Уяви собі, що ти коло Дніпра біля Києва і твої очі спостерігають за течією, а потім ти злітаєш і лебедем прямуєш на південь. Ось вже Дніпро впадає в Чорне море і ліворуч із звивистими берегами позаду зникає Крим. Далеко внизу помітно дріботять чорноморські хвилі і, он дивись, знову під тобою жовті й зелені прямокутники полів, а далі якісь жовті піски і висохлі русла рік, але це вже Туреччина. Праворуч десь так далеко, що й не видно, знані ще зі школи протоки Дарданели й Босфор, які з’єднують два моря, і людський мурашник – Стамбул. Турецька земля десь зникла, а під тобою знову хвилюються великі води і це Середземне море. Ти може здивуєшся, побачивши праворуч звивисті густо забудовані береги, але це не Крим, це острів Кіпр.
Як летіти й далі прямо на південь, то так можна долетіти й до Африки. Тож повертай ліворуч до східного узбережжя Середземного моря і прямуй над водами, які, може, поглинули колись перший Рай. Не забудь повернути знову на південь, бо скоро Ліван і ти справді вже летиш над його узбережжям. Треба оминути ці кам’яні нетрі Бейрута і ти по крутій дузі опускаєшся на дивну полянку й ховаєшся від палючого сонця у густу тінь широколистих бананів…
Треба розпитатися і хтось таки та розкаже щось про Ліван. Республіка Ліван має загальну площу 10452 км кв., з яких по тисячі квадратних кілометрів займають сільсько-господарські угіддя та ліси. Тут живуть 4,6 млн. людей і ти, мабуть, здивуєшся, що 89% з них живуть у містах. Та ще додай півтора мільйона сирійців, які втекли сюди від війни; це переважно вони тут пересуваються пішки селами і містами. Ліван простягається з півночі на південь десь на 250 км і з заходу на схід на 30-80 км. Гористість країни збільшує площі і відстані принаймні удвоє. Географія підказує, що центр країни знаходиться на 34 градусі північної широти і на 36 градусі східної довготи. А от моє рідне Красне знаходиться на 50 градусі північної широти і на 30 градусі східної довготи, отож часовий пояс у нас однаковий. А клімат різний: у нас помірний, а в Лівані середземноморський і тут з квітня по жовтень дощів нема.
Із мінеральних ресурсів у Лівані є вапняк, камінь-пісковик, пісок, залізна руда і навіть сіль. Але все це лише для внутрішнього споживання. Нафта, газ і деякі продукти, наприклад, борошно й олію, як і метали, завозять з України.
Наша молодша дочка Ірина навчалася в Київському державному університеті ім. Шевченка разом із ліванцем Зуканом. Там вони стали економістами і подружжям ще в 1993 році. Довгенько вони жили в Україні, а потім перебралися в Ліван.
Вперше ми вибралися в Ліван влітку 2008 р. Це було знайомство з дивною країною й дивними, доброзичливими, людьми. Пригадую подорожі країною, найперше в Біблос, де мене здивував фінікійський алфавіт, який науковці вважають найпершим у світі. Я не міг збагнути, як це могли опустити у 10-метрової глибини могилу багатотонний саркофаг, а ще як це фінікійці могли перепиляти гранітну колону метрового діаметру. Кого це зацікавить – розповім окремо. Багато хто знає про такий артефакт, як «баальбекська веранда», а от нам вдалося побувати в долині Бекаа в м. Баальбек. Ці кілька тисячотонних кам'яних блоків уклали (як??) у фронтон древнього римського храму. Стоїш і дивуєшся, як і нащо спорудили комплекс із трьох храмів, які займали більшу площу, аніж Олімпійський стадіон у Києві. Руїни біблейських міст Тиру й Сидону, де я назбирав камінців, не так мене здивували, як зустрічі з ліванцями, які розповідали про друге життя своїх рідних і близьких. Ми познайомилися із Надимом Жарамані, якого признають за батька, як теперішня, так і старша родини, коли він жив у тілі Бадіяра Деу. Охочі можуть прочитати оповідь про цей феномен в моєму блозі на сайті Народний Оглядач під назвою: «Друге життя Надима – факт».
З другої подорожі, яка відбулася знову влітку в 2010 році, мені ще й досі на пам’яті поїздка з Лівану до Сирії, звідки родом мати нашого зятя. Там, в провінції Суейда живуть родини п’яти сестер нашої свахи, як і інші друзі, які утворюють більшість населення провінції. Пригадую, як вийшли з «Крайслера» перепочити під Дамаском, а в лице пахнуло жаром, як із печі – 45 градусів – це не 34 градуси ліванські, до яких ми вже були звикли. Обабіч дороги і далі аж до горизонту були нагорнуті вали каміння, зібраного із землі після оранки – це вам не український чорнозем. Коли ліванська земля утворилася із кілометрової товщі морського мулу, піднятого землетрусами на поверхню, то сирійську землю ще й підсмажили вогнем вулканів. Там трапляється і пісок, і каміння перепечено чорні.
У Суейді не такі крутосхили, як в Лівані і багато положистих гір місцеві друзи перетворили на яблуневі сади - сам бачив і яблука їв. Недалеко від міста Суейда є музей революції, присвячений визвольній боротьбі сирійського й ліванського народів під проводом національного героя Султана Атраша від французького протекторату. Незалежність обох країн була здобута у 1943 році. Будівля музею вражає: чисельні підпірні колони пронизують дах і небо чорними «багнетами».
Були ми і в подорожі до провінції Дараа, що межує з Йорданією. Там, в м. Босра є величезна фортеця, збудована ще за римського володіння з амфітеатром, здається, на кілька тисяч місць (!), а також з похилим торгівельним коридором довжиною так метрів із сто. Це з Босри почалося в 2011-12 рр. народне повстання проти режиму Башара Асада, яке переросло у громадянську війну. Про другу подорож десь теж є окрема оповідь, мабуть, треба розмістити її в своєму блозі.
У першу подорож сім років тому ми вилітали з Бориспольського аеропорту з терміналу-В, а в другу – з терміналу-С. В третю подорож ми мали відлітати з нового терміналу. Термінал-Д був відкритий у 2012 р. і він вразив мене своїми розмірами, бо перевершує розміри всіх трьох терміналів-А, В і С, взятих разом.
Вперше нам придбали авіаквитки через інтернет. 4 серпня 2015 р. у величезному виблискуючому мармуром і металом нижньому залі відльоту я помчав до каси Середземноморських авіаліній України. –Рейс до Бейруту є? -Є! -Ось квитанції! –Ваші дані занесені до бази і далі ви нікому квитанцій не показуйте – лиш свої паспорти! – заглянула касирка у свій комп’ютер.
Третій поверх – таке враження, що кілометрової довжини, має 25 виходів прямо в літаки і заповнений сяючими чисельними магазинами з цінами в євро. А пасажирів щось малувато: збираються коло нашого 8-го виходу та ще коло двох.
Ось нарешті ми з дружиною вже в рідному Боїнгу-737 і місця, здається, ті ж самі, в 13-ряду, що й 5 років тому. Ось стрімкий розбіг, колеса стрибають по бетонці, корпус літака здригається й вібрує від реву двигунів і раптом –тиша, ми злетіли, як на гойдалці, і через кілька секунд внизу вже пропливали зелені й жовті прямокутники полів та городів і блюдця ставків – це наша українська земля.
Після трьох годин польоту наш літак легко приземлився під оплески пасажирів в Бейрутському аеропорту. Йдемо безконечними коридорами і я штовхаю возика з нашими валізами – не загубилися! Якийсь чоловік допоміг нам заповнити прильотні папірці й прикордонники швиденько поставили в наших паспортах свої червоні печатки. Отак автоматично ми отримали ліванську візу на місяць.
Що таке? Нас ніхто не зустрічає… Таксист хапає за руку –ми довеземо, куди скажете. Ні. Будемо чекати на наших тут у залі прильоту, бо надворі жара, череда машин і людей. І ось я нарешті помітив здалеку дочку, зятя й онуку Мар’яну, яка радо махала нам рукою. Обіймаю Іринку і вона притискається до моїх грудей, до зів’ялих чорнобривців. -Де це ви забарилися? – А в нас була причина! – вихоплюється Мар’янка.
