Із заяв керівників церковних організацій, які мають вплив в Україні, як-от РПЦ та Ватикан, стало зрозуміло, що українцям не бачити християнської соборності. Для них її перспектива можлива, але не на часі, далека, загалом – не актуальна.
Якщо й далі Україна чекатиме милості з Москви та Риму, то чекатиме до Страшного суду. А тоді вже ніякої Української помісної соборної православної церкви не буде потрібно.
Київ давно постав перед необхідністю автокефального натиску на Москву та Рим з тим, щоб якомога швидше втілити історичне завдання соборності Української православної церкви Київського патріархату, Української православної церкви Московського патріархату, Українського Греко-католицької церкви, Української Автокефальної православної церкви в єдину самоуправну православну церкву із центром у Києві.
Позиції Москви та Ватикану
Керівник Російської православної церкви заявив, що "сьогодні ідея автокефалії, радикально політизована, є реальністю лише для окремих груп українського суспільства, а не для всього народу". З огляду на хрещення Русі в Києві, поширення православ’я до Москви з Києва, самопроголошення московського патріархату і відому політичну діяльність РПЦ на користь приєднання України та Білорусі до Росії, ця заява – самовпевнена зухвалість Кіріла. РПЦ вирішила не здавати свої позиції в Україні і тільки розширювати межі свого впливу.
Папа Іван Павло ІІ під час свого візиту в Україну у червні 2001 року щодо патріархату УГКЦ сказав: "Я поділяю ваше прагнення, яке закорінене також у канонічних і соборових приписах, щоб мати повний юридично-церковний устрій. Поділяю це як у молитві, так і в терпінні, очікуючи визначеного Господом дня, в якому я як наступник святого апостола Петра, зможу підтвердити дозрілий плід вашого церковного розвитку". Префект Конгрегації для Східних Церков Ватикану кардинал Леонардо Сандрі понад рік тому, 10 липня 2008 року, заявив: "Звичайно, не буде перешкод для отримання вашою Церквою цього статусу у час, коли цього захоче Бог". Формально УГКЦ підлягає цій структурі Ватикану, створеній 1622 року Папою Григорієм ХV для впливу на нехристиянські народи та такі, які не мають глибоких християнських традицій. Зрозуміло, Ватикан не поспішає підтвердити патріархальний статус УГКЦ.
Більше того, Ватикан так і не пошанував свою найбільшу Східну церкву. На ІІ Ватиканському соборі був ухвалений "Декрет про Східні церкви", що декларував місце і роль Східних церков та нормував порядок здобуття патріархату: "Тому що патріархальна інституція у Східних церквах є традиційною формою управи, Святий і Вселенський собор бажає, щоб, де в цьому буде потреба, були встановлені нові патріархати, яких установа застерігається Вселенському соборові або Римському архієреєві" (Orientalium Ecclesiarum, Art.11). Вже тоді проти нього виступив Йосип Сліпий, звільнений з совєтських концтаборів: "Доводив я бл. п. Папі Павлові VІ, що в Східній церкві ні Папи, ні навіть Вселенські собори не встановлювали патріархатів окремих помісних церков". Він озвучив ідею патріархату на Ватиканському соборі в 1963 році. Але Ватикан був проти. Державний секретар, кардинал Жан Війо заявив, що створення Українського патріархату є неможливим внаслідок трьох причин. По-перше, через загальну релігійну ситуацію. Це пояснювалось тим, що проголошення патріархату може викликати релігійні переслідування в СССР. По-друге, екуменічна проблема (щоб не зашкодити початковим контактам Ватикану з Москвою та Константинополем). І, по-третє, совєтська влада могла розцінити цей крок як образу. І хоч у 1975 році в Римі митрополита Сліпого було іменовано "Патріархом Йосипом", ця дія не була підтверджена Римським престолом. Не в останню чергу через таємний діалог між Римо-католицькою церквою та Московською патріархією, що, за словами патріарха Йосипа Сліпого, мали "характер присуду смерти для Української Церкви". Про це пише Святослав Липовецький, один з активних учасників руху за Патріархат УГКЦ. Як видно, Ватикан тягнутиме час скільки зможе. Тільки чи це задовольняє українців?
Наявність в Україні церкви зі статусом патріаршої не вигідно ні РПЦ, ні Ватикану. Це довели наслідки зустрічі між Кардиналом Вальтером Каспером і Патріархом РПЦ Алєксієм ІІ, на якій було досягнуто домовленості щодо подальших кроків і пошуку єдності між Православною та Католицькою церквами. У даному випадку єдність означала лише те, що Ватикан не визнає патріархату УГКЦ. У цьому Москва була дуже зацікавлена, оскільки патріархат для УГКЦ дав би потужний імпульс іншим православним церквам, навіть УПЦ МП, активізувати свої зусилля у напрямі отримання автокефалії та організаційної єдності з іншими православними церквами.
