Скажу прямо, мене від самого початку нудить від розмов про федералізацію в Україні. Не лише тому, що підняли цю тему в Партії регіонів, а підхопили з якогось дива (тобто зрозуміло, з якого) в Кремлі, й відтоді європейські чиновники час від часу розповідають про федералізацію мало не як спосіб припинення війни – так, ніби після її впровадження російські танки, БТРи, БМД, «Гради», «Циклони» й «Буки» разом із нечемними зеленими чоловічками автоматично повернуться до своїх беріз під Псков, Кострому, Моздок чи звідки їх там нагнали...
Востаннє сакральне слово промовив віце-канцлер Німеччини й повторила сама фрауканцлерін, щоправда, потім з’ясувалося, що вона не зовсім те мала на увазі. Я не сприймаю розмов про федералізацію передусім тому, що це,по-перше, брехливий евфемізм, по-друге, навіть якщо повернутися до його первинного змісту в найкращих традиціях європейського державного права, воно категорично не відповідає природі нашої країни як на нинішньому етапі її розвитку, так і в найближчій перспективі.
Спершу про брехню. Коли кажуть про федеративний устрій в конкретних українських умовах, то фактично мається на увазі, що владу в регіонах повністю слід віддати місцевим елітам, а центру залишити клопітні загальні функції, без яких так чи так не обійтися: оборона, грошова емісія, зовнішні зносини, якісь там національні програми, якесь там кіно... А вся смакота – бюджети, дозволи/заборони, контроль над власністю й потоками – перейде до... назвімо їх губернаторами з кишеньковими радами, яких обиратимуть так само в регіонах під контролем своїх місцевих органів правопорядку, ну, ви розумієте. За фактом у нас довгий час спостерігалося щось схоже, тільки під жорстким формальним і неформальним контролем згори, особливо останніх чотири роки. Тепер регіональні еліти замріялися позбутися надокучливого, подекуди небезпечного пана, і – все буде Донбас!
Ні, взагалі федерація чи конфедерація в хімічно чистому вигляді – торжество демократії. Ми знаємо, як воно працює в Сполучених Штатах, в Німеччині, в Швейцарії (припускаю, що в Індії чи Ефіопії уявляємо трохи гірше): влада вибудовується не згори вниз, а знизу вгору. До цього моменту ніяких заперечень. Далі починаються ускладнення. Наприклад, за класикою передбачається, що суб’єкти федерації мають власні законодавчі органи – конгреси, ландтаґи, відповідно, власні закони й навіть конституції. Уявляєте Законодавчу палату якоїсь Черкаської області за Тулуба, який простір для менеджерських рішень! Або, скажімо, питання дотацій з центру: що потужніший (і заможніший!) суб’єкт, то легше він маніпулюватиме столицею в гонитві за преференціями й дармовщинкою. В цьому сенсі гаслу «укрупнення областей», яке було колись прозвучало так само з табору регіоналів, – наднадійний інструмент, і ніякого розпаду держави після цього не потрібно, всі при своїх!
То що, може, не потрібна децентралізація влади? Може, справді віддати всі повноваження в міцні руки нашого Ататюрка або Лі Кван Ю, хай подолає спротив олігархів та їхніх підпанків і вибудує світлий храм демократії й добробуту? Ні, цього не буде. Не може залишатися Україна через 23 роки вільного плавання зменшеною копією СРСР, де дозвіл на кожен чих давали у відповідному профільному відділі ЦК КПРС. Міркувань на користь розподілу повноважень достобіса: економічні (бізнес не витримує надцентралізованої заборонної системи), політичні, в тому числі військово-політичні (запорукою міцності держави є відчуття кожним громадянином, що вона належить йому в пропорції одна сорокап’яти-з-половиною-мільйонна, а для цього він має впливати на неї частіше, ніж раз на кілька років), зрештою, моральні (після того, як самовіддано пересічні патріоти скрізь підставили плече владі у важкий для неї час було б огидно робити з них дурників-статистів). Та й зрештою децентралізація офіційно входить в пакет президентського плану з урегулювання конфлікту – гасла гаслами, але щось за ними стоїть.
В якості додаткового аргументу можна звернутися до досвіду постсоціалістичних країн на кшталт Польщі, Чехії, Литви, де роботу з надання влади громадам було проведено досить давно й успішно, щоби можна було робити висновки щодо можливості чи неможливості радикальних реформ в умовах демократії. Та яка різниця, як його назвати, або діяло! Ні, відповідь неправильна: випадкові слова подекуди мають закономірні наслідки, а створення кількох «укрупнених» удільних князівств, домодернихі клептократичних, – єдиний можливий результат «федералізації», хай би який сенс вкладав у це поняття кожен з авторів концепцій.
Українцям не бракує влади регіональних баронів, їм бракує влади громад. А громада – це не якась там абстрактна історична область, а живий (по можливості) організм зі своїми осяжними й досяжними схемами взаємодії. Тому Україні справді потрібне не укрупнення, а, з дозволу сказати, «розукрупнення»: щоби різні за своїми укладами, типом зайнятості, звичками й менталітетом спільноти не опинилися в одному котлі багатомільйонної безликої губернії: якщо ми вже хочемо враховувати різницю між Волинню та Одещиною, то доведеться також визнати, що Сватове – це одне, Лисичанськ – друге, а Краснодон – третє, й керувати ними треба трішечки по-різному, але для якогось Єфремова та його побратимів така констатація – ніж гострий.
До висновків: поряд із федеративною Німеччиною чудово існує дуже різноманітна (значно більш різноманітна!) за мовою, культурою, традицією, навіть природними умовами та господарською структурою Франція, яка, тим не менше, залишається унітарною державою з досконалим самоврядуванням, яке досі регулюється Кодексом Наполеона – збіркою законів, які Бонапарт упорядкував, коли був ще не імператором, а Першим консулом республіки. Нічого, працює.
Україна справді має не затушовувати, а розвивати локальні ідентичності, спираючись на рештки традицій там, де вони збереглися, й активно реконструюючи ті нібито забуті навички співіснування, які були зафіксовані в Руській правді, Литовському статуті, Магдебурзькому праві й за якими покоління за поколінням жили наші не такі вже далекі предки.Є засадничі принципи, зашифровані в культурному коді нації, які за сприятливих умов проростають – навіть якщо здається що вони безнадійно засохли й розвіяні вітром.
Ще раз: не бачу жодної проблеми, якщо в Україні буде не 16 земель, як у 80-мільйонній Німеччині, а 101 департамент, як у 65-мільйонній Франції. Наприклад. Але, звісно, проблема зовсім не в цьому, а в тому, наскільки реально визначатиме сценарій життя не неситий губернатор і навіть не справедливий (припустімо на хвилинку!) президент, а все ж-таки окремий член окремої громади в колись,у недалекому майбутньому,справді вільній і справді незалежній нашій державі. А інакше який сенс?
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Якби в Ісуса був інтернет, він організував би дистанційне навчання. Проте є речі, які вимагають обов'язкової фізичної присутності. Для того, щоб спрацював палінгенетичний кокон, час від часу треба...
До гасла Сполучених Штатів України
Українцям не бракує влади регіональних баронів, їм бракує влади громад.
makarov_b.jpg
Скажу прямо, мене від самого початку нудить від розмов про федералізацію в Україні. Не лише тому, що підняли цю тему в Партії регіонів, а підхопили з якогось дива (тобто зрозуміло, з якого) в Кремлі, й відтоді європейські чиновники час від часу розповідають про федералізацію мало не як спосіб припинення війни – так, ніби після її впровадження російські танки, БТРи, БМД, «Гради», «Циклони» й «Буки» разом із нечемними зеленими чоловічками автоматично повернуться до своїх беріз під Псков, Кострому, Моздок чи звідки їх там нагнали...
Востаннє сакральне слово промовив віце-канцлер Німеччини й повторила сама фрауканцлерін, щоправда, потім з’ясувалося, що вона не зовсім те мала на увазі. Я не сприймаю розмов про федералізацію передусім тому, що це,по-перше, брехливий евфемізм, по-друге, навіть якщо повернутися до його первинного змісту в найкращих традиціях європейського державного права, воно категорично не відповідає природі нашої країни як на нинішньому етапі її розвитку, так і в найближчій перспективі.
Спершу про брехню. Коли кажуть про федеративний устрій в конкретних українських умовах, то фактично мається на увазі, що владу в регіонах повністю слід віддати місцевим елітам, а центру залишити клопітні загальні функції, без яких так чи так не обійтися: оборона, грошова емісія, зовнішні зносини, якісь там національні програми, якесь там кіно... А вся смакота – бюджети, дозволи/заборони, контроль над власністю й потоками – перейде до... назвімо їх губернаторами з кишеньковими радами, яких обиратимуть так само в регіонах під контролем своїх місцевих органів правопорядку, ну, ви розумієте. За фактом у нас довгий час спостерігалося щось схоже, тільки під жорстким формальним і неформальним контролем згори, особливо останніх чотири роки. Тепер регіональні еліти замріялися позбутися надокучливого, подекуди небезпечного пана, і – все буде Донбас!
Ні, взагалі федерація чи конфедерація в хімічно чистому вигляді – торжество демократії. Ми знаємо, як воно працює в Сполучених Штатах, в Німеччині, в Швейцарії (припускаю, що в Індії чи Ефіопії уявляємо трохи гірше): влада вибудовується не згори вниз, а знизу вгору. До цього моменту ніяких заперечень. Далі починаються ускладнення. Наприклад, за класикою передбачається, що суб’єкти федерації мають власні законодавчі органи – конгреси, ландтаґи, відповідно, власні закони й навіть конституції. Уявляєте Законодавчу палату якоїсь Черкаської області за Тулуба, який простір для менеджерських рішень! Або, скажімо, питання дотацій з центру: що потужніший (і заможніший!) суб’єкт, то легше він маніпулюватиме столицею в гонитві за преференціями й дармовщинкою. В цьому сенсі гаслу «укрупнення областей», яке було колись прозвучало так само з табору регіоналів, – наднадійний інструмент, і ніякого розпаду держави після цього не потрібно, всі при своїх!
То що, може, не потрібна децентралізація влади? Може, справді віддати всі повноваження в міцні руки нашого Ататюрка або Лі Кван Ю, хай подолає спротив олігархів та їхніх підпанків і вибудує світлий храм демократії й добробуту? Ні, цього не буде. Не може залишатися Україна через 23 роки вільного плавання зменшеною копією СРСР, де дозвіл на кожен чих давали у відповідному профільному відділі ЦК КПРС. Міркувань на користь розподілу повноважень достобіса: економічні (бізнес не витримує надцентралізованої заборонної системи), політичні, в тому числі військово-політичні (запорукою міцності держави є відчуття кожним громадянином, що вона належить йому в пропорції одна сорокап’яти-з-половиною-мільйонна, а для цього він має впливати на неї частіше, ніж раз на кілька років), зрештою, моральні (після того, як самовіддано пересічні патріоти скрізь підставили плече владі у важкий для неї час було б огидно робити з них дурників-статистів). Та й зрештою децентралізація офіційно входить в пакет президентського плану з урегулювання конфлікту – гасла гаслами, але щось за ними стоїть.
В якості додаткового аргументу можна звернутися до досвіду постсоціалістичних країн на кшталт Польщі, Чехії, Литви, де роботу з надання влади громадам було проведено досить давно й успішно, щоби можна було робити висновки щодо можливості чи неможливості радикальних реформ в умовах демократії. Та яка різниця, як його назвати, або діяло! Ні, відповідь неправильна: випадкові слова подекуди мають закономірні наслідки, а створення кількох «укрупнених» удільних князівств, домодернихі клептократичних, – єдиний можливий результат «федералізації», хай би який сенс вкладав у це поняття кожен з авторів концепцій.
Українцям не бракує влади регіональних баронів, їм бракує влади громад. А громада – це не якась там абстрактна історична область, а живий (по можливості) організм зі своїми осяжними й досяжними схемами взаємодії. Тому Україні справді потрібне не укрупнення, а, з дозволу сказати, «розукрупнення»: щоби різні за своїми укладами, типом зайнятості, звичками й менталітетом спільноти не опинилися в одному котлі багатомільйонної безликої губернії: якщо ми вже хочемо враховувати різницю між Волинню та Одещиною, то доведеться також визнати, що Сватове – це одне, Лисичанськ – друге, а Краснодон – третє, й керувати ними треба трішечки по-різному, але для якогось Єфремова та його побратимів така констатація – ніж гострий.
До висновків: поряд із федеративною Німеччиною чудово існує дуже різноманітна (значно більш різноманітна!) за мовою, культурою, традицією, навіть природними умовами та господарською структурою Франція, яка, тим не менше, залишається унітарною державою з досконалим самоврядуванням, яке досі регулюється Кодексом Наполеона – збіркою законів, які Бонапарт упорядкував, коли був ще не імператором, а Першим консулом республіки. Нічого, працює.
Україна справді має не затушовувати, а розвивати локальні ідентичності, спираючись на рештки традицій там, де вони збереглися, й активно реконструюючи ті нібито забуті навички співіснування, які були зафіксовані в Руській правді, Литовському статуті, Магдебурзькому праві й за якими покоління за поколінням жили наші не такі вже далекі предки.Є засадничі принципи, зашифровані в культурному коді нації, які за сприятливих умов проростають – навіть якщо здається що вони безнадійно засохли й розвіяні вітром.
Ще раз: не бачу жодної проблеми, якщо в Україні буде не 16 земель, як у 80-мільйонній Німеччині, а 101 департамент, як у 65-мільйонній Франції. Наприклад. Але, звісно, проблема зовсім не в цьому, а в тому, наскільки реально визначатиме сценарій життя не неситий губернатор і навіть не справедливий (припустімо на хвилинку!) президент, а все ж-таки окремий член окремої громади в колись,у недалекому майбутньому,справді вільній і справді незалежній нашій державі. А інакше який сенс?
Зверніть увагу
Як створити ельфійський соціальний кокон: що каже Добре Знання – самовчитель з палінгенезії (+аудіо)