Гаррі Гопкінс і Франклін Рузвельт – історія психопатичного союзу (+аудіо)

Аудіоверсія: Гаррі Гопкінс і Франклін Рузвельт – історія психопатичного союзу

Фізичне задоволення від домінування

У порівнянні з людьми, психопати мають значно потужніший інстинкт домінування. Реалізація цього вродженого інстинкту приносить інтелектуальним тваринам величезне задоволення, адже супроводжується значно вищими, ніж у людей, викидами дофаміну – гормону задоволення.

Психопати з низьким рівнем інтелекту реалізують інстинкт домінування у вигляді грубого фізичного насильства. Це психопати насильницького, або ж кримінального типу. Вони найбільше сконцентровані у кримінальному середовищі – близько чверті від загальної кількості злочинців.

Психопати з високим рівнем інтелекту реалізують інстинкт домінування шляхом маніпуляцій та шахрайства. Вони концентруються у великих корпораціях, тому їх називають корпоративними, організаційними або білокомірцевими психопатами. Це психопати пасивно-паразитичного, або ж субкримінального типу. Їх ми вже розглядали у статті «Корпоративні психопати: чому інтелектуальні тварини лізуть у владу».

Психопати, подібно до інших тварин, є біологічними автоматами, тобто їхня поведінка жорстко визначається вродженими й набутими програмами. Відтак корпоративні психопати, потрапляючи в людські організації, інстинктивно намагаються захопити абсолютну владу. Для цього вони застосовують жорсткий алгоритм, кінцевою фазою якого є формування психопатичного союзу.

Алгоритм психопатичного союзу

Він полягає в тому, що психопат спочатку визначає людей, яких можна використати для захоплення влади. Зазвичай це формальні або неформальні лідери, а також носії важливої інформації. Вивчивши поведінку своєї потенційної жертви, психопат втирається до неї в довіру, видаючи себе за однодумця. Потім він налаштовує свою жертву проти колективу, а колектив – проти жертви. Далі він збирає на жертву компромат або спеціально втягує жертву в незаконні або ганебні дії.

Жертва психопата потрапляє в ілюзію того, що лише психопат є її справжнім другом, натомість всі інші – вороги та зрадники. Відтак жертва починає захищати свого поневолювача. Тому згаданий тип патологічних стосунків називається «психопатичним союзом». Ознакою, що такий союз уже працює, є неадекватна поведінка жертви – вона робить те, чого раніше ніколи б не робила, і починає діяти всупереч власним інтересам.

Людині надзвичайно важко розірвати цей союз – подібно до того, як муха, що потрапила в павутину, не може звільнитися власною силою. Тому психопатичний союз зазвичай має два варіанти закінчення: або жертва психопата вмирає, або психопат сам кидає спустошену жертву, яка йому вже не потрібна. Це питання ми вже обговорювали у дослідженні «Психопатичний союз та його алгоритм: як інтелектуальні тварини перехоплюють управління організаціями людей».

Описаний алгоритм є природною стратегією перехоплення управління, тому до нього можна прийти шляхом суто логічних міркувань. Корпоративні психопати застосовують цей алгоритм без вагання, при першій нагоді. Люди його не використовують, тому що він підлий і огидний – совість не дозволяє. У психопатів нема совісті чи якогось іншого внутрішнього стримувача, тому застосування ними алгоритму психопатичного союзу має масовий характер.

Ви скажете: Якщо застосування алгоритму психопатичного союзу є масовим, то в історії мають бути виразні приклади. Чи є вони?

Відповідь: Так, є – і один з них ми зараз розглянемо. Але для того, щоб краще зрозуміти його сенс, необхідно сказати кілька слів про політичні погляди та видову солідарність психопатів.

Природні апологети диктатури

Психопати, як і всі представники виду Homo intelis, визнають тільки диктатуру. Причиною цього є згаданий вище інстинкт домінування, тобто палке бажання вертикального підпорядкування. Диктатура є для психопатів єдино можливим порядком. Вони вважають диктатуру природною, адже лише диктатура відповідає їхнім вродженим інстинктам. Звідси непереборна симпатія до будь-яких диктатур. Що сильніша диктатура, то більше до неї поваги. Натомість будь-які прояви горизонтальної співпраці вважаються протиприродними, шкідливими та небезпечними.

