Життя після Євромайдану

Повернувся з Євромайдану, перечитав новини, подивився інтерв’ю з різними розумними і не дуже людьми, і вирішив викласти думки, що накопичилися. Попереджую – це лише поточні думки, я не політолог і не стратег, а просто маленький українець в тяжких роздумах. Це моя спроба розмежувати почуття та враження від прагматичних та невеселих думок і сформувати якусь лінію для себе на наступний період.

Для тих, хто немає часу опишу загальну думку – рости знизу і всіляко підтримувати низові самоорганізації громадян. Така собі “суспільна партизанщина”, якщо ще коротше. У випадку поразки і тим більше у випадку перемоги.

Приведемо Кличка/Тягнибока/Яценюка до влади, як колись Юща – а далі що? Який план подій? Який план виходу з економічного колапсу? Чи не розчаруємося ми в них, коли посилиться панічний вивід накрадених активів з нашої напівмертвої банківської системи? Чи не будемо за місяць-два клясти свій же вибір і віддавати жалюгідні залишки нацрезервів за газ? Чи вже є конкретні плани в опозиції щодо економіки та забезпечення життєдіяльності країни? Не чутно. Та і про кого ми говоримо – ми ж самі на початку Євромайдану відрікалися від партійних символік та закликів, оскільки не до кінця вірили в опозиційних лідерів та їхню здатність домовитися між собою заради народу.

Європа нам допоможе? Звернімо увагу на сусідів – скільки там всього відбувається протизаконного, а демократичний світ тільки пальчиком пригрозить і далі ссе собі газ з нафтою. Україна – не Росія, але і білоруського сценарію якось би теж хотілося уникнути. Ізоляція країни через зграйку казнокрадів – не найкращий сценарій, погодьтеся. Тим більше, що наразі і про ізоляцію ніхто не говорить – Янукович з юридичної точки зору є легітимним президентом до 2015, Раду – до лютого 2014 розпустити ні приводу, ні ресурсів немає. А показати банді, що ми можемо діяти поза правовим полем і це приймається Європою – це означає закопати наше майбутнє тут же ж. Вже всі бачили, у що вони перетворили Майдан 2004 – в жалюгідну пародію чергою проплачених мітингів. Так що їм тільки дай вийти за норми конституції і законів і одними “тітушками” справа не закінчиться.

Події останніх днів та годин показують чіткий факт – ми таки поліцейська держава. Не путінська Росія, але і не Польща чи якась інша європейська країна, де “міліція з народом”. Наявність в нас вільнодумаючих громадян – це лише наслідок недостатньо ретельного відпрацювання з боку каральної гілки влади та відсутності у нашій країні достатньої кількості “прикормлених” громадян, яким комфортно за існуючого стану справ.

Але та байдужість, яку проявляє 3-мільйонний Київ до акцій протесту, коли поряд з палатками та барикадами мітингувальників звичайні прості кияни – не олігархи, не багатії! – спокійно сидять собі в кав’ярнях та ресторанах і невимушено бесідують на світські теми. В метро дехто з “корінних” незадоволено буркає “через мітингувальників в вагон не пролізти – "пєшком пайду”. Водії незадоволено бібікають в корках і таке інше. І тоді проти Майданів будуть масово виступати самі ж кияни та представники так званого середнього класу.

Беркут і міліція – не з народом, а з керівниками. Вони основний свій час живуть в іншому світі – відомчі гуртожитки, відомчі санаторії (якщо пощастить) і круг спілкування теж відомчий. Вони так виховані, тому навіть коли вони з народом на словах – насправді вони люди під присягою і під наказами. А ще ж є СБУ і різні приховані відомства, які взагалі пишуть і моніторять постійно всіх, не залежно від очільників. Їхня мотивація ще глибша, вони ще більше за існуючий стан справ, бо коли ти маєш компромат/зачіпку на всіх чи більшість – ти контролюєш стан справ.

То про що мова? Здаватися? Ні! Але і тримати оборону Майдану теж напевно досить. Ми просто гаємо наш час та ресурси на стояння та співання гімну/на побудову правильної медіа-картинки для Заходу/на протистояння тітушкам і провокаторам – замість того, щоб почати кропітку роботу з самоорганізації суспільства. Якщо б зараз, просто зі сцени донести до світлих голів протестувальників ідеї, що робити далі і чітко пояснити, що чуда за день чи місяць не буде – дивись, і вистачило б запалу усім почати над собою працювати. Бо ми мали вже 9 років (навіть більше – 23 якщо від 1991 рахувати), щоб зрозуміти – надії на доброго правителя чи чарівну Європу – вони не працюють, якщо не працюємо ми самі.

А працювати ми маємо постійно(!) на місцях, де діє злочинна влада, і де ми можемо це бачити і, при нагоді, протидіяти. Янукович безпосередньо не краде з ваших комунальних послуг та соцвиплат, Захарченко сам не б’є чи утримує в районних відділках ваших дітей та не “шиє” справи безневинним для статистики, судді Печерського суду не приймають рейдерських рішень на рівні села чи району – це все роблять ваші сусіди, родичі чи знайомі. Ось з ними і пора починати “працювати”. Люстрація на найвищому рівні лише дасть цим дрібним клеркам, немов шакалам, переховатися і пересидіти – а потім вони візьмуться до свого. Ми це вже проходили після 2004 року і нам не треба переділу майна заради переділу. Так само, як не треба переділу заради популізму. Бо ніколи багаті не поділяться добровільно з бідними – якщо навіть в європейській Франції вони цього намагаються уникаюти, то що вже про нас говорити.

Ми мусимо відновлювати коректну роботу громадських закладів та суспільних інституцій на локальному рівні, чистити “авгієві конюшні” в себе в містах, селах та районах – і тільки тоді ми зможемо говорити про Європу в Україні. Тільки тоді можна буде зека замінити не якимсь популістом, бюрократом чи спортсменом, а толковими і професійними людьми, від яких ми самі знаємо, чого вимагати! Зрештою, в процесі самоорганізації, ми і самі зможемо розвинутися як свідомі громадяни та учасники суспільного процесу – і питання та претензії до політиків будуть висуватися не на рівні “дайош соціалку та грабуй награбоване”, а на рівні тверезого погляду на господарчу та економічну діяльність країни.

Ось, на мою думку, найбільш важливі речі, які нам треба починати робити:

1) Чистий канал інформації – як повітря, без якого ну просто ніяк. Громадське ТВ. З 2004 року ця тема активно “мусолилася” різними партіями/активістами і всіма “кому не ліньки” – навіть освоювалися якісь кошти мутними дядьками – але тільки зараз група молодих та енергійних медіа-професіоналів повстала проти редакційних політик і вийшла на вільні хліби. Наша задача – підтримати їх в цьому пориві – інакше вони змушені будуть повернутися в свої редакції і там перетворитися на дописувачів брехні та редакторів правди, як робить багато хто з їхніх колег.

Що можемо зробити – щомісяця платити помірну суму, як платимо за кабельне тв чи інтернет. Якісна та правдива журналістика не може бути дешевою – і якщо держава не зацікавлена в незалежному ТВ – то ми як громадяни ПОТРЕБУЄМО його, як повітря. Тому – кожного місяця візьміть собі за правило підтримувати їхню діяльність і переказуйте кошти. Журналісти теж люди, вони мають право отримувати належну оплату за свою роботу і ризик, який беруть на себе. Дорожній контроль, Дайте пройти – теж з цього списку, але вільне ТВ, яке зможуть дивитися мільйони – наразі важливіше.

2) Пам’ять суспільства. Чим зараз керуються судді/силовики/міністри та інша наволоч на місцях? Тим, що їх “прикриють” і захистять перед народом України їхні ж керівники або непрозорі структури чи заплутані закони. В тій же путінській Росії типовим є тримання підлеглих “на гачку” за допомогою якогось компромату чи потенційних кримінальних справ – такі люди будуть служити системі до останнього і боротимуться до кінця. Шкодувати їх марно – вони не шкодують нікого.

Тому ми мусимо пам’ятати кожного посадовця, який приймав злочинні чи абсурдні рішення/ухвали/накази. Ми як громадяни маємо знати про них все – якщо держава їх від народу захищає, то ми мусимо самі дізнаватися їхні місця проживання, автомобілі, бізнеси. Це не так важко, як здається – у всіх них є родичі, є сусіди, співробітники. Тільки не треба показухи – не вітатися за руку чи там перестати спілкуватися з ними – це лише покращить їхню потаємність. Кожен з чинуш повинен усвідомити, що його дії можуть стати надбанням суспільства і будуть використані проти нього ж. Важливо діяти в міру своїх можливостей і тихенько збирати інформацію – пізніше, коли буде шанс на розслідування, слідству набагато легше буде розібратися з наявними доказами. Проекти на кшалт Незабудемо.орг – тільки перша ластівка, не маєте знайомих або інформації – жертвуйте гроші на розвиток, щоб проект міг розвиватися.

3) Мозок та м’язи суспільства. Я не про тренування бійців чи інтелектуальні змагання – а про групи взаємодопомоги (правової, медичної, освітньої, тощо) – фактично, ми стикнулися з тим, що цілий ряд державних інстанцій захоплені рейдерами-керівниками.

Дозвільна система – суцільне хабарництво, податкова – вільне тлумачення норм закону, міліція – брутальність та безкарне фальшування доказів, прокуратура – “кришування” рейдерів та рекет кримінальними справами, суди – корумповані до нестями. Після Євромайдануна нас чекає купа кримінальних справ, які залишають підсудних та адвокатів наодинці з системою. Влада чекає, що не буде сотень спостерігачів чи підтримки медіа в кожному випадку розправи з протестуючими.

Наша задача – спростувати такі наївні сподівання. Кожен з випадків кримінального провадження повинен бути в полі зору, кожне судове засідання повинне пікетуватися та освітлюватися пресою. Знову ж – допомога фінансова таким людям зараз важливіша за всі інші благочинні проекти в державі. Судитися з багатоголовою гідрою важко, але реально. Тому – фінансова підтримка засуджених та фізична присутність під судом на час засідання по можливості.

4) Освітня функція замість розважальної. Інтернет та соцмережі і смартфони доволі часто доповнюють нашу ідентичність. Там наші друзі, знання, коло спілкування – але це також джерело інформації для репресивної системи. Треба уникати “тегання” своїх локацій та друзів, почистити своїх “френдів” в соцмережах, прибрати провокативні матеріали з вільного доступу, а натомість поширювати корисну інформацію. Пояснюйте своїм друзям та знайомим, що їхні необдумані дії “по приколу” можуть бути не лише використані проти вас, а й проти них самих. Час відмовитися від дешевої інтернет популярності заради того, щоб зберегти чистим інформаційний потік та своє коло спілкування.

5) Активна громадянська позиція. Це не тільки багатосоттисячний майдан. Це опір неробочій організації нашого суспільства кожного дня. ЖЕК не прибирає територію – заяви, звернення на гарячу лінію, розмова з директором ЖЕКу на диктофон, тощо. Паспортисти не видають паспорт без купи непотрібних за законом платежів – відстоюйте свої права, здіймайте бучу в паспортному столі, інформуйте правоохоронців, пишіть скарги. “Ініціативні сусіди” відтяли собі загальні підвали і роблять там бізнес – пхайте носа, створюйте законну протидію, боріться за спільне майно. ДАІшники вимагають хабара за перевищення – не порушуйте ПДД в першу чергу, а потім боріться з ними в судах та оскарженнях.

Без цих маленьких кроків система неодмінно витискає в керівництво наглу та ненажерливу “гопоту”. Більше того, вона навіть нормальних людей перетворює на собі подібних і в результаті ще й узалежнює їх від себе. Тому тільки постійний контроль і протидія законними способами кожного з нас дасть можливість поступово очищати корумповану владу на місцях, а згодом і на вищих щаблях.

Наостанок скажу чесно – починати з себе завжди дуже важко і навіть страшно. Чесно сказати собі в очі, що ми наразі ніякі не європейці – важко, але реально. Я не закликаю ставати принциповими та невідступними у всьому буквально – надто довго ця система укорінювалася в нашому суспільстві, тому доведеться десь йти на ТИМЧАСОВІ(!) компроміси. Але і за нас цієї роботи ніхто не зробить. Грузинам на якийсь момент повезло і Саакашвілі зробив частину “чистки конюшень” за них. Але в результаті все одно народ обрав собі попередників-олігархів, бо так звичніше. Так не треба міняти себе внутрішньо. Тому ми мусимо припинити надіятися і взятися до роботи, бо на лідерів нам традиційно не щастить, на жаль. Зате щастить на шанси. То ж “не всеремось” на цей раз – бо наступного може і не бути (сланцевий газ і газо-долари не за горами, а у що перетворюються країни експортери сировини ми вже і так бачимо на прикладі північного сусіда).

Чим би не закінчився Євромайдан – з нього мусимо винести ці прості кроки і почати працювати та підтримувати один одного. Страх та зневіра від поразки, точно так само, як і ейфорія та запаморочення від успіху, проходять, а великий шлях завжди починається з малих кроків.

Слава маленьким українцям!

P.S. Вартий уваги коментар до статті:

Те, що відбувається в Україні, мене теж дуже турбує. Потрібно нам, громадянам України, зрозуміти, що сильна Україна не потрібна нікому: ні Росії, ні Європі, ні США … По моїм вітчуттям нас хочуть знову розвести під Євроінтеграцію – схоже, як було в 2004 році. Тільки зараз хочуть олігархи Євроти та США обікрасти українських олігархів з допомогою активних українців. На мою думку, зараз дуже іделізується Євросоюз. Українцям чітко не пояснили, за рахунок чого декому там так добре, і що буде з нами, якщо ми туди почнемо вступати: ціна на комунальні послуги, скорочення соціальних виплат, неминучість сплати податків, тотальний контроль, квотування (обмеження) наших товаровиробників і т.д. Звичайно, я проти руху в сторону Росії, але з Європою не все так радісно.