Представники тієї самої «тіньової держави», які називають себе «службовцями», майже завжди служать своєму «хазяїну» та власній кишені, а не «українському народу», якому наче присягалися служити. У березні 2022 року, коли вся ця «тіньова держава» вмить розчинилася по закордонах і «мукачівських котлах», в Україні стало неймовірно вільно дихати. Наче країна на мить здихалася цього липкого бюрократичного павутиння. Але вони повернулися...
Відомий правник, а нині військовослужбовець ЗСУ Геннадій Друзенко написав у Фейсбук історію, яка нещодавню сталася з ним:
"Південь України. Забуте Богом містечко, яке колись було районним центром та залізничною станцією. Наразі, за 3,5 років після звільнення, воно досі схоже на пацієнта, який ще не вирішив: жити йому чи вмирати. Десятки зруйнованих будівель, не розміновані поля, заіржавіла залізнична колія. І… неймовірно красиві краєвиди навколо.
Життя і гроші в цю діру світу приносять військовослужбовці. Без щоденного зрощування їхніми «бойовими» місцева економіка швидко почне нагадувати степ у серпні: випалена та порепана земля із сухою степовою травою на ній…
Це очевидно навіть для пересічного спостерігача без спеціальних знань в економіці. Що б мала (і має!) в цьому випадку робити місцева влада? Всіляко сприяти військовослужбовцям, яких доля занесла у цю діру! Бо вони не тільки звільнили і боронять цю землю, а й зрошують своїми важко заробленими грошима цю новітню loca deserta…
Втім моє знайомство з місцевою владою пішло за протилежною логікою. Як і всі бойові підрозділи, ми власним коштом орендуємо житло. Заселилися у помешкання, в якому 4 роки не жили господарі. Вичистили, вимили, полагодили – жартуємо, що тепер не ми хазяйці, а вона нам винна на роки вперед. Але насправді платимо: і оренду, і комунальні. Бо українська влада звичайно не читала ані Біблію, в якій чорним по білому написано: «Який воїн служить коли-небудь на своєму утриманні?», ані історію, впродовж якої держави в стані війни завжди дбали про поселення своїх солдат. Але то таке: то президент і премʼєр мають жити на держдачах і повному держутриманні – солдати якось самі знайдуть гроші на житло і харч. Проїхали, не звикати…
Але… З першими дощем ми виявили, що в одній з кімнат в нас протікає стеля. Просто на даху малоквартирного житлового будинку (в якому, окрім нас постійно живе з десяток мешканців) досі пошкоджена покрівля. А другий «душ» в квартирі явно зайвий. Йду до місцевої МВА – прошу допомогти. Відповідь (у перекладі з бюрократичної): якого хєра ти сюди приперся? Гуманітарка закінчилася. Міжнародні фонди грошей більше не дають. І загалом ви не місцеві… Кажу, готовий придбати шифер та інші будматеріали за свої: не звикати. Відповідає: тут в центрі міста є бригада, що будує Алею слави (Алею слави посеред руїн, Карл!!!) – мені передзвонить їхній начальник, от і домовляйтесь. Прошу його телефон – не дає, мовляв сам передзвонить…
Звичайно «начальник бригади» не передзвонює. Через мої київські контакти знаходжу телефон помічниці місцевого «губернатора» – керівника обласної ОВА, патріотичного і популярного в народі молодого чоловіка. Скаржусь на таке ставлення до потреб військовослужбовців. Невдовзі «начальник бригади» передзвонює. Каже, що наразі зайнятий і обіцяє ще раз передзвонити. І знову зникає. Вдруге їду до місцевої МВА – намагаюсь пояснити, хто і завдяки кому сидить не «на подвалі» у москалів, а в мʼякому кріслі у відремонтованому сухому і теплому приміщенні міськради. Як горохом об стіну: нехай хазяйка (яка четвертий рік закордоном) пише заяву-клопотання – розглянемо. І загалом, в цьому будинку є ОССБ – до них і звертайтесь…
Занавіс. Я сиджу, дивлюся на дощ за вікном, на знову мокру стелю нашої нещасної кімнати – і ностальгую за березнем 2022, коли вся ця «тіньова держава» вмить розчинилася по закордонах і «мукачівських котлах» – і в Україні стало неймовірно вільно дихати. Наче країна на мить здихалася цього липкого бюрократичного павутиння. Що ж, не шановний український deep state, 12 років тому я почав свою війну не тільки проти загарбників зі Сходу, а й за українську республіку – вільну країну вільних громадян. В якій чиновники служать людям, а не начальству".
Наші інтереси:
Маємо розуміти, що в такій етатичній державі, яку Україна має зараз, сподіватися на справедливість чи навіть здоровий глузд не доводиться. Чому народним депутатам та топчиновникам держава компенсує вартість житла? Чому вони самі не сплачують за оренду житла, як сплачують військові? Нагадаємо, держава виділила на компенсацію вартості оренди житла народним депутатам у 2026 році (в середньому за місяць) 19 770,8 грн (було 19 825 грн у 2025). У 2024 році ми писали, що нардепам виплатили з держбюджету 4,6 млн гривень на оренду житла в Києві у квітні-травні. Замість того, щоб хоч наполовину компенсовувати витрати військовим, влада продовжує витрачати мільярди на утримання чиновників окупованих територій.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
«Даруйте, що досі живий!» – цю фразу хочеться прокричати в обличчя українських чиновників – Геннадій Друзенко
Категорія:
Світ:
Спецтема:
Представники тієї самої «тіньової держави», які називають себе «службовцями», майже завжди служать своєму «хазяїну» та власній кишені, а не «українському народу», якому наче присягалися служити. У березні 2022 року, коли вся ця «тіньова держава» вмить розчинилася по закордонах і «мукачівських котлах», в Україні стало неймовірно вільно дихати. Наче країна на мить здихалася цього липкого бюрократичного павутиння. Але вони повернулися...