З погляду психопатів, природний порядок – це жорстка вертикальна субординація. Це те, що вони називають миром. Тому вони інстинктивно підкоряються тим, хто сильніший, і принижують тих, хто слабкіший. Усе їхнє життя – це боротьба за статус, в ході якої треба принижувати слабкіших і улещувати сильніших. Приблизно так, як це відбувається у соціальних тварин, наприклад, у плямистих гієн: наближаючись до домінуючої тварини, підлеглі плямисті гієни ходять на колінах передніх ніг.

Солідарність психопатів

Психопати виразно відчувають свою відмінність від людей і свій спільний груповий інтерес. Цю тему глибоко дослідив польський психіатр Анджей Лобачевський у фундаментальній праці «Політична понерологія: наука про природу зла, пристосованого до досягнення політичних цілей» (Andrew M. Lobaczewski. Political Ponerology: A Science on the Nature of Evil Adjusted for Political Purposes, 1984). У передмові до його книги читаємо: (цитата) «Успішні психопати не закінчують свої дні у в’язницях чи нетрях – вони можуть бути банкірами, лікарями, професіоналами широкого спектра, політиками, навіть лідерами націй. Психопати вчаться розпізнавати один одного в натовпі вже в дитинстві. Вони знають, що відрізняються від світу більшості навколишніх людей. Вони розглядають нас з певної відстані, як інший підвид. У будь-якому суспільстві психопати створюють активну мережу конспірації. Вони сприймають як факт те, що вони не такі як ми, що вони відрізняються від людей» – розповідає Анджей Лобачевський.

Будучи закінченими егоїстами, ці розмовляючі тварини не схильні комусь допомагати, навіть своїм. Психопат ніколи не піде на особисті жертви заради іншого психопата. Вони спокійно можуть обдурювати, визискувати і навіть винищувати собі подібних. Проте, якщо їм це вигідно, вони можуть допомагати своїм «братам по інтелекту», дотримуючись певної солідарності з істотами свого виду. Але при реальній загрозі для власної персони вони без вагань «здають» будь-кого – батьків, родичів, друзів, партнерів.

І завжди варто пам’ятати, що головна відмінність психопатів від людей – це повна відсутність совісті та інших духовних якостей: свідомості, співчуття, милосердя, відповідальності, творчості, волі.

У психопатів нема розуму – лише інтелект. У них манія величі. Вони абсолютно неспроможні до визнання своїх помилок. Найбільше задоволення їм приносить домінування – вивищення себе і приниження інших. В цей час у них виділяється гормон задоволення дофамін – так само як під час статевого акту. Не випадково в російській народній культурі, яка має відверто психопатичний характер, здійснення насильства та здійснення статевого акту позначається тим самим дієсловом з коренем «єб–йоб». Тому росіяни кажуть: «Б’є – значить любить». Тобто для них насильство – це «те, що любо», «те, що дає задоволення». Ось така зоопсихологія. У людей інша фізіологія, то їм це важко зрозуміти.

Людина чи тварина?

А тепер саме час розглянути деякі історичні реалізації психопатичних союзів. Попри те, що історія 20-го століття радикально спотворена, збереглося досить фактажу для висування обґрунтованих гіпотез. При цьому треба уникати типової помилки, властивої початківцям, – бачити психопатів навіть там, де їх нема.

Психопатія – це не діагноз, а ідентифікація. Питання ставиться так: хто перед нами – людина чи інтелектуальна тварина? Сапієнс чи інтеліс?

Зазвичай треба довести, що досліджувана особа є психопатом. Проте в царині політики, де концентрація психопатів надзвичайно висока, все навпаки: тут треба довести, що досліджувана особа є людиною. Це як у романі Френка Герберта «Дюна»: (цитата) «Ви насмілилися припускати, що син герцога тварина? – зажадав відповіді Пол. – Давай скажемо так: я припускаю, що ти можеш бути людиною, – відповіла стара» (кінець цитати).

