка рекомендацій щодо процедури покарання військових злочинців. До компетенції комісії не входило безпосереднє розслідування військових злочинів на місцях. Всі матеріали вона отримувала від національних органів. Комісія лише визначала, чи достатньо є доказів винності тієї чи іншої особи для включення її в список військових злочинців. Комісія не мала повноважень порушувати кримінальні справи проти злочинців або судити їх. Все це відносилося до компетенції національних органів. Для виконання своїх функцій комісія створила три основних комітету: комітет по фактам і доказам (для складання списку військових злочинців і збирання документальних доказів), комітет із санкцій (для розробки заходів, щодо забезпечення розслідування, арешту, суду та покарання осіб, винних або відповідальних за військові злочини) і юридичний комітет (для консультацій комісії та зацікавлених урядів з юридичних питань). Крім того, були створені комітет з фінансів, дослідний і видавничий комітети [44]. Але основна робота комісії в ході її діяльності зосередилася в комітеті по фактам і доказам.

У вересні 1944 року комісія одноголосно прийняла рішення рекомендувати створення трибуналу Об'єднаних Націй для суду і покарання головних військових злочинців [45].

Найбільш важливим результатом діяльності комісії було складання списків військових злочинців країн осі, які до жовтня 1945 р. включали близько семи тисяч осіб, в тому числі близько тисячі гітлерівців [46]. До 1948 року, тобто до моменту закінчення роботи комісії, було складено 80 списків, що включають 40 тис. імен німецьких, італійських, албанських, болгарських, угорських, румунських військових злочинців, і 26 списків, підготовлених підкомісією по Далекому Сходу і Тихому океану. Деякі матеріали, зібрані комісією, фігурували потім на Нюрнберзькому процесі, проте в загальній кількості доказів, представлених на процесі, вони займали досить незначне місце.

***

До кампанії покарання військових злочинців Сталін залучив і Російську православну церкву. Помісний собор РПЦ, яка обрала патріарха Московського і всієї Русі, звернувся 2 лютого 1945 р. до християн усього світу із закликом боротися за суворе і справедливе покарання гітлерівських злочинців. Цей заклик був підтриманий і представниками всіх православних автокефальних церков, які були присутні на соборі. Вони засудили спроби тих, особливо Ватикану, хто в своїх виступах прагнув захистити фашистську Німеччину від відповідальності за вчинені нею злочини і волав до милосердя по відношенню до гітлерівських злочинців [47].

***

Слід зазначити, що противники покарання військових злочинців країн осі висували логічні аргументи, з яких найбільш поширеними були наступні:

1. Події міжнародної політики не можуть бути предметом юридичних рішень, а оскільки війна – засіб політики, то до кримінальної відповідальності за її розв'язання залучати не можна.

2. Принципи «nollum crimen sine lege» [49] і «ex post facto» [50], тобто що в 1939 р. агресивна війна не вважалася ще міжнародним злочином і, отже, притягнення до кримінальної відповідальності тих, хто розв'язав Другу світову війну, було б порушенням цих основних принципів права.

3. Доктрина державного акту, відповідно до якої всі дії, вжиті від імені держави, не підлягають суду третьої держави, є доктрина, яка виходить із визнання абсолютного суверенітету держави, не пов'язаного ніякими нормами міжнародного права.

4. Принцип імунітету глав держав, відповідно до якого глава держави міг бути засуджений лише національним судом.

5. Злочинна дія, вчинена відповідно до наказу начальника, не може розглядатися як злочин.

В англійському журналі «Раунд тейбл» була опублікована стаття, в якій стверджувалося, що німецькі керівники, що розв'язали війну в 1939 р., не несуть за це моральну відповідальність, так як в той час не існувало рішучого засудження війни. У статті не визнавалася моральна відповідальність і тих, хто скоював злочини, діючи відповідно до наказу начальника. Зате покарання фашистських злочинців з метою запобігання подібним злочинам у майбутньому автори не вважали морально виправданим. У статті стверджувалося, що фашистським лідерам і навіть співробітникам гестапо буде важко, якщо не неможливо, пред'явити юридичні звинувачення, так як вони «не є злочинцями ні з точки зору міжнародного, ні з точки зору державного права» [51].

Представники англійського католицького духовенства і католицька преса, стурбовані проблемою створення «дружньої Німеччини», вимагали «милосердя», волали до «всепрощення». Католицькі єпископи Англії, Уельсу та Шотландії в своїй заяві від 22 лютого 1945 р. писали, що «караючий мир приніс би шкоди націям-переможницям» [52]. Архієпископ Кентерберійський не тільки закликав до прощення ворогів, але і висловлював побоювання, що країни-переможці будуть застосовувати суди Лінча по відношенню до переможених супротивників [53].

Деякі американські й англійські політики і юристи пропонували надати покарання військових злочинців самим німцям, щоб не викликати в них «ворожих почуттів до союзників» [54].

У. Черчілль, виступаючи в палаті громад 4 жовтня 1944 р. зазначив: «Немає впевненості, що для таких злочинців, як Гітлер, Герінг, Геббельс і Гіммлер, слід прийняти процедуру суду» [55]. Ще більш виразно висловився А. Іден в листі, направленому Комісії Об'єднаних Націй з військових злочинів: «Уряд його величності глибоко сумнівається, особливо беручи до уваги фактор часу, в бажаності і доцільності створення Міжсоюзницького трибуналу шляхом укладення спеціального договору з цього приводу» [56].

28 березня 1945 р. Іден заявив в палаті громад, що, якщо англійські солдати захоплять Гітлера, вони можуть самі вирішити, застрелити його на місці або привести живим [57].

Позиція правлячих кіл Великобританії щодо суду над фашистськими лідерами особливо чітко виявилася в ході обговорення цього питання в палаті лордів 20 березня 1945 р. Лорд Еддісон, який вивчав цю проблему за дорученням палати, зазначив, що покарання головних військових злочинців має першорядне значення, але в той же час висловився рішуче проти передачі їх міжнародному суду.

«Я абсолютно впевнений, – заявив він, – що якщо метод суду буде прийнятий в питанні покарання головних військових злочинців, світ зіткнеться з серією тривалих процесів, що йдуть один за іншим, які врешті-решт викличуть почуття відрази й огиди у будь-якої людини. Я щиро сподіваюся, що цей метод не буде прийнятий... Надзвичайно важливо, щоб головні військові злочинці були названі і покарані рішенням союзників» [58].

Цю точку зору підтримали граф Пірс, лорд Моем, архієпископ Йорський. Останній наголосив і більш потаємні причини, ніж боязнь тривалої процедури.

«Я б хотів, – заявив архієпископ, – бачити цих людей поза законом. Не слід організовувати публічний процес з усіма його сенсаціями і збудженням. Ті, хто піймають їх, повинні після встановлення  особистості відразу ж віддати їх смерті» [59].

Лорд-канцлер Д. Саймон, який виступив на закінчення дебатів, повністю схвалив таку лінію [60]. І лише два члена палати лордів – голова комісії по розгляду і покаранню військових злочинців при Лондонській міжнародній асамблеї Сессіль і голова Комісії Об'єднаних Націй з військових злочинів Райт – висловилися за судову процедуру по відношенню до головних військових злочинців.

Не було твердої впевненості в необхідності судової процедури при покаранні головних військових злочинців і у керівних політичних діячів США. За страту без суду виступали державний секретар США К.  Хелл, голова Верховного суду США X. Ф. Стоун, міністр фінансів Г. Моргентау і сам президент США Ф. Д. Рузвельт [61].

Конференція європейських соціалістичних партій, що проходила в березні 1945 р. в Лондоні, прийняла декларацію, в якій говорилося: «Всі військові злочинці, незалежно від того, були вони керівниками чи ні, повинні постати перед судом і бути покарані відповідно до тяжкості злочинів, які вони зробили»  [62].

У 1944 році Радянська Армія вийшла на державний кордон СРСР і вступила на територію Румунії, Польщі, Угорщини, Чехословаччини та інших країн.

Момент вторгнення на територію «Третього рейху» був уже близький, і союзні уряди прагнули якомога швидше виробити узгоджену лінію щодо окупації Німеччини і її найближчого майбутнього. І хоча окремі елементи підходу до вирішення німецької проблеми розроблялися протягом майже всіх військових років, навіть серед різних урядових відомств США та Англії не було єдності поглядів з цього питання. Ще в 1942-1943 рр. в урядових колах США виникла концепція роздроблення Німеччини на кілька частин, її децентралізації та дезіндустріалізаціі на невизначено довгий термін і встановлення економічної і політичної залежності окремих німецьких держав в першу чергу від США. Англія ж прагнула вивести з ладу Німеччину як свого конкурента, включити розрізнені частини Німеччини в федерації та блоки, які були б підпорядковані її впливу і протистояли б, з одного боку, СРСР, а з іншого, – Сполученим Штатам Америки. Разом з тим впливові сили в правлячих колах США і Англії, побоюючись посилення СРСР і совєтізації Європи, все більше орієнтувалися на збереження основ німецького мілітаризму і імперіалізму.