260418-gennadiydruzenko.jpg
Відомий правник, а нині військовослужбовець ЗСУ Геннадій Друзенко написав у Фейсбук історію, яка нещодавню сталася з ним:
"Південь України. Забуте Богом містечко, яке колись було районним центром та залізничною станцією. Наразі, за 3,5 років після звільнення, воно досі схоже на пацієнта, який ще не вирішив: жити йому чи вмирати. Десятки зруйнованих будівель, не розміновані поля, заіржавіла залізнична колія. І… неймовірно красиві краєвиди навколо.
Життя і гроші в цю діру світу приносять військовослужбовці. Без щоденного зрощування їхніми «бойовими» місцева економіка швидко почне нагадувати степ у серпні: випалена та порепана земля із сухою степовою травою на ній…
Це очевидно навіть для пересічного спостерігача без спеціальних знань в економіці. Що б мала (і має!) в цьому випадку робити місцева влада? Всіляко сприяти військовослужбовцям, яких доля занесла у цю діру! Бо вони не тільки звільнили і боронять цю землю, а й зрошують своїми важко заробленими грошима цю новітню loca deserta…
Втім моє знайомство з місцевою владою пішло за протилежною логікою. Як і всі бойові підрозділи, ми власним коштом орендуємо житло. Заселилися у помешкання, в якому 4 роки не жили господарі. Вичистили, вимили, полагодили – жартуємо, що тепер не ми хазяйці, а вона нам винна на роки вперед. Але насправді платимо: і оренду, і комунальні. Бо українська влада звичайно не читала ані Біблію, в якій чорним по білому написано: «Який воїн служить коли-небудь на своєму утриманні?», ані історію, впродовж якої держави в стані війни завжди дбали про поселення своїх солдат. Але то таке: то президент і премʼєр мають жити на держдачах і повному держутриманні – солдати якось самі знайдуть гроші на житло і харч. Проїхали, не звикати…
Але… З першими дощем ми виявили, що в одній з кімнат в нас протікає стеля. Просто на даху малоквартирного житлового будинку (в якому, окрім нас постійно живе з десяток мешканців) досі пошкоджена покрівля. А другий «душ» в квартирі явно зайвий. Йду до місцевої МВА – прошу допомогти. Відповідь (у перекладі з бюрократичної): якого хєра ти сюди приперся? Гуманітарка закінчилася. Міжнародні фонди грошей більше не дають. І загалом ви не місцеві… Кажу, готовий придбати шифер та інші будматеріали за свої: не звикати. Відповідає: тут в центрі міста є бригада, що будує Алею слави (Алею слави посеред руїн, Карл!!!) – мені передзвонить їхній начальник, от і домовляйтесь. Прошу його телефон – не дає, мовляв сам передзвонить…
Звичайно «начальник бригади» не передзвонює. Через мої київські контакти знаходжу телефон помічниці місцевого «губернатора» – керівника обласної ОВА, патріотичного і популярного в народі молодого чоловіка. Скаржусь на таке ставлення до потреб військовослужбовців. Невдовзі «начальник бригади» передзвонює. Каже, що наразі зайнятий і обіцяє ще раз передзвонити. І знову зникає. Вдруге їду до місцевої МВА – намагаюсь пояснити, хто і завдяки кому сидить не «на подвалі» у москалів, а в мʼякому кріслі у відремонтованому сухому і теплому приміщенні міськради. Як горохом об стіну: нехай хазяйка (яка четвертий рік закордоном) пише заяву-клопотання – розглянемо. І загалом, в цьому будинку є ОССБ – до них і звертайтесь…
Занавіс. Я сиджу, дивлюся на дощ за вікном, на знову мокру стелю нашої нещасної кімнати – і ностальгую за березнем 2022, коли вся ця «тіньова держава» вмить розчинилася по закордонах і «мукачівських котлах» – і в Україні стало неймовірно вільно дихати. Наче країна на мить здихалася цього липкого бюрократичного павутиння. Що ж, не шановний український deep state, 12 років тому я почав свою війну не тільки проти загарбників зі Сходу, а й за українську республіку – вільну країну вільних громадян. В якій чиновники служать людям, а не начальству".
Маємо розуміти, що в такій етатичній державі, яку Україна має зараз, сподіватися на справедливість чи навіть здоровий глузд не доводиться. Чому народним депутатам та топчиновникам держава компенсує вартість житла? Чому вони самі не сплачують за оренду житла, як сплачують військові? Нагадаємо, держава виділила на компенсацію вартості оренди житла народним депутатам у 2026 році (в середньому за місяць) 19 770,8 грн (було 19 825 грн у 2025). У 2024 році ми писали, що нардепам виплатили з держбюджету 4,6 млн гривень на оренду житла в Києві у квітні-травні. Замість того, щоб хоч наполовину компенсовувати витрати військовим, влада продовжує витрачати мільярди на утримання чиновників окупованих територій.
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)