Ленін і Сталін

У 1917 році психопати вкотре влаштували в Московії переворот і перехопили управління державою. Червоний терор, Голодомор, ГУЛАГ, масові катування та убивство десятків мільйонів людей – це відверті прояви психопатичного садизму і повної відсутності совісті. Судячи з наявних описів, документів та спогадів, Ленін і Сталін були психопатами. Так само психопатами були їхні найближчі соратники. Безжальне й безглузде винищення власного населення неможливо пояснити політичною доцільністю. Воно пояснюється тим, що насильство дає психопатам фізичне насолодження – так само як від сексу: в обох випадках вони отримують потужний викид дофаміну.

Захопивши владу в Росії, психопати й далі керувалися інстинктом домінування, тому здійснили наступний логічний крок – почали шалену підготовку до «всесвітньої революції», тобто захоплення влади над усією планетою. По-іншому й не могло бути – до цього їх штовхала не так комуністична ідеологія, як їхня психопатична природа, залежна від дофаміну. Ось як про це висловився згаданий вище Анджей Лобачевський: «Психопати можуть імітувати почуття, але єдине реальне почуття, яке вони мають, це свого роду голод, який хижак відчуває щодо своєї майбутньої жертви. Решта діяльності психопата підпорядкована задоволенню цього почуття тваринного голоду. Коротко кажучи, психопат є хижаком» (кінець цитати).

Головною організацією, спрямованою на перехоплення управління в усьому світі, став Комінтерн, заснований у березні 1919 року. Комінтерн – це міжнародна організація комуністичних партій, яка керувалась Кремлем і знаходилась під повним контролем Іноземного Відділу НКВС (розвідка, спецоперації).

Держави, які усвідомили комуністичну загрозу, об’єдналися в Антикомінтернівський пакт. У 1936 році його засновниками стали Третій Райх і Японія. Пізніше до пакту приєдналися Італія, Угорщина, Іспанія, Болгарія, Хорватія, Румунія, Фінляндія, Данія, Словаччина, Маньчжурія і антикомуністичний Китай.

Проте було вже пізно: з приходом до влади президента Франкліна Рузвельта у 1933 році Москва перехопила управління Сполученими Штатами. 

Франклін Рузвельт та його соціалізм

Одразу ж після приходу до влади Рузвельт, як висуванець Демократичної партії та інших лівих сил, почав хаотично будувати в США соціалізм. Це супроводжувалося кількаразовим збільшенням бюрократичного апарату, розоренням середнього класу, неефективністю та марнотратством. У деяких речах адміністрація Рузвельта просто мавпувала сталінську політику. Так, у квітні 1933 року в США була здійснена примусова конфіскація у населення золота. Це відбулося одразу ж після успішної, з погляду ліваків, конфіскації золота більшовиками в українців під час Голодомору. Цього ж року Штати офіційно визнали московський комуністичний режим – не зважаючи на влаштований більшовиками геноцид.

Франклін Рузвельт був напівпаралізованим, не міг ходити, але цей факт ретельно приховувався від американців. Фізичне каліцтво та постійна брехня для його маскування робили його вельми вразливим щодо зовнішнього впливу. Після смерті Рузвельта з’ясувалося, що він був тісно обсаджений московською агентурою, про яку він знав і яку він захищав. Документально доведено, що в рузвельтівській адміністрації працювало близько тисячі московських агентів. Про це можна прочитати у дослідженні «Як Москва перехопила управління президентом США Франкліном Рузвельтом і його урядом».

Гаррі Гопкінс – віддзеркалення Рузвельта

Найвпливовішою людиною після Рузвельта був Гаррі Гопкінс (Harry Lloyd Hopkins, 1890– 1946) – спеціальний радник і помічник президента США. Він народився в сім’ї середнього достатку, його батько мав власний бізнес. Гаррі отримав пристойну освіту, закінчив приватний гуманітарний коледж у Грінеллі, що у штаті Айова.

Свою кар’єру Гопкінс зробив по лінії благодійних організацій Нью-Йорка. Американський історик Джеймс Бернс (James MacGregor Burns) у книзі «Франклін Рузвельт. Людина і політик» розповідає, що Гопкінс був імпульсивним та хамовитим чиновником, який поводився зверхньо і принижував не лише своїх підлеглих, а й керівників військової промисловості. Володів неймовірним нюхом у вгадуванні настроїв Рузвельта. Знав, коли треба дати шефу пораду в формі лестощів або полестити у формі поради, натиснути чи відступити, говорити чи слухати, підкорятися чи заперечувати.

