Попри величезні людські втрати й майже повну ізоляцію від Заходу, російське суспільство не розпалося. Навпаки, воно функціонує краще, ніж до війни, і демонструє чіткі ознаки колись невловимої соціальної згуртованості. На відміну від західних держав, які покликані просувати інтереси своїх громадян, російське суспільство діє з однією метою: служити інтересам своєї воюючої держави.
Багатовікова традиція авторитарного правління та нехтування правами особистості лежить в основі імперського проекту Владіміра Путіна. 12 червня Росія святкує свій День незалежності. Це свято було запроваджене її президентом Борисом Єльциним у 1992 році під колективне знизування плечима: "Від кого Росія проголосила незалежність?"
Але на початку 2000-х років президент Путін підняв цей день до рівня великого національного свята, що супроводжувалося розмаїттям прапорів. За останні два роки "День Росії", як його називають у народі, вийшов за рамки відтворення історичних воєнних перемог і перетворився на святкування вторгнення в Україну, що триває, з благодійними аукціонами та автопробігами на підтримку військ, флешмобами, що демонструють національну єдність під хештегом WeAreRussiaWeAreTogether.
Так починає свою статтю на The Atlantic письменниця та соціальний історик Анастасія Едель, авторка книги "Росія: ігровий майданчик Путіна: імперія, революція і новий цар", яка народилася в Росії. Вона пояснює, чому росіяни радо підтримують війну, яку часто називають війною Путіна. Вона наголошує, що Заходу годі чекати, аби самозакохані у свою велич росіяни задумалися над тим, як скинути режим Путіна і припинити завойовницьку війну. Втім, якщо Україна буде перемагати, це зруйнує міф Путіна, і режим може впасти.
"Якщо відкинути пропаганду, Росія виглядає напрочуд згуртованою. Попри величезні людські втрати, які за оцінками військової розвідки Великої Британії сягають пів мільйона осіб, і майже повну ізоляцію від Заходу, російське суспільство не розпалося. Навпаки, воно функціонує краще, ніж до війни, і демонструє чіткі ознаки колись невловимої соціальної згуртованості. Одне з пояснень цього парадоксу – національного процвітання на тлі розгортання катастрофи – полягає в тому, що, на відміну від західних держав, які покликані просувати інтереси своїх громадян, російське суспільство діє з однією метою: служити інтересам своєї воюючої держави", – пише Едель.
Авторка наголошує, що жорстка автократія з часів виходу країни з-під монгольського панування у XV столітті, включаючи сім десятиліть тоталітаризму в ХХ столітті, ніколи не передбачала ефективного поділу влади в російському уряді. Протягом більшої частини цієї історії держава дозволяла мало, якщо взагалі дозволяла, не було справжніх політичних дебатів або інакомислення, а судова система діяла, як гумова печатка для наказів своїх правителів. У часи дитинства, наприкінці радянських років, згадує Едель, у школі втовкмачували, що особистість та індивідуальні права не мають значення: "Я – це остання буква алфавіту".
Це підкорення колективу, який уособлює російська держава, на думку авторки, є причиною того, що Путін так легко мобілізував суспільство на війну. До вторгнення чверть росіян вже вважала, що держава має право слідувати своїм інтересам за рахунок прав особистості. Більш ніж через два роки після початку бійні громадська підтримка війни в Україні в середньому становить 75%. "Так хто ж зупинить російського самодержця?" – риторично запитує Едель.
За її словами, у мирний час конформізм, кумівство, слабке верховенство права та корупція не надихають на інновації та ініціативу, необхідні для економічного розвитку. Але коли приходить війна, Росія раптом починає підспівувати. Те, що заважає їй в мирний час, – жорсткість авторитаризму, централізована система управління зверху вниз, механізм репресій і командна економіка – під час конфлікту стає перевагою, оскільки дозволяє уряду швидко і безжально мобілізувати суспільство і промисловість на військові дії, компенсуючи технологічну відсталість і соціальну атомізацію, які в іншому випадку є типовими для країни.
