До всесвітньої української держави-громади

Бурхливий розвиток комунікацій 90-х років 20-го століття привів до нового етапу розвитку людства, який позначають терміном «глобалізація». «Глобалізація — це процес формування й наступного розвитку єдиного загальносвітового фінансово-економічного простору на базі нових, переважно комп’ютерних технологій» (Делягин Михаил. Мировой кризис: Общая теория глобализации. — ИНФРА-М, 2003, 768 с.).

Головними гравцями на цьому просторі вже є не національні держави, а транснаціональні корпорації. Нині ТНК здійснюють дві третини світової торгівлі, причому третина світової торгівлі є їхнім внутрішньо фірмовим оборотом. Національні ж держави дедалі менше впливають не лише на зовнішню торгівлю, але й на власну економіку, фінансові, людські та інформаційні потоки; більше того, національні уряди все частіше стають маріонетками ТНК.

Виникає запитання, чому ТНК виявилися ефективнішими в конкурентній боротьбі з національними державами? Можливо, головна причина в тому, що корпоративна модель управління є ефективнішою в порівнянні з державною? Давайте зробимо порівняльний аналіз цих двох моделей.

1. ДЕРЖАВА І КОРПОРАЦІЯ
Державну модель управління доцільно розглянути на прикладі України. Ця модель офіційно зафіксована в Конституції України*, яка прийнята 28 червня 1996 року. Для нашого дослідження важливо, що узаконена в Конституції модель управління загально визнана такою, що відповідає світовим стандартам демократичних держав, тобто її можна розглядати як типовий приклад сучасної демократичної моделі.

Корпоративну модель управління розглянемо на основі іншого офіційного документу — «Принципів корпоративного управління», розроблених і затверджених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку 11 грудня 2003 р. «Хоча у світі немає єдиної моделі корпоративного управління, але існують загальноприйняті принципи (стандарти), які лежать в основі ефективного корпоративного управління і можуть бути застосовані у широкому діапазоні правових, економічних та політичних умов» — зазначається в документі, який «містить важливі принципи та рекомендації щодо якісного та прозорого управління товариством, дотримання яких має допомогти товариствам у підвищенні їх інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності». Для нас важливо, що зафіксована в ньому модель викладена «на підставі загальноприйнятих міжнародних стандартів корпоративного управління».

Відразу ж впадає в око подібність між управлінськими структурами держави і корпорації. Наприклад, згідно з Конституцією, «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (стаття 5), воля якого реалізується на загальних виборах та референдумах дієздатними громадянами, які досягли 18-ти років (стаття 70). А згідно з «Принципами корпоративного управління», джерелом влади є акціонери корпорації, воля яких реалізується на загальних зборах акціонерів (п. 2. «Права акціонерів»). В обох випадках загальними зборами приймається Конституція держави або Статут корпорації, обираються Парламент або Наглядова рада, голова виконавчого органу (Президент або Директор), затверджується річний бюджет.

Якщо узагальнити, то подібність між державою і корпорацією можна звести до трьох аспектів:

«По-перше, це організація. Як сучасна цивілізована держава, так й успішна бізнес-структура в переважній більшості випадків організовані демократично. У першому випадку громадяни через своїх обраних представників, а в другому — акціонери компанії володіють як правами, так і можливостями зміщати політиків і менеджерів у ситуаціях, коли помилковість курсу не викликає сумніву в більшості тих, що допущені до участі в його виробленні...

По-друге, це критерій успішності. В обох випадках таким виступає ефективність задоволення запитів громадян або очікувань власників. Єдиною відмінністю держави від корпорації тут виступає те, що в першому випадку йдеться не тільки про матеріальний добробут, але й суспільні послуги, а також забезпечення безпеки; корпорація ж «в ідеалі» прагне винятково до рішення матеріальних завдань. Насправді ж розходження не так великі: і держави далеко не завжди успішні в вирішенні проблем, що стосується суспільства в цілому; і корпорації доволі часто перетворюються у свого роду соціалізовані співтовариства, стурбовані набагато ширшим колом проблем. 