Гопкінс виступав від імені Рузвельта і звітував лише перед Рузвельтом. У 1945 році в журналі «Time» вийшла стаття, де він був охарактеризований як «секретар, координатор, адміністратор, хлопчик на побігеньках, добрий слухач, виконавець, генератор ідей, компаньйон та альтер-его». Вони майже не розлучалися: разом снідали, разом вирішували справи, разом були на важливих заходах. З 1940 по 1943 рік Гопкінс навіть жив у Білому домі. Він міг будь-коли, без стуку заходити до покоїв Рузвельта.

Гопкінс володів унікальною здатністю втиратися в довіру до будь-кого. За словами старшого сина президента – Джеймса Рузвельта – «Гопкінс міг подружитися з вами протягом п’ятихвилинної розмови» – пише Річард Хітнер у книзі «Консильєрі. Лідер у тіні».

Персональний андроїд президента

Люди ставились до Гопкінса з недовірою і роздратуванням. Скаржились, що Гопкінс ізолював Рузвельта від контактів подібно до ревнивої жінки. Якось запитали Рузвельта, навіщо він так наблизив до себе Гопкінса? Він відповів: «Розумію ваше здивування, що я потребую цю НАПІВЛЮДИНУ. Але коли-небудь ви, можливо, сядете в крісло президента Сполучених Штатів і, коли це станеться, дивитиметеся на ті двері і заздалегідь знатимете, що, хто б не увійшов до них, він вас про що-небудь проситиме. Ви дізнаєтеся, що це за нудна робота – вислуховувати такі прохання, і відчуєте потребу мати при собі людину, подібну до Гаррі Гопкінса, яка нічого не хоче, крім як СЛУЖИТИ вам» – писав американський історик Роберт Шервуд (Robert Emmet Sherwood) у книзі «Рузвельт і Гопкінс: інтимна історія» («Roosevelt and Hopkins: An Intimate History», 1948).

Виникає запитання, чому Рузвельт вважав Гопкінса напівлюдиною (half-man)? Річ у тім, що людина є носієм волі, натомість Гопкінс не мав власної волі, а лише виконував те, чого бажав його шеф. Принаймні, так думав Рузвельт. Тобто Гопкінс переконав Рузвельта в тому, що він є продовженням свого пана, таким собі персональним андроїдом – людиноподібним роботом, абсолютним слугою. Це і є напівлюдина.

Безсумнівно, Гопкінс був політичним тягарем для Рузвельта і був зручною мішенню для всякого роду нападок, спрямованих проти самого президента – розповідає Шервуд.

Рузвельт розповідав Гопкінсу про політику, ділився своїм досвідом, навчав правильної поведінки, довіряв йому секретні документи, доручав виконання різних делікатних завдань. Президент був переконаним, що Гаррі точно виконає всі його інструкції, нічого не додаючи до них від себе. Прихильники Рузвельта вважали, що судження Гопкінса найкраще збігаються з тим, що думає його шеф.

Напівпаралізованому Франкліну Рузвельту було зручно мати такого персонального помічника – неотесаного, грубуватого, але відданого. Він міг висловлювати дивні й несподівані думки, які забавляли і будили уяву. З ним можна було поговорити ні про що – і це розважало президента. Він підсміювався над простацькими манерами Гопкінса (цитата): «Рузвельт часто казав: Гаррі прекрасний посол для виконання моїх доручень. Він навіть не розуміє значення слова «протокол». Коли він розмовляє з яким-небудь іноземним високопоставленим представником, то вміє відкинутися на спинку крісла, покласти ноги на круглий стіл і сказати: «Та невже?!» – розповідає Роберт Шервуд.

Рузвельт ставився до Гопкінса як до неслухняного школяра. У листах до нього називав себе татусем, давав вказівки щодо правильної поведінки, турбувався про його здоров’я і навіть жартома виплачував йому по одному долару за кожний набраний фунт ваги, адже Гопкінс був занадто худий – писав Шервуд. По суті, Рузвельт лагідно дресував свого андроїда.