Для держави війна забезпечує сенс існування: захист росіян від ворогів. Інакше кажучи, Росія створена для війни.
"Відродження Росії є очевидним: у 2023 році її ВВП зріс на 3,6%, чому сприяли військові витрати уряду; прогнозується, що зростання продовжиться і цьогоріч. Втеча капіталу з економіки нарешті припинилася, що дозволяє путіну просувати грандіозні інфраструктурні проєкти. Замість порожніх полиць, які прогнозували іноземні коментатори, росіяни продовжують насолоджуватися улюбленими продуктами – ребрендованими з вітчизняними назвами, завдяки тому, що кремлівські інсайдери купують або захоплюють активи західних компаній, які залишили російський ринок після вторгнення. Сумнівні схеми обходу економічних санкцій також дозволили Росії отримати доступ до стратегічних технологій і компонентів,зокрема, необхідних для її озброєння, а це, своєю чергою, створило прибуткові бізнес-можливості для російських підприємців", – зазначає Едель.
Вона зауважує, що країна потопає в грошах, адже доходи населення зростають повсюдно. Заробітна плата за участь у бойових діях в Україні щонайменше у вісім разів перевищує середню по країні. Одноразові виплати пораненим або, у разі загибелі в бою, їхнім родичам, достатні для того, щоб придбати раніше недоступні квартири, автомобілі та споживчі товари. Російські ЗМІ, як офіційні, так і неофіційні, рясніють історіями на кшталт історії Алєксєя Вороніна, який не шкодує, що воював в Україні, незважаючи на те, що втратив там частину ноги. "Тепер у мене є все", – каже ексвійськовослужбовець після того, як камера показує, як він грає в азартні ігри. Його мати погоджується, що її синові пощастило – він "лише наступив на міну", тоді як кілька його однополчан загинули.
"Ситуація на фронті також покращилася з минулого року. Добровольці продовжують записуватися воювати в Україні, і Путіну не довелося оголошувати нову мобілізацію. Порівняно з перспективами солдатів на початку вторгнення, шанси на виживання зараз набагато вищі: російські військові мають краще озброєння і припаси, частково завдяки готовності цивільних осіб у галузі виробництва боєприпасів працювати цілодобовими змінами для виготовлення артилерійських снарядів і безпілотників, випереджаючи українське і західне виробництво", – вважає авторка.
Така впевненість, на її думку, – це не просто російський ура-патріотизм. Після перестановки своїх командирів і поліпшення логістики Москва закріпилася в Україні, нейтралізувавши минулорічний український контрнаступ. Російські підрозділи зв'язку також навчилися глушити західні супутникові системи і високоточну зброю.
"Росія розширила театр військових дій на свою користь. Вона провела успішні диверсійні операції в Європі. Вона посилила свій вплив в Африці: включивши воєнізовану "Групу Вагнер" до складу своїх офіційних збройних сил, Москва зміцнила свої відносини з різними урядами і місцевими воєначальниками. Самопроголошений лідер у глобальній боротьбі проти американської гегемонії, Росія успішно задобрює ворожі до США режими по всьому світу, включно з Іраном і Північною Кореєю, а також більш позірно нейтральні країни, як-от Китай, Індія, Угорщина і Бразилія. Росія далеко не ізольована в дипломатичному плані", – переконує Анастасія Едель.
Вона констатує, що рейтинг Путіна залишається високим. Кремлівська пропаганда зображує його як президента воєнного часу, який захищає росію від НАТО і Заходу, і це збільшило кількість його прихильників. Лідер опозиції Алєксєй Навальний мертвий, інші дисиденти були вислані, ув'язнені або вбиті, тому жодні альтернативні точки зору або наративи не можуть прорватися. Замість того, щоб протестувати проти війни – сьогодні молоді росіяни вишиковуються в черги, щоб подивитись на захоплені танки НАТО, і збігаються на концерти патріотичних співаків, де вони скандують "Росія" з майже релігійним піднесенням. Принаймні частина цього запалу виглядає справжньою. Більше половини росіян висловлюють впевненість, що їхня країна рухається у правильному напрямку.