По-третє, це безпосередня мета. В обох випадках нею є забезпечення конкурентноздатності, тобто збереження або зміцнення своїх позицій або в глобальному політичному чи економічному вимірі, або на тому чи іншому ринку. Умовою конкурентноздатності залишається розвиток швидшими ніж середні темпами». Річ у тім, що «критерієм для значної частини населення є те, як співвідноситься життя в їхній країні з життям в інших країнах. У корпорації залежність ще чіткіша: недостатня конкурентноздатність обертається скороченням частки на ринку, погіршенням показників діяльності й внаслідок цього прямим зниженням добробуту акціонерів» (Иноземцев Владислав. Власть как бизнес).

2. ЗБОЧЕННЯ МОДЕЛІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Проте є кілька принципових відмінностей, які дозволяють зрозуміти причини неефективності держав в порівнянні з корпораціями.

2.1. Місія
Будь-яка серйозна корпорація має визначену місію, в якій сформульоване «призначення» корпорації, її суспільно корисна функція, сенс її існування. Наприклад, місія корпорації Microsoft: «Дати можливість людям і компаніям усього світу повністю реалізувати свій потенціал». Очевидно, що ясна місія є важливим позитивним фактором будь-якої організованої спільноти, подібно до того, як усвідомлення сенсу свого існування робить людину впевненішою і ефективнішою.

А в чому полягає місія України? В чому її сенс і суспільно корисна функція для планетарної людської спільноти? Що українці можуть робити краще за інших? Про це ви не прочитаєте ні в Конституції, ні в жодному іншому державному документі — схоже, що це ключове питання навіть не ставилось на порядок денний.

З погляду системології, місія системи — це її функція в надсистемі. Усвідомлення місії дозволяє пізнати мету, адже мету системі завжди задає надсистема. Відповідно, мету системи «Україна» треба шукати на планетарному рівні, в надсистемі «Людство».

2.2. Мета
Згідно з «Принципами корпоративного управління», «мета товариства полягає у максимізації добробуту акціонерів за рахунок зростання ринкової вартості акцій товариства, а також отримання акціонерами дивідендів. Мета товариства повинна визначатись у статуті товариства. Товариство зобов’язане інформувати акціонерів та заінтересованих осіб про мету товариства шляхом включення такої інформації до річного звіту». Мета разом зі статутом приймається загальними зборами. В спеціальних документах корпорації її мета періодично конкретизується до кількісних показників і термінів їх досягнення.

Статутом держави є конституція, тому в ній також має бути чітко прописана мета держави. Прикладом може бути конституція Швейцарської Конфедерації, прийнята на референдумі 18 квітня 1999 року:

«Стаття 2. Мета.
1. Швейцарська Конфедерація захищає волю й права народу, охороняє незалежність і безпеку країни.
2. Вона сприяє спільному добробуту, стійкому розвитку, внутрішній згуртованості й культурному різноманіттю країни.
3. Вона піклується про якомога більшу рівність шансів для громадянок і громадян.
4. Вона виступає за тривале збереження природних основ життя та за мирний і справедливий міжнародний порядок».

З погляду науки управління, мета системи — це характеризований сукупністю об’єктивних параметрів стан, якого прагне досягнути система. Завдяки наявності чіткої мети організація має орієнтир для розвитку і критерії для визначення ефективності своєї діяльності. Більше того, існування мети є необхідною умовою самого існування системи, адже, згідно з визначенням, «система — це сукупність елементів, що взаємодіють один з одним і з навколишнім середовищем задля досягнення певної мети». Мета формує систему, немає мети — немає системи.

Держава Україна не має сформульованої мети, відтак не має орієнтирів розвитку, тому неможливо оцінити її ефективність і запитати за негативні результати діяльності. «Найгірше — це добре робити те, чого взагалі не треба робити». Держава без мети не знає, що їй робити, тому робить що завгодно.

2.3. Стратегія
Будь-яка організація потребує дороговказу у вигляді загальних напрямів, рухаючись якими вона забезпечує своє зростання і зміцнення позицій. Стратегію можна визначити як сукупність правил для прийняття рішень, якими організація керується в своїй діяльності задля виконання своєї місії та досягнення поставленої мети. Складовими стратегії є кількісні й якісні критерії оцінки її виконання, правила взаємодії з навколишнім середовищем, внутрішні процедури та основні оперативні прийоми (докладніше див.: Ансофф Игорь. Стратегическое управление: Пер. с англ. — М.: Экономика, 1989. — С. 68. ).