Ф. Рузвельт влітку 1944 року писав у листі королеві Нідерландів Вільгельміні: «Як у нас, так і в Англії є дві школи політичної думки – ті, хто хотів би бути альтруїстами по відношенню до німців, сподіваючись любов'ю і добротою знову зробити їх християнами, і ті, хто дотримується значно більш «жорсткого» курсу. Я з усією рішучістю належу до останньої школи, і хоча я не кровожерлива людина, я хотів би, щоб на цей раз, нарешті, вони програли війну безумовно» [63].

У травні 1944 р. спеціальний комітет держдепартаменту під головуванням Е. Стеттиниуса висловився за федералізацію Німеччини в майбутньому, за обмеження функцій і повноважень центрального уряду, але відкинув ідею роздроблення Німеччини. Рішуче проти роздроблення Німеччини висловився також військовий міністр США Г. Стімсон. По-різному вирішувалося і питання про покарання військових злочинців. Держдепартамент, що відстоював найбільш м'які умови окупації Німеччини, зайняв досить негативну позицію в питанні про покарання військових злочинців. У меморандумі комітету з післявоєнної програмі держдепартаменту від 5 серпня 1944 р. в числі іншого говорилося: «Можна сказати в критику радянського підходу, що переможцям не буде гарантована необхідна юридична основа для таких заходів, як покарання військових злочинців, усунення нацистської диктатури, реорганізація німецької економіки і т. д., які перераховані серед цілей цієї країни. Крім того, політичні наслідки збільшення числа суворих умов капітуляції, ймовірно, крок за кроком зіграють на руку націоналістичним агітаторам проти мирного врегулювання, як це сталося після минулої війни»  [64].

Ф. Рузвельт відкинув тезу держдепартаменту, що німецький народ в цілому не несе ніякої відповідальності за війну і злочини фашизму, і вважав за необхідне внести в кожен німецький будинок відчуття колективної провини всіх німців за дії Німеччини при нацизмі. Він підтримав план розроблений в міністерстві фінансів і викладений найбільш повно в меморандумі Г. Моргентау від 5 вересня 1944 р., який передбачав розчленування Німеччини, ліквідацію її державної самостійності, повне знищення промислового потенціалу і перетворення в «країну полів». Вельми докладно в плані було розроблено питання про покарання військових злочинців.

У додатку до меморандуму Г. Моргентау від 5 вересня, спеціально присвяченому питанню покарання військових злочинців, викладалася передбачувана процедура переслідування як головних злочинців, так і рядових. У ньому рекомендувалося скласти якомога швидше список головних військових злочинців війни, очевидна винність яких повсюдно визнана, і передати його відповідним військовим властям. Особи, внесені в список, повинні були бути розшукані, пізнані (впізнання підтверджувалося б офіцером в чині генерала) і потім розстріляні солдатами Об'єднаних Націй. Для суду над іншими особами, які вчинили злочини проти людства і не були затребуваними для видачі якою-небудь з країн Об'єднаних Націй, пропонувалося створити військові комісії. У ці комісії передбачалося включити і представників звільнених країн Європи. Вказувалося, що, якщо обвинувачений скоїв злочин, що викликав смерть будь-якої людини, він повинен бути засуджений до смертної кари. Лише у виняткових випадках, якщо комісія встановить наявність пом'якшуючих вину обставин, міг бути винесений менш суворий вирок [65].

З критикою меморандуму Моргентау виступив на зустрічі Ф. Рузвельта з комітетом по Німеччині 9 вересня 1944 року військовий міністр Г. Стімсон. Він висловився проти багатьох рекомендацій, що містяться в плані міністра фінансів, в тому числі проти розділу Німеччини, інтернаціоналізації Рура, дезіндустріалізаціі країни.

«Інше фундаментальне питання, по якому, як я відчуваю, ми розходимося, – заявив він, – це питання про суд і покарання тих німців, які несуть основну відповідальність за всі злочини і спустошення... Усяка кара цих людей у ​​відповідності з усіма досягненнями цивілізації матиме великий вплив на майбутні покоління. Крім того, цей метод послужить цілям складання звіту про нацистську систему тероризму, про зусилля союзників знищити цю систему і запобігти її повторенню в майбутньому. Я схильний думати, що, принаймні стосовно до провідних нацистських державних діячів, ми повинні взяти участь в створенні міжнародного трибуналу для суду над ними» [66].

Однак на цій стадії Ф. Рузвельт підтримав пропозиції Моргентау як щодо долі Німеччини в цілому, так і по питанню про головних військових злочинців.

Приблизно в цей же час в ході підготовки до зустрічі Ф. Рузвельта з У. Черчіллем у Квебеку був розроблений один з найбільш розгорнутих і важливих англійських документів з питання покарання головних військових злочинців – меморандум лорда-канцлера Англії Д. Саймона від 4 вересня 1944 р. Цей документ був складений за дорученням військового кабінету і схвалений останнім.

У меморандумі вказувалося, що в зв'язку з наближенням остаточної перемоги над Німеччиною настав час обговорити хоча б з президентом Рузвельтом питання, пов'язані з наміром союзників покарати головних військових злочинців. Сподіваючись на те, що головні військові злочинці будуть знищені самими німцями або накладуть на себе руки, Д. Саймон все ж передбачав варіант, що частина з них потрапить в руки союзників живими. І стосовно цієї нагоди він категорично заявив, що «метод судового процесу, звинувачення і юридичного вироку абсолютно неприйнятний для провідних і найбільш зловмисних лідерів, таких, як Гітлер, Гіммлер, Герінг, Геббельс і Ріббентроп. Крім величезних труднощів, пов'язаних зі створенням суду, формулюванням звинувачення і збором доказів, питання про їхню долю – політичне, а не юридичне».

Д. Саймон рекомендував відкрити конфіденційні консультації з даного питання «з деякими з союзників» Англії. Відзначаючи, що підготовлений міністром закордонних справ А. Іденом список військових злочинців, яких передбачається покарати без суду, був розкритикований в деяких колах за неповноту, Д. Саймон заявив, що «цей метод буде єдиним, що заслуговує схвалення, і виправданим в справі з невеликою групою лідерів, про яких відомо, що вони несуть відповідальність за керівництво війною, і які мали повноваження ставки віддавати розпорядження, затверджувати або потурати жахливим злочинам, які були здійснені» [67].

Отже, в ході підготовки до конференції в Квебеку майже одночасно в урядових колах США і Англії народилися два документа, які рішуче відкидали ідею проведення міжнародного судового процесу над головними військовими злочинцями і пропонували кару кількох нацистських лідерів на основі адміністративного рішення союзників.

Питання розглядалося президентом США і прем'єр-міністром Великобританії на засіданні II Квебекскої конференції 15 вересня 1944 р. При цьому було вирішено направити главі Радянського уряду пропозиції лорда-канцлера Саймона, як виражають точку зору урядів США і Англії [68]. Відповідно до цього рішення У. Черчилль склав проект телеграми І. В. Сталіну, в якому викладалися основні принципи меморандуму Саймона і містилися деякі коментарі до них. Англійський прем'єр-міністр писав: «Чи не вважаєте Ви, що слід було б підготувати список, що включає, скажімо, 50 або 100 осіб, чия відповідальність за керівництво чи санкціонування всіх злочинів і звірств встановлена ​​самим фактом їх високих офіційних постів? Цей список не був би, звичайно, остаточним. Нові імена могли б додаватися у будь-який час» [69].

У. Черчілль пропонував на вибір два варіанти – вирішувати спільно долю кожного з нацистських лідерів, як тільки вони будуть потрапляти в руки союзників, або заздалегідь скласти список таких осіб, яких будь-який офіцер в ранзі генерала після встановлення їх особи розпорядиться розстріляти протягом години, не доповідаючи командуванню. Мотивувалася перевага цього методу наступним: як тільки список головних військових злочинців буде опублікований, маси німецького народу зрозуміють, що між ними та їхніми керівниками союзники бачать велику різницю, що в свою чергу призведе до підриву авторитету та впливу керівництва, налаштує німецький народ проти них і таким чином допоможе розгрому Німеччини [70].