Політичні наслідки позицій
Відсутність християнської соборності в Україні, зокрема, завдяки впливам ззовні, сприяє її слабкості.
Україна стала заручником стосунків Ватикану та РПЦ. Як це і характерно для серединної держави, її доля часто вирішується у неї за спиною. Ватикан через УГКЦ має прямий вихід на Україну. РПЦ через УПЦ МП сприяє розколу України, що вигідно для Росії.
Релігійна ситуація в Україні і надалі залишатиметься напруженою. Вона буде використовуватися проросійськими політиками для розколу країни з тим, щоб у своїх вотчинах впевнено отримувати голоси під гаслами "канонічної єдності з РПЦ", "захисту православної віри від розкольників" та інших нісенітниць.
Для всіх українських церков сьогодні стає очевидним, що їхня доля в їхніх руках.
Автокефальний натиск
Сподіватись на добру волю закордонних центрів впливу сьогодні не варто. Історія повторюється: Україна знову мусить покладатися тільки на себе і Бога, на довіру і співпрацю між українцями заради церковної соборності. Україні тепер не потрібне чекання чиєїсь доброї волі. Україні потрібен автокефальний натиск – масовий і впевнений громадсько-політичний. Його результатом стануть умови, за яких єдність всіх чотирьох церков залежатиме від наявності ручок і паперу, а не згоди когось за кордоном.
Завданням автокефального натиску є досягнення внутрішньої єдності, насамперед, в Україні у питанні єдності церков. А метою – створення православного патріархату в Києві із УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ та УПЦ МП. Хтось може сказати, аргументуючи своєю широкою обізнаністю в релігієзнавстві, що така мета є волюнтаристською. На що варто відповісти: віра в Бога та українська воля можуть досягти всього, що необхідне Україні, не зважаючи на закордонні впливи та всілякі "авторитетні думки".
Важливими складовими автокефального натиску в Україні має стати самопроголошення патріархату греко-католиками. Саме це радить зробити їм ректор Папського орієнтального інституту отець Роберт Тафт. Чого ще чекати, якщо це радить нам іноземець? Цього також чекають всі, хто прагне української соборності віри Хрестової і повернення Церкви до Київської традиції. Іншого вибору немає. Бо ще митрополит Шептицький ідею Патріархату УГКЦ пов’язував із відновленням церковної єдності.
Важливою є взаємна підтримка церквами руху за патріархат та зовнішнє визнання кожної окремої церкви. Це збільшить шанси на його отримання кожною зокрема. УГКЦ має підтримувати у цьому УПЦ КП і так далі. І хоч це дасть незначний результат зовні – у православному світі, для Ватикану, – але додасть у формуванні позитивного ставлення до загально церковної соборності громадян та політиків в Україні.
Особливо необхідною є співпраця громадсько-політичних та прицерковних рухів за помісну церкву. З часом вона має перерости у всеукраїнський рух за єдину помісну церкву. Нинішні подібні організації є мало розвиненими і впливовими. Автокефальний натиск може існувати тільки як всеукраїнський пасіонарний рух із представництвами на місцях, що активно не тільки реагує на поточні ситуації, а й ініціює їх.
Варто зазначити, що одним із найбільш ефективних засобів зменшення впливу Російської православної церкви в Україні (УПЦ МП) має стати організація зміни підпорядкування церков від РПЦ до УПЦ КП, АУПЦ. Це завдання автокефального натиску.
Історія становлення патріархатів відома. Більшість з них стали такими саме завдяки внутрішній готовності, а не доброї волі церковного керівництва. Наприклад, у православному світі саме так вчинили нинішні Московський, Болгарський, Румунський, Сербський та Ефіопський патріархати. У католицькому – Вірменський, Коптський, Сирійський, Мелхітський, Халдейський та Маронітський.
Для майбутнього України та руху автокефального натиску важливими є лише одні слова російського Патріарха Кіріла: "Київ – це єдина столиця російського православ’я". І справді, Київ треба зробити столицею православ’я не тільки для України.
Юрій Ноєвий
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Шукаєте ключ до вічної молодості та переходу на новий рівень свідомості? У цьому епізоді розкриваємо потужний секрет ельфів – тральфамадорський оптимізм. Дізнайтесь, як перетворити своє минуле на...
