Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року: сучасний погляд

22 червня 1941 р. нападом збройних сил Німеччини на територію СРСР розпочалася Німецько-радянська війна. Червона Армія саме розгорталася для нападу на Німеччину, тож Третій Райх випередив СРСР лише на кілька годин.

Розуміючи складність війни з СРСР, Гітлер планував створення Української держави, дружньої до Третього Райху.  «Про німецьку політику щодо України в перші тижні війни свідчать "особливі інструкції з українського питання", датовані 11 липня 1941 р. У них, зокрема, підкреслювалося, що "територію України слід розглядати як життєвий простір дружнього нам народу". У зв'язку з цим заборонялися будь-які самовільні конфіскації, зверталася увага на те, щоб кожний військово­службовець поважав релігійні вірування греко-православного і греко-католицького населення. Дозволялася організація під німецьким контролем української міліції, командирами підрозділів якої рекомендувалося призначати колишніх офіцерів австрійської і польської армій»[1] – пише історик Анатолій Кентій.

«Як згадував колишній член підпілля ОУН С. Бандери Д. Куп'як, населення західних областей, хоч і сприйняло війну по-різному, але в переважній більшості сподівалося на "прихильне ставлення німців до самостійницьких змагань українського народу" і з радістю вітало "німців у перші дні війни, вважаючи їх природним союзником". За його словами, старше покоління оцінювало німців як "господарчий і дисциплінований народ, що шанує лад і порядок".

Щодо молоді, то вона "вбачала у тій війні можливість виявити себе у боротьбі за великі ідеали, за волю свого народу". ... Всі антикомуністичні сили українства зустріли війну з радістю і щиро прагнули допомогти Німеччині у розгромі СРСР як оплоту світового комунізму, взяти активну участь у встановленні "нового ладу" у Європі та в усьому світі. ... Чекали від Німеччини відновлення української державності у формі Української Народної Республіки або ж Української Держави часів гетьмана Павла Скоропадського.

З першого дня війни, коли німецькі війська розпочали вторгнення на територію СРСР, всі українські націоналістичні сили в міру своїх можливостей намагалися всіляко сприяти наступові гітлерівців. Згідно з директивами своїх керівних центрів вони розгортали підривні дії в тилу радянських військ. Найбільш активно вели себе члени обох проводів ОУН»[2].

Водночас з німецькими військами на територію України вступив і сформований бандерівцями батальйон «Нахтігаль», який діяв у складі полку спеціального призначення Абверу «Бранденбург-800». Увечері 29 червня 1941 р. його вояки увійшли до Львова, захопленого на той час німецькими військами. А вже наступного дня, 30 червня, бандерівці приголомшили всіх – і німців, і українців. Вони, абсолютно ні з ким не погоджуючи свої дії, провели у Львові «законодавчі збори західноукраїнських земель», ухвалили «Акт проголошення Української Держави» і створили свій уряд – «Українське державне правління». Збори відбулися за активної участі батальйону «Нахтігаль». Ключові посади в уряді зайняли бандерівці на чолі з 29-річним Ярославом Стецьком.

Примірник Акту відновлення Української Держави (з автографом Ярослава Стецька)

На «законодавчі збори» було зібрано від 60 до 100 осіб, збори не були представницькими, їх провели без елементарної процедури. Сам текст Акту був написаний безграмотно, на що звернули увагу різні дослідники. Як зауважив Іван Кедрин[3], автори «акту» не мали ні території, ні влади, ні народу, ні елементарних повноважень на таку акцію. «"Акт проголошення" був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією..."». «Прикрим моментом», за словами Кедрина, є й фальшування навколо «пастирського листа» митрополита Андрея Шептицького від 1 липня 1941 р., в якому благословляється «Акт 30 червня». Кедрин вказує на те, що він сам особисто розмовляв з цього приводу з самим митрополитом, та що бандерівці обдурили митрополита, вказавши про погодження акції з німецькими властями й іншими партіями «українського» (тобто націоналістичного) напрямку[4].