Мчимо тунелями й мостовими переходами в потоках машин і таки вихоплюємося із кам’яних нетрів Бейруту. Ось ніби знайомі вузькі і звивисті гірські дороги. Призупиняємося, бо праворуч чорно вигоріла трава – це наші тут гасили лісову пожежу, й онука розмахує руками, показуючи, як саме вони це робили наламаним гіллям, тому й забарилися в аеропорт. – Гарні дороги! – Та де там! – заперечує зять. Півроку були так розкопані, що й не проїхати! Тиждень тому, як позасипали траншеї й заасфальтували. Зате тепер всі телефонні лінії в землі і до кожного будинку в околишніх селах підведена каналізація.
Ось і гора Радар і видніється будинок-красень, ще залишилося подолати крутий підйом. Нас зустрічають онуки – як вони підросли за рік. Увечері біля розкритих валіз роздаємо подарунки з України. Вишиванки, футболки й так, дрібнички, радо беруть онуки, дякують і тут же приміряють. А головний подарунок це дід і баба, яких можна обійняти й щось радо їм промовити.
Минуло кілька перших днів, які пролітають у пам’яті чергою знайомих і нових облич ліванців. Я пригадую імена численних родичів – не забув за 5 років, не забули й вони нас. Домовляємося з Мар’янкою, що завтра підемо пішки до свахи Лутфії. Скажу, що в Байсурі ніхто з місцевих пішки не ходить ні в магазин, ні до сусідів, а в машину і гайда.
Зараз Марі 12 років і вона зовсім забула, як 5 років тому ми йшли цією ж дорогою. Ось знайома теплиця, ось праворуч купа свіжого гною, а далі кілька нових будинків і розпочато нові будови. Ми опускаємося все нижче, ліворуч росте виноград, праворуч дика ожина. Назустріч нам йдуть двоє жінок в чорному й трійко діток. -Хто це? – питаю в онуки. –Так це ж біженці з Сирії! А потім онука повела мене вже ліворуч якимись дворами, щоб скоротити відстань. А ось і свашин будинок, якому років зо 100, і тераса зі смужкою землі шириною так з 4 метри. Дерева зеленіють, а трава геть вигоріла. В Лівані з весни й до осені дощів нема.
Гора Радар така велика, що на її схилах розкинулося кілька сіл. Крім Байсуру, в якому живе вже понад 8 тисяч друзів і є 400 магазинів та магазинчиків, на західному схилі лежить село Айнеб, а далі Кабрішмон, в якому є кілька філій відомих банків, а ще села Абей, Біней і Кфарматта. Ось ці села, а ще дальні села з інших гір Кайфун, Сукельгарб та Габун з дозволу райцентру - міста Алей, ухвалили збудувати будинок спільної управи.
9 серпня 2015 р. ми із зятем та дочкою й поїхали вниз у центр села, де поблизу школи відбудеться урочисте закладання згаданої управи. Жаркий полудень, стадо машин і охоронці Валіда Джумблата з автоматами пильно приглядаються до байсурців та гостей з метою запобігти можливому теракту. Наближаємося до парку, де серед сосен та кедрів стоять рядами білі крісла. Розтривожені тисячею людей місцеві цвіркуни-цикади вчинили неймовірний вереск. Не встигли ми знайти вільні крісла, як лунає ліванський гімн, схожий на бойовий марш. Виступають голови вказаних сіл і міста. Хвалять, керівника Прогресивної соціалістичної партії Джумблата, який і допоможе звести вказану управу. Появу Джумблата ми зустрічаємо оплесками. Високий сивочолий чоловік, якого тягар відповідальності за весь Ліван вже зсутулив. Люди слухають його, сміються. Дочка пояснює мені, що це він порівняв себе із сміттярем, бо в Лівані вже з тиждень, як застрайкували сміттярі.
Поки начальство пішло закладати перший камінь, ми роззираємося й вітаємося із знайомими. Ось Надим (двічі народжений) з дружиною. За минулі 5 років він, схоже, споважнів. Обіймаємося, ніби й не минуло стільки років. Розпитую, розказує… Згодом і ми підійшли до того першого каменя й зазнимкувалися. -А це що за штабель виблискуючих алюмінієм десятиметрових стовпів? –питаю. –Так це ж тепер по селах встановлюють скрізь такі стовпи з сонячною батареєю, акумулятором і світильником, щоб освітлювати вулиці вночі! – пояснює нам зять.
Ліванська земля тут дорога й давно вже в чиїйсь приватній власності. Вартість її доходить до 10 тисяч доларів за сотку. Більше в ціні положисті схили в крутизною 10-20 градусів. На мій погляд середня крутизна схилів тут десь 30 градусів. А є ж тут і багатосотметрові провалля й ущелини. Люди тут такі трудолюбиві, що їх не лякає тяжка робота по прокладці терас і вергання тонних брил каменю. (Зятів небіж весельчак Хаттім займався цією ювелірною роботою. Це ж треба, що за місяць до нашого приїзду в його екскаватора лопнуло колесо і чоловік загинув у проваллі). Ми їздили серпантинами доріг, шириною переважно 5-6 м або й вужчих. І щоб прокласти кожну таку дорогу, доводилося спочатку вирубувати в горі терасу, а потім обкладати вертикальний зріз підпірною стіною від двох до п’яти і більше метрів. Та, головне, що ліванці не крадуть один в одного. Тут залишають машини незамкненими. Ми залишали свої речі на березі й шли у море купатися.
І будинки тут будують не так, як у нас. Ми копаємо траншею, закладаємо фундамент, а потім муруємо стіни. На стіни кладемо перекриття, а вже потім зводимо другий поверх+ і дах. Ліванці копають ями під кожну підпірну колону. Залита бетоном яма є основою колони, яка формується із залізобетону. На численних колонах із залізобетону потім формують перемички, а вже на них формують залізобетонне перекриття. Потім зводять дах, а проміжки між колонами закривають цегляною кладкою. І все це робиться без підйомних кранів. Це бачив я сім літ тому, коли поруч нашого будинку зводили водосховище об’ємом 130 м куб.
Ліванські сільські будинки в порівнянні українськими по селах – це справжні дво-три-поверхові палаци. Найперше вони вразили нас своїми розмірами та оздобленням. До прикладу, наш будинок там має ширину15, а довжину 25 метрів. На першому й другому поверсі живе родина нашої дочки, на третьому – родина середнього зятевого брата, а на четвертому – родина молодшого зятевого брата. У дворі та в гаражі разом 6 машин на три родини. У дворі, буває, галасують одинадцятеро дітей.
Майже щодня то зять, то дочка возили вечорами на репетиції вистави аж в Біней нашу онуку Мар’янку. Там зо три десятки самодіяльних артистів з околишніх сіл готували виставу з піснями та танцями. І ось 16 серпня 2015 р. увечері на 20=00 ми їдемо всією родиною на цю виставу, а за день перед цим дочка прасувала три різнобарвні костюми для артистки Марі.
Добралися ми до Бінею, до літнього відкритого залу і поставили свою машину серед десятків інших машин. Заледве ми знайшли собі місця, бо глядачів тут мабуть із тисяча, прийшли багато цілими родинами, з малими дітьми. Звучить гучна музика. Виносять звідкись з-за сцени трибуну – спочатку має поговорити начальство, поети й режисери. Та всі встають, бо лунає бойовий ліванський гімн. Ось чеканить свою промову голова Бінею. Напружуюся і розумію лиш окремі слова: Біней, Байсур, Кемаль Джумблат, Фалестина та іхтідат (союз).
Суть цієї комедійної вистави в тому, що молода дівчина не хоче віддавати землю, яку в неї хоче загарбати поміщик, і знаходить вона для своєї землі несподівано оригінальне застосування. Колоритні артисти, барвисті костюми і я розумію, що так одягалися в Лівані понад як 100 років тому. Говорять і співають під фонограму. А ось виходить і наша Мар’янка серед хористів-танцюристів. І раптом губить свою зелену серпанкову накидку – хтось наступив позаду. Але не розгубилася, одягла накидку і за кілька секунд увімкнулася в загальний потік. Прямо не вірю, що це наша онука діє так професійно на сцені – не соромиться, не боїться.
Пізної ночі, не дочекавшись фінальних оплесків, натомившись за день, я їду додому – мене і старшу онуку Сюзанну везе її наречений Шаді.
23 серпня 2015 р. двома машинами поїхала вся наша родина в посольство України на свято Національного прапора. Під Бейрутом є зеленолиста місцинка, яка називається Баабда. Тут резиденції президента Лівану і всіх посольств. Під’їжджаємо і ось наше посольство – високий новий чотириповерховий будинок з оригінальною архітектурою. Один ліванець здобув освіту в Україні й за це отак подякував: купив землю і спорудив цей будинок для посольства. Чого це я так хвилююся? Бо це вже частка нашої землі!