Звісно, Росія навряд чи унікальна в тому, що має потужний рух за національну єдність у боротьбі з уявною зовнішньою загрозою. Специфічно російським є те, що її автократичні лідери завжди позиціонують свою агресію як захист, а російський народ незмінно погоджується з цим. Князі середньовічної Московії захоплювали сусідні території під виглядом "збирання руських земель". Царі XVIII і XIX століть розширили цей нібито "захист" матінки-росії, включивши до нього Крим, країни Балтії, Фінляндію, Польщу і Кавказ. У ХХ столітті більшовики "захищали завоювання революції" в провінціях російської імперії, які проголосили свою незалежність, змушуючи їх повернутися назад під комуністичне ярмо.
Едель наголошує, що кремлівська самоміфологія нападу як захисту була підкріплена двома великими вторгненнями – наполеонівською навалою на початку 1800-х років і нацистським вторгненням у 1940-х роках. Ці вправи у національному спротиві коштували мільйони життів, але офіційна святість наказує, що саме ця жертва зробила Росію великою. Путін продовжив цю традицію під новим керівництвом, ведучи імперіалістичні війни в Чечні, Грузії, а тепер і в Україні. Десятиліттями його пропагандистська машина експлуатувала реальну травму нацистського вторгнення, щоб підтримати вигадку про те, що все зло приходить до Росії із Заходу, який заздрить її величі та ресурсам, і що тому обов'язок кожного росіянина – піднятися і боротися з ним.
Якщо ви живете всередині цієї фортеці Росії, зауважує авторка, то відчуття облоги майже неможливо позбутися. Вона згадує, як у літньому таборі грала в "пошук і знешкодження" диверсантів, які проникали в табір, щоб отруїти вечерю або вкрасти прапор. У школі та під час святкових парадів всі співали такі рядки, як "Ми мирні люди, але наш бронепоїзд стоїть напоготові". Параноя ослабла в період перебудови наприкінці 80-х років і залишалася м'якою до розпаду СРСР у 90-х роках, але вона ніколи не вмирала. Той факт, що сьогодні Росія може виробляти три мільйони артилерійських снарядів на рік, означає, що навіть у позірно демократичні роки після закінчення Холодної війни вона мало що зробила для демонтажу свого військового потенціалу.
Водночас Анастасія Едель підкреслює, що війна Путіна в Україні завдає Росії найбільших втрат, яких вона не зазнавала за багато десятиліть. Він закладає майбутнє Росії та її народу, щоб вести свою колоніальну війну. Третина російського державного бюджету спрямована на обстріл поля бою в Україні. Ці гроші не будуть витрачені на школи, лікарні чи соціальні послуги. Пів мільйона молодих чоловіків лежать мертвими у цинкових трунах або сидять в інвалідних візках. Цивільне населення розплачується за свою мовчазну згоду повним підкоренням громадянського суспільства, відсутністю свободи слова та суворими обмеженнями на пересування.
Проте, будь-які сподівання на те, що росіяни колись покладуть відповідальність за все це на свій уряд, є помилковими. У Росії біль є частиною угоди.
"Усі стають у чергу. Танки радянських часів витягують зі сховищ і відправляють на фронт, хлібозаводи перепрофільовують на виробництво безпілотників, вихованці дитячих садків плетуть маскувальні сітки: "Все для перемоги" – звучить гасло. Бізнесмени, які втратили свою італійську нерухомість, оговтуються від горя і купують нові палаци в Дубаї на кошти, отримані від державних військових контрактів. Викриття та переслідування диверсантів більше не є лише грою в літньому таборі. Всі на борт бронепоїзда", – пише авторка.