Згідно з «Принципами корпоративного управління», стратегія досягнення мети є ключовим поняттям організаційної діяльності: «4.1.1. До суттєвої інформації, яку товариство повинно регулярно розкривати, належать, зокрема, відомості про: а) мету та стратегію товариства; б) результати фінансової та операційної діяльності; в) структуру власності та контролю над товариством...». Фактично, діяльність корпорації починається з мети і стратегії, які набувають особливої важливості під час нестабільності навколишнього середовища.

Сучасна цивілізація дедалі більше втягується в гостру тотальну кризу, яка супроводжується зростаючим хаосом і нестримним прискоренням подій. У цей же час держава «Україна» не має ні мети, ні стратегії — і це суттєвий чинник її неефективності, а якщо казати прямо, то це найбільша загроза національній безпеці.

2.4. Наглядова Рада і Парламент
Згідно з «Принципами корпоративного управління», «ефективне управління потребує наявності у корпоративній структурі товариства дієвої, незалежної наглядової ради та кваліфікованого виконавчого органу (менеджменту), раціонального і чіткого розподілу повноважень між ними, а також належної системи підзвітності та контролю». Наглядова рада, що обирається загальними зборами корпорації, конкретизує мету корпорації, розробляє (разом з виконавчим органом) та ухвалює стратегію її досягнення (зокрема, методи управління товариством, умови договорів з головою та членами виконавчого органу, захист прав акціонерів), затверджує річний бюджет, контролює менеджмент в його виконанні стратегії корпорації.

При цьому велика увага приділяється кваліфікації та моральним якостям членів ради. «Здійснюючи контроль за діяльністю виконавчого органу, рада не повинна втручатися у поточну діяльність товариства». «При визначенні розміру та порядку виплати винагороди членам наглядової ради потрібно враховувати, що винагорода повинна включати в себе механізм стимулювання їх діяльності. Доцільно, щоб винагорода складалася з фіксованої та змінної частин. При цьому змінна частина повинна прямо залежати від результатів діяльності особи та товариства взагалі».

Якщо узагальнити, то функцією Наглядової ради є участь у формуванні і постійному уточненні корпоративної стратегії та контроль за її виконанням. Оскільки аналогом Наглядової ради є Парламент, то його функцією має бути формування (разом з Президентом) і постійне уточнення національної стратегії та здійснення контролю за її виконанням без втручання в поточну діяльність виконавчої влади.

Очевидно, що нинішня Верховна Рада займається зовсім іншими справами.

По-перше, вона не розробляє національну стратегію і, відповідно, не контролює її виконання.

По-друге, під виглядом «законотворчої діяльності» вона постійно втручається в роботу уряду з метою перерозподілу державної власності та лобіювання власних інтересів.

По-третє, вона є некомпетентною з причини низької фахової підготовки і через суцільний «конфлікт інтересів», тобто суперечність між інтересами держави в цілому і приватними бізнес-інтересами нардепів.

По-четверте, оплата діяльності нардепів не залежить «від результатів діяльності особи та товариства взагалі», а якщо немає стимулів до якісної роботи, то про яку її ефективність можна говорити.

Більше того, депутати абсолютно не відповідають за результати своїх рішень, і це їхнє право ні за що не відповідати закріплене у статті 80 Конституції: «Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп». Все це суперечить не лише «Принципам корпоративного управління», але й здоровому глузду, адже людина, яка не відповідає за свої рішення, не має права приймати ці рішення, а тим більше державні закони.

2.5. Виконавчий орган
«Завдання виконавчого органу полягає у здійсненні керівництва поточною діяльністю товариства, що передбачає його відповідальність за реалізацію мети, стратегії та політики товариства» — читаємо в «Принципах корпоративного управління». Виконавчий орган керується Головою (Директором, Генеральним директором, Президентом), що обирається загальними зборами, отже в корпорації є особа, яка несе персональну відповідальність за реалізацію мети, тобто за кінцеві результати діяльності, за її «плоди».