Цей текст телеграми не було надіслано адресату, оскільки У. Черчілль і А. Іден у жовтні 1944 р. вирушили до Москви з метою домогтися санкціонування Квебецької угоди Радянським Союзом. Під час цього візиту Сталіну вперше було запропоновано англо-американський план розчленовування Німеччини, схвалений в Квебеку. Однак Сталін не погодився з планом Моргентау, а в бесіді з Черчиллем підкреслив, що покарання головних військових злочинців повинно бути здійснено відповідно до рішення суду [71].

В офіційних колах США ідея міжнародного процесу отримала спочатку визнання і підтримку в військовому міністерстві, де була створена спеціальна група військових юристів для детального вивчення даного питання. Після місяця роботи, у жовтні 1944 р., група представила військовому міністру Г. Стімсону доповідь, в якій рекомендувалося, крім місцевих трибуналів для покарання військових злочинців, створити і міжнародні або змішані трибунали для суду над тими, чиї злочини виходять за рамки однієї країни. Один з членів цієї групи, полковник М. Бернайс, висунув «теорію змови», відповідно до якої «нацистські лідери повинні бути звинувачуваними у встановленні тоталітарного контролю і змові з метою підготовки війни, в використанні злочинних методів ведення війни». Слід зазначити, що в дещо зміненому вигляді ця теорія знайшла своє відображення в статуті Міжнародного трибуналу і стала концептуальною основою обвинувального висновку.

У листопаді 1944 р. Г. Стімсон повідомив про цю доповідь і, зокрема, про «теорію змови» Ф. Д. Рузвельту, який проявив деякий інтерес до проблеми створення міжнародного трибуналу, але від остаточного вирішення питання утримався. Тим часом військовий департамент продовжував розробку цієї проблеми і до січня 1945 р. представив свої рекомендації. У січні ж відбулася зустріч Г. Стімсона з юристом, який входив у «мозковий трест» (гурток довірених радників Ф. Рузвельта), суддею С. Розенманом, якому президент доручив вивчити це питання. На ній були присутні також генеральний прокурор США Ф. Біддл, Д.Р. Девіс та ін.

«Я був радий виявити, – писав у своєму щоденнику Г. Стімсон, – що, по-перше, вони також вважають за краще щодо головних нацистських злочинців законні дії політичного рішення, і, по-друге, що... вони прийшли до тих самих висновків, яких я дотримувався з самого початку [72], що доцільно організувати великий процес, в якому ми могли б довести наявність загальної нацистської змови з метою встановлення тоталітарного режиму і ведення агресивної війни в порушення всіх законів і звичаїв війни» [73].

Саме в такому плані і були складені пропозиції військового департаменту, які Стімсон підписав 21 січня 1945 р. За два дні до цього він знову обговорював питання з Рузвельтом, прагнучи переконати президента в перевагах процесу перед політичним рішенням, що було особливо важливо в зв'язку з майбутньою Ялтинської конференцією глав великих держав. У цих же цілях військовий міністр Г. Стімсон, державний секретар Е. Стеттиниус і генеральний прокурор Ф. Біддл в січні 1945 р. підготували для президента так званий Ялтинський меморандум, який в подальшому ліг в основу офіційної американської пропозиції [74].

Автори меморандуму пропонували провести суд над військовими злочинцями в два етапи – на першому етапі віддати під суд міжнародного військового трибуналу німецьких лідерів вищих рангів, як найбільш великих представників груп і організацій, обвинувачених у співучасті на основі злочинного плану. Тут передбачалося довести не тільки винність окремих нацистських лідерів, але також співучасть у злочині всіх членів фашистських організацій, представниками яких були особи, які підлягають суду. У другій стадії окупаційним судам передбачалося передати тих осіб, які не будуть відіслані, як це передбачає Московська декларація, в відповідні країни, і членів злочинних організацій, проти яких немає достатніх доказів в скоєнні ними особисто звірств і жорстокості.

Процес над провідними лідерами пропонувалося здійснити за допомогою міжнародної військової комісії або військового суду, створених на основі виконавчої угоди між главами держав зацікавлених Об'єднаних Націй або створених декретом Контрольної Ради для Німеччини. До складу суду пропонувалося включити сім членів, по одному від СРСР, Англії, США, Франції, і трьох представників інших Об'єднаних Націй. Вказувалося, що було б краще, щоб до складу суду увійшли військові особи, які б менше уваги приділяли формальним міркуванням і юридичній казуїстиці. Рекомендувалося створити виконавчий комітет, що складається з представників США, СРСР, Англії і Франції, при якому повинні бути штаби обвинувачів і слідчих для збирання документів та підготовки звинувачення. У меморандумі підкреслювалося, що Радянський Союз «готовий підтримати всі практичні заходи з боку союзних і дружніх урядів, щоб передати гітлерівських ватажків та їхніх прибічників суду, і виступає за те, щоб їх судив суд спеціального міжнародного трибуналу відповідно до загальноприйнятих норм кримінального права» [75].

Найбільш завзятою в небажанні судити головних німецьких військових злочинців була позиція англійського уряду. Висловлюючи згоду на співпрацю у створенні змішаних військових трибуналів для суду над тими, хто з яких-небудь причин не міг бути судимий національними судами, англійський уряд висловлювалося категорично проти суду над головними військовими злочинцями.

6 березня 1945 р. англійський посол у Вашингтоні Е.Ф.В. Галіфакс передав виконуючому обов'язки державного секретаря Дж. Грю запрошення уряду Великобританії направити в Лондон представників для обговорення питання про процедуру покарання військових злочинців. «Уряд його величності вважає, – говорилося в листі, – що передбачувана дискусія повинна включати такі питання, як процеси над військовими злочинцями, передбачуваний міжнародний кримінальний суд, змішані військові трибунали і процедура, яку слід прийняти щодо списків військових злочинців, складених Комісією Об'єднаних Націй». Крім того, вказувалося, що слід розглянути питання про встановлення в будь-якій формі взаємодії з урядом Радянського Союзу для: а) спільного збирання та обміну інформацією про військових злочинців; б) арешту і, можливо, обміну військовими злочинцями, яких бажано мати іншій стороні.

У той же час, англійський уряд виступив рішуче проти запрошення СРСР і Франції на цю зустріч. Він вважав, що з Радянським урядом це питання можна буде обговорити в рамках Європейської консультативної комісії та через звичайні дипломатичні канали [76].

Після смерті Франкліна Рузвельта, що наступила 12 квітня 1945 року, новий президент США, Гаррі Трумен, вважав за доцільне продовжити курс свого попередника щодо покарання нацистських ватажків. Виступаючи 16 квітня 1945 р. перед конгресом, Г. Трумен підтвердив рішучість уряду Сполучених Штатів покарати військових злочинців, навіть якщо їх доведеться розшукувати на краю світу [77]. Разом з тим Г. Трумен, не в приклад своєму попередникові, не тільки не думав про продовження співпраці з Радянським Союзом, але ставив перед зовнішньою політикою США прямо протилежне завдання – зменшити, а якщо вдасться, то і викорінити радянський вплив в Європі [78].

Створення Міжнародного Військового Трибуналу (МВТ)

2 травня 1945 р. президент США призначив члена Верховного суду США Р. Джексона представником Сполучених Штатів Америки для підготовки суду і здійснення звинувачення проти головних військових злочинців [79].

Представники комітету начальників штабів, військового міністерства, держдепартаменту, департаменту юстиції у співпраці з Р. Джексоном і суддею С. Розенманом склали проект угоди про створення Міжнародного військового трибуналу. Цей проект був вручений на Сан-Франциській конференції міністрам закордонних справ СРСР, Англії і Франції. Між міністрами закордонних справ чотирьох держав відбулися 3 і 10 травня бесіди, в ході яких були узгоджені наступні основні принципи:

1) судовий процес над головними військовими злочинцями краще, ніж політичне рішення;

2) злочинці, чиї злочини пов'язані з певним географічним місцем, повинні бути повернуті в ті країни, де вони скоїли свої злодіяння;

3) справи головних військових злочинців буде розглядати Міжнародний військовий трибунал;

4) слід створити комітет з чотирьох представників (по одному від урядів СРСР, США, Англії та Франції) для розслідування справ і звинувачення головних військових злочинців.

Була досягнута домовленість, що після закінчення роботи Сан-Франциської конференції відбудеться зустріч представників урядів для вироблення конкретного угоди [80].

