"Місто. Люди. Метушня. Ти в цьому ритмі, в безмовному такті, в незнанім житті... метушні.
Яскраво світить сонце, зеленіють дерева, співають радісно пташки... Ти цього не чуєш, не бачиш. Ніхто не бачить. Про що ти думаєш? Ти поспішаєш. Твій погляд прямий і впевнений. Але він внікуди, думки ні про що. Нова машина, нова квартира... Для чого? Ти губиш тіло, хорониш душу, калічиш себе...
Кудись поспішаєш. Нічого не помічаєш. Чому?! Ти впевнений, значить, такий собі “мачо”. То й що? Любові ти справжньої ніколи не знатимеш. Край. Чи може початок? Свавілля. Достаток. Це рай? Але ж свою душу катуєш і мучиш. Це — пекло.
Дитячі роки, юні мрії ніколи не стерти, не забути. Щирість посмішки, чистота серця, простота думок... Відчуття неймовірного піднесення від маленької дрібнички, звичайного теплого слова, безкорисливого вчинку... І вже довгі роки ти не можеш пізнати справжню радість життя. І нема вороття у світ мрій, сподівань, вагань, бажань... Ти впевнений у собі, знаєш чого хочеш, однак сам собі пророчиш смуток, невдоволення, духовне пригноблення самого себе. Бо це все, що ти маєш: бізнес, машина, “становище” між собі подібних — це не вічне, не справжнє, не те...
Ти поспішаєш. Зустріч. Розмови. Договір. Прибуток. Успіх. Хіба? На дружину, дитину часу зовсім не вкраєш. Хто-зна чи пробачать? Чи серце побачить зуміє ту силу, що тобою керує, що по жилах мандрує? Можливо, бракує тобі одного єдиного дня... спокою. І не тоді, коли ти з родиною, друзями-однодумцями їдеш за місто гульнути: поїсти, випити, поговорити. Про що? Про ті самі проблеми, метушню, бізнес...
Якби ти зупинився хоч на мить і просто задумався...наодинці...про мету життя. Твого життя. Ти б зрозумів, чому придбання нового авто приносить радість лише в перші дні. Чому успішно укладений договір вже не викликає почуття піднесення, а щороку зростаючий рахунок в банку — не є основою щасливого майбутнього. Якого майбутнього? Ти над ним не замислюєшся. На нього просто не маєш часу, бо не живеш своїм власним життям, а просто існуєш проблемами, справами, прийняттям рішень. Отримуєш прибуток, яким живиш тіло. А що ти робиш для своєї душі? Нічого. Але ж вона також потребує твоєї уваги, підтримки, насичення. Подеколи, навіть, набагато більше. Чи прислухався ти, коли-небуть, до голосу своєї душі? Ні? Звідси пригнічення, постійне невдоволення, відчуття порожнечі...”
Старець говорив, а Максим ніяк не міг надивуватися звідки він настільки точно може говорити про нього, його думки. Молодий чоловік в цьому нікому не зізнавався. Навіть, собі... Він був успішним бізнесменом. Друзі завжди зверталися до нього за порадою, називали “Везунчиком”. Йому таланило у самих ризикованих операціях. “В сорочці родився,” — віджартовувався син Фортуни. Оточуючі перестали дивуватися: ”Чому Максиму так щастить?” — сприймаючи його успіх як належне. Репутація випереджала бізнесмена і люди, зазвичай, наперед знали з ким мають справу.
Здавалося, у нього є все, що потрібно людині для щастя: родина, маєтки, авто, забезпеченість. Але Максима весь час не покидала думка — він у своєму житті щось упустив... вагоме, можливо, навіть, основне, але що? Невже цей старець йому допоможе? Кинувши оком на стареньку хатку, маленький дворик, де всюди трава, низенький паркан, молодому чоловіку здалося — у старця нічого немає. Як він може допомагати, коли сам потребує допомоги? Але, зупинивши поспішний погляд надовше, бізнесмен побачив, що хатка побілена, трава в дворі покошена, навіть, квіти посаджені, паркан рівненький. Не можливо не звернути увагу і на розкішний сад, що красувався позаду хати розлогими яблунями, квітучими вишнями, кущами малини, смородини... Односельчани кажуть: “Дивний старець, але мудрий”. І освіти ніякої немає, говорить по-своєму, терміни наукові йому невідомі, але кожен з неймовірною цікавістю слухає роздуми старця.
