Основа нашого щастя – це любов до людей

Епізод перший

Нашвидкуруч покидала в сумку якісь речі – головне паспорт та ноутбук. В цей день чудова талановита режисерка Маріель Славська мала зняти відеосюжет зі мною для своєї програми про цікавих майстрів і тренерів. Це був би знаковий момент мого трьохрічного перебування в Києві. Перед цим 8 жовтня у мій день народження мне привітали більше 200 чоловік. Цифра приємно здивувала мене.

Це певний успіх. Але разом з тим я знаю, що коли досягається якась вершина, тоді щось трапляється – і ти опиняєшся біля підніжжя нової гори, на яку знову треба підійматись.

У свій минулий ювілей, коли мені виповнилось 40, я пережила щось подібне. Моїм домом тоді буда Феодосія – місто в яке я була закохана з першого погляду, де я на той час прожила шість років. Я вела свою колонку в місцевій газеті. Люди казали мені, що вирізають мої есе і зберігають, щоб перечитувати. Я знала, що мене люблять. І вирішила відмітити своє сорокаріччя творчим вечором в Будинку Культури. Я стояла на сцені в незвичному для мене образі, хвилювалася – адже я не артистка і не поетеса, я мала читати свою прозу. А в зал заходили й заходили люди з квітами, в основному з трояндами, що символізують любов. Так багато квітів дарують, мабуть, балеринам. Я була дуже щаслива. Втім в той момент прийшло усвідомлення, що це найбільший успіх, який я можу пережити в Феодосії. За цим вже нічого не стоїть. Все це треба буде перегорнути, як прочитану сторінку, і йти назустріч невідомому новому життю. Так і сталося – дуже скоро для мене відкрився Київ. 

От і цей період став ще одним прожитим етапом. Зараз донька пакує мої речі в Києві, щоб переслати мені Новою Поштою. Я вмить відірвалася від Києва, до якого приросла і якого полюбила. Київ дарував задоволення – багато, яскраво та різноманітно. 

«Чи дозволяєш ти собі зараз якісь задоволення?» - запитує мене по телефону моя київська подруга.

Так. Мабуть тільки з них і складаються всі мої дні в селі. Стоїть дуже гарна тепла сонячна осінь. Мій ранок починається з обмивання холодною водою біля криниці. Я натягую її відром з вечора у велику балію, вночі в ній відображаються зорі і місяць. Ще кілька днів тому садок прикривав мене жовтим листям на деревах. Тому я повністю роздягалась. А сьогодні, перш, ніж стягнути з себе сорочку, побачила, що дерева в садку вже голі і мені добре видно вулицю. Завагалася… Але як пропустити таке задоволення – обливання холодною водою всього тіла? То ж скидаю сорочку – вулиця все одно пуста.

Далі берусь за маму – її теж треба обмити. Вона важка. В перші дні мені здавалось, що підняти її неможливо. Але з кожним днем робити це все легше. Мої руки стають дуже сильними. Пригадалось, як я колись взяла абонемент в тренажерний зал на 40 днів. І через день – два додавала собі додаткові грузи, настільки тілу хотілося більших і більших навантажень. Цікаво, що в тілі від того відчувалося лише задоволення. 

Сніданок починається з печених яблук, які щоранку приносить моя тітка Катерина – мамина сестра. Вона молодша від мами на 5 років – повоєнна. Ці печені яблука або пиріжки з квасолею, чи борщ у баночці – гостинці від тітки – мабуть, найбільше моє задоволення. Я відчуваю, що я не одна, що є ще хтось, хто дбає про мене і розділяє зі мною нелегку задачу по догляду за мамою. Крім того, залишається усвідомлення, що є ще хтось старший, на кого можна обпертися, порадитися. Відчувається зв'язок з родом – родичами. Це дає силу.

Моє велике задоволення – це прибирання. Я дуже люблю впорядковувати простір. Тут ми з мамою – дві протилежності. Вона абсолютний ірраціонал, її порядок – це хаос. В ньому їй затишно. А я, як раціонал, в хаосі гину, не можу творити. У мене кожна річ повинна мати своє місце. Ці два світи – дві різні жінки – не могли існувати в одному просторі. Я завжди тікала від мами. Вперше захотіла втекти в 11 років. Попросила батьків, щоб віддали мене в інтернат. Вони сприйняли це як жарт чи дитячу примху. Але в намірах я завжди була наполегливою. Тоді я написала бабусі в Росію листа, щоб забрала мене від батьків, з якими мені важко, тому що вони часто сваряться, і в домі немає затишку. Все закінчилось тим, що бабуся викликала батька на телефонні переговори і взяла з нього слово, що він змінить ситуацію в сім’ї. Але він мав надто вперту дружину. При цьому сам був надзвичайно вольовим. Зійшлось дві сильних волі – і все їх сімейне життя перетворилось на поєдинок. Ніхто нікого не переміг. Батько втік до іншої жінки. А я втекла у свій внутрішній світ - чудове місце для втікачів. 

Нині я розумію що це були найкращі умови для формування мене як письменниці. Колись про мене сказав один астролог: «Всередині вас сяє сонце, яке набагато яскравіше, ніж справжнє, а той світ, який ви бачите в своїх фантазіях, неперевершений в порівнянні з зовнішнім світом». Це так. Тому мені ніколи не буває нудно.

Зараз мамина воля відключена. І я можу творити свій простір у батьківському домі. Я багато розмірковую в ці дні про волю, думаючи про маму. Вся її біда в тому, що свою волю вона направляла на життя інших людей. А це завжди насилля. Хоч їй здавалося, що вона робить таким чином добро людям. Вона вперто намагалась когось виправити, змінити, так, як їй здавалось буде краще. Але близькі від того відчували тільки біль. І боронилися, чинили опір. Можливо їй просто хотілося отримати любов, ніжність, ласку – але вона не знала як. Їй здавалось, що проявляти любов – це жертвувати своїми силами, часом, енергією заради іншого. І дивно було, що люди такі невдячні… 

Зараз до мами потекла моя любов, турбота, ласка – це ще одне моє задоволення. Адже нам, людям, всім подобається віддавати, для нас – це й означає любити. А мені все життя так не вистачало ніжності з мамою. Зараз, ніби відкрились шлюзи, – і полилось те, що стримувалось, та сила любові, яка тратилась на опір чужій, хоч і материнській, але не моїй, волі. 

Для мене це урок, як дарунок від мами – ця історія вчить бути розслабленою, довіряти, давати можливість іншим енергіям текти по своїм індивідуальним руслам, а свою волю направляти лише на свої особисті задачі. 

Я перевертаю маму на бік – на чисту пелюшку, кажу їй «дівчинка моя», і масажую ліву сторону, що віднялася, спину, сідниці. Змащую маслом. Роблю це годину вранці і годину ввечері, тим часом дивлюся довгий та цікавий серіал «Майстри сексу». Ще одне задоволення.

1958 рік. Америка напередодні сексуальної революції. Але на телебаченні ще існує табу на такі слова як «секс», «оргазм». Тим часом сексолог Біл Мастерс і психолог Вірджінія Джонсон вивчають людську сексуальність, проводячи дослідження пар. Їхні данні повинні допомогти їм знайти метод подолання сексуальних розладів. Наприклад – імпотенцію. Що вони тільки не робили, поки не дійшли до простого висновку: в такій інтимній сфері найкраще гармонізує та зцілює людей ніжність – доторки, прогладжування всього тіла… і найважливіше, щоб це робив не перший зустрічний, а близька людина, яку любиш, якій віриш…

Мама лежить на боку, я підпираю її своєю сильною спиною, гладжу і дивлюсь фільм. Від її тепла мені затишно. Я розумію, що колись цього тепла не буде. А зараз воно є – і це для мене велике благо. 

Ввечері – ще одне задоволення – живий вогонь в грубці. Він має свій голос – то тріскучий, то дзвінкий. Я відчуваю його, як гостя, що прийшов в мій дім.

Таке усамітнене життя в селі можна порівняти з практикою умиротворення душі, до якої час від часу звертаються відаючі люди, йдучи в ліс або в гори. На самоті легше почути голос Бога в собі.

Тепер мені зрозуміло, чому в останні роки я жила без пари. Подобалась чоловікам, але між нами була якась невидима дистанція, що не дозволяла ні з ким зблизитись. Наші душі мудрі, вони все знають наперед. Для мене важливо пройти це випробовування самій. Залишитись з мамою наодинці. Помінятись з нею ролями – тепер вона моє немовля – і віддати їй все, що вона вкладала в мене, встигнути…

Цікаво, що навіть в такому стані я продовжую вабити чоловіків. Вчора якийсь серб Мілан написав мені в Фейсбуці: «По світлинам бачу, що ти гаряча дівчина. Хочу зчеплення з тобою». Яке чудове слово «зчеплення»! І яке вірне. Чи справді так кажуть серби, чи це механічний переклад? Думаю, що, коли прийде весна, «зчеплення» неодмінно відбудеться. Наразі мене, як картоплю, закопали в землю для перенародження.

Епізод другий

Проводжаю маму, якій прийшов час йти на той світ. Ми з нею зараз дуже пов’язані, тому в мені також багато чого відмирає. В першу чергу – це дитячі образи. Затаєні, скриті в закутках душі вони зараз почали вилазити, ніби дітлахи, які нашкодили і сховались. Але далі ховатись безглуздо, це вже нікому не потрібно.

Якось, коли мені було років п'ять-шість, моя енергійна, імпульсивна мама розгнівалась на мене. Не кожний дорослий витримає її гнів. Я, маленька, була зламана в той момент, я плакала у відчаї, відчуваючи себе такою самотньою, ніби на планеті більше не залишилось людей, тільки я – відторгнена і найгірша. Мені дуже хотілося, щоб мене хто-небудь пожалів, але мама закрила гучно двері і вийшла з хати. Крізь мої ридання самовільно виривалося слово «мама». Я вперше це виявила – що коли боляче, інстинктивно кличеш маму. Але ж я звала ту, яка причинила мені біль. І тоді я зібрала всю свою волю і десь там всередині себе зачинила отвір, через який виривалося слово «мама».

З того моменту я стала іншою людиною – тією, про яку кажуть «сильна особистість». Я більше не плакала. Всі випробовування в житті я переносила стійко, до життя ставилася, як солдат до воєнних дій. Повинна витримати – от і все, що я знала.

Я дивувалась, чому до мене не приходить любов. Поверхова закоханість – це єдине, що я могла відчувати, але з жодним чоловіком не пішла в глибокі стосунки, завжди була дистанція. Може, це тому, що не зустріла свого? – Думала я.

Я забула, що тоді в дитинстві той отвір, який я зачинила – це був отвір серця. Як можна любити з закритим серцем?

Я згадала про це зараз, в той момент, коли мені захотілося лягти біля хворої мами, притулитися до неї всім тілом, відчути її тепло. Я так і зробила – обняла її та раптом почала плакати і кликати «мама». Це було те слово, яке я не випустила тоді в дитинстві. Зараз воно так легко виходило, вивільняючи мою душу. І я зробила те, що хотіла, щоб мама зробила тоді зі мною – обняла мене, притулила мене до себе – я зробила це з нею. Моє серце відкрилось. Мамина душа зараз зцілює мене. 

В ці дня я щодня очищаюсь вогнем. Розпалюю вогнище в садку, як стемніє, сідаю біля вогню. Хочеться про щось думати – наприклад, як жити далі, але у мене немає ніяких думок. Вогонь заворожує мене, гіпнотизує. Я так довго на нього дивлюся, що сама стаю вогнем – трансформацією. 

Завершується якась довга драматична вистава, душі відіграли ролі, про які колись домовилися. Все, що залишилося мені, як проводжатому - безліч разів говорити мамі «Я люблю тебе», щоб з цим усвідомленням вона здійснила перехід, щоб вона знала, що вона дуже любима, коли буде знову втілюватися, можливо, в моїй онуці. 

Зараз, як ніколи, я розумію, що всім нам, людям, дуже важливо знати, що нас хтось любить. Сказати ці слова від серця насправді дуже легко. Просто не потрібно закриватися – і такі цілющі слова як «мама» і «люблю» будуть виходити самі. 

Моя мама не говорить вже п’ять днів. Але я розмовляю з нею. Я прошу її, щоб захищала мене на тому світі і благословляла. Вчора в мене вирвалося питання: «Ти любиш мене, мамочка?» Несподівано вона сказала: «Так». Вона вклала в це слово останні зусилля.

Епізод третій

Мама померла вночі 31 жовтня. Вперше в житті я була поряд з людиною в час її переходу з Яви в Наву. Дивно, але це було чимось схоже на пологи. Вона так само важко дихала, як жінка, під час пологів. І я підбадьорювала її подібними словами: «Ще трохи, рідненька, давай, дихай, видихай…». Мені здавалося, що вона просто повинна видихнути свою душу з тіла, виштовхнути, як рожаниця виштовхує з матки дитя. І ось останній видих-поштовх, а потім тиша, в яку важко повірити…

Всі ці дні я прислухалася до маминого дихання, воно було гучним, його можна було назвати дією, на якій вона зосередилась. Але ж її воля була відключена. Тоді я зрозуміла, що це не вона дихає, - це Щось (або Хтось) дихає через неї, так само, як через мене і через всіх людей. По суті, ми всі – одна істота. Це гігантське невидиме Щось має чітку систему самовідновлення. В якійсь своїй точці-клітинці (людині) Воно перестає дихати, а в іншій починає.

Як я розумію, це і є Бог, а ми його складові. Ми в Ньому. Завжди в Ньому. Які ж ми наївні, коли прагнемо все контролювати, коли не погоджуємось з тим, що є, і намагаємось когось чи щось змінити, підкорити своїй волі. 

Найкраще, що ми можемо робити – прислухатися до самого себе, як до частинки Бога, що пов’язана з Цілим. В нашій волі тільки одне – зробити себе, як частинку Бога, здоровою, чистою, навіть сяючою і злагодженою з усіма іншими частинками. Ми не можемо бути окремо щасливими, коли в системі існує біль, агресія, розлад, розділення. Тому основа нашого щастя – це любов до людей.