Відповідальність Директора (як і всіх інших посадових осіб) має бути не лише моральною, але й матеріальною; більше того — вона повинна бути дієвою і чітко визначеною в трудових договорах: «3.3.6. Посадові особи повинні відшкодовувати збитки, завдані товариству внаслідок невиконання або неналежного виконання ними свого обов’язку діяти добросовісно та розумно в найкращих інтересах товариства. Відповідні положення про відповідальність посадових осіб повинні передбачатися цивільно-правовими або трудовими договорами, що укладаються між товариством та посадовими особами.
У цивільно-правових договорах та трудових контрактах, що укладаються між товариством та посадовими особами органів товариства, доцільно передбачати дієві засоби відповідальності таких осіб за заподіяння товариству шкоди внаслідок невиконання чи неналежного виконання ними свого обов’язку діяти добросовісно та розумно в найкращих інтересах товариства».

Нічого подібного немає в Конституції України. Ні Президент, ні відповідальний перед ним Кабінет міністрів не несуть ні персональної, ні колективної відповідальності за результати своєї діяльності, а їхня зарплата не залежить від динаміки розвитку чи деградації національного організму.

2.6. Ревізійна комісія
«З метою захисту прав та законних інтересів акціонерів товариство повинно забезпечити комплексний, незалежний, об’єктивний та професійний контроль за фінансово-господарською діяльністю товариства» (п. 5). Вищим контролюючим органом корпорації є ревізійна комісія. Про фундаментальну важливість цього органу свідчить те, що члени ревізійної комісії на чолі з її головою обираються виключно на загальних зборах акціонерів, тобто на рівні з Директором і Наглядовою Радою. Згідно з «Принципами корпоративного управління», «ревізійна комісія повинна забезпечити здійснення належного контролю за фінансово-господарською діяльністю товариства». «Ревізійна комісія зобов’язана доповідати про результати проведених нею перевірок загальним зборам акціонерів та раді товариства на найближчому її засіданні, що проводиться після здійснення перевірки ревізійною комісією. Доповідь ревізійної комісії викладається у письмовій формі та має містити інформацію про проведені нею планові, позапланові перевірки та складені за їх підсумками висновки, інформацію про достовірність річного балансу з необхідними поясненнями до нього, а також рекомендації щодо затвердження його загальними зборами» (п. 5. 4).

Ревізійна комісія відіграє ключову роль в забезпеченні прозорості корпорації, оскільки «прозорість та належне розкриття інформації є невід’ємною умовою ефективного корпоративного управління. Діяльність товариства у прозорому режимі, за зрозумілими для всіх «правилами гри» дозволяє підвищити його ефективність, сприяє захисту та реалізації прав інвесторів, залученню внутрішніх і зовнішніх інвестицій» (п. 4). Будучи незалежним органом, ревізійна комісія має можливості здійснювати об’єктивний контроль за законністю всіх процесів всередині корпорації, зокрема за діяльністю Директора і Наглядової ради.

Чи передбачає Конституція України наявність незалежного контролюючого органа, здатного простежити законність діяльності Президента і Верховної Ради? Ні! Такого органу немає, оскільки, згідно з Конституцією:

1. «Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади» (стаття 122).

2. «Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України» (стаття 125). «Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом» (стаття 128).

3. «Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України» (стаття 148).

4. Верховна Рада здійснює «призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати», «призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (стаття 85, пп. 16, 17).

Тобто всі передбачені в Конституції контролюючі органи є недієздатними, оскільки призначаються Президентом і/або Верховною Радою, тобто тими, кого вони повинні контролювати. Можна сказати, що державні органи «контролюють самі себе», так би мовити, бавляться самоконтролем у вільний від основної роботи час. Безконтрольність державних органів — це ще один чинник, що підриває ефективність і конкурентоспроможність держави.