Гаррі Гопкінс, що сидить ліворуч, під час прес-конференції в якості президента Адміністрації з забезпечення роботою (WPA) у листопаді 1935 року

Імпульсивний, ексцентричний, шокуючий

Гопкінс був людиною суто земною, тобто духовні справи його взагалі не цікавили. Він просто не знав, що це таке. Зате він любив жінок, розваги, алкоголь, нічні клуби, був тричі одруженим, умлівав від гучної слави, навіть тричі красувався на обкладинці журналу «Time» – у 1934, 1938 і 1945 роках. Ось як про це писав Шервуд: «Попри поганий стан здоров’я, Гопкінс був великим життєлюбом і часто поводився подібно до новачка з Ґріннеллського коледжу, відпущеного в місто. Він любив перегони, театри та нічні клуби. Він любив веселощі та ресторани. Відчував задоволення і гордість щоразу, як ворожі газети поносили його як «веселуна і гуляку» – він вважав, що це свідчило про його привабливість» (кінець цитати).

Трагедія Гопкінса полягала в тому, що він гаряче прагнув плотських задоволень і розпусти, але здоров’я не дозволяло. Тому після своїх бурхливих гулянок він одразу ж потрапляв у лікарню. Цитата: «Рузвельта забавляла, але також і турбувала ця легковажність його норовливого друга. Рузвельт ставився до Гопкінса як поблажливий батько до розпусного сина, вибрики якого хоч і пробачні, але повинні бути строго обмеженими» – пише Шервуд.

Бачення життя у Гопкінса було абсолютно конкретним, локальним і тунельним. Його цікавило тільки те, що «тут і тепер». Абстрактне, цілісне, складне мислення – це не про нього. Цитата: «Гопкінс дуже мало володів здатністю передбачення, якої відрізнялися Рузвельт і Черчілль, і майже зовсім не володів почуттям історії, властивим їм. Він прагнув до досягнення безпосередніх, а не віддалених цілей. Гопкінс швидше був виконавцем планів, ніж їх розробником. Він звик ділити відомих йому людей на дві групи – «тих, що говорять» і «тих, що роблять» – і з гордістю відносив себе до другої групи. Коли Рузвельт обмірковував якесь питання, його думка виходила далеко за межі цього питання. Він розглядав це питання у зв’язку з минулим, сьогоденням і майбутнім. Гопкінс, розглядаючи те саме питання, був зацікавлений тільки в тому, щоб дістатися прямо до його суті й далі вже діяти без роздумів» – продовжує Шервуд. Через цю рису свого помічника Рузвельт використовував його як довіреного посланця, оскільки вважав, що Гопкінс нічого свого не придумає, а передасть лише те, що йому було сказано.

Цитата: «Цей працівник благодійних організацій розглядав гроші – власні й чужі – як щось таке, що має бути витрачено якнайшвидше. Навмисно неввічливий, часто нетерпимий і нетактовний, Гопкінс сильно відрізнявся від Рузвельта за походженням, вихованням та манерами» – пише Шервуд.

Психопатичний союз

Проте схоже на те, що Гопкінс лише грав роль вірного пса Рузвельта, натомість проводив власну політику.

У своїй книзі Роберт Шервуд розповідає, що коли вперше зустрівся з Гопкінсом у 1938 році, то записав собі у щоденник, що провів тривалу розмову «з дуже хитрою і дещо зловісною людиною».

Протягом тих років, коли Гаррі Гопкінс жив у Білому домі, «його зазвичай вважали похмурою особистістю, таємним інтриганом, своєрідною комбінацією Макіавеллі, Свенгалі і Распутіна». Для довідки, Свенгалі – це зловісний герой популярного роману «Трільбі» (1894), який володів гіпнотичною силою впливу на людей.

Цитата: «Гаррі Гопкінс умів отруїти людям життя. Декому він бачився сучасним кардиналом Рішельє, який виношував свої зловісні плани, безшумно, але впевнено міряючи кроками темні кабінети. На думку інших, він просто займався всім, що спадало на думку Рузвельту» – пише Річард Хітнер.