Цей нечестивий симбіоз воєнної держави і слухняного народу – погана новина для вільного світу. Це означає, що Путіну вдалося мобілізувати Росію для реалізації своїх мрій про панування, і Росія може потурати своїй експансіоністській манії до нескінченності, тим більше, що реакція Заходу стримується страхом перед ескалацією. Але Путін вже пішов на ескалацію, розгортаючи карту конфлікту своєю гібридною війною диверсій, психологічних операцій та інтервенцій в Африці.
На думку Едель, Захід повинен серйозно поставитися до цієї загрози і дати їй відсіч. І тут він може взяти інший урок з російської історії.
"Як виявили Наполеон і Гітлер, перенесення конфлікту на російську землю може коштувати руйнівної ціни. Але поразка у війні за межами її кордонів здатна стати фатальною для московських правителів. Лише зіткнувшись з такою військовою катастрофою і приниженням, російська автократія хитається і розпадається: підірвана невдачами у Кримській війні 1853-56 років вона прискорила скасування кріпацтва, а в російсько-японській війні 1904-05 років змусила Ніколая II поступитися владою та впровадити парламент і конституцію, династія Романових не витримала катастрофи Першої світової війни; приниження могутньої Червоної армії в Афганістані у 1980-х роках виявилося одним із цвяхів у труну СРСР. Якщо ж Україна почне перемагати, то наратив Путіна про великого захисника Росії більше не спрацює, і зміна режиму знову стане можливою.
До того часу світова безпека завжди буде під загрозою з боку "нації переможців", як любить себе називати Росія. Тим часом для самих росіян незалежність, яку їм пропонують святкувати 12 червня, є лише клятвою вірності державі, яка ставиться до них як до одноразового активу своїх імперських планів", – завершує статтю Анастасія Едель.
Наші інтереси:
Аналіз росіянців як народу, від якого нема чого доброго чекати, який підтримує і буде підтримувати війну.
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Чому Росія відчуває щастя від війни. Симбіоз воєнної держави і слухняного народу – The Atlantic (США)
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Попри величезні людські втрати й майже повну ізоляцію від Заходу, російське суспільство не розпалося. Навпаки, воно функціонує краще, ніж до війни, і демонструє чіткі ознаки колись невловимої соціальної згуртованості. На відміну від західних держав, які покликані просувати інтереси своїх громадян, російське суспільство діє з однією метою: служити інтересам своєї воюючої держави.
22052902.jpg
Багатовікова традиція авторитарного правління та нехтування правами особистості лежить в основі імперського проекту Владіміра Путіна. 12 червня Росія святкує свій День незалежності. Це свято було запроваджене її президентом Борисом Єльциним у 1992 році під колективне знизування плечима: "Від кого Росія проголосила незалежність?"
Але на початку 2000-х років президент Путін підняв цей день до рівня великого національного свята, що супроводжувалося розмаїттям прапорів. За останні два роки "День Росії", як його називають у народі, вийшов за рамки відтворення історичних воєнних перемог і перетворився на святкування вторгнення в Україну, що триває, з благодійними аукціонами та автопробігами на підтримку військ, флешмобами, що демонструють національну єдність під хештегом WeAreRussiaWeAreTogether.
Так починає свою статтю на The Atlantic письменниця та соціальний історик Анастасія Едель, авторка книги "Росія: ігровий майданчик Путіна: імперія, революція і новий цар", яка народилася в Росії. Вона пояснює, чому росіяни радо підтримують війну, яку часто називають війною Путіна. Вона наголошує, що Заходу годі чекати, аби самозакохані у свою велич росіяни задумалися над тим, як скинути режим Путіна і припинити завойовницьку війну. Втім, якщо Україна буде перемагати, це зруйнує міф Путіна, і режим може впасти.