2.7. Оцінка результатів діяльності
Згідно з «Принципами корпоративного управління» оцінка діяльності керівних органів та корпорації в цілому здійснюється щорічно на загальних зборах акціонерів, які є вищим законодавчим органом корпорації. Для цього акціонери отримують максимально повну інформацію про діяльність корпорації, наприклад, «якщо до порядку денного включено питання щодо затвердження річних результатів діяльності товариства, порядку розподілу прибутку, визначення порядку покриття збитків, акціонерам повинні надаватись копії фінансової звітності (у складі балансу, звіту про фінансові результати, звіту про рух грошових коштів, звіту про власний капітал і приміток до звітів), копії рекомендацій наглядової ради, висновку ревізійної комісії та висновку аудиторської фірми (аудитора). Якщо до порядку денного внесено питання про обрання органів управління, акціонерам повинна бути надана повна інформація про кандидатів на відповідні посади (див. пункт 3.1.3 цих Принципів). Акціонери повинні мати право задавати питання і отримувати інформацію стосовно будь-яких пунктів порядку денного або документів, пов’язаних з ними, від посадових осіб та інших уповноважених осіб товариства».

На основі комплексної та об’єктивної оцінки результатів діяльності корпорації та її керівних органів, загальні збори акціонерів обирають (переобирають) керівництво, розглядають питання про винагороду керівництву або відшкодування ним завданих збитків, адже, нагадаємо, «3.3.6. Посадові особи повинні відшкодовувати збитки, завдані товариству внаслідок невиконання або неналежного виконання ними свого обов’язку діяти добросовісно та розумно в найкращих інтересах товариства».

Конституція України не передбачає ні звіту Президента та нардепів за виконану роботу, ні оцінку їхньої діяльності з боку незалежних контролюючих органів, ні право виборців дати власну оцінку керівництву держави, ні компенсації посадових осіб за завдані збитки.

2.8. Розподіл функцій
Із загальноприйнятих міжнародних стандартів, узагальнених в «Принципах корпоративного управління», випливає доволі струнка і ефективна система управління:

1. Загальні збори корпорації визначають її МІСІЮ, формулюють і затверджують МЕТУ, фіксуючи її в основному законі корпорації — в її Статуті.

2. Для досягнення мети загальні збори обирають (переобирають) компетентних і авторитетних осіб на посади Директора (голову виконавчого органу), Наглядову раду і Ревізійну комісію. Правовідносини між товариством та Директором, членами Наглядової ради, Ревізійної комісії «повинні базуватись на положеннях укладених між ними цивільно-правових договорів. Положення цивільно-правових договорів, що визначають взаємні права та обов’язки, порядок оплати, систему заохочень, відповідальність сторін, порядок та наслідки припинення правовідносин повинні бути завчасно повідомлені усім кандидатам у виборні органи».

3. Директор разом з Наглядовою радою виробляють стратегію досягнення мети, причому останнє слово залишається за Директором, оскільки він несе персональну відповідальність за результати свого управління. По суті, Директор керує розробкою стратегії досягнення мети, а Наглядова рада допомагає йому в цьому, виконуючи експертно-дорадчу функцію.

4. Директор діє в рамках спільно виробленої стратегії (бо це в його інтересах) і несе персональну відповідальність за діяльність виконавчого органу та досягнення статутної мети.

5. Наглядова рада контролює виконання Директором стратегії та динаміку наближення корпорації до статутної мети (знову ж таки, це відповідає інтересам Директора). Водночас Наглядова рада готує пропозиції щодо вдосконалення стратегії, які набувають чинності після затвердження Директором.

6. Ревізійна комісія здійснює контроль за виконанням Директором, Наглядовою радою й усіма іншими членами корпорації вимог Статуту та інших регламентуючих документів.

7. Винагорода всіх працівників корпорації залежить від динаміки досягнення корпорацією своєї мети. Оцінка діяльності керівництва корпорації здійснюється загальними зборами акціонерів.

В існуючій нині моделі державного управління України все майже навпаки:

1. Держава не має сформульованих місії і мети, тому сенс її існування невідомий, а орієнтири розвитку відсутні.

2. Під час виборів громадяни не обирають контролюючий орган. Компетентність і висока репутація не є обов’язковими вимогами для кандидатів у виборні органи.

3. Президент і Верховна Рада не займаються виробленням національної стратегії, тому держава функціонує в режимі ситуативного реагування на подразники, живе одним днем.