14 червня 1945 року перший радник посольства СРСР у Вашингтоні Н. В. Новіков вручив Р. Джексону зауваження і доповнення до американського проекту. У пам'ятній записці говорилося:

«Радянський уряд, вважаючи надзвичайно важливим, щоб покарання військових злочинців було реалізовано якомога швидше, згідно з пропозицією уряду США про необхідність якнайшвидшого створення Міжнародного трибуналу для суду над головними військовими злочинцями – керівниками гітлерівського уряду, фашистської німецької армії і їх помічниками і посібниками, висловлює готовність негайно підписати відповідну угоду. Що ж стосується проекту угоди, представленої урядом Сполучених Штатів, то Радянський уряд в загальних рисах згоден з її принципами і вважає за можливе прийняти її за основу» [81].

***

26 червня 1945 року в Олд Черч Хауз на Грейт Сміт-стріт відбулося перше офіційне засідання Лондонської конференції.

Радянський уряд призначив представниками СРСР на конференції заступника голови Верховного суду СРСР І.Т. Нікітченко і професора А.Н. Трайніна.

Протягом шести тижнів Лондонська конференція зуміла вирішити ряд складних політичних і правових проблем, пов'язаних з організацією нової форми інтернаціональної юстиції – створенням Міжнародного військового трибуналу (МВТ).

8 серпня 1945 року в урочистій обстановці відбулося підписання угоди між урядами СРСР, США, Сполученого Королівства Великої Британії та Франції про судове переслідування і покарання головних військових злочинців, відповідно до якого засновувався Міжнародний військовий трибунал.

Незабаром після підписання Лондонської угоди радянський уряд затвердив головним обвинувачем від СРСР прокурора Української Радянської Соціалістичної Республіки Романа Андрійовича Руденка, який мав величезний досвід і широкий політичний світогляд.

«Р. А. Руденко, – пише в спогадах секретар радянської делегації на Нюрнберзькому процесі А.І. Полторак, – якось дивно вдавалося культивувати в комітеті обвинувачів дух співпраці. Висококваліфікований і політично гострий юрист, людина, від природи щедро наділена почуттям гумору, дуже живий співрозмовник, що вміє розуміти і цінувати тонкий жарт, він імпонував усім своїм партнерам, і вони сповнилися до нього почуттям глибокої поваги, щирої симпатії» [82].

Першочерговим завданням було складання списку головних військових злочинців, оскільки відповідно до рішення Потсдамської конференції його було опублікувати не пізніше 1 вересня 1945 г. [83]. Ще в заяві Радянського уряду від 14 жовтня 1942 р. головними військовими злочинцями були названі Гітлер, Герінг, Гесс, Геббельс, Гіммлер, Ріббентроп, Розенберг [84]. В Указі Президії Верховної Ради СРСР від 2 листопада 1942 р. в цей розряд зачислялось весь злочинний гітлерівський уряд і командування німецької армії, тобто ті, хто несе головну відповідальність за всі злочини, вчинені гітлерівською армією і окупаційними властями. Радянський уряд неодноразово заявляв і про відповідальність німецьких промисловців.

В результаті обміну думками та врахування пропозицій радянської та американської делегацій список був розширений. Він включив в себе 24 особи – провідних націонал-соціалістичних керівників, промисловців, військових, дипломатів, ідеологів, які несли головну відповідальність за всі злочини німецьких фашистів. Деякі сумніви виникли щодо Бормана, оскільки не було повної впевненості, живий він чи ні. Деякі дані свідчили, що він загинув, показання ж очевидців не підтверджували з повною упевненістю факт його смерті.

29 серпня був опублікований перший список головних військових злочинців. Він включав:

• Германа Вільгельма Герінга, райхсмаршала, головнокомандувача військово-повітряними силами Німеччини, уповноваженого з питань чотирирічного плану, найближчого помічника Гітлера з 1922 р.;
• Рудольфа Гесса, заступника Гітлера по фашистській партії, члена ради міністрів з оборони імперії;
• Йоахіма фон Ріббентропа, уповноваженого фашистської партії з питань зовнішньої політики, посла в Англії, а потім міністра закордонних справ Німеччини;
• Роберта Лея, одного з керівників фашистської партії, глави так званого трудового фронту;
• Вільгельма Кейтеля, фельдмаршала, начальника штабу верховного командування збройними силами Німеччини (ОКВ);
• Ернста Кальтенбруннера, обергруппенфюрера СС, начальника імперського управління безпеки (РСХА) і начальника поліції безпеки, найближчого помічника Гіммлера;
• Альфреда Розенберга, заступника Гітлера з питань ідеологічної підготовки членів фашистської партії, імперського міністра у справах східних окупованих територій;
• Ганса Франка, рейхслейтера фашистської партії з правових питань та президента академії німецького права, генерал-губернатора окупованих польських територій;
• Вільгельма Фріка, імперського міністра внутрішніх справ;
• Юліуса Штрайхера, ідеолога антисемітизму, організатора єврейських погромів, гауляйтера Франконії;
• Вальтера Функа, імперського міністра економіки, президента Рейхсбанку, члена ради міністрів з оборони імперії;
• Яльмара Шахта, одного з найближчих радників Гітлера з питань економіки та фінансів і організатора переозброєння гітлерівської Німеччини;
• Густава Круппа фон Болен унд Гальбу, найбільшого промислового магната, директора і співвласника заводів Круппа, який брав активну участь в розробці планів агресії і загальної змови;
• Карла Деніца, грос-адмірала, командувача підводним флотом, потім головнокомандувача військово-морськими силами Німеччини і наступника Гітлера на посаді глави держави;
• Еріха Редера, грос-адмірала, колишнього головнокомандувача військово-морськими силами Німеччини (1935-1943 рр.);
• Бальдура фон Шираха, організатора і керівника молодіжної організації гітлерюгенд, гауляйтера фашистської партії і намісника Відня;
• Фріца Заукеля, обергруппенфюрера СС, генерального уповноваженого з використання робочої сили;
• Альфреда Йодля, генерал-полковника, начальника штабу оперативного керівництва ОКВ;
• Франца фон Папена, одного з організаторів захоплення влади нацистами, посланника у Відні і посла в Туреччині;
• Артура Зейсс-Інкварта, видного керівника фашистської партії, імперського намісника Австрії, заступника генерал-губернатора Польщі, імперського уповноваженого по окупованих Нідерландам;
• Альберта Шпеєра, близького друга Гітлера, імперського міністра озброєнь і боєприпасів, одного з керівників центрального комітету з планування;
• Костянтина фон Нейрата, колишнього міністра закордонних справ, члена імперської ради оборони, протектора Богемії і Моравії;
• Ганса Фріче, найближчого співробітника Геббельса, начальника відділу внутрішньої преси міністерства пропаганди, потім керівника відділу радіомовлення;
• Мартіна Бормана, глави партійної канцелярії, секретаря і найближчого радника Гітлера.

[Посади і звання «головних військових злочинців» та назва партії подаються за: Лебедева Н. С. Подготовка Нюрнбергского процесса / Отв. ред. докт. юрид. наук. А.И. Полторак. Москва, Издательство «Наука», 1975. Глава 3. – В. Ф.].

Таємниці діяльності радянської делегації в МВТ

Радянська делегація запропонувала і рішуче наполягала надалі на наступному формулюванні розділу про військові злочини, здійснені на окупованих територіях Радянського Союзу: «в СРСР, тобто в Білоруській, Українській, Естонській, Латвійській, Литовській, Карело-Фінській і Молдавській Радянських Соціалістичних Республіках і в 19 областях Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, а також в Польщі... (нижче званих Східними країнами)» [85].

Нагадаємо, що Радянський уряд затвердив головним обвинувачем від СРСР прокурора Української Радянської Соціалістичної Республіки Романа Андрійовича Руденка.

---

Роман Андрійович Руденко (рос. Роман Андреевич Руденко; 17 липня 1907, в с. Носівка Чернігівської області (насправді в с. Підгайне, за 1 км від с. Носівка) — 23 січня 1981, Москва), радянський юрист, в 1944–1953 прокурор УРСР; з 1953 Генеральний прокурор СРСР. Депутат Верховної Ради УРСР 2-го скликання. Депутат Верховної Ради СРСР 3—9-го скликань. Член ЦК КП(б)У в 1949—1954 роках. Кандидат у члени ЦК КПРС (1956—1961), член ЦК КПРС у 1961—1981; делегат 18-24-го з'їздів КПРС. дійсний державний радник юстиції, Герой Соціалістичної Праці (1972).

---

Заступником головного обвинувача від СРСР був призначений начальник юридичного відділу радянської частини Союзної Контрольної Комісії в Австрії полковник юстиції Юрій Володимирович Покровський. У роки війни він був військовим прокурором армії, потім помічником військового прокурора фронту.