Автокефальний натиск
Світ:
Для всіх українських церков сьогодні стає очевидним, що їхня доля в їхніх руках.
09080555a.jpg
Із заяв керівників церковних організацій, які мають вплив в Україні, як-от РПЦ та Ватикан, стало зрозуміло, що українцям не бачити християнської соборності. Для них її перспектива можлива, але не на часі, далека, загалом – не актуальна.
Якщо й далі Україна чекатиме милості з Москви та Риму, то чекатиме до Страшного суду. А тоді вже ніякої Української помісної соборної православної церкви не буде потрібно.
Київ давно постав перед необхідністю автокефального натиску на Москву та Рим з тим, щоб якомога швидше втілити історичне завдання соборності Української православної церкви Київського патріархату, Української православної церкви Московського патріархату, Українського Греко-католицької церкви, Української Автокефальної православної церкви в єдину самоуправну православну церкву із центром у Києві.
Позиції Москви та Ватикану
Керівник Російської православної церкви заявив, що "сьогодні ідея автокефалії, радикально політизована, є реальністю лише для окремих груп українського суспільства, а не для всього народу". З огляду на хрещення Русі в Києві, поширення православ’я до Москви з Києва, самопроголошення московського патріархату і відому політичну діяльність РПЦ на користь приєднання України та Білорусі до Росії, ця заява – самовпевнена зухвалість Кіріла. РПЦ вирішила не здавати свої позиції в Україні і тільки розширювати межі свого впливу.
Папа Іван Павло ІІ під час свого візиту в Україну у червні 2001 року щодо патріархату УГКЦ сказав: "Я поділяю ваше прагнення, яке закорінене також у канонічних і соборових приписах, щоб мати повний юридично-церковний устрій. Поділяю це як у молитві, так і в терпінні, очікуючи визначеного Господом дня, в якому я як наступник святого апостола Петра, зможу підтвердити дозрілий плід вашого церковного розвитку". Префект Конгрегації для Східних Церков Ватикану кардинал Леонардо Сандрі понад рік тому, 10 липня 2008 року, заявив: "Звичайно, не буде перешкод для отримання вашою Церквою цього статусу у час, коли цього захоче Бог". Формально УГКЦ підлягає цій структурі Ватикану, створеній 1622 року Папою Григорієм ХV для впливу на нехристиянські народи та такі, які не мають глибоких християнських традицій. Зрозуміло, Ватикан не поспішає підтвердити патріархальний статус УГКЦ.
Більше того, Ватикан так і не пошанував свою найбільшу Східну церкву. На ІІ Ватиканському соборі був ухвалений "Декрет про Східні церкви", що декларував місце і роль Східних церков та нормував порядок здобуття патріархату: "Тому що патріархальна інституція у Східних церквах є традиційною формою управи, Святий і Вселенський собор бажає, щоб, де в цьому буде потреба, були встановлені нові патріархати, яких установа застерігається Вселенському соборові або Римському архієреєві" (Orientalium Ecclesiarum, Art.11). Вже тоді проти нього виступив Йосип Сліпий, звільнений з совєтських концтаборів: "Доводив я бл. п. Папі Павлові VІ, що в Східній церкві ні Папи, ні навіть Вселенські собори не встановлювали патріархатів окремих помісних церков". Він озвучив ідею патріархату на Ватиканському соборі в 1963 році. Але Ватикан був проти. Державний секретар, кардинал Жан Війо заявив, що створення Українського патріархату є неможливим внаслідок трьох причин. По-перше, через загальну релігійну ситуацію. Це пояснювалось тим, що проголошення патріархату може викликати релігійні переслідування в СССР. По-друге, екуменічна проблема (щоб не зашкодити початковим контактам Ватикану з Москвою та Константинополем). І, по-третє, совєтська влада могла розцінити цей крок як образу. І хоч у 1975 році в Римі митрополита Сліпого було іменовано "Патріархом Йосипом", ця дія не була підтверджена Римським престолом. Не в останню чергу через таємний діалог між Римо-католицькою церквою та Московською патріархією, що, за словами патріарха Йосипа Сліпого, мали "характер присуду смерти для Української Церкви". Про це пише Святослав Липовецький, один з активних учасників руху за Патріархат УГКЦ. Як видно, Ватикан тягнутиме час скільки зможе. Тільки чи це задовольняє українців?
Наявність в Україні церкви зі статусом патріаршої не вигідно ні РПЦ, ні Ватикану. Це довели наслідки зустрічі між Кардиналом Вальтером Каспером і Патріархом РПЦ Алєксієм ІІ, на якій було досягнуто домовленості щодо подальших кроків і пошуку єдності між Православною та Католицькою церквами. У даному випадку єдність означала лише те, що Ватикан не визнає патріархату УГКЦ. У цьому Москва була дуже зацікавлена, оскільки патріархат для УГКЦ дав би потужний імпульс іншим православним церквам, навіть УПЦ МП, активізувати свої зусилля у напрямі отримання автокефалії та організаційної єдності з іншими православними церквами.
Політичні наслідки позицій
Відсутність християнської соборності в Україні, зокрема, завдяки впливам ззовні, сприяє її слабкості.
Україна стала заручником стосунків Ватикану та РПЦ. Як це і характерно для серединної держави, її доля часто вирішується у неї за спиною. Ватикан через УГКЦ має прямий вихід на Україну. РПЦ через УПЦ МП сприяє розколу України, що вигідно для Росії.
Релігійна ситуація в Україні і надалі залишатиметься напруженою. Вона буде використовуватися проросійськими політиками для розколу країни з тим, щоб у своїх вотчинах впевнено отримувати голоси під гаслами "канонічної єдності з РПЦ", "захисту православної віри від розкольників" та інших нісенітниць.
Для всіх українських церков сьогодні стає очевидним, що їхня доля в їхніх руках.
Автокефальний натиск
Сподіватись на добру волю закордонних центрів впливу сьогодні не варто. Історія повторюється: Україна знову мусить покладатися тільки на себе і Бога, на довіру і співпрацю між українцями заради церковної соборності. Україні тепер не потрібне чекання чиєїсь доброї волі. Україні потрібен автокефальний натиск – масовий і впевнений громадсько-політичний. Його результатом стануть умови, за яких єдність всіх чотирьох церков залежатиме від наявності ручок і паперу, а не згоди когось за кордоном.
Завданням автокефального натиску є досягнення внутрішньої єдності, насамперед, в Україні у питанні єдності церков. А метою – створення православного патріархату в Києві із УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ та УПЦ МП. Хтось може сказати, аргументуючи своєю широкою обізнаністю в релігієзнавстві, що така мета є волюнтаристською. На що варто відповісти: віра в Бога та українська воля можуть досягти всього, що необхідне Україні, не зважаючи на закордонні впливи та всілякі "авторитетні думки".
Важливими складовими автокефального натиску в Україні має стати самопроголошення патріархату греко-католиками. Саме це радить зробити їм ректор Папського орієнтального інституту отець Роберт Тафт. Чого ще чекати, якщо це радить нам іноземець? Цього також чекають всі, хто прагне української соборності віри Хрестової і повернення Церкви до Київської традиції. Іншого вибору немає. Бо ще митрополит Шептицький ідею Патріархату УГКЦ пов’язував із відновленням церковної єдності.
Важливою є взаємна підтримка церквами руху за патріархат та зовнішнє визнання кожної окремої церкви. Це збільшить шанси на його отримання кожною зокрема. УГКЦ має підтримувати у цьому УПЦ КП і так далі. І хоч це дасть незначний результат зовні – у православному світі, для Ватикану, – але додасть у формуванні позитивного ставлення до загально церковної соборності громадян та політиків в Україні.
Особливо необхідною є співпраця громадсько-політичних та прицерковних рухів за помісну церкву. З часом вона має перерости у всеукраїнський рух за єдину помісну церкву. Нинішні подібні організації є мало розвиненими і впливовими. Автокефальний натиск може існувати тільки як всеукраїнський пасіонарний рух із представництвами на місцях, що активно не тільки реагує на поточні ситуації, а й ініціює їх.
Варто зазначити, що одним із найбільш ефективних засобів зменшення впливу Російської православної церкви в Україні (УПЦ МП) має стати організація зміни підпорядкування церков від РПЦ до УПЦ КП, АУПЦ. Це завдання автокефального натиску.
Історія становлення патріархатів відома. Більшість з них стали такими саме завдяки внутрішній готовності, а не доброї волі церковного керівництва. Наприклад, у православному світі саме так вчинили нинішні Московський, Болгарський, Румунський, Сербський та Ефіопський патріархати. У католицькому – Вірменський, Коптський, Сирійський, Мелхітський, Халдейський та Маронітський.
Для майбутнього України та руху автокефального натиску важливими є лише одні слова російського Патріарха Кіріла: "Київ – це єдина столиця російського православ’я". І справді, Київ треба зробити столицею православ’я не тільки для України.
Юрій Ноєвий
Зверніть увагу
Тральфамадорський оптимізм – ключ до набуття свідомості ельфа, або Чому наше минуле – суцільний позитив (подкаст)