Як придивитися до образу життя мудреця стає зрозуміло, що насправді той має все необхідне. Саме головне — ця людина не втратила гармонії зі своєю душею. Можливо, саме тому старець дивиться не на зовнішній вигляд свого співрозмовника, а зазирає в глиб душі. Як кажуть: ”Бачить наскрізь”. А там все справжнє. Бо ж нема гарної одежі, презентабельності, видно, як на долоні, якою є сутність людини. Тому і не намагався Максим заперечувати висновкам старця, а тільки хотів отримати цільну пораду:
— Скажіть, будь-ласка, а як можна наситити свою душу? Якщо Ви про пожертви, то можете бути певні, я даю на службу за кожну успішну справу.
— Це ти робиш для себе, а не для Бога. Ніби “відкупився”, вніс свою частку. Та не це ж головне. Поглянь навколо. Подумай над вічним, справжнім, незмінним. Що є першочергово створене Всевишнім для нас — людей, його синів і дочок?
— Навіть не знаю. В Біблії написано, що перші люди жили в саду. Можливо, Ви маєте на увазі природу? Але ми з друзями доволі часто їздимо відпочивати в гарні місця. Все навкруги зелено і настрій стає веселішим.
— А ти знаєш хто саджав ті дерева, кущі, сіяв трави? З якою метою? З якими думками?
— Хіба це має значення?
— Саме найголовніше! Коли саджаєш сад чи ліс, будь-яке деревце, будь-яку рослиночку з любов'ю, чистими приємними думками, то саджанець буде рости тобі на радість. Якщо це плодове дерево, то фрукти будуть для тебе ліками, які не купиш в жодній аптеці ні за які гроші. Воно твоє. Ти його посадив, дав життя і рослина зробить все можливе, щоб тобі віддячити.
Деревце безкорисливе, готове віддати тобі всі свої сили, нічого не просячи взамін. Тільки дай йому трошки ласки: торкнись лагідно чи просто любляче поглянь. І це — одне єдине деревце. Уяви собі відчуття, коли знаходишся в саду чи невеликому лісочку, де кожна рослина, посаджена твоїми руками, направляє тобі позитив, силу, добро, енергію, любов! Тут маєш змогу вдихати неймовірні аромати квітів, око милують чудові краєвиди, творцем яких є ти і ніхто інший. Тут все для тебе! Ти тут господар! Перебуваючи в такому середовищі, зможеш сам знайти відповіді на беззвучні запитання, з якими прийшов до мене.
І саме головне — відчуєш своє друге “Я” — свою душу! Наситившись позитивними емоціями і зарядом життєдайної енергії, будеш зігрітий ними протягом тривалого періоду. А якщо його час від часу поповнюватимеш, то він буде з тобою завжди, даруючи молодість, здоров'я, вічність... Ти подивишся на світ зовсім іншими очима, навчишся аналізувати життєві події не тільки своєю логікою, а відчуватимеш їх серцем, а це є найправдивішими і найточнішими висновками. Бо логічному мисленню можуть бути подані завідомо хибні факти. Твоя ж сутність все несправедливе буде відштовхувати, адже в нас так закладено Господом.
І вірилось і не вірилось Максиму словам старця. Були сумніви. Спало на думку, що інші живуть, ніколи над цими питаннями, навіть, не замислюються і життя у них, ніби, непогане: досягають поставлених цілей, заробляють гроші. Знову гроші. Невже все залежить від них? Хоча відразу згадав декілька прикладів, коли його друзі, будучи вдосталь забезпеченими, були нещасливими. Кожен по-своєму. У всякого своя причина. А, можливо, всі занепокоєння, насправді, з одного джерела? Може то плаче душа, а люди не чують? І продовжують шукати правду, порятунок не в собі, а навколо. Звинувачують будь-кого тільки не себе, не свій спосіб життя, не свій “внутрішній світ”. Але ж наші думки і те, на що ми себе “програмуємо” майже завжди є будівельним матеріалом нашої долі. Тож хіба не справедливіше шукати відповідь у самому собі?