На хвіртці нас вітає консул і його юна дружина. У залі десь на сотню місць вже є люди з прапорцями, багато дітей. Вітаємося з ними гаслом: Слава Україні! Вже більше року, як відкликаний з Лівану посол-комуніст і зять знайомить нас із Тимчасовим повіренним у справах України в Лівані Віталієм Коробком, бо нового посла ще не призначили. Бачу, що штат посольства невеликий: разом з охоронцями набереться з десяток. А ось і наша знайома – Олена Себлані, родом зі Львова. Дочка знайомить нас з багатьма українцями й ліванцями, імена яких я забуваю через кілька хвилин.
Спочатку до нас промовляє повіренний, а потім нам показують фільм «Шлях до незалежності». Встаємо й підіймаємося сходами у внутрішній дворик, де вже наші військові готові до підйому прапора. Звучить Гімн, ми співаємо, і ось вже прапор майорить в потоці гарячого ліванського вітру.
Вертаємося до залу, де нам читають віршики та показують танці і діток, і дорослих. Розумію, як керівниці «культурного центру посольства» Юлії було нелегко поставити ці танці із українськими дітьми, які народилися вже тут у Лівані. Ось запрошують до танців усіх. Я пориваюся теж, але щось мене стримує не кинутись тут навприсядки. Але коли почався «кривий танець», мене й дружину таки підхопили, а потім бачу, що танцює і вся наша родина. Захеканий, присів і дивлюсь, а мій зять показує клас, танцюючи навприсядки.
Треба перепочити і нас запрошують до трапези із скромними напитками й наїдками. Із всього загалу виокремлюється співочий гурт. Співаємо «Розпрягайте, хлопці, коні», «Горіла сосна, палала», «Через наше село» та інші. Бачу й чую, що один ліванець знає всі ці пісні, ще й пропонує інші. Хто ж це такий. Запитую: - Як тебе звати? - Василь! – відповідає. Я не вірю: - А звідки ж ти? – З Тернопільщини! Ми з жінкою приїхали в гості до дочки, як, бачу, й ви…
Якось до нас у гості зайшов був Мосауд з дружиною Ліндою. Прийшли запросити на весілля дочки Нури, якій виповнилося 18 років. Питаю: -А скільки буде запрошених? –Тисяча! – відповідає, усміхаючись. Ну як нам не піти на ліванське весілля у друзів? Тим паче, що Мосауд ще й родич нашого зятя.
16 серпня 2015 р. якраз була неділя і день весілля Нури. А хто ж наречений? Це Мажді – парубок, якому 22 роки, він із сусіднього села Габун. Перед поїздкою я отримав інструкцію від зятя: треба зайти зо залу церемоній, стати в шеренгу навпроти шеренги родичів, а потім привітати їх , потискаючи руки кожному й кажучи: «мабрук», що означає – «вітаю!».
А ось і кількаповерховий величезний будинок церемоній, він один на все село такий, де справляють і весілля, і похорони. На першому поверсі збираються жінки і вони будуть вітати рід матері нареченої, а на другий це нам, чоловікам, іти, а що робити там, я вже знаю.
Зайшли ми у величезний зал, де стільці були зсунуті праворуч і стали новою шеренгою вітальників і було нас зо два десятки. Проти нас встала шеренга родичів молодої. Чогось я розхвилювався і, коли дійшла черга до потискання рук став казати «мархаба», що означає «добридень». Та, не зважаючи на це, ми обнялися по-братському із Мосаудом, а потім і з братами нашого зятя. Потім я схаменувся і згадав, яке слово треба казати при вітанні.
Бачу, що наш зять прилучився до родичів і тепер вже і його вітали все нові й нові шеренги тих чоловіків, які прийшли на весілля. Мені ж за перекладача надалі став Самір – давній товариш зятя, який ось недавно приїхав з Одеси, де вже живе років з двадцять українцем і має родину та бізнес.
Дивлюсь і бачу, що число родичів вже 33, серед яких 11 поважних шейхів старшого віку у чорному вбранні й білих циліндричних шапках. І зал ставав заповненим. Ось до залу зайшов чималий гурт, так чоловіків із 100, на чолі з батьком молодого – це гості з села Габун.
Що це? А це заскакують в зал під бойову музику танцюристи у напів-камуфляжній уніформі: четверо високих парубків і дві дівчини. Раптом крик і лемент – то на плечах чоловіка «заїжджає» в зал молодий. Що це? Та тут під молодим вже аж двоє «коней» один на одному! Мажді в чорному костюмі з метеликом вимахує руками аж під стелею. Потім при зміні «коня» молодий опустився нижче. Під ту бойову музику, під гуркіт реальних барабанів вони рухаються углиб залу. Ось на «конях» вже й старший боярин, а потім і батько молодого. Очі мої наповнилися сльозами… Я раптом усвідомлюю, що народ, який отак танцює і співає – непереможний.
-Дивись! – кажу до Саміра, - он вже молодий літає в повітрі! Та й високо ж його підкидають!
Потім все трохи стишилося й гостей стали пригощати, розвозячи й розносячи ласощі, шоколад, напої в баночках і на завершення морозиво. Люди розступилися, бо в зал із піснями й почтом, а це ті ж переодягнені в княжий одяг танцюристи, заводять молоду. Вона прекрасна й гордо йде під зведеними над її головою срібними списами. За ними йде жіноча половина весільників. Тепер вже вітають молодих. Дочка підводить мене й дружину до Нури й Мажді.
Вітаємо. Фотографуємося на згадку. Молодих виводять під зведеними над ними срібними списами із зали. На порозі батько молодої втирає сльози.
На білому розкішному лімузині молодий Мажді везе молоду Нуру в своє село. Після того, як гості розійшлися, Мосауд збирає подарунки аж у дві машини. Нас, гостей молодої, запросили на обід до молодого, де весілля триватиме. Туди нас їде не тисяча, а всього з двісті – найрідніших нареченої.
Великою вервечкою машини опускаються серпантинами байсурської гори аж в ущелину, де жваво тече річка Байсурка. Переїхали місток, за яким вище вже на іншій горі бачимо вулицю і будинки села Габун. Треба трохи почекати коло залу церемоній поки не з’їдуться всі гості, бо треба зайти разом.
Великий зал заставлений обідніми столами. В кінці залу на підвищенні стіл з напитками й наїдками для молодих. Мажді заводить Нуру в зал. Вони підходять до свого столу. Молодий відгортає біле покривало (манділь) й цілує молоду. Сідають за стіл без пісень і танців. Праворуч залу з десяток кулінарів за бар’єром роздають гостям страву. Ось я везу до них свій лоток із ложкою та ножем, які загорнуті в білу салфетку. Вибираю звичні страви: зелений салат тібулі, рис із курятиною, пюре з гороху та інше. За столом я сиджу із зятем та ще двома шейхами. Ніякого спиртного, із напоїв лиш банки із лимонадом. Зять мені вказує на сиру баранячу печінку, нарізану шматочками і пересипану петрушкою. Для годиться беру шматочок – ні, таке мені не смакує. Після гарячих страв у нас на столі кавуни, дині, яблука, груші, сливи й виноград.
Ми вийшли із залу, не дочекавшись традиційної чашечки кави. Прощаємося із молодими та їхніми батьками. Живи щасливо з чоловіком, Нуро!
Спостерігаючи за життям ліванців, за їхніми стадами машин, за великими будинками по селах, за неспішністю жінок, які є переважно домогосподарками, - дивуюся: ну так не може бути! Звідки багатство, звідки достаток? Зять пояснив: - головне джерело багатства Лівану – це його підприємливі люди. А й справді, згадаймо за фінікійців, нащадками яких вважають себе ліванці, це ж вони торгували по всіх берегах Середземного моря й заснували Карфаген аж у Африці. Згодом я здогадався, що до джерел достатку можна додати патріотизм ліванців, які не вивозять з країни набутий капітал, навпаки, його завозять з-за кордону ліванці діаспори, а їх нині вже 18 мільйонів.
Мосауд (1965 р. народження) майже одного віку з моїм зятем, але припадає йому небожем, бо є сином старшого зятевого брата. В 1982 році Ізраїль напав на Ліван за те, що він приютив сотні тисяч палестинських біженців, які потім партизанили на юдейських землях. Того року Ізраїль розбомбив всі підприємства, мости й дороги й окупував половину Лівану включно з Бейрутом, а північну частину країни взяли під свій контроль християни-фалангісти. Був окупований і Байсур. Довелося друзам вибивати окупантів із своїх сіл і гір. Мій зять і Мосауд підлітками взяли до рук автомати, воювали і могли загинути.
Після війни Мосауд допомагав родині свого батька виживати і це була мікроторгівля консервованими овочами та вареннями. До війни, в умовах війни і після війни хлопцю було не до школи і його освіта зупинилася на рівні початкових двох класів. За кілька років він зумів розширити ту свою торгівлю і батько дозволив йому одружитися. Мосауд взяв собі за жінку дівчину Лінду з іншого села. Лінда була освічена, бо закінчила середню школу. Вже вона допомагала чоловіку в розрахунках і поради її були корисні для комерції.
Батько поселив нову родину в прибудові до будинку. Сарай-сараєм – переконався я, побачивши те їхнє житло в цей наш третій приїзд до Лівану. Там народилося їхні троє дітей, а всього в родині Мосауда й Лінди четверо дітей. За кілька років Мосауд закинув торгівлю й став займатися будівництвом, бетонуючи в людей фундаменти. Довелося купити бетономішалку з дизельним приводом з об’ємом ємності 0,4 м куб., а також маленький тракторець-екскаватор з невеличким ковшом.
Сім років тому в перший наш приїзд до Лівану я сам бачив, як Мосауд із 14-літнім сином Дія бетонували в нашого зятя водосховище на 130 м куб. Батько наливав із шланга воду в бетономішалку і висипав туди 50 кг цементу, а син з допомогою тракторця подавав туди ківш піску і ківш щебеню. Кілька хвилин роботи бетономішалки і батько виливав готовий бетон через лотки до місця бетонування.
Нові стабільні заробітки дозволили Мосауду надбудувати в батьковому будинку другий поверх, де й стала жити молода родина. Вже там народилася найменша їхня дочка Малек. Сім років тому Мосауд ще й став торгувати будівельною технікою, яку цілком справною купляв дешево в Арабських Еміратах.
За 5 останніх років відбулися такі зміни: один син Мосауда вже закінчив університет й став інженером-механіком, а другий син і дочка Нура ще вчаться в університеті. Передчуваючи застій у будівництві і спад їхніх доходів, Мосауд збудував новий будинок на три поверхи, плануючи здавати в оренду 8 квартир на двох поверхах. Ми йдемо дивитися на новобудову. Будинок великий: 30 м довжиною і 12 м шириною, стіни облицьовані світлим каменем, вікна й двері із склопакетів. Перші три квартири вже заселені чужими людьми. Питаю за арендну плату: - 360 доларів за місяць з однієї квартири. Може Мосауд брав кредит в банку? Ні! Чоловік розраховує лише на свої заробітки.
На майбутнє Мосауд планує збудувати на власній землі ще один такий будинок і теж здавати його в аренду. В кожному з новозбудованих будинків він дасть по поверху майбутнім родинам своїх синів. Вірю, що так воно й буде…
Афіф (1965 року народження) живе з родиною в селі Кфарматта. У 1982 р. село захопили християни-фалангісти й вчинили по-християнському: вирізали все населення, яке залишилося. Афіф вижив, бо на той час пішов з села воювати, а батька й матір його зарізали. У спадок Афіф отримав будинок у селі і 1,5 гектара землі за селом на схилі гори. Вирощував овочі й фрукти, збирав оливки в оливковому гаю. Заробленого вистачало лише на проживання й будівництво нового будинку. І це було доречно, бо парубок одружився і взяв собі за дружину Ліну – дівчину із дальнього села. Обоє закінчили середню школу. Тепер вже мають двоє синів і дві дочки.
Якось Афіф розкопав джерело на ділянці й помітив, що воно дає багато води. Він задумав збудувати басейн, куди б приїжджали купатися й відпочивати люди із навколишніх сіл. Всі сміялися з цієї його ідеї: і батьки наші таке не робили, і хто ще прийде купатися, коли треба поратися коло землі? Ви не повірите, але цей трудяга за кілька років власними руками викопав і забетонував ложе свого першого бассейну.
Ми кілька разів їздили з Байсура в Кфарматту купатися й відпочивати. Хвилюється на сонці блакитна вода, хлопці один за одним пірнають з берегів і срібні бризки летять на всі боки. Прикидаю на око розміри бассейну: до 40 м довжина, більше 10 м ширина, а глибина від 0,5 до 2,5 м. Згодом Афів спорудив ще кілька менших басейнів, бо й діти ж хочуть купатися. Сюди приїжджають родинами на цілий день, печуть і смажать щось на вугільних жаровнях й відпочивають за столиками під накриттям із тростини. Вхід до бассейну 5 доларів. Афіфова дочка Жанна хвалиться, що за минулий день, в неділю, тут відпочили з тисячу людей.
Крім бассейну Афіф збудував ще й футбольне поле й накриття над ним. Сам же хазяїн іноді грає з відпочиваючими в футбол, як от з нами 5 років тому. Оглядаюся й бачу, що за останні 5 років є чималі зміни на цих землях. Сусід Афіфа на своїй землі теж вже збудував басейни для купання й вони діють. А наш герой задумав збудувати поруч своїх басейнів ще й готель. І я бачу, що основа цього готелю на два поверхи – колони й перекриття, вже світяться ребрами, а загальна корисна площа готелю буде коло 3000 м кв. Коло будови готелю розрівняний чималий майданчик – тут будуть зведені з десяток хатинок-бунгало, де люди зможуть жити певний час родинами.
Питаю, чи брав цей будівничий позику? Ні! Все робиться власними руками і за власні кошти! А коли готель прийме перших постояльців? За півтора-два роки! Й додає: - Надалі діти будуть відати бассейнами, а вони з дружиною керуватимуть готелем і хатинками. Не сумніваюся, що так воно й стане…
Стоматолог Хсейн (1969 року народження), смаглявий високий і бистроокий чоловік живе з родиною в місті Захлє. 29 серпня 2015 р. середній брат нашого зятя Юніс запросив нас повечеряти разом в м. Захлє. Рішили їхати двома машинами і не дорогою Бейрут-Дамаск, а лівіше горами. І ось ми вже минули Алей та Пхамдун і взяли лівіше. Дикі гори, каміння, праворуч якісь тераси із яблунями та виноградом, здалеку видно отару. Але дороги рівно заасфальтовані.
А це що за село? Крайя! – пояснює мені дочка й додає, що звідси родом красуня Мирват. Вона дружина Бассіма – ще одного небожа нашого зятя. Їдемо далі й бачимо, як добувають з гори й вивозять ваговозами якийсь білий щебінь, а вітер тягне пасмом білу пилюку. Збочуємо праворуч й зупиняємося, щоб роздивитися навколо. Перед нами внизу розкинулася зеленою смугою долина Бекаа – ліванська житниця. Вона знаходиться на висоті 900-700 м й посеред неї тече річка Літані. Ширина долини так з 10-15 км, а за нею видніються інші гори, які звуть Антиліван.
З’їжджаємо нижче грунтівкою і я бачу попереду білу будівлю, але це не будинок. Нас зустрічає Хсейн – господар цієї землі і будівлі. Знайомимося. –Ти часом не геолог? – питаю. –Ні! Я стоматолог! – відповідає Хсейн. –Так це ж схожі професії! – жартую я. І тут несподівано дочка Ірина підхоплює жарт: - Справді, стоматолог свердлить зуби, а геолог – землю! І ми всі сміємося з її дотепності. У 1995 р. Хсейн здобув у Києві медичну освіту. Вже 20 років працює стоматологом і живе он нижче в місті Захлє. Заходимо всередину будівлі, вдаряє вапняний запах від свіжо затинькованих білих стін. І стає ясно, що це цех для бутелювання води і має він корисну площу 500 м кв. Вже й он стоять щойно привезені з Німеччини виблискуючі нікелем автоматичні лінії і вже розпаковані.
Хсейн помітив тут на своїй землі, що є місце, де росте тростина – місцевий очерет, й зрозумів, що тут десь близько вода. Найняв гідрогеологів, які вияснили, що запаси води великі. Продуктивність першої свердловини до 100 м куб за добу. Питаю, скільки коштує і будівництво, і обладнання? Чоловік каже, що мільйон доларів, з яких половину він заробив за 20 років, а інше довелося позичити в банку. Іще мені цікаво: коли планує продати перші пляшки води? Хсейн оптиміст, бо планує відкрити водоцех до кінця 2015 р.
Я знаю, що в Лівані 3л води в пляшках коштує долар. Допускаю, що за добу цех спочатку зможе бутилювати 50 000л води (= половині продуктивності свердловини). Ділю цю цифру на 3 й отримую 16667$ і розумію, що це можливий валовий доход. Хай двома третинами з нього доведеться покрити затрати по виробництву й сплаті податків. А чистий прибуток складе 5555$ за добу. Ану ж помножу цю цифру на 300 днів. Розрахований прибуток за рік у 1666500$ мене вражає. Хай ліванці не вип’ють стільки води, хай є ще конкуренти, але навіть отакі прикидки показують, що бутелювання й продаж води це вигідна справа і родина Хсейна швидко виплатить кредит й матиме у майбутньому великий достаток.
Хсейн гостинно запрошує на другий поверх цеху, де обладнана лабораторія й кабінети, запрошує сходити на дачу, бо це зовсім близько. Ні, нам пора вже їхати в Захлє вечеряти. На прощання ми п’ємо по філіжанці кави і я, опершись на огорожу, задивився на червонобокі яблука нижче на терасі, це 4-річні яблуні вродили вперше.
До сказаного додам, що здатність країни будуватися можна визначати кількістю цементу, яку виробляють у ній за рік. У 2014 р. у Лівані виробили 5,5 млн. тон цементу або 1196 кг на жителя. Того ж року Україна виробила до 10 млн. тон цементу або 217 кг на жителя. Висновок: щоб досягти ліванського рівня будівництва, Україна має виробляти за рік 55 (!) млн. тон цементу.
Вже через кілька днів після приїзду нам закортіло на море. 8 серпня 2015 р. нас сіло у «Крайслер» четверо дорослих і четверо дітей та й поїхали з Байсура вниз, оминаючи Алей та Бейрут старою приморською дорогою на північ Лівану, поглядаючи дорогою на море, може десь знайдемо хороший пляж. Після курортної Джунії я помітив у землі покинуті рейки колишньої залізниці. Зять пояснив, що після війни 1982 року так і не вдалося відновити залізницю, яка пролягала як по узбережжю країни, так і перетинала її від Бейруту і аж до Дамаска. Не вдалося відновити й нормальне електропостачання країни, яке тепер вмикають на кожні 4 години через 4 години перерви.
Після Біблоса, в якому поховані давні фінікійські царі, я помітив, як гори двома «крокодилячими хвостами» заходять далеко у море. Ми пронизуємо їх кілометровими тунелями. А перші тунелі для проходу своїх військ зробив ще колись Александр Македонський. Аж за містом Батрун ми добралися до якоїсь затоки, де на рейді стояло кілька кораблів, а на березі був цементний завод.
Проїхавши 111 км, ми добралися нарешті до гарного пляжу, піщаного. Дочка тут же намазала всіх білим кремом, щоб не попектися на сонці. Море тут спокійне й мілке: до глибини довелося брести метрів із 50. Як приємно перевернутися на спину й плавати, солона вода тримає й не дає втопитися, на сонце іноді набігають хмари і тоді воно не таке палюче. Діти плескалися й пірнали, особливо молодші Марі та Султан. Не лише дружині докучали якісь кусливі рибки. Пляж хоч не дуже впорядкований, але платний: за всю нашу компанію довелося заплатити доларів з 50 та ще витратити доларів з 30 на бензин.
Верталися ми прямішою трасою й проїхали 104 км. Дорогою ми раз у раз наздоганяли ваговози, завантажені синіми мішками з цементом. Поки їхали, домовилися, що надалі будемо їздити купатися на улюблений нами пляж «Жіср» (міст). Туди їхати всього 40 хвилин і сервіс хороший.
Відпочинок на морі втомлює і доводиться робити перепочинок на день-два. Через кілька днів вже ми їдемо на «Жіср» знайомим маршрутом гірськими серпантинами і я вгадую, за яким селом буде інше і яка його назва. За кермом «Джипа» дочка і вона мене іноді поправляє. В Айнебі дорогу нам перепиняють три величезні ваговози, які везуть готові бетонні кімнати. Мабуть для сирійців.
В Кабрішмоні бачу новий будинок-красень, а 5 років тому на цьому місці лиш довбали гору. За Абеєм у Бауверті видно, що поруч розширеної дороги вже збудувати високу підпірну стіну. Ще нижче в містечку Дамур як і раніше скрізь різнобарвно цвітуть кущі бугенвілії. Ось внизу лазурово розкинулося море і ми вгадуємо за білими гривами прибою чи великі хвилі, чи можна буде купатися? А ще вгадуємо скільки градусів буде на пляжі?
Дочка виводить нарешті машину на прибережну трасу і нам залишилося подолати ще кілометрів із 15. Ліворуч проявляються бананові плантації, праворуч якесь стрільбище і ліванські воїни пахкають з автоматів. Ось таки вже наш МІСТ і ми звертаємо праворуч на пляж. Дивимось, а надворі 34 градуси, нічого охолодимося в морі. Стоянка платна. Щоб зайти на пляж, платимо в касі по 10 доларів за дорослого і удвоє менше за дитину. Ховаємо у валізах під лахами те, що взяли їсти, бо завозити сюди продукти харчування заборонено, треба купляти на місці, а вони значно дорожчі. Проходимо через будівлю, де є і душі, і туалети, і роздягальні. Окремо ще є готель та ресторан.
Ось знайома смуга зеленого моріжку з накриттями від сонця, де нам дають відразу два столи, кілька крісел і шезлонгів. На цьому моріжку є кілька басейнів із прісною водою. Там відпочиваючих не менше ніж у морі. Роздягаюся, підставляю спину під крем від сонця і бігом до берега. Ззаду кричать про в’єтнамки: нічого добіжу й по гарячому піску. Бачу зміни: на широкій смузі жовтого піску встановлені десятки накриттів із тростини і темні тіні під ними. Я біжу, а мені пече підошви, як на сковороді, але таки добігаю до берега і забрідаю в спасенну воду. Хвилі помірні, Як я не спішив, а мої онуки вже он гойдаються на хвилях, які рівномірно набігають, мабуть, десь аж від Кіпру.
Як зайти в море – це справжнє мистецтво. Треба спостерігати за хвилями, бо десь кожна десята хвиля має подвійну висоту. Про це попереджають вигуками ті, що вже он підстрибують, щоб хвиля не накрила їх з головою. Пригадую, як 7 років тому я заходив уперше в море. Заходив обережно боком і було вже мені по пояс, як десь взялася така хвиля, яка збила мене з ніг і потягла дном до берега. Рачкуючи по дну на колінах і ліктях під водою я намагався добратися до берега, аж тут підступна відпливна хвиля понесла мене назад у море, знімаючи ще й труси. Я гарячково ловив і одягав труси, хай і втоплюся, але щоб без сорому. Друга хвиля накрила мене ще раз, але Бог поміг тоді врятуватися.
Сектор моря довжиною по березі метрів з 200 і у шир моря десь до 100 м відгороджений тросами й поплавками. Рятувальники на березі слідкують, щоб хтось не втопився. Свистком попереджують, що не можна запливати за буйки. Я пливу собі помаленьку до дальнього ряду поплавків, тримаючись на всяк випадок поблизу бокового троса з поплавками. Поки доплив, а вже бачу на тросі гойдається на хвилях й усміхається мені наша старша онука Ліліана. Тут прозора вода й видно у глибині дно та рибок. Дивлюсь вдаль, лазореві води синіють і ніби здіймаються до горизонту.
Цілий день аж до вечора ми кілька разів заходили й купалися в морі, купалися й у блакитній воді басейну, перекидаючись тенісним м’ячиком.
Згодом ми ще два дні купалися на морі. Одного дня були високі й потужні хвилі. Лише сміливці наважувалися зайти в море, де хвилі вже не такі страшні. Я стояв по коліна у воді й спостерігав за ними. Ось чоловік веде в море свою товсту, як комбайн, дружину, схожу на московку. Сміливо йдуть боком, розсікаючи набігаючи хвилі. Вже і йти до глибини недалеко, як сердита хвиля накрила їх, а хвилі-сестри винесли ту пару на берег. Ми з дружиною сидимо собі мирно на пісочку аж тут бачимо, як хвилі зірвали всю ту огорожу з тросів і поплавків і винесли разом з людьми на берег.
Поки рятувальники все те розплутали й встановили огорожу наново вже ближче до берега, ми встигли пообідати й награтися в карти. Знову пішли до моря. Хвилі, здається, трохи стишилися. Онук пішов сміло назустріч хвилям і, бачу, вже підстрибує, щоб хвиля не накрила його з головою. Ось вже й наш зять в морі. Не злякалася й пішла в море й наша дочка. Плавають, гойдаючись на хвилях й махають руками мені. Набрався і я смілості й таки пішов у море й хвиля мене не накрила й не змила на берег. Вже і я плаваю коло них, а тоді переплив через огорожу. Онук гукає, щоб вертався, рятувальник свистить, а я гукаю, що зараз вернуся. І недалеко ж відплив від огорожі, так метрів з 5-6, а спробував доплисти назад до неї й відчуваю, що не рухаюся, стою на місці й розумію, що це течія зносить мене в море. Та увімкнувши всю свою енергію, я таки доплив до огорожі й ухопився рукою за спасенний трос. З морем таки не можна бути за пані-брата…
Стали ми збиратися в подорож на південь Лівану в село Мансурі в гості до давнього зятевого товариша Мухамеда, з яким колись вони вчилися у Києві. Зять передав дані наших з дружиною паспортів прикордонникам, бо від Мансурі за 10 км вже й Ізраїль. Журналіст Імад порадив заїхати ще й у Кану Галілейську, де недалеко пагорб і могила Харрама – будівничого єрусалимського храму, хоч на тому пагорбі мусульмани, здається, вже влаштували смітник. Скільки туди їхати? Та кілометрів із сто!
В Лівані тисячі кілометрів доріг, мільйони автомобілів і всього з десяток світлофорів. І великої потреби в них нема, бо водії люб’язно пропускають один одного на перехрестях. На одному з таких світлофорів у біблейському Сидоні зятя й оштрафували на значну суму. Казав, що вперше в житті з ним таке тут сталося. Якби не ця затримка, то ми таки встигли б і довше погостювати в Мансурі, і покупатися там у морі, як планували.
Біблейський Тир ми проїхали, не зупиняючись, бо 7 років тому були тут майже цілий день. В Мансурі все, як і було; знов тут зеленіють апельсинові гаї, де вже золотіють плоди у темному гіллі. І Мухамедів магазинчик на місці, і до його великого будинку ми втрапили. Ось струнка молодичка Марина, родом з Києва, привітно махає нам рукою. Шкутильгає по сходах Мухамед і раді всій нашій компанії їхні діти: син Рамі – вже парубок!, і дочка Яра – восьмикласниця.
Нас прийняли традиційно гостинно. Обід щедрий. Поговорили про те, що сталося в наших родинах за 5 останніх років, про політику також. Посперечалися. Пора вже їхати назад, бо ще треба знайти Кану Галілейську.
Кана – це село в Галілеї і про неї написав євангеліст Іван, бо там здійснив Хрестос перше чудо: «…Через три дні було весілля в Кані Галілейській і була там мати Ісуса. Запросили на весілля також Ісуса і його учнів. Коли ж забракло вина, мати Ісуса каже до нього: Вина не мають. Ісус відповів їй: Що мені й тобі жінко? Ще не прийшла моя година. Але мати його мовила до слуг: Що тільки скаже вам, робіть. Було ж там шість кам’яних посудин на воду, кожна вміщала по дві або три міри. Сказав їм Ісус: наповніть посудини водою. Вони наповнили їх по вінця. Далі каже: Зачерпніть тепер і несіть до весільного старости. І понесли. Коли староста покуштував воду, що стала вином, - не знав він звідки воно взялося, знали лише слуги, котрі зачерпнули воду, - закликав молодого. І мовив до нього: Кожен чоловік дає спершу вино добре, а як уп’ються – гірше. Ти ж добре вино зберіг досі. Ось такий початок чудес учинив Ісус у Кані Галілейській і тим об’явив свою славу. І учні його увірували в Нього. По тому пішов він у Капернаум, сам Він і його мати, і брати, і його учні, і пробули там кілька днів…».
Вертаючись з Мансурі, знову минули блокпост і, не доїжджаючи до Тиру, повернули праворуч. Добрі люди підказали, що через десять кілометрів в горах і буде наша Кана. І ось нарешті ми в Кані Галілейській і це вже не село, а містечко з асфальтованими вулицями й великими будинками. Запитав зять у когось з місцевих, де саме тут було колись весілля, на якому був Хрестос? Знизують плечима, вперше про це чують. А що ми хотіли – за два тисячоліття тут кілька разів змінилися народи. От якби запитали у Кані за «Хезболлу» або її вождя Насраллу, тут розповів би кожен, бо весь південь Лівану – це мусульмани-шиїти. Однак хтось таки підказав, що в Кані є печера, де був Хрестос. Їдемо туди!
На окраїні Кани не просто якась печера, а цілий центр для обслуговування туристів. Мармурова дошка повідомляє, що це місце впорядковане в 2002 році за ініціативою президента Лівану. Нагадаю, що президентів тут обирають з християнської общини!
Розглядаємося. Є майданчик для стоянки автобусів, є кілька накриттів для відпочинку туристів й інші будівлі. А людей нема й видна іржа запустіння. Йдемо за стрілками, які направляють нас до печери. Ось ліворуч на скелі сидять, звісивши ноги у провалля, троє місцевих парубків. Опускаємося кам’яними сходами, а перед нами далеко внизу велетенська ущелина з диким сірим каміняччям і дорога, як нитка, де поруч вигризений з гори кар’єр.
А ось ліворуч і печера, де бував Син Божий, і ми тихо зупиняємося перед нею. В глибині печери вівтар із дикого каменю невеличкий і недогарки свічок. Заходжу в печеру й оглядаюся, торкаюся рукою до нерівної стіни і думаю, що може на ній лишився слід від доторку руки Хрестоса. Мовчки виходжу й надворі підбираю кілька камінців. Дивлюсь угору, а на скелі, що прямо над печерою й досі сидять хлопці й щось видивляються в камінних безлюдних просторах на сході.
Вечоріло. Ми повільно вибиралися з Кани, де не залишилося ні тих камінних посудин, ні тих галеліян, які пили те добре вино, яке утворив з води Хрестос. Він зумів це зробити, бо став Боголюдиною. За околицями Кани ми шукали, але так і не знайшли пагорб Харрама – будівничого єрусалимського храму.
Журналіст Імад колись вчився в Україні, а згодом в Лівані натрапив на згадку про те, що академік Агатангел Кримський – видатний український сходознавець і лінгвіст, в кінці 19-го віку два роки прожив у Бейруті. Імад вже в Києві в бібліотеці ім. Вернадського знайшов журнал «Громада» за 1906 рік, в якому прочитав твір Кримського «Бейрутські оповідання». Ці оповідання так колоритно описують колишнє ліванське життя, що Імаду закортіло перекласти їх арабською і видати окремою книжкою.
Ще до нашого приїзду Імад звернувся до нашої дочки Ірини й попросив набрати на комп’ютері текст цих оповідань. Дочці ніколи вгору глянути й вона накинула цю роботу мені. Я почав читати ці оповідання й не міг відірватися поки не перечитав до кінця. В них описується побут і життя звичайної бейрутської родини, суперечки русофілів і русофобів. Треба знати, що на Близький Схід, яким володіла тоді Туреччина, націлялася не лише Франція, а й Росія. Це ж цікаво узнати, на що тоді надіялися ліванці і що з того вийшло через століття. Провести деякі паралелі й діагоналі між тодішнім і теперішнім життям України й Лівану – таке було б цікавим не лише для ліванського, а й для українського читача.
В наступний приїзд Імада ми сіли за стіл на лужку коло дому в затінку, попили маті, а потім обговорили згаданий проект. За моєю пропозицією ухвалили, що книга буде видана арабською та українською мовами. До неї буде дві передмови: моя й Імадова. Книга буде добре ілюстрована світлинами з колишнього й теперішнього життя. Час видання книги – 2016 рік. Майбутні читачі – це, як мінімум, ліванці, які здобули освіту в колишньому Радянському Союзі і значна частина з них настроєні про-російськи.
У вільний час цієї подорожі я набрав на комп’ютері текст «Бейрутських оповідань» й дочка мала переслати його Імаду для перекладу арабською. В ближчий час я передивлюсь ще раз мій набір, напишу передмову й вишлю в Ліван «Бейрутські оповідання» для форматування книги.
Рівно місяць тривала ця наша третя подорож до Лівану. 4 вересня 2015 р. до обіду ми пакували валізи. А ввечері надворі коло дому зібралися наші діти й онуки, рідні й близькі, щоб попрощатися з нами. За день перед цим старша онука Сюзанна з першої зарплати купила й подарувала нам смартфон «Самсунг». Того вечора я вперше в житті побував оператором і зняв відео про той ліванський вечір. Раніше в Красному ми розповідали сусідам «казки» про Ліван, а тепер вони зможуть побачити власними очима, як заможно живуть люди в іншій країні.
Пізнього вечора ми опускалися серпантинами гірських доріг до бейрутського аеропорту. Я поглядав на яскраво освітлене місто внизу і думав про цю нашу третю подорож. Ми приїхали до рідних дітей та онуків і місяць купалися у взаємній любові. Ми жили в горах і купалися в Середземному морі. Ми познайомилися з ліванцями – будівничими Лівану. Я відчув, що українці і ліванці є спадкоємцями давньої Трипільської культури. Тут звернули мою увагу на творчість великого українця Агатангела Кримського. Я везу кілька камінців із Кани Галілейської. Це фантастика, що наша українська родина тепер напряму причетна до співробітництва ліванців і українців.
Хай же воно буде плідним!
Коментарі
Сьогодні, 14 жовтня 2015 р. десь о 15=00 я публікую у своєму блозі цю статтю про нашу подорож до Лівану. Сподіваюсь, що моїм друзям стане сили це прочитати й щось прокоментувати.
https://www.ar25.org/article/anatoliy-vysota-tretya-podorozh-do-livanu-2015.html#comment-31222
Друже Енею, дякую тобі і за редагування, й за перші 10 галів оцінки!
Зукан - це брат Надима?
Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)
Дякую.
"Я поглядав на яскраво освітлене місто внизу і думав про цю нашу третю подорож. Ми приїхали до рідних дітей та онуків і місяць купалися у взаємній любові. Ми жили в горах і купалися в Середземному морі. Ми познайомилися з ліванцями – будівничими Лівану. Я відчув, що українці і ліванці є спадкоємцями давньої Трипільської культури. Тут звернули мою увагу на творчість великого українця Агатангела Кримського. Я везу кілька камінців із Кани Галілейської. Це фантастика, що наша українська родина тепер напряму причетна до співробітництва ліванців і українців."
Дякую. Чому фантастика? Це чудово.
Радіймо! Тільки шляхом творення сьогодення, майбутнє вітаємо чистотою, світлом перемагаємо!
Боже, як детально і образно!!!!!!!!!!
Таке враження, що я сама там побувала.
Ні, Арію, просто однофамілець.
Ух..дочитав нарешті до кінця..Гарно..Наче сам прогулявся по країні кедрів..
Окрема подяка за вираз "жінка як комбайн"..підняло настрій..
Скажіть пане Анатолій а у Лівані всі такі заможні як Ви описали..??
Вірю в те, що розумію.
Як завжди - соковито! ))) Дякую, друже. Ніби побував разом з вами.
Ось це мене найбільше розвеселило:
)))))))
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Насправді "соковитий" нарис, як сказав пан Арсен. Яскраво і талановито.
Виникає бажання запропонувати пану Анатолію видати збірник своїх творів.
Талант!!!
Твори!!!
Я давно казала, що у пана Анатолія літературний талант! Слухала його виступи на конференції Буття українців - заслухувалася! Дивовижно, що кандидат ХІМІЧНИХ наук так гарно пише. У 2009 році, коли вийшов нарешті черговий (і останній) номер журналу Перехід-IV, вийшла його стаття. Я дуже хотіла і наполягала, щоб його стаття про перевтілення була опублікована. Згодна, що треба пану Анатолію підготувати збірник творів!
На мою думку, нічого дивного, тому не ображайте технарів, добродійко ))) Я от теж технар, тільки не кандидат наук, а простий інженер, і не хімік, а загалом металург )))
P.S. До речі, що таке я?! Комашка порівняно із таким собі ну дуууже відомим в історії технарем Ісусом Йосиповичем!!! Він був теслею - не забули?! А як складно говорив: тисячні натовпи за ним ходили )))
Нарешті прочитав і я Ваше оповідання! Дуже детально та цікаво описуєте, схожий стиль написання у Стівена Кінга та українського письменника Макса Кідрука :)
Бажаю успіху у виданні «Бейрутських оповідань», цікаво буде почитати!
Я трішки ще підправив Ваше оповідання та додав линк на оповідь про Реінкарнацію Надима.
Інформація - це те, що приховується.
Все інше - реклама.
Друже Василю, ти питаєш, чи всі так заможно живуть у Лівані? Звичайно, як і в інших країнах, в Лівані є бідні люди. Але їх там так мало! Там точно нема жебраків! Я б визначив такий критерій незаможності для ліванців: той, хто працює, здоровий і не має авто, той незаможний. Всім, хто висловив добре слово, всім, хто оцінив цей твір своїми галами - щиро дякую!
Матеріал нарешті прочитаний і прогалений. "Нарешті" - з двох причин:
Втім, опус того вартує )))
Згадки він викликав доволі різнопланові. По-перше, коли я на початку 2000-х працював в редакції тоді ще "паперового", а не віртуального журналу "ПіК", то схожі нотатки (тільки на тему журналістських курсів в Ізраїлі) подав до редакції журналіст і правозахисник з Ямполя Василь Кізка, з яким ми згодом потоваришували.
По-друге, коли я працював головредом журналу "РоботодавецЬ", то підготував для нашого часопису низку інтерв'ю з дипломатами, які працювали в Україні. Був з-поміж них і Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Ліван в Україні пан Юссеф Садака (листопад 2007 року). А через рік - у лютому 2009го я готував інформацію про життя студентів-ліванців в Україні, зокрема там фігурував Радник Шейха Саада Рафіка Харірі (лідера партії «Аль-Мустакбаль», лідера тодішньої парламентської більшості) - доктор Фахд Хорд.
Все це мені згадалося під час читання...
Що ж до суті прочитаного, то коротко враження наступне:
Цьому й навчає ліванський досвід добродія Анатолія Висоти )))
P.S. Окремим пунктом... Про оповідання Агатангела Кримського: гадаю, вони б зацікавили не тільки ліванців, але й багатьох українців також.
Стосовно шкали галів - це вже стало системною помилкою. Пропоную розробнику виправити ситуацію.
Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)
Дякую, друже Тимуре, за розгорнутий коментар. За добре слово і щедрі гали. Я подивився на добродія Кізку і спочатку впізнав у ньому Філатовича. Дуже схожі. Добру пам"ять маєш, друже, на події й імена колишніх років. Рафік Харірі (суніт, мільярдер) був прем"єром Лівану і дуже успішним. За це його і вбили у 2006 році. Після цього вигнали військових-сирійців із Лівану.
Хочеться дочекатись перевидання "ліванських" творів Агатангела Кримського.
Василь Кізка - він все ж таки Василь Кізка, а не Філатович. Якось їздив від Спілки журналістів в ознайомчий прес-тур по Тунісу, там зустрів журналістів з Поділля, які теж його знають. Окрім того, він обирався місцевим депутатом + відомий, як правозахисник.
Схід - справа тонка. (с) Коли я брав інтерв'ю у пана посла, ми по його завершенні трохи покавували в ліванській резиденції, побалакали за життя... Там, звісно, той ще клубок проблем: Ліван, Сирія, Ірак, Ізраїль, Йорданія, Палестина, Саудівська Аравія... (((
Оленко, дякую тобі і за добре слово і за твої щедрі 10 галів оцінки цього твору. А ще я пам"ятаю, як за твоїм наполяганням мені надали слово на одній з конференцій БУТТЯ УКРАЇНЦІВ. Я тоді розказував, здається, про ДВІ ПОЛОВИНКИ. Стаття ця десь опублікована під назвою ДЕ ТИ, МОЯ ПОЛОВИНКО? Може і її варто розмістити у своїм блозі? Справді, це ти допомогла мені розмістити в журналі Перехід-4 статтю ДРУГЕ ЖИТТЯ НАДИМА - ФАКТ. І за це я тобі дякую ще раз! Ти твориш ДОБРО. Ти справді втілюєш в життя принцип: РАЗ ДОБРОМ ЗІГРІТЕ СЕРЦЕ - ВІК НЕ ПРОХОЛОНЕ! Надіюся, що ми порозуміємося і з Радією. Хай буде!
Невже нікому не цікаво дізнатися, як в давнину, наприклад в Біблосі, могли перепилювати гранітні колони? Друже Арсене, ти це знаєш?
Та, що там знати, друже! :)) Це ж простіше простого!
Мечами джедаїв вони їх пиляли! ) Або ж потрібну силу їм давали друвіди (як отой Панорамікс, якого й обрано мною в якості мого аватара )).
А якщо серйозно, то існують свідчення про те, що ми не далеко перша "високорозвинена цивілізація" на Матінці-Землі. І були якісь способи, щоб той таки граніт різати рівненько чи зброя, яка й знищила ті цивілізації.
А Ти, друже, Анатолію, щось дізнався в Лівані про технологію різання граніту ліванцями?
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Радіймо друже ,Анатолію бо є на те причина.Ти чудовий звіт приготував для нас. Так скурпульозно все описав по науковому ,в той же час барвисто.Особисто я ніби подорожувала разом зтобою і твоєю дружиною зустрічалася з твоїми ліванськими родичами знайомими.Я дійсно щиро вдячна тобі за цю подорож.і дарую 10 галів.Це звичайно мізер для такої роботи яку проробив ти .але як казав мій батько від мене мало а від Бога багато Коментарі я навмисно не читала щоб вони не вплинули на мою думку Дерзай ,Анатолію!
Не можу проголосувати тільки 1 висвітлюється.
Спробуйте ще раз, зараз повинно все працювати!
Інформація - це те, що приховується.
Все інше - реклама.
Просто обираєте "Інше" і у віконечку нижче вписуєте потрібну суму балів (хоч 100!)
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Пробував робити так. У мене цифру написало, але голосувати за неї чомусь заборонило (((
Друже Арсене, так, я знаю, як колись древні будівничі пиляли гранітні колони. В Біблосі якраз осталася одна така недопиляна колона, а екскурсовод пояснив. Справа в тому, що в кварцевому піску із кількох граней є одна, твердіша за граніт. То ті люди брали конопляну вірьовку з діаметром 2-3 см на кілька метрів і змочували її у воду. Потім ту вогку вірьовку опускали в пісок. У визначеному місці двоє людей брали вірьовку і, мов пилкою, пиляли нею граніт. За день отак можна було пропиляти зо 5 см. Потім у пропил десь 10-сантиметрової глибини забивали туго брусок із дерева. Залишилося намочити той брусок і оставити наніч. Від води дерево "бубнявіло", роздавалося в об"ємі і рвало граніт. Вранці фінікійці любувалися рівнесеньким сколом.
Щодо мотузки з піском - підтверджую, про це колись розповідалося в одному з науково-популярних фільмів на каналі "Нейшнал джеографік": на старій квартирі я все ж таки іноді дивився ТБ )))
До речі, якось бачив і доволі переконливу версію того, як у давнину люди транспортували на великі відстані гігантські гранітні блоки для пірамід, храмів тощо. Виявляється, на одному з незавершених давніх будівництв знайшли циліндричні колони, у яких була рівнесенько стесана частина циліндру так, щоб утворилася гладенька площа. Звідси випливає можливе пояснення: давні люди не тягали важелезні кам'яні паралелепіпеди на дерев'яних "катишках" (як це зазвичай малюють) - вони просто катали циліндричні заготовки! А докотивши до потрібного місця - стесували частину циліндру й перевертали стесаною гранню донизу. Блок легко ставав на місце - тоді стесувалися інші його грані )))
А може вони будували монолітно-каркасним методом? Робили каркас, заливали його розчином, а він швидко застигав у соларну погоду.
Хай буде Ща з Тя! І з Мя :)
Думав про це неодноразово. Тим паче, що прообраз цементу, наприклад, був прекрасно відомий тим-таки давнім римлянам:
Цемент. Історичні відомості
Але в такому разі давні споруди мають бути побудовані не з піщаника, граніту, базальту та ін., а з "цементних" блоків! Або вчені-археологи не можуть відрізнити моноліти від "цементних" бліків... А з якої причини?!
Питання було саме про "перепилювання гранітних колон", друже Анатолію ))
Для мене розколювання і перепилювання це різні речі. )) А к.х.н. вважає їх однаковими? Сколами не можна досягнути такої гладенької поверхні, як за пиляння.
Таким способом ще й досі рвуть граніт на каменоломнях (звідси і слово "каменоломні" - "камінь ломати", рвати намоченим деревом...
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Друже Арсене, твоє зауваження цілком доречне. Я мав би взяти в лапки слово "перепилювання". А з твого комента я роблю висновок, що ти, друже, мабуть, знав, як саме укорочували в Біблосі гранітні колони. Щодо транспортування гранітних блоків в давнину ПЕРЕКОЧУВАННЯМ, то ти, друже Тимуре, також маєш рацію. Про це нам також розповідали в Біблосі. А от як, Арію, можна було опустити багатотонний саркофаг у глибоку могилу?
Їх різали.
А як? Думки є досить суперечливі, як на сьогоднішні уявлення про "примітивні технології кам'яного віку"
Для Тебе, як сенсорика, ось таке видиво:
https://youtu.be/mL3ZHkRMLEA?t=5m30s
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Дякую, друже Арсене, за посилання на ВИДИВО, але воно мені недоступне з-за малої швидкості потоку. Перекажи словами, що там тебе так вразило
Точність різання у тримірній площині, яке потребує спеціальних вимірювальних приладів і спеціальних різальних інструментів (відсутніх на сьогодні аналогів). Мотузка з кварцовим піском відпочиває! )))
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
Друже Арсене, такі речі називають АРТЕФАКТАМИ. До них відноситься і відомий "череп із гірського кришталю", здається із Перу. Як його виготовили? Сучасні технології для цього непридатні.
Наразі, бАйдуже як їх називають ))) Ти постійно відводиш від головного...
А головне те, що камені таки гарненько так РІЗАЛИ!
"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)
І де ж ті, друже Арсене, гарненько порізані камені? В якій країні? В якій книзі це описано?
Хотіла галити, але чомусь тільки 1 гал і нема інших варіантів. Щось несправне в мережі. Така велика розповідь вартує більше ))). Дякую, друже, смакує тобі писати.
Від Землі, сили народження, святою водою благословляю!
Зоріно! Я теж втрапив у таку халепу: хотів прогалити на "5" - а є варіант лише на "1"... Тоді я взяв та й прогалив матеріал на "1" - але 5 разів... Хіба я жмот якийсь?! Хіба мені заради такого матеріалу шкода 5 розів процедуру повторити?.. Ну, то я й вчинив саме так. І хоч як це нескромно - рекомендую брати з мене приклад ))) Радіймо!
Дякую, Зоріно, тобі і всім друзям-радійцям за добрі слова і щедру оцінку вашими галами. Щось несусвітнє діється із показником переглядів сторінки. І вчора і сьогодні зупинка на 446.
Нарешті добрався до цієї статті друже Анатолію! Дуже добре і детально вона написана! Після прочитання враження таке, неначе я сам там побував! Дуже пізнавально! Ще раз щиро дякую!
Щось мені не вдається проголосувати 10-ма галами, а тільки одним. Зараз спробую проголосувати ще за якийсь твій комент.
Добре, що є такі люди як ти! Щасти!
Я є той, хто я є!
Дуже цікава стаття, Анатолію! Як кажуть - "пишіть ще"- чекаю з нетерпінням!
До речі, друзі, коли хочете прогалити статтю більше, ніж 1 гал вибирайте "інше" і у відкритій додатковій стрічці вписуйте ту кількість галів, що бажаєте. В мене так вийшло!
А в мене - ні (((
Можу спробувати, для перевірки, прогалити від Твого імені, скажімо, на 2 гали через поле "Інше". Зробити це?
Не треба. Я вже пристосувався: галю хоч 5 разів по "1", хоч 10 разів по "1". Скільки треба - стільки разів повторюю. Заради друзів я клікатиму, скільки мені треба ))) Це ж для друзів )))
Друже Вадиме Кононенко, чогось число переглядів цієї статті зупинилося на цифрі 446, а от рейтинг її зростає. Чого це так відбувається? Дякую друзям Роману й Анатолію Коноваленку за добре слово та щедрі гали вашої оцінки.
Трохи більше години читав) але таки дочитав до кінця)
Хороша публікація, цікава..
Друже Альберте, дякую тобі за цей подвиг! Але ж ти ще не бачив цього басейну Афіфа у Кфарматті. Сьогодні, 25.10.15 р. спромігся поставити сюди цю світлину. Друже Енею, чи спромігся б ти разом з батьком зробити щось подібне у своїх Сумах?
Сторінки