Роль вірного пса і блазня допомагала Гопкінсу просувати власні інтереси. Цитата: «Коли він працював у Федеральній надзвичайній адміністрації допомоги та в Адміністрації із забезпечення роботою, то використовував свою тісну дружбу з президентом для того, щоб просунути свої власні справи та справи тих організацій, якими він особисто займався» – пише Шервуд. А в середині 1943 року Гопкінс зіткнувся з шквалом критики з боку республіканців і преси за те, що він зловживав своїм становищем для особистої вигоди.

До Гаррі Гопкінса ставилися вороже не тільки ті, хто ненавидів Франкліна Рузвельта. Навіть багатьом найвірнішим друзям та співробітникам президента дуже не подобався Гопкінс. Найбільше незадоволення викликало те, що він прагнув монопольного впливу на свого шефа і мав занадто велику владу – розповідає Шервуд. Гопкінс бачив президента частіше, ніж будь-який інший радник, і володів більшою дипломатичною владою, ніж весь Державний департамент.

Врешті-решт, Гопкінс досягнув свого – отримав домінуючий вплив на Рузвельта. Як пише Річард Хітнер у книзі «Консильєрі. Лідер у тіні»: (цитата) «В результаті у Рузвельта залишився тільки один друг – Гопкінс. Він був готовий боротися за президента і, якщо вірити Вільяму Дугласу, майбутньому верховному судді, ставив палки в колеса кожному конкуренту, що претендував на сферу його впливу» (кінець цитати).

Нагадаємо, що здобуття монопольної влади психопата над жертвою – це завершальна фаза формування психопатичного союзу. Жертва вважає, що всі навколо є її ворогами, натомість психопат-поневолювач є надійним другом – єдиним і незамінним.

З другого боку, відчуженість жертви від навколишніх людей стає цілком реальною, адже, прикриваючись роллю найвідданішого друга, психопат цілеспрямовано налаштовує проти жертви все її оточення. Врешті-решт жертва опиняється в ізоляції, втрачає адекватне уявлення про реальність і стає податливою іграшкою в руках психопата. Понад те, жертва починає захищати свого поневолювача, оскільки вважає його своїм найвірнішим другом та однодумцем.

Руйнівні наслідки

Гаррі Гопкінс грав роль вірного пса Рузвельта, проте фактичні наслідки його діяльності говорять про інше – Гопкінс був вірним псом Сталіна. Чому? Відповідь у тому ж основному інстинкті психопатів – інстинкті домінування. Психопат прагне повністю підкорити усіх слабших за себе, проте з задоволенням підкоряється тому, хто сильніший за нього. Зразковим тираном планетарного рівня тоді вважався Йосип Сталін, тому викликав замилування у психопатів усього світу – вони на нього зліталися як мухи на мед.

Те, що робив Гопкінс, було корисно тільки Сталіну і його Мордору. Інстинктивне підкорення тирану було головною внутрішньою мотивацією Гопкінса. Натомість Рузвельт йому видавався занадто слабким, хоча б тому, що був паралізованим, а тому несамостійним та вразливим. Зовсім інша річ Сталін – червоний імператор, супертиран, альфа-самець планетарного рівня.

«Загалом із радянським вождем Гопкінс зустрічався шість разів. Кожна зустріч тривала по півтори-дві години, не менше. І це є унікальним. Сталін потім сказав, що Гопкінс був першим американцем, з яким він спілкувався відверто, як з близьким другом» – розповідає історик Володимир Печатнов. Сталін і Гопкінс одразу ж відчули, що є близькими душами – «братами по крові», істотами одного біологічного виду. Між ними одразу ж виник резонанс.

Технічна сторона цього резонансу полягала в тому, що Гопкінс був сталінським агентом. За словами історика КДБ Олега Гордієвського, резидент КДБ Ісхак Ахмеров називав Гопкінса «найважливішим серед всіх радянських агентів у Сполучених Штатах часів Війни». Те ж саме стверджували архівіст КДБ і перебіжчик Василь Мітрохін, а також американський майор Джордж Рейсі Джордан, який стежив за діями Гопкінса у проекті «Ленд-Ліз».

