Культура партесних концертів в Україні процвітала в час, коли Московія була ще темна

Ні, не можна визначати цінність мистецтва за рівнем його технічної складності і за тим, наскільки воно відповідає нашим сучасним смакам і теоріям. Деякі види творчості такою мірою відмінні за характером, що їх не можна порівнювати. І так середньовічна монодія та багатоголосний спів пізніших епох, хоч належать до одної категорії хорового церковного співу, – це два радикально інші підходи до музики і дві дуже різні філософії мистецтва.

Старовинна монодія, базована на слові і медитативному диханні, – це у своїй суті музика для медитації. Це музика глибокої душевної зосередженості і спроба людини, вийшовши в медитативному трансі за межі свого Я, наблизитися до божественного виміру. Навіть коли монодію співає великий хор, усі його учасники, немов єдиними вустами, виражають єдину емоцію, яка іде з одного джерела Буття і прямує до того джерела. Одним словом, монодія – це музика-молитва, в якій естетичний аспект принципово другорядний.

Зате у складному багатоголосному співі пізніших епох естетичний аспект центральний, і ця музика, яка вимагає високої професійності співаків, з часом втратила зв’язок зі сферою медитативних переживань більшості вірних, які вже не брали активної співучасті у співі-унісоні. Ця музика модернішого часу часто звернена не так до Бога, як до людського генія, що оспівує містерію і красу сотворіння. І вона має зовсім іншу від монодії цінність.

Епоха середньовіччя, яка залишила нам у спадок монодію, тривала в нашій музиці 600 років: від кінця Х до кінця ХVІ ст. За ці віки церковний спів в Україні був одноголосним, співаним в унісон насамперед чоловічими хорами. І якщо схожий західний григоріянський хорал сьогодні добре популяризований, то традиції нашої монодії не знає не лише світ, а й ми самі. Частково з об’єктивних причин: бо великий масив цієї музики нам недоступний. Старовинні українські заспіви списували кулизмами, подібними до візантійських невм. Їх з російської називають знаменами. Це наче ієрогліфи, які несуть цілу систему інформації, якої ми точно не вміємо відчитати, бо зміст цих знаків був утрачений. Пізніше виникло кондакове нотне письмо, але науковці зовсім не можуть його розшифрувати. На щастя, в ХVІ ст. музику почали записувати в лінійній системі, яка нам уже зрозуміла. Але це тільки частка музичної спадщини нашого середньовіччя, та й вона довгий час була заборонена і щойно в незалежній Україні її починають відроджувати.

З ініціативи музикознавця Юрія Ясіновського створено велику базу даних нашої старинної музики: Ірмос, і монодію знову співають чи заснований Тарасом Грудовим хор Калофонія, хори Глас і Клірос, чи Наталія Половинка і об’єднання «Майстерня пісні». Та велика трудність для сучасної людини виконувати монодію випливає з того, як далеко ми, люди модерної епохи, відійшли від стану, в якому ми готові, відмовившись від нашого Я, шукати унісону-зв’язку із вищим виміром буття. Здобувши знання силою розуму, опанувавши техніку та захопившись красою гармонії, ми водночас утратили щось глибоке й важливе, що нелегко в собі відродити.

В ХVІ ст. в Західній Європі виникла революція багатоголосного співу, яка докотилася в Україну і незабаром витіснила традицію монодії. В критично важливій для України епосі бароко, в атмосфері змагань української церкви проти експансії єзуїтів, українська музика витворила стиль партесного співу, співу розписаного на партії, в якому замість медитації на перший план виходять емоції, майстерна поліфонія і тонка краса музики. А оскільки православна церква забороняла вживати в літургії музичні інструменти, то, конкуруючи з католиками за честь кращих музиків, наші композитори щораз вдосконалювали поліфонію восьми, дванадцяти, шістнадцяти а навіть двадцяти чотирьох голосових партій у пишному хоровому співі.

Сьогодні, хоч записи партесного співу численніші від записів монодії, ця традиця теж на жаль маловідома. Пропагують її окремі ентузіасти: як заснований Романом Стельмащуком львівський A Capella Leopolis з Людмилою Капустіною чи Микола Гобдич і Камерний хор «Київ». А партесний спів це основа модерної української музики, з якої вийшли класики: Березовський, Ведель, Бортнянський, і за ними інші. Спадок партесного співу – це величний комплекс тисяч творів, з яких сьогодні співають лиш малу частку. Більшість цих творів анонімні, та іноді знаємо прізвища композиторів: Симон Пекалицький, Іван Домарацький, Іван Колєнда або недавно повернений із забуття Герман Левицький, чи відоміший Микола Дилецький, який був автором першого в східній Європі підручника музичної теорії. Цей киянин наприкінці життя жив у Москві і був одним із численних українців, які могутньо вплинули на розвиток музики в Московії. Але що цікаво – останню редакцію «Граматики музикальної» 1723 р. Дилецький написав не обов’язковою в Москві старослов’янською, а таки рідною книжною українською мовою.

Якщо багатовікова традиція монодії – це глибинні джерела нашої духовної музики, то заворожливі партесні концерти ХVІІ і ХVІІІ ст., дещо аналогічні до західних мотетів, але неповторно українські, це блискучі зразки високої культури доби бароко, себто епохи, яка визначила новітню українську самосвідомість. В пізніших віках знання про цю витончену культуру послідовно намагалися витерти з нашої колективної пам’яті колоніальні режими. Адже вона процвітала в час, коли Московія була темна й відстала. А в Україні мистецтво партесного співу співіснувало із шедеврами нашого барокового малярства та іконопису, з винахідливим театром, масивом барокової літератури і філософії, перлинами архітектури.

Марко Роберт Стех,
для IA ZIK

Ось видиво передачі Марка Роберта Стеха

Хоровий концерт анонімного композитора першої половини 18 століття ("Адам сидів біля райських воріт")

Концерт "Ликують ангели" досить цікавий своєю юбіляційною технікою, а також своєю поліфонічною технікою. Традиційно вважається, що партесні мотети (до яких належить і цей твір) мусять виконуватися хором, не розділеним просторово у храмі на окремі групи. Але такі зразки як цей концерт з усією очевидністю свідчать про протилежне. Оскільки тут головним композиційним принципом є імітаційне повторення того ж матеріалу на тій же висоті у різних голосах, можемо зробити висновок, що композитор розраховував саме на просторовий ефект - на антифонне виконання твору. Виходячи із музичного матеріалу, хор у цьому творі мусить бути поділений на такі групи:
А) дишкант І з басом І
Б) дишкант ІІ, дишкант ІІІ та бас ІІ

Концерт невеликий, але дуже гарний. Усім бажаю приємного слухання. Веселого Різдва!

Джерело: Партесна музика - дослідження українських рукописів