"Якщо відкинути пропаганду, Росія виглядає напрочуд згуртованою. Попри величезні людські втрати, які за оцінками військової розвідки Великої Британії сягають пів мільйона осіб, і майже повну ізоляцію від Заходу, російське суспільство не розпалося. Навпаки, воно функціонує краще, ніж до війни, і демонструє чіткі ознаки колись невловимої соціальної згуртованості. Одне з пояснень цього парадоксу – національного процвітання на тлі розгортання катастрофи – полягає в тому, що, на відміну від західних держав, які покликані просувати інтереси своїх громадян, російське суспільство діє з однією метою: служити інтересам своєї воюючої держави", – пише Едель.
Авторка наголошує, що жорстка автократія з часів виходу країни з-під монгольського панування у XV столітті, включаючи сім десятиліть тоталітаризму в ХХ столітті, ніколи не передбачала ефективного поділу влади в російському уряді. Протягом більшої частини цієї історії держава дозволяла мало, якщо взагалі дозволяла, не було справжніх політичних дебатів або інакомислення, а судова система діяла, як гумова печатка для наказів своїх правителів. У часи дитинства, наприкінці радянських років, згадує Едель, у школі втовкмачували, що особистість та індивідуальні права не мають значення: "Я – це остання буква алфавіту".
Це підкорення колективу, який уособлює російська держава, на думку авторки, є причиною того, що Путін так легко мобілізував суспільство на війну. До вторгнення чверть росіян вже вважала, що держава має право слідувати своїм інтересам за рахунок прав особистості. Більш ніж через два роки після початку бійні громадська підтримка війни в Україні в середньому становить 75%. "Так хто ж зупинить російського самодержця?" – риторично запитує Едель.
За її словами, у мирний час конформізм, кумівство, слабке верховенство права та корупція не надихають на інновації та ініціативу, необхідні для економічного розвитку. Але коли приходить війна, Росія раптом починає підспівувати. Те, що заважає їй в мирний час, – жорсткість авторитаризму, централізована система управління зверху вниз, механізм репресій і командна економіка – під час конфлікту стає перевагою, оскільки дозволяє уряду швидко і безжально мобілізувати суспільство і промисловість на військові дії, компенсуючи технологічну відсталість і соціальну атомізацію, які в іншому випадку є типовими для країни.
Для держави війна забезпечує сенс існування: захист росіян від ворогів. Інакше кажучи, Росія створена для війни.
"Відродження Росії є очевидним: у 2023 році її ВВП зріс на 3,6%, чому сприяли військові витрати уряду; прогнозується, що зростання продовжиться і цьогоріч. Втеча капіталу з економіки нарешті припинилася, що дозволяє путіну просувати грандіозні інфраструктурні проєкти. Замість порожніх полиць, які прогнозували іноземні коментатори, росіяни продовжують насолоджуватися улюбленими продуктами – ребрендованими з вітчизняними назвами, завдяки тому, що кремлівські інсайдери купують або захоплюють активи західних компаній, які залишили російський ринок після вторгнення. Сумнівні схеми обходу економічних санкцій також дозволили Росії отримати доступ до стратегічних технологій і компонентів,зокрема, необхідних для її озброєння, а це, своєю чергою, створило прибуткові бізнес-можливості для російських підприємців", – зазначає Едель.
Вона зауважує, що країна потопає в грошах, адже доходи населення зростають повсюдно. Заробітна плата за участь у бойових діях в Україні щонайменше у вісім разів перевищує середню по країні. Одноразові виплати пораненим або, у разі загибелі в бою, їхнім родичам, достатні для того, щоб придбати раніше недоступні квартири, автомобілі та споживчі товари. Російські ЗМІ, як офіційні, так і неофіційні, рясніють історіями на кшталт історії Алєксєя Вороніна, який не шкодує, що воював в Україні, незважаючи на те, що втратив там частину ноги. "Тепер у мене є все", – каже ексвійськовослужбовець після того, як камера показує, як він грає в азартні ігри. Його мати погоджується, що її синові пощастило – він "лише наступив на міну", тоді як кілька його однополчан загинули.
