До проблеми етнопсихології росіян, або Все починається з народної мудрості

Дослідник росіян Василь Лаптійчук, який ще у 2014 році визначив, що за сучасними етичними критеріями вони в якомусь сенсі не є людьми, а у 2015 році писав, що війна з Росією має тільки військове рішення, написав на своїй сторінці у Фейсбук цікавий допис про те, як ця війна і неготовність до неї є частково наслідком нашого незнання ворога і толерування нами його державності.

"Колись у стінах КДУ студент відділення «російська мова і література» філологічного ф-ту Сашко Логвиненко спантеличено розповів про перлини російського фольклору й етнографії, про які довідався в ході студій, – пише Василь Лаптійчук. – Про фольклор пам’ятаю лише враження (не для слабонервних), а про лексику текстів згадувати не буду, бо ФБ забанить на місяць. Добре пам’ятаю приголомшений вираз обличчя Сашка, котрий, розповідаючи про звичаї російського народу, навіть трохи нахилився (він був високого зросту) й притишив голос.

Він розповів про звичай, коли десь у середній Росії дівчину, що, на думку батьків, досягала статевозрілого віку, садили на підводу й починали возити селом, вигукуючи «Созрела!.. Созрела!..». Перший чоловік, який хотів, забирав її собі додому в якості дружини. Проте молода йшла в дім іншої родини не лише як дружина, а і як сноха, що означало не лише можливість, а й закономірність, статевих зносин з нею батька жениха та його братів. Здавалося, що Сашко десь у бібліотеках накопав ще багато «такого», але тоді тією гидотою не хотілося перейматися, і ми попростували далі в якихось студентських справах.   

Пам’ятаю російські народні казки, які росіяни в 70-х ще не боялися публікувати. Мабуть, далися взнаки репресії проти науковців і науки в цілому у попередні десятиліття – не було навіть кому підказати, що з тими казками (фольклором, етнографією…) слід було щось робити. Кинулися пізніше. Сюжети українських героїчних казок почали «переповзати» в російський епос. Українські прототипи картини Віктора Васнецова «Три богатирі» Ілля Муромець (Ілько Муровець з Чернігівщини), Добриня (історичний прототип дядька Володимира Великого, рідний брат Малуші – Володимирової мами), Олексій (Олешко) Попович (теж історичний персонаж родом з Пирятина Полтавської області, вірогідно, загинув на річці Калка в 1223 році у битві з Ордою) теж стали «російськими».

Спершу підлеглі народи Золотої орди назвали себе росіянами, потім уже й стали називати себе «русскімі», що, за задумом, мало б означати, що саме вони й жили в Київській Русі, а українців хтось вигадав і завіз сюди. Тому й забороняли антропологію й генетику і жорстко контролювали історію й археологію. Власне, тому й війна з українцями не на життя, а на смерть.   

Пам’ятаю, головний меседж російських народних казок полягав у двох тезах: як когось обдурити (аби чимось заволодіти) і як щось отримати, нічого не роблячи (за героя казки мав усе робити хтось інший). В ідеалі – ще й комусь зробити боляче. Як зараз пам’ятаю казку «Каша из топора». Це, взагалі, шедевр, що розкриває суть традиційних відносин у російському суспільстві. Там баба намагається обдурити солдата, потім солдат обдурює бабу й забирає в неї з дому не лише кашу, але й сокиру. Це подається російським дітям молодшого шкільного віку як «удаль бравого солдата». Хто дивується поведінці російських солдатів в Україні, той нічого не знає про російський фольклор і етнографію. Власне, про етнопсихологію росіян.

«Сказка о попе и работнике его Балде» (Пушкін переповів народний сюжет), «По щучьему велению», «Два молодца из ларца» – це лише крихта від того масиву «народної мудрості», яка віками формувалася й переходила від покоління до покоління теперішніх росіян, формуючи їхню етнічну психологію. Обдурити й змусити когось працювати замість себе.

Про жорстокість можна було б писати окремо. З масиву тієї їхньої мудрості українці знають переважно одне прислів’я, та й те лише наполовину: «Москва слезам не верит…», хоча повна версія звучить так: «Москва слезам не верит – кровушки просит». Прислів’я виникнуло в часи Московського князівства, коли Москва обклала даниною інші підвладні міста. Незадоволені непосильним тягарем, ті відправляли в Москву прохачів зменшити данину. Як правило, цар наказував жорстоко страчувати послів, аби відбити й в інших бажання скаржитись.

Російська історія, етнографія, фольклористика вкупі з дослідженнями археології, антропології й генетики – це ядерна бомба, на якій сидять сотні штучно сплетених російських народів. Можливі в майбутньому дослідження, висновки й публікації українських дослідників можуть не лише змінити ставлення до РФ, але й, у цілому, вплинути на міжнародні відносини за участі Москви. Щонайменше, вони мали б епохальне значення для забезпечення національної безпеки України – що в області зовнішньої політики, що в області внутрішньої політики.

Якщо обмежитися сьогодні лише знищенням російської армії, то, стовідсотково, ця армія приходитиме сюди ще багато-багато разів. Якщо вже сьогодні десь на базі АН України, апарату РНБО, у Службі зовнішньої розвідки тощо не створювати центри з вивчення моделі вразливості Росії (і не лише в області історії й етнографії, а й в області міжнародних відносин, економіки, внутрішньої політики та ін.), то ця війна знову триватиме «вічно».

Але й наукові осередки можна було б створити лише за умови наявності гарно підготовлених випускників кращих національних університетів. Тобто, якщо уже зараз не створити відповідних освітніх напрямів (спеціальностей), то через 5-6 років не вдасться й створити якісних центрів вивчення Росії.

Ця війна, наша неготовність до неї та, можливо, майбутні війни з росіянами є і, можливо, будуть наслідком нашого незнання про ворога і толерування нами його державності. А все починається з народної мудрості".

Василь Лаптійчук добре розумів, що Росією керує бажання ліквідувати Україну, поки ми замирювалися з ворогом.