Американські дослідники Медфорд Стентон Еванс і Герберт Ромерштейн у книзі «Секретні агенти Сталіна: підрив уряду Рузвельта» (M. Stanton Evans and Herbert Romerstein. Stalin's Secret Agents. The Subversion of Roosevelt's Government, 2012) показали, що адміністрація Рузвельта була просто нашпигована агентами Сталіна. Їх було багато і вони займали високі посади. Рузвельт знав про них і захищав їх. Наприклад, після того, як йому повідомили, що помічник держсекретаря США Алджер Гісс (Alger Hiss) є радянським шпигуном, призначив його де-факто головним переговорником на Ялтинській конференції, що пройшла в лютому 1945 року. Рузвельт у цей час перебував у напівпритомному стані, а через три місяці помер. Неймовірна поступливість США щодо післявоєнного поділу світу в Ялті пояснюється тим, що Сталін фактично вів переговори зі своїм власним агентом. Пізніше Гісс став першим генсеком ООН і «нафарширував» цю організацію своїми людьми.

Гаррі Гопкінс розмовляє з президентом Франкліном Делано Рузвельтом на аеродромі в Саках (Крим), перш ніж відправитися в Ялту

Знав Рузвельт і про погляди Гопкінса. Наведемо цитату з рецензії на згадану вище книгу «Секретні агенти Сталіна: підрив уряду Рузвельта»: «Гопкінс був настільки агресивно прорадянським і про-сталінським, що Рузвельт не міг цього не знати. У дев’ятому розділі книги автори розкривають практично всі докази того, що Гопкінс був радянським агентом. На жаль, вони не показують той факт, що він очолював цей шпигунський осередок, коли працював правою рукою Рузвельта» (кінець цитати).

Перехоплення Москвою управління Сполученими Штатами Америки протягом 1933–1945 років призвело до масштабних наслідків. Якщо дуже стисло, то США власними руками знищили своїх головних геополітичних союзників – Третій Райх і Японію, власними руками виростили свого екзистенційного ворога – СРСР – і віддали йому половину світу. Ключова роль у цій підривній справі належить Гаррі Гопкінсу.

Корпоративний психопат Гаррі

Походження Гаррі Гопкінса та його поведінка є типовими для високофункціонального психопата. Він народився у дбайливій забезпеченій сім’ї, отримав пристойну освіту. Зробив кар’єру на витрачанні благодійних та державних коштів. Втерся в довіру до Франкліна Рузвельта і вступив з ним у психопатичний союз, тобто взяв його під своє управління. При цьому вважав свого шефа слабаком, тому швидко перелаштувався на плазування під «справжнім тираном», яким вважав Сталіна.

З погляду людини, поведінка Гопкінса була дивною та ексцентричною, проте саме така поведінка характерна для корпоративних психопатів. У ті часи ще не було сучасних знань про інтелектуальних тварин, тому люди неправильно тлумачили поведінку Гопкінса. Його маніакальне прагнення влади люди розглядали як лідерство, імпульсивність і нарваність – як пасіонарність, слабке абстрактне мислення і заземленість – як практичність, зацикленість на насолодженнях – як життєлюбство, нерозуміння складнощів – як незламну віру в себе та впевненість у власних силах. Те, що Шервуд називав «навмисною неввічливістю», було не лише проявом зверхності, а й поганою орієнтацією тварини у світі людей.

Людей збивало з пантелику й те, що ця доволі примітивна істота опинилася в ролі радника самого президента. Тому навіть дурниці, сказані Гопкінсом, сприймалися як щось надзвичайно мудре і глибоке. Це дещо нагадує сюжет з фільму «Перебуваючи Там» («Being There») 1979-го року. В ньому розповідається про одного розумово відсталого чоловіка з дитячим мисленням, який мав уявлення про життя завдяки телевізору, передусім мультикам. Він не вмів ні читати, ні писати, але коли випадково опинився біля президента США, то його почали вважати мудрецем, дуже впливовим політичним експертом, людиною з твердою позицією і навіть кандидатом у президенти.