"Ситуація на фронті також покращилася з минулого року. Добровольці продовжують записуватися воювати в Україні, і Путіну не довелося оголошувати нову мобілізацію. Порівняно з перспективами солдатів на початку вторгнення, шанси на виживання зараз набагато вищі: російські військові мають краще озброєння і припаси, частково завдяки готовності цивільних осіб у галузі виробництва боєприпасів працювати цілодобовими змінами для виготовлення артилерійських снарядів і безпілотників, випереджаючи українське і західне виробництво", – вважає авторка.
Така впевненість, на її думку, – це не просто російський ура-патріотизм. Після перестановки своїх командирів і поліпшення логістики Москва закріпилася в Україні, нейтралізувавши минулорічний український контрнаступ. Російські підрозділи зв'язку також навчилися глушити західні супутникові системи і високоточну зброю.
"Росія розширила театр військових дій на свою користь. Вона провела успішні диверсійні операції в Європі. Вона посилила свій вплив в Африці: включивши воєнізовану "Групу Вагнер" до складу своїх офіційних збройних сил, Москва зміцнила свої відносини з різними урядами і місцевими воєначальниками. Самопроголошений лідер у глобальній боротьбі проти американської гегемонії, Росія успішно задобрює ворожі до США режими по всьому світу, включно з Іраном і Північною Кореєю, а також більш позірно нейтральні країни, як-от Китай, Індія, Угорщина і Бразилія. Росія далеко не ізольована в дипломатичному плані", – переконує Анастасія Едель.
Вона констатує, що рейтинг Путіна залишається високим. Кремлівська пропаганда зображує його як президента воєнного часу, який захищає росію від НАТО і Заходу, і це збільшило кількість його прихильників. Лідер опозиції Алєксєй Навальний мертвий, інші дисиденти були вислані, ув'язнені або вбиті, тому жодні альтернативні точки зору або наративи не можуть прорватися. Замість того, щоб протестувати проти війни – сьогодні молоді росіяни вишиковуються в черги, щоб подивитись на захоплені танки НАТО, і збігаються на концерти патріотичних співаків, де вони скандують "Росія" з майже релігійним піднесенням. Принаймні частина цього запалу виглядає справжньою. Більше половини росіян висловлюють впевненість, що їхня країна рухається у правильному напрямку.
Звісно, Росія навряд чи унікальна в тому, що має потужний рух за національну єдність у боротьбі з уявною зовнішньою загрозою. Специфічно російським є те, що її автократичні лідери завжди позиціонують свою агресію як захист, а російський народ незмінно погоджується з цим. Князі середньовічної Московії захоплювали сусідні території під виглядом "збирання руських земель". Царі XVIII і XIX століть розширили цей нібито "захист" матінки-росії, включивши до нього Крим, країни Балтії, Фінляндію, Польщу і Кавказ. У ХХ столітті більшовики "захищали завоювання революції" в провінціях російської імперії, які проголосили свою незалежність, змушуючи їх повернутися назад під комуністичне ярмо.
Едель наголошує, що кремлівська самоміфологія нападу як захисту була підкріплена двома великими вторгненнями – наполеонівською навалою на початку 1800-х років і нацистським вторгненням у 1940-х роках. Ці вправи у національному спротиві коштували мільйони життів, але офіційна святість наказує, що саме ця жертва зробила Росію великою. Путін продовжив цю традицію під новим керівництвом, ведучи імперіалістичні війни в Чечні, Грузії, а тепер і в Україні. Десятиліттями його пропагандистська машина експлуатувала реальну травму нацистського вторгнення, щоб підтримати вигадку про те, що все зло приходить до Росії із Заходу, який заздрить її величі та ресурсам, і що тому обов'язок кожного росіянина – піднятися і боротися з ним.