Бандерівцями відразу ж була розгорнута шалена діяльність, спрямована на організацію підтримки Акту на місцях і проголошення там бандерівської влади. «Одним з прикладів діяльності бандерівської ОУН у площині розбудови влади може бути наказ № 1 від 2 липня 1941 р. районного проводу в Бродах (Львівська область). У ньому, зокрема, повідомлялось, що "владу в краї перебрала Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери". У наказі наголошувалось, що всі громадяни міста і району мають "задержати лад і порядок". Висувалась вимога негайної здачі зброї. У випадку недодержання вищевикладеного винуватцям загрожувало притягнення до "революційного трибуналу" або ж смертна кара.

Не менш активно поводилися члени ОУН С. Бандери й на Станіславщині. Вони не тільки втручалися у справи створених до їх появи органів місцевого самоврядування, але й приступили до зведення рахунків зі своїми політичними противниками. Для цього, як згадує громадський діяч В. Яшан, створювались таємні суди. "Ті суди, – пише він, – відбувалися дуже тайно, але глухі вісті про них почали ширитись в другій половині серпня. Вироки видавали без переслухання і без відома обвинувачених, заочно за провини, які в їх розумінні були кари гідними. В тому числі вони засудили біля 450 осіб на кару смерті – очевидно нікого з них не переслухали, ані кому не доручували вироків". За словами згаданого автора, деякі з засуджених були врятовані німцями, бо шеф станіславського гестапо Крюгер сам "виарештував членів організації і тих суддів".

Через деякий час після вступу до Львова німецьких військ у місті та його околицях було опубліковано звернення крайового проводу ОУН на ЗУЗ "Громадянам української держави". У ньому крайовий провідник І. Климів ("Легенда") повідомляв, що провід ОУН С. Бандери призначив його начальним командантом Української національної революційної армії (УНРА), яка перебирає на себе оборону кордонів української держави перед зовнішнім ворогом та вестиме збройну боротьбу проти нього. У зверненні повідомлялось, що створюються центри українських військово-повітряних сил та панцерної зброї. Український легіон ("Нахтігаль") визнавався частиною Українського війська»[5].

Як бачимо, дії бандерівців були дуже рішучими і назовні виглядало так, що українці встановлюють свою владу, цілком ігноруючи владу німецьку. Більше того, вони формують свою армію, частиною якої є «Нахтігаль». Тобто цей бойовий підрозділ німецького полку «Бранденбург-800» вже підпорядковується не Вермахту, а організації Степана Бандери.   

«Цей крок бандерівської ОУН не був у цілому сприйнятий іншими політичними проводами українства. Його піддавали критиці з різних боків (мельниківці, гетьманці, бульбівці тощо)[6]. А зміст і характер Акту від 30 червня 1941 р. і до цього часу викликає суперечки істориків. Наскільки виправданою була поведінка Революційного проводу ОУН, який так руба поставив питання про відновлення української державності, і чи були шанси для практичної реалізації цієї ідеї» – запитує історик Анатолій Кентій.

Авторитетний свідок тогочасних подій генерал-хорунжий Всеволод Петрів зазначав: «Щодо виступу Бандери, то шкода, що він був переведений так несерйозно і був так скомпрометований». Бандерівець «Ікар» у листі до С. Бандери писав, що «тактика Стецька, Старуха, Ребета і товаришів штовхнула актив нашої Організації на шлях цілого ряду помилок, які в основному розминаються з цілями нашої Організації». На думку «Ікара», проголошення української держави – це «сміховарте державне будівництво», яке не може створити необхідний «моральний капітал». Бо чого варте проголошення української держави, запитує він, «коли на захист її не можемо поставити не то одного озброєного полку, але навіть потужної демонстрації».

Засуджували бандерівців за начебто нерозважливі дії, пов’язані із згаданим Актом, і мельниківці. Останні звинувачували своїх опонентів у тому, що вони передчасно втягнули організоване українство в конфлікт з німецькою владою, внаслідок чого наприкінці 1941 р. "в Галичині й на Волині пройшли масові арешти бандерівців і небандерівців, яких здеконспірувала хвороблива амбіція деяких "міністрів" - "проголосити" державу у Львові...".

Коли у Берліні довідались про Акт від 30 червня 1941 р., який здекларував появу нової держави у тилу німецьких військ, то там дії бандерівської ОУН розцінили як прояв недисциплінованості, політичної анархії. В інформаційно-довідкових матеріалах, котрі готувалися для А. Гітлера, у зв'язку з цим говорилося: "Всупереч німецьким планам у Львові створений західноукраїнський крайовий уряд. Українці, які брали участь у цій справі, мають бути заарештовані і відправлені до Берліну".

Однак, спочатку широких арештів не було. Зокрема, представник німецької окупаційної адміністрації, радник з українських справ полк. А. Бізанц (колишній старшина УГА), зустрівшись з Я. Стецьком, висловив йому невдоволення німецької сторони. При цьому він наголосив, що Акт від 30 червня 1941 р. є порушенням домовленостей, котрі існували між німцями і ОУН. Бізанц зажадав, щоб Я. Стецько негайно виїхав до Кракова, де мав бути С. Бандера, і спільно з ним обговорив ситуацію, що склалася.

Водночас нацисти страшенно обурились з приводу того, що Я. Стецько та його люди, обдуривши німецьку охорону, пробралися на радіостанцію м. Львова і звідти 1 липня 1941 р. передали в ефір повідомлення про Акт від 30 червня 1941 р. Цим кроком, на думку німців, представники бандерівської ОУН створили у місцевого населення враження, що окупаційна влада визнала чинним відновлення української держави.

На пропозицію представника розвідки відомого Е. Штольце було вирішено не вживати суворих заходів щодо винуватців "політичної анархії" у Львові, прихильників С. Бандери. Враховуючи їх співпрацю з абвером і не бажаючи підривати порядок і спокій у тиловій зоні, постановили обмежитися домашніми арештами непокірних»[7].

Німці довго умовляли бандерівців відмовитися від безвідповідального Акту 30 червня 1941 р., але ті фанатично стояли на своєму. Це сильно дратувало німецьку сторону, проте вони терпляче сподівалися досягти порозуміння.

«Заборонивши діяльність УДП на чолі з Я. Стецьком, німці дозволили створити у Львові для заступництва українських справ Раду сеньйорів, яку очолив К. Левицький. Наприкінці липня 1941 р. цей орган був перетворений в Українську національну раду, її головою став митрополит Андрей Шептицький. При УНРаді діяв Український крайовий комітет (УКК). На нього покладались завдання репрезентувати громадське життя українців перед німецькою адміністрацією. УКК займався виключно питаннями організації українства в національній, суспільній, господарській та культурній площинах» – продовжує Анатолій Кентій.

Усвідомлюючи серйозність ситуації, вже 6 липня 1941 р. Андрій Мельник звернувся до С. Бандери з закликом дійти порозуміння і стати "під одним проводом". Однак усі зусилля не привели до бодай якогось примирення. Умовляння зі сторони німців також нічого не дали. «Протягом липня-серпня 1941 р. в столиці райху точилися безплідні дискусії С. Бандери і його однодумців з німецькими представниками з приводу чинності згаданого Акту від 30 червня 1941 р. Але вони не дали позитивних вислідів»[8].

Головною особою переговорів з німцями був Ріхард Яри – агент НКВД з 1926 року, засновник псевдо-ОУН під номінальним керуванням Степана Бандери. Це й пояснює причину «безплідних дискусій». «У середині липня 1941 р. він разом з І. Равликом та групою членів ОУН виїхав до Варшави, на околицях якої у той час розташувались деякі органи штабу ОКВ Німеччини, зокрема абверу. Після бесід з німецькими чинниками Р. Яри заявив своїм супутникам: "...Українсько-німецька справа скінчена. Німці нас більше не потребують. Вони заявили, що не визнають самостійної України – на українських землях встановлять рейхскомісаріат. Наше співробітництво скінчилось"»[9].

Суть заяви Яри абсурдна, тому що війна тільки почалася і гітлерівці добре розуміли, що всі випробування ще попереду, тож українсько-німецьке співробітництво аж ніяк не могло скінчитись. А про ту брехню, яку Яри наговорив німцям, можна тільки здогадуватися.

Схоже, що саме тоді німці почали вважати Ріхарда Яри головною перешкодою до співпраці з українцями: «В інформації "Піка" (Північна похідна група ОУН) за 20-27 липня 1941 р. говорилося, що один із співробітників СД в Житомирі заявив бандерівцям, що "німецький уряд ніколи не буде говорити з рухом, в рядах якого є людина, як сот. Ярий"»[10].

Екстремальна позиція бандерівців викликала у гітлерівців  серйозні сумніви щодо спроможності українців дати лад звільненій від більшовизму Україні. Бандерівці наполягали на чинності Акту від 30 червня і в кожному місті чи селі, визволеному німецькою армією, проголошували свою, бандерівську владу, продовжували терор проти ОУН Коновальця-Мельника і «полювання на старих полковників». Миротворчий «план А» Розенберга зазнавав несподіваного і незрозумілого для німців гальмування, тож вони перейшли до «плану Б» – вирішили взяти управління Україною у свої руки. «1 серпня 1941 р. територія Дрогобицької, Львівської, Станіславської (тепер Івано-Франківської) і Тернопільської (без північних районів) областей об'єднується у "дистрікт Галичина", який став складовою частиною Польського генерал-губернаторства. 20 серпня декретом фюрера утворюється рейхскомісаріат України, який очолив старий і непохитний нацист Е. Кох, гауляйтер Східної Прусії»[11].

Зауважимо, що голова окружної партійної організації Еріх Кох був «людиною Бормана», адже Мартін Борман вже з 1938 року керував кадровою політикою НСДАП і тримав гауляйтерів «у залізних рукавицях». 12 травня 1941 року він очолив партійну канцелярію, а 13 травня став секретарем Гітлера. Мартін Борман мав найбільший вплив на Гітлера і користувався його найбільшою довірою. З цього слідує, що Еріх Кох був призначений рейскомісаром України за протекції Мартіна Бормана і виконував його накази. Пізніше з’ясувалося, що Борман був надсекретним агентом Сталіна, а разом з ним і Еріх Кох.  

Не дивлячись на утворення рейхскомісаріату, далі тривала підготовка до реалізації стратегічного україно-німецького плану проголошення у Києві союзної Третьому Райху незалежної Української  держави. По всій визволеній Україні діяли похідні групи ОУН, сформовані українцями за підтримки Німеччини. «Практична підготовка Похідних груп ОУН під проводом полк. А. Мельника розпочалася вже наприкінці квітня 1941 р. На основі теренової екзекутиви ОУН у Німеччині зусиллями сотника Боді та К. Мельника були розгорнуті спеціальні «вишкільні курси» в Берліні, Бремені, Гамбурзі, Бреслау. На території Німеччини, Чехії, Франції, а також на прикордонних із СРСР землях – Посянні, Підляшші, Холмщині – почали формуватися групи активних членів ОУН, готових рушити на Схід»[12].

Основна похідна група ОУН під керівництвом Омеляна Сеника мала дістатися Києва і проголосити державність України. Омелян Сеник мав бути головою українського уряду: на цю посаду його запропонував Андрій Мельник і ще у 1939 р. погодив його кандидатуру з німцями. Проект Конституції України в тому ж році написав Микола Сціборський. Бандерівці завдали по цим планам нищівний удар: 30 серпня Омелян Сеник і Микола Сціборський були вбиті. «30 серпня 1941 р. у Житомирі внаслідок теракту загинули члени проводу ОУН(М), ветерани та провідні теоретики руху О. Сеник та М. Сціборський. Однією з найбільш поширених версій вбивства є організація його СБ ОУН(Б). Лідери мельниківців слідували через місто до Києва, де планували провести переговори з командуванням німецької групи армій «Південь». Неподалік від штаб-квартири ОУН(М) по вул. Михайлівській до них стрімко наблизилася молода людина і пострілами з двох пістолетів «ТТ» ззаду холоднокровно розстріляла свої жертви, однак, втікаючи, була застрілена німецьким офіцером. При вбивці знайшли паспорт на ім’я уродженця Галичини Степана Козія (інколи подається – Кузія). Версія про причетність німців до теракту виглядає непереконливою: вбитим було влаштовано урочистий похорон за участю високих чинів СС, його ж вояки стояли у почесній варті біля домовини...

Є твердження, що смертний вирок ветеранам ОУН було винесено «чорним судом» за участю М.Лебедя. Так, принаймні, свідчив один з керівників СБ ОУН(Б) Мирон Матвієйко, який назвав і організатора теракту – Миколу Климишина. Бандерівці одразу ж після вбивства миттєво втекли із Житомира, «лишивши розкидані речі і харчі».[13] (За уточненими даними, Сеника і Сціборського вбили на розі вулиць Великої Бердичівської та нинішньої Івана Франка, неподалік від нинішнього педагогічного університету - колишньої гімназії, в якій навчався Микола Сціборський).

Але навіть при цьому не припинялися спроби німців домовитися з бандерівцями. На початку вересня 1941 року Бандера, Яри, Стецько і Стахів знову зустрічаються з представниками німецьких спецслужб. Німці зажадали припинити політичну діяльність і відкласти вирішення питання про український уряд до закінчення війни. Бандерівці не погодились.

Остаточно союзницькі стосунки з німцями зіпсувала перша конференція бандерівської ОУН, що підпільно відбулася у середині вересня 1941 р. під керівництвом Миколи Лебедя. На ній Німеччина була проголошена  ворогом нарівні з СРСР. Були визначені найближчі завдання: «1) пропагандистська діяльність по підготовці українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами; 2) збір та складування зброї; 3) масове навчання членів ОУН військової справи»[14].

«Нацисти у середині вересня 1941 р. посадили під домашній арешт С. Бандеру і його найближчих соратників, а у 1942 р. ув'язнили їх до концтабору Заксенхаузен, де в спеціальному відділенні утримувалися й інші інтерновані політичні діячі з країн, окупованих Німеччиною»[15].

Попри непорозуміння з бандерівцями, українсько-німецька співпраця тривала. Так, «5 жовтня 1941 р. у Києві з дозволу нацистів була створена "Українська національна рада" (УНРада), до складу якої увійшли відомі діячі мельниківської ОУН М. Капустянський, Й. Бойдунник, О. Кандиба-Ольжич та інші прихильні до цього руху особи. Очолив УНРаду М. Величківський. У листі, адресованому Президією УНРади А. Розенбергу, говорилося, що завданням цього органу є співпраця українства з німецькою владою над розбудовою нового ладу в Україні. Проте ця співпраця продовжувалась менше двох місяців і 28 листопада 1941 р. за вказівкою Е. Коха "Українська національна рада" припинила свою діяльність»[16].

Чому райхскомісар Еріх Кох ліквідував українське самоврядування і розпочав репресії проти ОУН? Приводом стало те, що бандерівці, керовані Миколою Лебедем, у глибокому тилу німецької армії готували антинімецьке повстання – і саме в цей час гітлерівці про це дізналися. «25 листопада 1941 р. айнзацкоманда Ц/5, що дислокувалася в Києві, віддала усім постам поліції безпеки і СД, розташованим в Україні, наказ такого змісту: “Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Рейхскомісаріаті Україна, мета якого створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери мають бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”»[17].

На перший погляд, німецькій окупаційній владі важко було розібратися, які націоналісти належать до ОУН (м), а які до ОУН (б). Тому репресії накрили весь український націоналістичний рух, чим було завдано нищівного удару по україно-німецькому союзу. Проте неадекватна жорсткість щодо України з боку Еріха Коха має переконливіше пояснення. Як ми вже говорили, Мартін Борман і Еріх Кох були таємними агентами Сталіна і здійснювали саботаж політики Третього Райху щодо України. В цьому їм несвідомо допомагали бандерівці і, тільки вже свідомо, червоні партизани, головним завданням яких були терор проти мирного населення і взаємне нацьковування німецької влади та місцевих націоналістів.

Додаткова інформація:

1941: Акт проголошення Української Держави ОУН(б)

Третя війна з Росією: 6 таємних інструментів сталінізму

Створення дивізії «Галичина» як політичний проект та цивілізаційний вибір

Як бандерівці знищили УПА

Трансформагенти, або Корисні ідіоти – головний інструмент гібридної війни

Проект «Бандера»

Конфуцій і бандерівці: виправлення імен

Зразковим українським націоналістом був Андрей Шептицький - журнал Країна

ОУН: Люди і руїни. 1927-2017. (Ч. I. До УССД шляхом терору і «перманентної революції»)