4. У державі ніхто не несе реальної відповідальності за її діяльність.

5. Члени Верховної Ради займаються не стратегічними питаннями, а лобіюванням приватних інтересів.

6. Через відсутність незалежного контролюючого органу держава є безконтрольною і відкритою до зловживань.

7. Винагорода Президента і нардепів не залежить від динаміки державного розвитку. Під час виборів (тобто загальних зборів) громадяни не мають права виставити оцінку діяльності президента за звітний період.

3. ЧОМУ ДЕРЖАВА НЕЕФЕКТИВНА?
Держава «Україна» не може бути ефективною, оскільки її управлінська модель по суті є запереченням фундаментальних принципів управління, що перевірені світовим досвідом. Головні вади існуючої державної системи — це безвідповідальність, непрозорість, безконтрольність, несправедливість (а після антиконституційної політреформи — нелегітимність). Вона призначена не для національного прогресу, а для паразитування безвідповідальної і безконтрольної верхівки на народному тілі, а також для економічного і психологічного витискування українців з рідної землі. Відповідно, Конституція України, в якій зафіксована нинішня антинародна модель державного управління, є антинародною.

Такий висновок випливає з аналізу моделі державного управління і підтверджується кінцевими результатами, тобто плодами, за якими пізнається будь-яка діяльність. Головними з них за період після проголошення Україною своєї державної незалежності в 1991 році є: 6-мільйонне вимирання українського народу (у мирний час!), багатомільйонна вимушена трудова міграція українців з рідної землі та одночасне заселення її іноземними мігрантами, подвійне скорочення ВВП, надзвичайно низький рівень життя переважної більшості українського народу, його генетичне і культурне виродження.

Модель, запропонована «Принципами корпоративного управління», є демократичною. Натомість існуюча в Україні модель державного управління не є демократичною, оскільки суперечить згаданим вище принципам управління. З погляду політології сучасному режиму відповідає термін «охлократія» в сенсі «панування над натовпом» (див. Третій Гетьманат).

Збереження існуючої моделі державного устрою є смертельно небезпечним для українського народу, оскільки веде його до деградації.

Україна потребує:

1) негайної раціоналізації існуючої державної моделі, тобто швидкого виправлення найбільш серйозних деформацій;

2) наступного переходу до принципово нової моделі державного управління, спроможного забезпечити українцям високу якість життя, конкурентоспроможність та національний прогрес.

4. ДО ДЕРЖАВИ НОВОЇ ЕПОХИ
Йдеться про застосування напрацювань корпоративного управління і корпоративного права для формування держави нового типу, спроможної здійснити перехід світової української спільноти на вищий цивілізаційний рівень і посісти гідне місце в глобалізованому світі третього тисячоліття.

Головні особливості цієї нової держави:

1) вона формується як глобальна корпорація мережевого типу з територією базування в Україні та підрозділами у тих країнах, де компактно проживають українці, що захотіли стати її громадянами-акціонерами;

2) її правова система грунтується на українському Звичаї і є синтезом кращих напрацювань державного та корпоративного права;

3) її місією є формування цивілізації вищого рівня зі стрімким переходом до нової екологічної ніші, тобто на якісно вищий рівень стосунків «Людина—Бог», «Людина—Людина», «Людина—Природа», «Людина—Техносфера»;

4) її головним ресурсом і головною цінністю є нова українська людина і нова українська громада;

5) етнічне українське ядро забезпечує потужну корпоративну культуру як визначальний чинник узгодженої діяльності величезної кількості елементів всесвітнього корпоративного організму.


Примітка:

* У цій статті використовується первинний текст Конституції від 28.06.1996, тобто без змін, внесених згідно із антиконституційним Законом N 2222-IV ( 2222-15 ) від 08.12.2004, ВВР, 2005, N 2, ст. 44.

-------------------------------------
В тему:
Три поверхи Великого Переходу: соціальний, національний, магічний
Тиранія чи Гетьманат?
Суперкорпорація Україна
Варнова економіка Третього Гетьманату
Реформація: 25 пунктів
Раціоналізація держави
Діалектика влади