Якщо ви живете всередині цієї фортеці Росії, зауважує авторка, то відчуття облоги майже неможливо позбутися. Вона згадує, як у літньому таборі грала в "пошук і знешкодження" диверсантів, які проникали в табір, щоб отруїти вечерю або вкрасти прапор. У школі та під час святкових парадів всі співали такі рядки, як "Ми мирні люди, але наш бронепоїзд стоїть напоготові". Параноя ослабла в період перебудови наприкінці 80-х років і залишалася м'якою до розпаду СРСР у 90-х роках, але вона ніколи не вмирала. Той факт, що сьогодні Росія може виробляти три мільйони артилерійських снарядів на рік, означає, що навіть у позірно демократичні роки після закінчення Холодної війни вона мало що зробила для демонтажу свого військового потенціалу.
Водночас Анастасія Едель підкреслює, що війна Путіна в Україні завдає Росії найбільших втрат, яких вона не зазнавала за багато десятиліть. Він закладає майбутнє Росії та її народу, щоб вести свою колоніальну війну. Третина російського державного бюджету спрямована на обстріл поля бою в Україні. Ці гроші не будуть витрачені на школи, лікарні чи соціальні послуги. Пів мільйона молодих чоловіків лежать мертвими у цинкових трунах або сидять в інвалідних візках. Цивільне населення розплачується за свою мовчазну згоду повним підкоренням громадянського суспільства, відсутністю свободи слова та суворими обмеженнями на пересування.
Проте, будь-які сподівання на те, що росіяни колись покладуть відповідальність за все це на свій уряд, є помилковими. У Росії біль є частиною угоди.
"Усі стають у чергу. Танки радянських часів витягують зі сховищ і відправляють на фронт, хлібозаводи перепрофільовують на виробництво безпілотників, вихованці дитячих садків плетуть маскувальні сітки: "Все для перемоги" – звучить гасло. Бізнесмени, які втратили свою італійську нерухомість, оговтуються від горя і купують нові палаци в Дубаї на кошти, отримані від державних військових контрактів. Викриття та переслідування диверсантів більше не є лише грою в літньому таборі. Всі на борт бронепоїзда", – пише авторка.
Цей нечестивий симбіоз воєнної держави і слухняного народу – погана новина для вільного світу. Це означає, що Путіну вдалося мобілізувати Росію для реалізації своїх мрій про панування, і Росія може потурати своїй експансіоністській манії до нескінченності, тим більше, що реакція Заходу стримується страхом перед ескалацією. Але Путін вже пішов на ескалацію, розгортаючи карту конфлікту своєю гібридною війною диверсій, психологічних операцій та інтервенцій в Африці.
На думку Едель, Захід повинен серйозно поставитися до цієї загрози і дати їй відсіч. І тут він може взяти інший урок з російської історії.
"Як виявили Наполеон і Гітлер, перенесення конфлікту на російську землю може коштувати руйнівної ціни. Але поразка у війні за межами її кордонів здатна стати фатальною для московських правителів. Лише зіткнувшись з такою військовою катастрофою і приниженням, російська автократія хитається і розпадається: підірвана невдачами у Кримській війні 1853-56 років вона прискорила скасування кріпацтва, а в російсько-японській війні 1904-05 років змусила Ніколая II поступитися владою та впровадити парламент і конституцію, династія Романових не витримала катастрофи Першої світової війни; приниження могутньої Червоної армії в Афганістані у 1980-х роках виявилося одним із цвяхів у труну СРСР. Якщо ж Україна почне перемагати, то наратив Путіна про великого захисника Росії більше не спрацює, і зміна режиму знову стане можливою.
До того часу світова безпека завжди буде під загрозою з боку "нації переможців", як любить себе називати Росія. Тим часом для самих росіян незалежність, яку їм пропонують святкувати 12 червня, є лише клятвою вірності державі, яка ставиться до них як до одноразового активу своїх імперських планів", – завершує статтю Анастасія Едель.
Аналіз росіянців як народу, від якого нема чого доброго чекати, який підтримує і буде підтримувати війну.
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков