Адольф Гітлер і жінки: юність… перше кохання (ч.I)

Алоїз Гітлер, батько Адольфа, державний чиновник

У віці 58 років Алоїс Гітлер, досягнувши чину митного радника, йде у відставку. Незадовго до цього він придбав невелику ферму з чотирма гектарами землі в селі Фішельхайм, недалеко від Ламбаху у Верхній Австрії. Завдяки його пенсії Клара і діти живуть добре.

Клара Гітлер, мати Адольфа, домогосподарка

Але робота на фермі була дуже важкою для Алоїза і він продає ферму. Сім’я переїжджає в Леондінг, неподалік від Лінцу. Там Алоїз починає займатися бджільництвом, про що давно мріяв.

Адольф Гітлер рано навчився читати, він швидко освоївся у батьківській бібліотеці і відточував на однолітках уміння розповідати вичитані з книг історії. Ораторське мистецтво майбутнього лідера нації сягає коренями в його далеке дитинство. Втім, не лише ораторське мистецтво, – родом з дитинства і всесвітньо знаменитий символ свастики, використаний ним пізніше в політичній боротьбі. Уперше Адольф побачив свастику у віці шести років, коли співав в хорі хлопчиків монастиря бенедиктинців… Вона була введена колишнім абатом Хангом як герб монастиря і в 1860 році висічена на кам'яній плиті над обхідною галереєю обителі. Розроблений особисто Гітлером стяг зі свастикою в 1920 році став прапором НСДАП, а 1935-му – державним прапором Третього Райху.

Ставши співочим і церковним служкою в монастирі бенедиктинців, Адольф не пропускає жодної служби. У нього хороший голос, і він успішно займається співом і сольфеджіо. Хлопчик схвильований величчю і пишнотою церковних свят, містичною таємничістю обрядів. Він може довго милуватися ченцями під час служб. Деякі наставники Адольфа сподіваються в майбутньому побачити його священиком.

Шкільне фото...

«У цю саме епоху в мені стали формуватися перші ідеали, – згадував пізніше Гітлер. – Я проводив багато часу на свіжому повітрі. Дорога до моєї школи була дуже довгою. Я ріс в середовищі хлопчаків фізично дуже міцних, і моє проведення часу в їхньому колі не раз викликало турботи матері. Найменше обстановка розташовувала мене до того, щоб перетворитися в оранжерейну рослину... Я думаю, що вже тоді мій ораторський талант розвивався в тих більш-менш глибокодумних дискусіях, які я вів зі своїми однолітками. Я став маленьким ватажком. Заняття в школі давалися мені дуже легко, але виховувати мене все ж було справою не легкою.

У вільний від інших занять час я вчився співу в хоровій школі в Ламбаху. Це давало мені можливість часто бувати в церкві і прямо оп'янятися пишністю ритуалу і урочистим блиском церковних свят. Було б дуже натурально, якби для мене тепер посада абата стала... ідеалом... Але моєму батькові не подобалися ні ораторські таланти його забіяки синочка, ні мої мрії про те, щоб стати абатом. Та й я сам дуже скоро втратив смак до цієї останньої мрії, і мені стали малюватися ідеали, які більше відповідають моєму темпераменту...»

[Думки про духовне звання відвідували не лише юного Гітлера, стати церковним ієрархом мріяв свого часу і Йозеф Геббельс – найближчий соратник Гітлера. Здійснися їх мрії, церква, поза всяким сумнівом, придбала б прекрасних, беззавітно відданих їй служителів.]

Проте незабаром мрія про майбутнє, пов'язане з церквою, залишила Адольфа Гітлера, на зміну прийшла мрія стати солдатом. Молодші класи базової «народною» школи Адольф здолав без зусиль. Але, закінчивши базові класи, треба було вибрати гімназію або реальне училище, щоб продовжити навчання. Адольф став відвідувати реальне училище в Лінці. Дитяча мрія про військову кар'єру злегка зблякнула, а її місце зайняло прагнення стати художником. Думка ця, підкріплена гарним смаком, твердою рукою і умінням малювати надовго оволоділа Гітлером.

Вже у 1900 році юний Адольф Гітлер захоплюється націоналізмом, що проявлявся у німців, які проживають в Австро-Угорщині. Він і його товариші вітають один одного, промовляючи: «Хайль!». Незважаючи на погрози, замість австрійського гімну співають: «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес» («Німеччина понад усе!»). У бутоньєрках вони намагаються поєднувати блакитний колір – колір Пангерманського ліги з червоним, чорним і золотим – кольорами Німецької імперії.

У січні 1903 року раптово помирає батько Адольфа Гітлера. Він упав у готелі і вже мертвим був привезений додому. Як тільки Адольф побачив неживе тіло батька, він розридався.

Похорон був багатолюдним. У некролозі, опублікованому в ліберальній газеті «Тагеспост», говорилося: «Алоїз Гітлер був наскрізь людиною прогресивних поглядів, а тому і добрим другом Вільної школи. У компанії він був завжди веселим, мав просто-таки юнацьку веселу вдачу. Хоч час від часу різке слово і зривалося з його вуст, під грубою оболонкою ховалося добре серце. Він завжди виступав за справедливість і чесність, докладаючи до цього усю свою енергію. Поінформований у всіх питаннях, він повсюди міг сказати вирішальне слово. Не меншою мірою його відрізняли велика скромність, хазяйновитість і ощадливість. Смерть Гітлера стала великою втратою...».

У некролозі також відзначалося, що покійний був великим любителем музики.

Гітлер продовжував навчання і на запитання, ким він хоче стати, незмінно відповідав: «Великим художником!»

[Під час процесу у справі про мюнхенський путч 1923 року, що провалився, суд звернувся до колишнього класного наставника Гітлера професора Едуарда Хюмера з проханням дати характеристику колишньому учневі. У відповідь той повідомив таке:

«Він був, безумовно, здібним учнем. Але він був некерованим, принаймні вважався таким, – упертим, норовливим, запальним, таким, що не терпить заперечень. Зауваження і застереження учителів він нерідко сприймав з погано прикритою відразою. Навпаки, від однокласників він вимагав беззастережного підкорення і прагнув ролі лідера».

«Гітлер був, поза сумнівом, обдарованим, хоч і однобічно, але майже не вмів володіти собою; в усякому разі, він був відомий як упертий, свавільний, норовливий і запальний, і йому явно важко було перебувати в рамках школи. Він не був і старанним, інакше міг би досягти набагато кращих результатів при його безперечних здібностях».]

Хюмер мав певну симпатію до цього «худорлявого блідолицього юнака» і намагався зрозуміти його. Однак упертий Адольф при будь-якій спробі проникнути в його внутрішній світ замикався в собі.

На романтичного юнака велике враження справив викладач історії Леопольд Пьотш. Адольфа захоплювали його лекції про древніх тевтонів. «Навіть сьогодні, – писав Гітлер у «Майн кампф», – я особливо тепло згадую про цю сиву людину, яка своїми пристрасними розповідями примушувала нас забувати про сьогодення, перетворюючи сухі історичні факти в живу дійсність. На його лекціях ми запалювалися полум'ям патріотизму, а іноді навіть доходило до сліз».

В цей же час він проковтує книги Карла Мея, які оповідають про бойові подвиги відважних індіанців Вінніту і Покаліченої руки. Це забирає Адольфа в інші світи, де воїнство, ризикуючи життям, готове боротися з чужинцями, які загрожують їх племенам.

Влітку 1905 року Адольф закінчував реальне училище і став було вже готуватися до іспитів на атестат зрілості. Але тут з ним трапилася біда: він захворів на запаленням легенів, яке переросло в хронічне і, за наполяганням лікарів, був вимушений уникати серйозних навантажень на нервову систему. Здачу екзаменів довелося залишити на осінь.

Маючи вільний час Адольф багато читав, малював, ходив в музеї, оперний театр. Він усамітнився і блукаючи вулицями Лінца мріяв про майбутнє. Восени Гітлер познайомився з людиною, до якої одразу відчув прихильність. Син шпалерника Аугуст Кубічек теж виявився мрійником: він хотів стати знаменитим музикантом. Кубічек грав на скрипці, трубі та тромбоні і навчався в музичній школі.

Адольф і Густль (так його називав Гітлер) разом ходили в оперу, часто гуляли вулицями. Їх бесіди в основному стосувалися живопису і музики. Але одного разу Адольф вийняв з кишені записну книжку і прочитав вірш, який тільки що написав, потім показав новому другові кілька малюнків і зізнався, що хоче стати художником. Одержимість приятеля справила враження на Кубічека, зробивши його захопленим шанувальником Гітлера.

Різкий і швидко збуджуваний, Адольф нерідко розпалювався і починав жестикулювати, впиваючись своїми тирадами. Відмінності в темпераменті юнаків лише зміцнили їх дружбу. Кубічек був терплячим слухачем, і Гітлеру це дуже подобалося. Кубічек, звичайно, помітив, що Гітлер не приймає заперечень, і, захоплений більше формою промов свого друга, ніж їх змістом, терпляче вислуховував їх до кінця.

Таким побачив п'ятнадцятирічного Гітлера його однокласник Штурмбергер...

В той час сім’я Гітлерів мешкала в скромній двокімнатній квартирі з кухнею на третьому поверсі. Клара і Паула, молодша сестра Адольфа, спали у вітальні з великим портретом Алоїза. Гітлер займав другу, дуже маленьку кімнату. Кларі він здавався юним принцом зі щасливим майбутнім, і вона твердо вірила у здійснення його мрії – стати художником!

[Під впливом Кубічека Адольф захопився грою на роялі і Густль став його першим вчителем музики. Розвиваючи здібності сина, Клара купила Адольфу рояль «Цетцманн» і оплачувала уроки у викладача музики, який займався з ним з 2 жовтня 1906 року по кінець січня 1907 року.]

Одного разу Кубічек побачив Гітлера в несподівано новому світлі. Це сталося після того, як вони сходили на оперу Вагнера «Рієнци». Історія злету і падіння головного героя опери справила дивне враження на Адольфа. Зазвичай після вистави вони ділилися враженнями, але на цей раз Гітлер мовчав. Потім він раптом схопив Кубічека за руку, хрипким, схвильованим голосом заговорив словами Рієнци і потягнув його на вершину сусіднього пагорба. Густлю він здався зовсім іншою людиною – людиною з «особливим призначенням» в цьому світі.

[Незабаром після цього випадку Гітлер засумував, закинув уроки фортепіано. Це було викликано погіршенням стану здоров'я матері – у фрау Гітлер виявили велику пухлину в грудях. Доктор Блох не сказав хворій, що у неї рак, але на наступний день викликав Адольфа і Паулу і повідомив, що їх мати серйозно хвора, єдина надія, хоч вона і невелика, – на операцію. Едвард Блох був зворушений реакцією Адольфа:  «Його бліде обличчя спотворилося від горя, очі наповнилися сльозами. Він запитав, чи є у мами шанси».]

Малювання було основною пристрастю Гітлера і єдиним предметом, за який він отримував найвищі бали в училищі. Він талановито написав будівлі в Лінці і йому навіть доручили зробити ескізи деяких кварталів міста. Адольф захопився архітектурою, зайнявся розробкою різних архітектурних проектів. Він мріяв переробити весь Лінц, проектуючи в розумі нові будівлі і з захопленням описуючи їх Кубічеку. Так він «перебудував» ратушу, палац, музей, залізничний вокзал, міський парк, «побудував» новий готель, міст через Дунай і стометрову сталеву вежу.

[Коли в 1919 році картини Адольфа Гітлера – акварельні пейзажі і портрети, написані олією, – показали великому знавцеві живопису професорові Фердинанду Штегеру, той виніс однозначний вердикт: «Абсолютно унікальний талант»].

Штефані Янстен, малюнок А. Гітлера

Під час однієї з прогулянок Гітлер звернув увагу Кубічека на дівчину, яка йшла назустріч, – високу, струнку, світловолосу. Адольф схвильовано схопив друга за руку. «Ти повинен знати, – рішуче заявив романтично налаштований юнак, – я в неї закоханий». Дівчину звали Штефані Янстен, вона жила десь поблизу. В її честь Гітлер написав кілька віршів і зачитав їх вірному Густлю. Він зізнався, що ніколи не розмовляв зі своєю обраницею, але твердо вірить, що в кінцевому рахунку «все стане ясно і без слів».

Гітлер вважав, що вони ідеально підходять один одному, так як здатні спілкуватися поглядами. «Такі речі не можна пояснити, – гарячкував він. – У ній є те саме, що і в мені». Кубічек радив Адольфу просто підійти і представитися Штефані і її матері, яка завжди була поруч. Гітлер відмовився: адже він ще не вчиться в академії мистецтв. Крім того, як людина, захоплена нордичною і німецькою міфологією, в якій жінки представлялися піднесеними істотами, Адольф, ймовірно, сприймав все сексуальне в романтичному, лицарському світі. Для юного Зігфріда не підходить звичайне знайомство.

Одного разу Стефані посміхнулася і кинула йому квітку, але Гітлер не наважився ні наблизитися, ні представитися її матері. Годинами він сидить у себе, милуючись квіткою Штефані. Фантазія слідувала за фантазією. Він навіть намалював план будинку, в якому вони житимуть.

Адольф присвятив Стефані незліченну кількість любовних віршів, які записував в маленьку чорненьку книжечку і читав потім своєму другу Августу Кубічеку. «Гімни коханій» гуділи у вухах у Августа безліч разів.

При наступних зустрічах Штефані не звертала уваги на Гітлера і він подумав, що дівчина сердиться на нього. (Насправді ж вона збиралася побратися зі знайомим лейтенантом і багато років по тому з подивом дізналася, що Гітлер був її відданим шанувальником.) Адольф заявив Густлю, що більше не в силах це виносити. Він вирішив покінчити з життям, стрибнувши з моста в Дунай, але й Штефані повинна була піти за ним. Для цього Гітлер склав докладний план за участю Кубічека, якому відводилася роль очевидця цієї трагічної події.

Та скоро своєму другу Адольф повідав новий план – він стане знаменитим художником і тим самим привернути увагу Штефані.

Володимир Федько. АДОЛЬФ ГІТЛЕР: Погляд з Третього Тисячоліття (Роман-мозаїка: Дати. Події. Думки. 1889 – 2019). – Київ: Військово-історичне товариство «СПАДЩИНА».