Помічниками Р. А. Руденко були:

• державний радник юстиції 3-го класу Микола Дмитрович Зоря, помічник прокурора СРСР, начальник відділу прокуратури СРСР;
• державний радник юстиції 2-го класу Лев Романович Шейнін, начальник слідчого відділу прокуратури СРСР;
• державний радник юстиції 2-го класу Марк Юрійович Рагинський, помічник прокурора СРСР;
• полковник юстиції Дмитро Степанович Карєв, помічник прокурора СРСР, начальник відділу прокуратури СРСР, який одночасно був і начальником документальної частини радянського обвинувачення;
• старший радник юстиції Лев Миколайович Смирнов, учасник, оборони Ленінграда, прокурор слідчого відділу прокуратури СРСР.

Начальником слідчої частини СРСР був призначений державний радник юстиції 3-го класу Георгій Миколайович Александров, заступник начальника слідчого відділу прокуратури СРСР, який першим з радянської делегації прибув в Нюрнберг. До складу слідчої частини входили також полковник юстиції С. Я. Розенбліт, старший радник юстиції Н. А. Орлов, підполковник юстиції С. К. Пірадов і ін.

***

Загальні підсумки людських втрат та матеріальних збитків, заподіяних населенню та народному господарству УРСР, були викладені у звіті Урядової республіканської комісії (УРК) від 12 вересня 1945 року «Про підсумки роботи щодо встановлення й розслідування злочинів німецько-нацистських загарбників та їх спільників та заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам та установам на території УРСР» і становили, що німецько-нацистські загарбники та їх спільники знищили й замучили 4 496 547 радянських громадян, в тому числі 3 178 084 цивільних громадян, 1 318 463 військовополонених. До Німеччини на каторгу загнали 2 023 112 радянських громадян.

Зруйнували та спалили 714 міст й більше 28 000 сіл. Спалили й зруйнували більше 2 млн. будинків, більше 540 тис. надвірних будівель та позбавили даху біля 10 млн [86].

Збитки громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам і установам на території УРСР, були визначені УРК у 1945 р. Найменші втрати були в Чернівецькій та Ізмаїльській областях. За відомостями НДК загальна сума збитків, заподіяних УРСР складала 285 млрд. крб. – тільки прямих видів збитків (у державних цінах на 1941 р.).

Збитки майну громадян, оцінені за ринковими цінами були переведені у державні. Частка України складала 42% від загальної кількості збитків, заподіяних народному господарству та громадянам [87].

Обліком було охоплено 8 союзних республік, розмір збитків між якими розподілився наступним чином: найбільших втрат зазнала УРСР – вже згадувані 285 млрд. крб., РСФСР була тільки на другому місці – 249 млрд. крб., а от Білоруська РСР зазнала збитків на суму 75 млрд. крб., інші радянські республіки – 20 млрд. крб. і менше.

В звіті наголошується, що наведені цифри далеко не вичерпували всіх збитків, заподіяних «німецькими загарбниками» Радянському Союзу. Вони охоплювали тільки збитки від прямого знищення майна громадян, колгоспів, громадських організацій, державних підприємств та установ [88].

При такому масштабі вчинених на території УРСР злочинів дуже дивним виглядає те, що радянська делегація не включила в список «головних військових злочинців» райхскомісара України Еріха Коха! Хоча в цей список потрапили гауляйтери, чиї злочини були набагато менш масштабні – Ганс Франк, рейхслейтер НСДАП, генерал-губернатор окупованих польських територій; Юліус Штрайхер, гауляйтер Франконії; Артур Зейсс-Інкварт, видний керівник НСДАП, імперський намісник Австрії, заступник генерал-губернатора Польщі, імперський уповноважений по окупованим Нідерландам.

***

Згідно з офіційними даними, «Надзвичайна державна комісія розглянула і вивчила 54 тис. актів і понад 250 тис. протоколів опитування свідків та заяв про злочини фашистів». Крім того, Комісія розглянула близько 4 млн. актів про «збиток, заподіяний німецько-фашистськими загарбниками, який становив 679 млрд. рублів (лише прямих збитків)».

При такій кількості наявних документів про вчинені на території УРСР злочини дуже дивним виглядає, що радянське звинувачення представило МВТ всього 520 документів [89], з яких понад 60 складали акти і повідомлення Надзвичайної державної комісії і вироки у справі військових злочинців, які здійснювали свої злодіяння на території Харківської, Краснодарській, Смоленської, Брянської, Орловської, Миколаївській, Ленінградської областей, а також вирок болгарського народного суду.

Дивно виглядає і те, що «Радянське звинувачення представило також докази про злочини, вчинені в Чехословаччині, Польщі, Югославії, Норвегії та Греції, в тому числі офіційну доповідь чехословацького уряду з додатком документів (законів, указів, розпоряджень фашистських властей, документів з архівів уряду Чехословаччини і показань осіб, які займали провідні пости в країні в період окупації), доповідь польського уряду від 22 січня 1946 року і додані до нього документи, доповідь Югославської державної комісії з розслідування військових злочинів від 26 грудня 1945 року, урядові звіти Норвегії та Греції» [90]. І в той же час майже не представило доказів, які б звинувачували підсудних у злочинах, вчинених на території Української РСР.

---

Еріх Кох (нім. Erich Koch, 19 червня 1896, Ельберфельд, Рейнська провінція, Німецька імперія – 12 листопада 1986, державна в'язниця в Барчево, Польська Народна Республіка) – німецький партійний і державний діяч, обергруппенфюрер СА (9.11.1938), гауляйтер Східної Прусії (з 1.10.1928 по 8.5.1945), райхскомісар України (з 9.05.1942 по 10.11.1944), імперський комісар оборони Східної Прусії (з 16.11.1942).

---

Чому ж Еріх Кох не представ перед судом в УРСР?

Якщо виходити з духу і букви офіційної радянської політики щодо «покарання фашистських злочинців», то Еріх Кох мав би зайняти місце на лаві підсудних між Мартіном Борманом, своїм партійним керівником, і Альфредом Розенбергом, міністром, якому він підпорядковувався по адміністративній роботі!

Мартіна Бормана судили заочно. Так само повинні були судити і Еріха Коха.

Але цього не сталося, хоча ім’я Коха щоденно звучало в залі засідань МВТ!

***

В травні 1949 року Кох був арештований британською контррозвідкою в британській зоні окупації, потім переданий представникам радянської окупаційної адміністрації, а 14 лютого 1950 року був переданий Польщі для суду «за злочини, які скоїв як гауляйтер Східної Пруссії»!?

Для передачі Е. Коха суду Української РСР на той час були всі юридичні підстави!

1. В «Декларації про відповідальність гітлерівців...», підписаній Рузвельтом, Сталіним і Черчиллем (опублікована 30 жовтня 1943 р. під час Московської конференції міністрів закордонних справ СРСР, Великобританії і США як один з документів цієї наради) урочисто заявлялося, що «В момент надання будь-якого перемир'я будь-якому уряду, який може бути створений в Німеччині, ті німецькі офіцери і солдати і члени нацистської партії, які були відповідальні за ... звірства, вбивства і страти або добровільно брали в них участь, будуть відіслані в країни, в яких були здійснені їх огидні дії, для того, щоб вони могли бути судимі і покарані відповідно до законів цих звільнених країн...»
2. З 9 травня 1942 р. по 10 листопада 1944 р. Еріх Кох обіймав посаду райхскомісара України. і вся повнота влади в райхскомісаріаті Україна була в його руках.
3. Під час Нюрнбергського процесу над «головними військовими злочинцями» ім’я Коха згадувалося щоденно і не один раз. Його згадували і колишні однопартійці, що сиділи на лаві підсудних, його згадував і головний обвинувач від СРСР прокурор Української Радянської Соціалістичної Республіки Р. А. Руденко. Жорстокість Коха по відношенню до українського населення зафіксована в сотнях документів, на тисячах сторінок документів.

4. Для підготовки обвинувального висновку щодо злочинів Коха достатньо було переглянути і залучити до справи:

а) матеріали Міжнародного Військового Трибуналу в Нюрнберзі 1945-46 рр.;

б) матеріали звіту Урядової республіканської комісії від 12 вересня 1945 року «Про підсумки роботи щодо встановлення й розслідування злочинів німецько-нацистських загарбників та їх спільників та заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам та установам на території УРСР»;

в) матеріали Харківського (1943 р.) та Київського (1945-46 рр.) судових процесів над військовими злочинцями;

5. Для підготовки судового процесу над Кохом необхідно було залучити членів Радянської делегації, які брали участь в роботі МВТ.

6. Логічним завершенням судового процесу був би вирок – смертна кара – і його виконання: публічне повішення злочинця Еріха Коха в центрі Києва. На тому ж самому місці, де 28 січня 1946 року були повішені засуджені на Київському процесі 12 військових злочинців!

Допитливий читач запитає: як це повішений!? Тодішній Кримінальний кодекс УРСР передбачав як вищу міру покарання тільки розстріл. Про смертну кару через повішення в ньому немає ні слова.

Справа в тому, що крім Кримінального кодексу, юридичну силу мали також укази Президії Верховної Ради СРСР. Один з них, від 19 квітня 1943 року, встановлював, що «німецькі, італійські, румунські, угорські, фінські фашистські лиходії, викриті у скоєнні вбивств і катувань цивільного населення і полонених червоноармійців караються стратою через повішення».
Указ передбачав, що виконання вироків слід «проводити публічно, при народі, а тіла повішених залишати на шибениці протягом декількох днів, щоб всі знали, як караються і яка відплата спіткає кожного, хто чинить насильство і розправу над цивільним населенням».

Все згідно з чинним на той час законодавством СРСР і УРСР (на той час діяв Кримінальний Кодекс 1927 року у редакції 1949 р.)!

Але Радянський Союз не притягнув Еріха Коха до відповідальності за злочини, вчинені на території УРСР / СРСР в 1941-1944 рр.!

Комуністичні керівники СРСР і повоєнної ПНР нещадно боролися проти політичних суперників, засуджуючи до страти і великих тюремних термінів тисячі людей!

І в той же самий час комуністичні керівники Сталін і Берут, Хрущов і Гомулка, Брєжнєв і Герек, Андропов і Ярузельський дбайливо зберігали Еріха Коха! Зберігали протягом 36 років!

Слідство по справі Коха тягнулося з 1950 по 1955 рік. Обвинувальний акт констатував, що на польських територіях, які були приєднані до Східної Прусії, Кох винен у знищенні 72 тисяч осіб  і у вивезенні на примусові роботи до Німеччини близько 100 тисяч осіб.

[Нагадаємо, що за даними Урядової республіканської комісії (УРК) від 12 вересня 1945 року «Про підсумки роботи щодо встановлення й розслідування злочинів німецько-нацистських загарбників та їх спільників та заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам та установам на території УРСР» і становили, що німецько-нацистські загарбники та їх спільники знищили й замучили 4 496 547 радянських громадян, в тому числі 3 178 084 цивільних громадян, 1 318 463 військовополонених. До Німеччини на каторгу загнали 2 023 112 радянських громадян. – В. Ф.]

Але судовий процес розпочався тільки в жовтні 1958-го. В часи перебування під вартою у Мокотовській тюрмі Кох підтримував зв’язок зі своєю сім’єю у Західній Німеччині: відправив дружині Кларі 56 листів, отримав від неї 36. З Німеччини Кох отримав 108 посилок: продути харчування, речі. За час з 1957 року йому було надіслано з Німеччини близько 40 тисяч злотих. На зберігання він поклав 28 тисяч, решту він витратив на придбання продуктів у тюремному буфеті і на виписку газет. Крім німецьких, Кох читав і польські видання – «Трибуна люду», «Жице Варшави», «Штандар млодих», «Свят» і «Пшекруй», всього ж він виписував 30 видань.

---

---

У понеділок, 9 березня 1959 року, Головуючий Трибуналу оголошує вирок Еріху Коху – смертна кара!

Згідно до закону, чинного в Польській Народній Республіці, якщо смертна кара не була виконана протягом десяти років після її призначення, вона автоматично перетворювалася в 25 років позбавлення волі. Під приводом «слабкого стану здоров'я» Еріха Коха не страчували! І таким чином він уникнув повішення! 25-річний термін ув'язнення закінчився 9 березня 1984 року. В цей день Кох повинен був бути звільнений! Але Польща продовжувала утримувати Коха на повному державному забезпеченні! Персональний пенсіонер державної ваги!

Виникає логічне запитання: Чим пояснюється таке гуманне ставлення до Еріха Коха з боку керівництва Радянського Союзу і керівництва Польської Народної Республіки, країн комуністичного табору!?

Вірогідність приналежності Коха (як і Бормана) до агентурної мережі радянської розвідки не може в повній мірі це пояснити! Сталін був жорстоким диктатором і не страждав сентиментальністю. З лагідною посмішкою він підписував розстрільні списки на десятки тисяч людей, відправив на смерть багатьох своїх товаришів по партії.

Якою таємницею володів Еріх Кох і яка могла відкритися, якби його стратили!?

Якою таємницею володів Еріх Кох, що його життя 36 років берегли генеральні секретарі комуністичних партій СРСР і ПНР – Іосип Сталін і Болеслав Берут, Микита Хрущов і Владислав Гомулка, Леонід Брєжнєв і Едвард Герек, Юрій Андропов і Войцех Ярузельський та останній Генеральний секретар КПРС та Президент СРСР Михайло Горбачов!?

Історики і дослідники повинні знайти відповідь на це запитання!

---

---

Посилання:

[1]. Радянські юристи і пропагандисти уникали вживати словосполучення «націонал-соціалістичний», іменуючи всіх "фашистами".

[2]. «Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны», т. 1. М., 1946, с. 127, 164.

[3]. «Документы и материалы по вопросам борьбы с военными преступниками и поджигателями войны». М., 1949, с. 93-146.

[4]. Там само, с. 146.

[5] . «Документы и материалы по истории советско-польских отношений», т. 7. М., 1973, с. 257.

[6] . "Times", 27.X 1941, р. 4; "Documents on American Foreign Relations", vol. IV, July 1941 – June 1942. Boston, 1942, p. 662. Однак союзники на цій стадії війни уникали робити більш певні заяви про покарання нацистських лідерів і інших військових злочинців. Так, в ноті Форін Офіс, переданої державному секретарю США 22 жовтня 1941 р. поряд з пропозицією випустити колективну заяву щодо німецьких злодіянь, вказувалося: «У той же час уряд його величності вважає небажаним на даній стадії робити в такій декларації будь-які конкретні погрози про застосування репресій». (USA. Foreign Relations of the United States. Diplomatic Papers – далі: FR, 1941, vol. I, p. 445).

[7]. Див. «Правда», 15.1 1942; "Nurnberger Prozess gestern und heute". Berlin, 1966, S. 115.

[8]. FR, 1941, vol. I, p. 447-449.

[9]. Ibid., p. 449-450.

[10]. "Punishment for War Crimes. The Interallied Declaration Signed at St. James Palace, London on 13th January 1942 and Relative Documents". London, 1942 (далі: "Punishment for War Crimes... "). Про роботу конференції див. також Т. Cyprian, J. Sawicki. Prawo Norymberskie. Bilans i perspektywy. Warszawa, 1948, str. 86-93.

[11]. «Правда», 15.I 1942; «Советско-французские отношения во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.» Документы и материалы. М., 1959, с. 463-464.

[12]. "Punishment for War Crimes... ", p. 8-15.

[13]. Ibid., p. 13-14.

[14]. Ibid., p. 15.

[15]. "Documents on American Foreign Relations", vol. V. July 1941 – June 1943. Boston, 1944, p. 176-177.

[16]. "Great Britain. Parliament. House of Commons. Parliamentary Debates. Official Report. Fifth Series", 1942, vol. 383, col. 97 (далі: "Parliamentary Debates. House of Commons", vol....).

[17]. «Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны», т. 1, с. 314-319.

[18]. FR, 1942, vol. I, p. 62-63.

[19]. Ibid., p. 65.

[20]. FR, 1942, vol. III.  р. 65.

[21]. L. Woodward. British Foreign Policy in the Second World War, vol. II. London, 1971, p. 280.

[22]. FR, 1942, vol. I, p. 62-65.

[23]. «Международные документы Великой Отечественной войны», вып. II, с. 145.

[24]. "Documents on American Foreign Relations", vol. V, p. 177-178; "Parliamentary Debates. House of Lords", vol. 124, col. 577-580.

[25]. FR, 1942, vol. I, p. 56-57.

[26]. FR, 1942, vol. I, р. 48-50.

27. «Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны», т. 1, с. 328-329. / Див. також про переговори між союзниками з приводу опублікування цієї декларації: FR, 1942, vol. I, р. 66-71.

[28]. Р. Шервуд. Рузвельт и Гопкинс. Глазами очевидца, т. II. М., 1958, с. 385.

[29]. FR, 1943, vol. I, p. 416-417; FR. The Conferences at Washington and Quebec 1943. Washington, 1970, p. 930-31.

[30]. «Переписка Председателя Совета Министров СССР с президентами США и премьер-министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.» (далі – «Переписка...»), т. I. М., 1957, с. 173-175; W. S. Churchill. The Second World War, vol. V. Closing the Ring. London, 1952, p. 264-265.

[31]. «Переписка...», т. I, стр. 395-396.

[32]. "Memoirs by Harry S. Truman", vol. I. Year of Decisions. New York, 1955, p. 284.

[33]. С. Hull The Memoirs, vol. II. New York, 1948, p. 1289.

[34]. "Memoirs by Harry S. Truman", vol. I, p. 284.

[35]. «Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны", т. 1, с. 418-419.

[36]. «Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны», т. 1, с. 322- 326.

[37]. Ось як оцінював склад Надзвичайної державної комісії американський конгресмен Е. Селлер: «Росія, щоб показати серйозність своїх намірів, призначила головою своєї комісії з військових злочинів керівника профспілок. Серед її членів є відомі вчені, хірург, історик, видатний письменник і навіть жінка-льотчиця. Але жодного дипломата ми не знайдемо в російській комісії по покаранню військових злочинців. І це надзвичайно важливо» ("USA. Congressional Record", vol. 91, pt. 819).

[38]. ЦГАОР, Ф. 7021, оп. 116, ед. хр. 6, л. 2-3.

[39]. Лебедева Н. С. Подготовка Нюрнбергского процесса / Отв. ред. докт. юрид. наук. А.И. Полторак. Москва, Издательство «Наука», 1975.

[40]. «Судебный процесс о зверствах немецко-фашистских захватчиков на территории гор. Харькова и Харьковской области: в период их временной оккупации». М., 1943; «Судебный процесс по делу о зверствах немецко-фашистских захватчиков и их пособников на территории гор. Краснодара и Краснодарского края в период их временной оккупации». М., 1943.

[41]. С.D. Pepper. Op. cit., – "Free World", 1944, July, vol. 8, p. 73; див. також: H. Munro. Plan for the Trial of War Criminals. – "The Law Journal", 1945, Jan. 6, vol. 95, p. 5-9.

[42]. V.M. Dean. Russians Take Lead in Trying War Criminals. – "Foreign Policy Bulletin", 1943, Dec. 24, vol. XXIII, N 10, p. 1-2.

[43]. В травні 1944 р. в Чунцині була створена підкомісія для розслідування військових злочинів на Далекому Сході і в басейні Тихого океану (Т. Cyprian, 7. Sawicki. Op. cit., str. 123; "History of the United Nations War Crimes Comission and the Development of the Law of War". London, 1948, p. 129-131.

[44]. "Guide of the Record of the United Nations War Grimes Comission. London 1943-1948". New York, 1951, p. 1-2. Головою комісії був обраний представник Англії сер С. Херст – член постійної палати Міжнародного суду в Гаазі; головою комітету по фактам і доказам – представник Бельгії генерал М. де Боер; головою комітету по санкціям – представник США Г. Пелл, колишній посол в Ліссабоні і Будапешті; головою юридичного комітету – представник Польщі С. Глазер (Т. Cyprian, J. Sawicki. Op. cit., str. 121-122).

[45]. FR, 1944, vol. I, p. 1365-1366, 1370-1376

[46]. "New York Times", 5.X 1945, p. 5.

[47]. «Известия», 6, 10.11 1945.

[48]. A. H. Трайнин. Защита мира и борьба с преступлениями против человечества. М, 1956, с. 29-30, 46, 245; «Times», 20.X 1942, р. 3.

[49]. "Nollum crimen sine lege" – «Немає злочину без закону».

[50]. "Ex post facto" – видання закону після здійснення злочину.

[51]. "War Crimes. Moral, Political and Legal Problems". - "Round Table. A Quarterly Review of the Political of the British Commonwealth", 1944, March, N 134, p. 121-129.

[52]. M.M. Шейнман. Ватикан во второй мировой войне. М., 1951, с. 320.

[53]. G. Creel. Op. cit., p. 152, 159.

[54]. Див., наприклад, С.A. Anderson. Utility of Proposed Trial and Punishment of Enemy Leaders. - "The American Political Science Review", 1943, Dec, vol. XXXVII, №6, p. 1099; 7. K. Pollok. Op. cit. - "Current History", 1944, March, vol. 6, N 31, p. 304-310; G. Young. War Criminals. - "Contemporary Review", 1942, Aug., p. 77.

[55]. Sh. Glueck. War Criminals. Their Prosecution and Punishment. New York, 1944, p. 10.

[56]. F. Maugham. UNO and War Crimes. London, 1951, p. 113.

[57]. "Parliamentary Debates, House of Commons", vol. 409, col. 1340.

[58]. "Parliamentary Debates, House of Lords", vol. 135, col. 652-658.

[59]. Ibid., col. 660-666, 672-673.

[60]. Ibid., col. 680-691

[61]. F.R. The Conference at Quebec 1944. Washington, 1972, p. 105-108;  H.L. Stimson, M.G. Bundy. On Active Service in Peace and War. New York, 1948, p. 584; "New York Times", 26.11 1948, p. 25; A.T. Mason. Harlan Fiske Stone: Pillar of the Law. New York, 1956, p. 715.

[62]. "The Labour Party. Report of the 44th Annual Conference held in the Empress Ballroom Winter Gardens, Blackpool, May 21 to May 25 1945". London, 1945, p. 165.

[63]. "F.D.R. His Personal Letters", vol..II, 1928-1945, p. 1535.

[64]. FR, The Conference at Quebec 1944, p. 62.

[65]. Ibid., p. 105-108.

[66]. Ibid., p. 124-125.

[67]. FR, The Conference at Quebec 1944, p. 91-93.

[68]. Ibid., p. 467.

[69]. Ibid., p. 489.

[70]. Ibid., p. 490.

[71]. W. Churchill. The Second World War, vol. VI. Triumph and Tragedy. London, 1954, p. 210.

[72]. Н.L. Stimson, M.G. Bundy. Op. cit., p. 587.

[73]. Ibid., p. 586-587.

[74]. "Report of Robert H. Jackson United States Representative to the International Conference on Military Trials, London, 1945", Department of State, Publication 3080. Washington, 1949, p. 3-9.

[75]. Ibid., p. 8.

[76]. FR, 1945, vol. Ill, p. 1152-1155.

[77]. "Harry S. Truman. Public Papers of the President of the United States April 12 to. December 31, 1945". Washington, 1961, vol. I, p. 1.

[78]. Див. G. Alperovitz. Atomic Diplomacy: Hirosima and Potsdam. The Use of the Atomic Bomb and the American Confrontation with Soviet Power. New York, 1965, p. 13.

[79]. "New York Times", 3. V 1945, p. 9; H.S. Truman. Memoirs, vol. 1. Year of Decisions. New York, 1955, p. 407-408; E.С Gerhart. America's Advocate: Robert H. Jackson. Indianapolis, 1958, p. 308-310.

[80]. "Report of R. H. Jackson...", p. 23.

[81]. Ibid., p. 61.

[82]. А.И. Полторак. Нюрнбергский эпилог. М., 1969, с. 100.

[83]. «Тегеран. Ялта. Потсдам». Сборник документов. М., 1970, с. 395; FR. The Conference of Berlin, 1945, vol. II, p. 984-985.

[84]. «Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны», т. 1. М., 1946, с. 318.

[85]. ЦГАОР, ф. 7445, оп. 2, ед. хр. 1, л. 325.

[86]. Максимчук Є. Діяльність Державних комісій з розслідування злочинів нацистів на території України (1941–1951 рр.): типово-видовий склад та інформаційний потенціал джерельного комплексу. Автореферат дис. … канд. істор. наук. – К., 2007. С. 12.

[87]. Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк В.М. Геєць та ін.; під. ред. В.А. Смолій; авт. кол.: Т.А. Балабушевич, В.Д. Баран та ін.]. НАН України. Інститут історії України. – К.: Ніка-Центр, 2011. – Т. 2. С. 366.

[88]. Преступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941–1944 гг.) / Заставенко Г. Ф. и др. 3-е изд. – М.: «Экономика», 1985. С. 312.

[89]. Лебедева Н. С. Подготовка Нюрнбергского процесса / Отв. ред. докт. юрид. наук. А.И. Полторак. Москва, Издательство «Наука», 1975. Глава 3.

[90]. Там само.

---

Використані джерела:

«Внешняя политика Советского Союза в период Отечественной войны», т. 1. М., 1946.

«Документы и материалы по вопросам борьбы с военными преступниками и поджигателями войны». М., 1949.

«Документы и материалы по истории советско-польских отношений», т. 7. М., 1973.

Дэвидсон Ю. Суд над нацистами / Пер. с англ. А. Коноплева, А. Жеребилова. – Смоленск: Русич, 2001.

Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк В.М. Геєць та ін.; під. ред. В.А. Смолій; авт. кол.: Т.А. Балабушевич, В.Д. Баран та ін.]. НАН України. Інститут історії України. – К.: Ніка-Центр, 2011. – Т. 2.

Залесский К. НСДАП. Власть в Третьем Рейхе. – М.: Яуза, Эксмо, 2005.

Звіт УРК, від 12 вересня 1945 р. «Про підсумки роботи щодо встановлення й розслідування злочинів німецько-нацистських загарбників та їх спільників та заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам та установам на території УРСР».

Інструкція «Про порядок встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їх спільників», 1943.

Інструкція «Про порядок обліку збитків, заподіяних громадянам СРСР та їх майну вторгненням та розбійницькими діями німецько-фашистських окупантів та їх спільників», 1943.

«Известия», 6, 10.11 1945.

Кузьмин С. Сроку давности не подлежат. – М.: «Политиздат», 1985.

Лебедева Н. С. Подготовка Нюрнбергского процесса / Отв. ред. докт. юрид. наук. А.И. Полторак. Москва, Издательство «Наука», 1975.

Максимчук Є. Діяльність Державних комісій з розслідування злочинів нацистів на території України (1941–1951 рр.): типово-видовий склад та інформаційний потенціал джерельного комплексу. Автореферат дис. … канд. істор. наук. – К., 2007.

«Международные документы Великой Отечественной войны», вып. II.

А.О. Мухаровська. Діяльність СРСР щодо обліку людських втрат та матеріальних збитків, заподіяних у роки Другої світової війни в Україні. Рівненський інститут права Київського університету права НАН України, м. Рівне, Україна. 07.07.2015. // Science and Education a New Dimension. Humanities and Social Sciences, III(8), Issue: 52, 2015. www.seanewdim.com

Нюрнбергский процесс. Сборник материалов. Том I. Издание третье, исправленное. Государственное издательство юридической литературы. Москва, 1955.

Нюрнбергский процесс. Сборник материалов. Том II. Издание третье, исправленное. Государственное издательство юридической литературы. Москва, 1955.

Орловский С., Острович Р. Эрих Кох перед польским судом / Пер. с польского канд. ист. наук. Д. Г. Томашевского; предисл. канд. юр. наук А. И. Полторака. – М.: Изд-во Института международных отношений. – 1961.

«Переписка Председателя Совета Министров СССР с президентами США и премьер-министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.», т. I. М., 1957.

Полторак А. И. Нюрнбергский эпилог. – М., Воениздат, 1965.

А.И. Полторак. Нюрнбергский эпилог. М., 1969.

«Правда», 15.1 1942.

Преступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941–1944 гг.) / Заставенко Г. Ф. и др. / 3-е изд. – М.: «Экономика», 1985.

Сагалов З. Прелюдия к Нюрнбергу: повесть, основаная на документах / З. В. Сагалов. – Х.: Прапор, 1990.

Снайдер Т. Криваві землі: Европа між Гітлером та Сталіним. – К.: «Грані-Т», 2011.

«Советско-французские отношения во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.» Документы и материалы. М., 1959.

«Судебный процесс о зверствах немецко-фашистских захватчиков на территории гор. Харькова и Харьковской области: в период их временной оккупации». М., 1943.

«Судебный процесс по делу о зверствах немецко-фашистских захватчиков и их пособников на территории гор. Краснодара и Краснодарского края в период их временной оккупации». М., 1943.

«Тегеран. Ялта. Потсдам». Сборник документов. М., 1970.

Трайнин И. Гитлеровским преступникам не уйти от ответственности. – М.: Госполитиздат, 1943.

A. H. Трайнин. Защита мира и борьба с преступлениями против человечества. М, 1956.

Р. Шервуд. Рузвельт и Гопкинс. Глазами очевидца, т. II. М., 1958, с. 385.

ЦГАОР, Ф. 7021, оп. 116, ед. хр. 6.

ЦГАОР, ф. 7445, оп. 2, ед. хр. 1.

M.M. Шейнман. Ватикан во второй мировой войне. М., 1951.

***

С.A. Anderson. Utility of Proposed Trial and Punishment of Enemy Leaders. – "The American Political Science Review", 1943, Dec, vol. XXXVII, № 6.

G. Alperovitz. Atomic Diplomacy: Hirosima and Potsdam. The Use of the Atomic Bomb and the American Confrontation with Soviet Power. New York, 1965.

W. S. Churchill. The Second World War, vol. V. Closing the Ring. London, 1952.

W. S. Churchill. The Second World War, vol. VI. Triumph and Tragedy. London, 1954.

V.M. Dean. Russians Take Lead in Trying War Criminals. – "Foreign Policy Bulletin", 1943, Dec. 24, vol. XXIII, N 10.

"Documents on American Foreign Relations", vol. IV, July 1941 – June 1942. Boston, 1942.

"Documents on American Foreign Relations", vol. V. July 1941 – June 1943. Boston, 1944.

"F.D.R. His Personal Letters", vol. II, 1928-1945.

FR. The Conferences at Washington and Quebec 1943. Washington, 1970.

F.R. The Conference at Quebec 1944. Washington, 1972. 

FR. The Conference of Berlin, 1945, vol. II.

E.С. Gerhart. America's Advocate: Robert H. Jackson. Indianapolis, 1958.

"Guide of the Record of the United Nations War Grimes Comission. London 1943-1948". New York, 1951.

Sh. Glueck. War Criminals. Their Prosecution and Punishment. New York, 1944.

"Great Britain. Parliament. House of Commons. Parliamentary Debates. Official Report. Fifth Series", 1942, vol. 383.

"History of the United Nations War Crimes Comission and the Development of the Law of War". London, 1948.

С. Hull The Memoirs, vol. II. New York, 1948.

"The Labour Party. Report of the 44th Annual Conference held in the Empress Ballroom Winter Gardens, Blackpool, May 21 to May 25 1945". London, 1945.

F. Maugham. UNO and War Crimes. London, 1951.

A.T. Mason. Harlan Fiske Stone: Pillar of the Law. New York, 1956.

H. Munro. Plan for the Trial of War Criminals. – "The Law Journal", 1945, Jan. 6, vol. 95.

"Memoirs by Harry S. Truman", vol. I. Year of Decisions. New York, 1955.

"Nurnberger Prozess gestern und heute". Berlin, 1966, S. 115.

"New York Times", 3. V 1945, p. 9.

"New York Times", 5. X 1945, p. 5.

"New York Times", 26.11 1948.

"Parliamentary Debates, House of Commons", vol. 409.

"Parliamentary Debates. House of Lords", vol. 124.

"Parliamentary Debates, House of Lords", vol. 135.

"Punishment for War Crimes. The Interallied Declaration Signed at St. James Palace, London on 13th January 1942 and Relative Documents". London, 1942.

"Report of Robert H. Jackson United States Representative to the International Conference on Military Trials, London, 1945", Department of State, Publication 3080. Washington, 1949.

H.L. Stimson, M.G. Bundy. On Active Service in Peace and War. New York, 1948.

"Times", 27.X 1941, р. 4;

"Times", 20.X 1942, р. 3.

"H.S. Truman. Memoirs", vol. 1. Year of Decisions. New York, 1955.

"Harry S. Truman. Public Papers of the President of the United States April 12 to. December 31, 1945". Washington, 1961, vol. I.

"USA. Congressional Record", vol. 91.

USA. Foreign Relations of the United States. Diplomatic Papers, 1941, vol. I.

"War Crimes. Moral, Political and Legal Problems". – "Round Table. A Quarterly Review of the Political of the British Commonwealth", 1944, March, N 134.

L. Woodward. British Foreign Policy in the Second World War, vol. II. London, 1971.

G. Young. War Criminals. – "Contemporary Review", 1942, Aug.

---

Додаткова  інформація:

• Коли Мартін Борман і Еріх Кох були завербовані радянською розвідкою
• Еріх Кох – агент Сталіна, людина Бормана, заслужений пенсіонер (відео)
• Соціаліст і сталініст Еріх Кох проти націонал-соціаліста Альфреда Розенберґа
• Мартін Борман – надсекретний агент Сталіна: історія спецоперації та її актуальні наслідки
• Третя війна з Росією: 6 таємних інструментів сталінізму
• Українська Держава – союзник Третього Райху
• Таємниці Розенберга і Коха
• Ріхард Яри (Рико Ярий)