Максим вирішив спробувати. Подякував мудрецю за пораду, сів у дороге авто і помчав у місто.
Не все він розумів: як це просте дерево, а знає, хто його посадив та ще й дає йому звідкісь силу. Хіба таке можливо? Так, вони живі, бо ростуть, це зрозуміло, але щоб вони могли щось відчувати чи знати? Не дуже йому вірилось у ті всі “високі матерії”, але, мабуть, самому приємніше зайти у свій власний сад і усвідомлювати, що його посадив ти.
Після роздумів з тиждень Максим почав діяти. Місце шукати не довелося — в селі жили батьки, землі було вдосталь. Розповів про все дружині, вона з ентузіазмом почала планувати де що ростиме. Не був осторонь і син Сашко — жваво допомагав при посадці. Приїздила сім'я у свій “Рай” (як називали між собою садок) всією сім'єю три-чотири рази на місяць. Рідко з друзями, переважно самі. Максим зробив дерев'яну лавицю посеред саду. Вони втрьох могли сидіти там годинами, просто розмовляючи, розглядаючи молоді саджанці, плануючи майбутні посадки, слухаючи неповторні звуки живої стихії. Теплими вечорами милувалися зорями, шукали відомі сузір'я, давали особливі, цікаві, зрозумілі тільки їм, назви зорям, складали про них свої легенди, фантазували, мріяли... З особливою радістю вітала сім'я свої угіддя навесні, адже саме тоді їх сад починав оживати. Раділи першим листочкам, першому цвіту, першим плодам...
...“Щось таки в тому є, старець був правий,” — думав Максим, дивлячись з якою радістю і теплотою поглажує дружина цвіт молодої вишеньки. Її обличчя сяяло, вона посміхалась і випромінювала щастя. “Перша модниця в місті: найстильніший одяг, найвишуканіші прикраси; ініціатор найгучніших вечірок, постійний відвідувач салонів краси... І, раптом: довга проста легенька літня сукня, відсутність підборів, розпущене волосся, сплетений з польових квітів, вінок... Природа, сад, все живе зробили просто невпізнавані зміни в дружині. Так, вдома знову будуть підбори, модна одежа, але блиск з прекрасних карих очей вже не зникне. Як і енергетика, запал, бадьорість, піднесеність...бажання допомогти, “зробити світ кращим”. Як би банально не звучала ця фраза, у випадку Тетяни ці слова мають зміст і підргрунтя, а головне — реальні дії”.
Максим пишався дружиною, ніде, ніколи не вихвалявся, але, в потаємному куточку люблячого серця, він відчував неабияку гордість: ”Це моя дружина, моя! Як дивно: зовнішньо вона була та ж — стало іншим її єство. Ніби дві різні людини. Можливо, в мені також настали переміни?”, — запитував себе Максим, не відводячи очей від своєї половинки. Відчувши на собі погляд чоловіка, Тетяна засоромилась. На вродливому молодому обличчі з'явився рум'янець, що був так до лиця красивій молодій жінці! Дружина кивнула, зовучи чоловіка до себе. Він підбіг, підняв її на руки і почав кружляти, мов двадцятирічний закоханий юнак.
Радів Сашко, раділо все довкола: пташки веселіше співали, коники трескотіли, а сонечко не пекло, а пестило своїми ніжними променями. Максим опустив дружину на землю, подивився їй в очі і ніжно промовив: ”Я тебе кохаю,” — вперше в житті вкладаючи в ці слова справжній їх зміст...
Коментарі
Пекло приходить тоді,коли не знаєш (забуваєш) для чого живеш...
Вірю в те, що розумію.
І головна мета людини - прагнути до Щастя - досягнути цього стану і завжди в ньому перебувати!
Цікаве оповідання. Всесвіт справді влаштований так, що на добро автоматично реагує добром. На цьому працює механізм збагачення за допомогою дарування. Коли радіє Всесвіт.
Освячуйся! Озброюйся! Плодися!