Міждержавний психопатичний союз

Людина, яка потрапляє в павутину психопата, починає діяти проти власних інтересів. Те ж саме відбувається, коли жертвою психопатичного союзу стає ціла держава. Саме це відбулося під час правління Франкліна Рузвельта. Ось як про це пише історик і політолог Іван Денисов у рецензії на книгу Діани Вест «Американська зрада: Таємна атака на характер нації» (Diana West «American betrayal: The secret assault on our Nation's character», 2013):

«Коли Рузвельт визнав СРСР, то сталінський режим отримав свого роду легітимність в США і активно почав підривати американську систему зсередини. Загалом і Новий Курс наводив на погані думки про надмірне загравання з соціалізмом, а прорадянська пропаганда, що посилилася, й поготів.

Коли ж вибухнула Друга Світова, то, за даними Діани Вест, участь в ній США була підпорядкована не національним, але радянським інтересам. В Америці вже діяла розгалужена шпигунська мережа, а наближені до Рузвельта (наприклад, генерал Джордж Мáршалл) потім відкрито говорили, що радник президента Гаррі Гопкінс «представляв інтереси СРСР». Але до таких слів Маршалла поставились якось спокійно. Президент нічого страшного в такому стані речей точно не бачив. А ось наслідки дій Гопкінса і менш відомих політиків були, як доводить Діана Вест, вельми гнітючі.

Незрозумілою була стурбованість Гопкінса діями ФБР з викриття радянських шпигунів: якщо йому вдавалося дізнатися про новий об’єкт інтересу ФБР, він повідомляв про це в радянське посольство.

У діях американських політиків часів Другої Світової Діана Вест знаходить дуже багато дивного. Той же ленд-ліз. Здавалося б – допомога союзникам, що такого? Але в рамках цієї допомоги до СРСР упливали стратегічно важливі матеріали, а у своєму прагненні підтримати Сталіна американські чиновники не раз залишали без допомоги як британців (теж взагалі-то союзників), так і свої ж війська. Особливо на Тихоокеанському фронті» (кінець цитати). Пояснимо, що «стратегічно важливі матеріали» – це компоненти атомної бомби, що абсолютно не передбачалося ленд-лізом.

Унаслідок міждержавного психопатичного союзу, США діяли відверто проти власних інтересів на користь інтересам психопата Сталіна і керованого ним Мордору. Три найголовніші пункти:

1. Економіка США протягом 4 років напружено працювала на перемогу СРСР за програмою ленд-ліз, що її ініціював і гіперактивно проштовхував сталінський агент Гаррі Гопкінс.

2. США власними руками знищили своїх двох головних геополітичних союзників – Третій Райх і Японію, які були головними ідейними та геополітичними противниками Московії.

3. Москва отримала від США технології, обладнання і матеріали для створення атомної зброї.

Зять Франкліна Рузвельта полковник Кертіс Далл (Curtis B. Dall) вважав, що Рузвельт був маріонеткою – про це він відверто висловився у своїй книзі «ФДР: мій експлуатований тесть» (FDR: My Exploited Father-in-Law, 1970). Про це читаємо у згаданій вище рецензії на книгу «Секретні агенти Сталіна» (автор використовує спортивну термінологію): «Полковник Далл зображує легендарного президента не як лідера [команди], а як «захисника» з невеликою реальною владою. «Тренерський штаб» складався з групи менеджерів («радників», таких як Луїс Хоу, Бернард Барух та Гаррі Гопкінс), які представляли міжнародний банківський картель. Для Кертіса Далла президент Рузвельт зрештою був зрадником, керованим «міжнародними фінансами» і мотивованим марнославством та особистими амбіціями» (кінець цитати).

Далі буде

У 2006 році видатні психологи Пол Баб’як і Роберт Хаер видали бестселер: «Змії в костюмах: коли психопати йдуть на роботу» (Paul Babiak and Robert D. Hare. Snakes in Suits: When Psychopaths Go to Work). У цій книзі вони розкрили феномен «корпоративної психопатії», яку ще називають «психопатією білих комірців» та «організаційною психопатією». При цьому вони навели приклади з життя бізнесових корпорацій і показали, як психопати їх руйнують. Як бачимо з історії США, масштаби руйнувань незмірно більші, коли психопати дориваються до керування державами. Розуміння цього феномену дуже актуальне в нашому кризовому світі, тому продовжимо його розгляд у наступній статті – Як корпоративні психопати керують президентами: Генрі Кіссинджер і Річард Ніксон

Tanita Tikaram - Twist In My Sobriety