XX століття, що вже увійшло в історію, це – важлива історична віха зі своїми злетами і падіннями, що викликають захоплення успіхами як окремих людей так і цілих народів і нещастями, рівних яким не було до цього в історії людства. У зв’язку з тим, що для цього історичного періоду характерні суттєві шлейфи, XX ст. ще не швидко увійде в ту сиву старовину, до якої відносяться відсторонено і холодно.
Для України початок XX ст. характерний ще й тим, що впродовж 1917 – 1920 рр. наша державність розвивалася надзвичайно стрімко й суперечливо: Українська Народна Республіка, Західно-Українська Народна Республіка, Українська Держава, Українська Радянська Соціалістична Республіка... У відповідності зі зміною форми державного управління змінювалася як форма військової організації, так і система медичного забезпечення українських національних військових формувань.
Ярослав Радиш, Оксана Сорока
ОСОБЛИВОСТІ МЕДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст.
1. Медичне забезпечення
легіону українських січових стрільців (1914 - 1918 рр.)
Легіон січових стрільців – одне з перших українських військових формувань, що діяли на Галичині на початку ХХ ст. Військові відділи легіону були сформовані у перші тижні світової війни 1914 р., але спеціальних структур, які б займалися наданням медичної допомоги у підрозділах українських січових стрільців (УСС), на той час ще не було. У зв’язку з цим в окремих їх підрозділах не тільки не було лікарів, але навіть і санітарного обладнання.
Штатні структури для надання медичної допомоги організаційно сформувались лише в 1915 р. До цього часу недостатня кількість лікарів та середнього медичного персоналу в лавах легіону не дозволяла здійснювати медичне забезпечення цього формування на належному рівні.
Найвищою бойовою одиницею легіону був полк, поділений на 2 курені та 8 сотень. В кожному з двох куренів було по одному лікарю. Зокрема, відомо, що лікарем першого куреня був четар Іван Рихло (його вважають першим фронтовим стрілецьким лікарем-українцем), другого – четар Августин Бєляй (німець за походженням). До речі, слід відмітити, що лікарський склад легіону часто змінювався. А зумовлювалось це тим, що лікарів нерідко брали в полон. Так, тільки протягом кількох місяців другої половини 1915 р. в першому курені внаслідок полону лікарі мінялися тричі: після Івана Рихла медичну службу очолював чех Карлік, а його змінив четар Володимир Білозор.
У кожному стрілецькому курені була санітарна станиця, яку січові стрільці називали “перша поміч” (Hilfsplatr). До складу цієї структури входили 1 лікар, 2 медики (середні медичні працівники) та 8 людей (санітарів). Крім цього особового складу, “перша поміч” мала підручну аптеку, лікарське обладнання та перев’язувальний матеріал. Із транспортних засобів до послуг санітарної станиці виділялася кінська підвода, що використовувалась для перевезення медичного обладнання, а при необхідності – хворих та поранених січовиків.
“Перша поміч” розташовувалася у землянках, рідше – в хатах. Медичну допомогу надавав лікар або старший медик (фельдшер). Тут проводилися лікарські огляди та перев’язки поранених. У разі потреби, крім “першої помочі”, була ще “полкова поміч” із притулком для хворих. Поранених та тяжкохворих з “першої помочі” направляли до польових або запасних госпіталів у тилу. У кожній сотні для медичного забезпечення була санітарна стежа, що складалася із 4 стрільців-санітарів та 1 підстаршини-провідника. У розпорядженні цього персоналу знаходилися дві пари санітарних нош, перев’язувальний матеріал та санітарне обладнання.
Така організаційна структура медичної служби легіону залишалася до 22.08.1915 року. Після реорганізації легіону в полк один з лікарів куреня виконував обов’язки полкового санітарного шефа (начальника медичної служби полку). Цю посаду до 1916 р. обіймав лікар А. Бєляй. У подальшому лікарями бойової формації легіону були: в 1917 р. – четар Кость Воєвідка, після нього – четар Володимир Шуровський (пізніше він став санітарним шефом бригади УСС). Під час перебування легіону у Львові було організовано притулок для хворих у школі ім. Т. Шевченка (вул. Мохнацького, 12).
У бойових частинах під час їх пересування на Закарпаття медична допомога надавалася у вигляді само- та взаємодопомоги. Щоправда, на той літній час тяжких захворювань серед молоді не було. Це деякою мірою полегшило роботу медичної служби. За безпосередньою участю медиків у легіоні була створена запасна сотня, в якій, крім господарчого, було два медичні відділи: “відділ хворих” та “відділ тих стрільців, що могли нести легку службу”. Останнім відділом, який фактично був місцем зосередження легкохворих та легкопоранених, керував підхорунжий М. Яцинович.
Починаючи з кінця 1915 р. медична служба легіону УСС із хворих і поранених починає виділяти тих військових, які “залишилися від старої війни”, тобто знаходились у легіоні з моменту його формування. З цього контингенту було сформовано окрему структурну одиницю, що складалася із трьох відділів: першого – “одужуючих”, другого – “непридатних до військової служби” і третього – куди направляли “здорових”. У подальшому “здорові” стрільці переходили до похідної сотні, а потім вступали у свої підрозділи. Кваліфікована і спеціалізована медична допомога січовим стрільцям надавалася в австрійських госпіталях. Для збору одужуючих стрільців, що надходили з них, створювались збірні станиці (найбільші з них були у Львові та Відні). Ці структури мали право надавати відпустки ще не зовсім здоровим стрільцям.
При Львівській збірній станиці у серпні 1915 р. було створено притулок для хворих стрільців і тих, що одужували. Він знаходився у дяківській бурсі по вулиці П. Спраги, 2, а потім у кам’яному будинку Стики на вулиці А. Міцкевича, 111. Завідував цим притулком В. Шуровський, обов’язки головного лікаря виконував доктор В. Овчарський (на той час він був і директором “народної лічниці”). Адміністрацію очолювали Ірина Домбчеврська та Олена Косевичева. Цікаво, що певний час у цьому притулку лікувалися Іван Франко та Олекса Новаківський.
Вилікуваних стрільців, яких за рішенням лікарської ради було визнано непридатними до фронтової служби, залишали в сотні, що виконувала роль допоміжного господарського підрозділу.
Медичний притулок (перший захист) для січових стрільців було засновано в Городній та Замковій Поляні на Закарпатті. Обов’язки лікаря виконував молодший медик Володимир Скоморовський. Але у випадках тяжких захворювань і поранень до притулку приїздили лікарі Мирон Вахняний і Олекса Тавсіч, котрі були в складі медичної служби при австрійському війську.
Таким чином, медична служба легіону УСС відчувала гостру потребу в лікарях. До речі, в перших сотнях, що пішли на фронт, не було ні лікарів, ні належного санітарного обладнання, а у стрільців – і перев’язувального матеріалу, тому медичну допомогу пораненим надавали найпримітивнішими способами. На заклик Української Національної Ради до лав УСС записувалися представники української молоді. Серед них були і студенти-медики: Богдан Герасимів, Роман Гаванський, Омелян Волосянський, Юліан Курдюк, Богдан Гнатевич, Володимир Свідерський та ін.
Багато зусиль, професійної обізнаності та терпіння вимагало придбання для хворих і поранених білизни, ліків, маніпуляційного інструментарію, перев’язувального матеріалу. Не менш важливим завданням для медичної служби був і вишкіл своїх підрозділів. Слід відмітити, що доктор В. Білозор добився певних успіхів у налагодженні вмілого та своєчасного надання медичної допомоги тим, хто цього потребував. Так, від’їжджаючи у березні 1915 р. до Відня для завершення навчання, він передав доктору К. Воєвідці добре налагоджену медичну службу в коші. На початку 1917 р. В. Білозор знову прийняв медичну службу в коші – на фронт пішли К. Воєвідка, медики Ворона і Л. Перфецький. У липні 1917 р. в бою під Конюхами К. Воєвідка потрапив до полону, а медик Ворона загинув на полі бою.
2. Медичне забезпечення Української Галицької Армії
Українська Галицька Армія (УГА) формувалася у Львові. На початку війни і до січня 1919 р. військові підрозділи не мали організованої медичної служби. Лікарі або медики, яких направляли до підрозділів, самостійно знаходили собі приміщення, де надавали допомогу пораненим та хворим, дбали про забезпечення медичним обладнанням і ліками, знаходили помічників.
Характер ведення бою вимагав створення випадкових гнізд та оборонних застав по місту. В заставах розміщувалися перев’язувальні пункти, звідки санітарні стежі в разі потреби надавали допомогу пораненим на вулицях, а також забирали тіла вбитих. Служба санітарних стеж була важкою, так як медичну допомогу надавали під постійним обстрілом з вікон будинків та підвалів. Кількість поранених та вбитих санітарів під час боїв у Львові була дуже великою. Пліч-о-пліч з лікарями та медиками цю службу несли і сестри-жалібниці.
У бойових частинах санітарна служба організовувалася так само, як і в медичній службі УСС, лише з тією різницею, що в станицях “першу поміч” надавали не лікарі, а медики. Лікарську допомогу фронтовики отримували в бригадному притулку або в польовому госпіталі. В кожній бригаді була купальня і щонайменше один дезінфектор. При корпусах створено один або два польових госпіталі, склад санітарного майна. Поранених, хворих і санітарний матеріал перевозили санітарною підводою перевозили На Личаківському вокзалі діяв відсильний пункт, який очолював В. Шуровський. Звідси поранених та хворих забирав санітарний поїзд на чолі з медиком Романом Гаванським і відвозив до військових госпіталів у Стрию та Станіславі.
У багатьох містах після розпаду Австро-Угорщини залишились військові госпіталі, які використовувались у прифронтовій смузі як польові, а далі від фронту, де не було госпіталів, в разі потреби організовувалися нові. На той час в районі бойових дій працювали самостійні групи з надання медичної допомоги, на чолі яких стояли лікарі, інколи старші медики.
Розміщення та обладнання військових лікувальних закладів було важкою проблемою, бо не вистачало не лише ліків і санітарного майна, але й перш за все, бракувало часу для того, щоб знайти або ж побудувати необхідні будинки, які відповідали б медико-санітарним вимогам.
Окремі госпіталі мали добре підготовлений лікарський персонал та повне медичне оснащення (іноді навіть рентгенівські установки), достатню кількість ліжок. Обслуговуючий персонал складався з підготовлених санітарів та сестер-жалібниць. Але були й такі госпіталі, що створювались за випадкових обставин та поспішно. Саме в таких госпіталях не вистачало найнеобхідніших засобів, а кількість ліків була дуже малою.
До найбільших лікувальних установ на той час належали госпіталі, які розташовувалися у Львові, Станіславі, Тернополі, Золочеві, Чорткові, Сокалі, Радехові, Бродах, Дрогобичі, Самборі, Ходорові, Перемишлянах, Давидові, Ожидові, Лучанах (біля Ходорова). На цей час було організовано три санітарні поїзди: перший – під командуванням Р. Гаванського, другий – О. Горобельного і третій – В. Скоромовського. Крім того, в разі потреб для полегшення роботи санітарних поїздів організовувались, так звані, санітарні летючки (імпровізовані санітарні поїзди).
На підставі звітів, що надходили до державного секретаріату, нам стало відомо, що в січні 1919 р. УГА нараховувала близько 50 000 воїнів. Медична служба армії на той час мала в своєму розпорядженні 24 лікарів, 34 медиків, 4 медичок, 2 аптеки, 5 госпіталів на 529 ліжок, 3 санітарні та 2 купальні (дезінфекційні) поїзди. Крім цього, в тилу було ще 95 лікарів, 2 лікарки, 66 медиків, 8 медичок, 18 аптек, 25 госпіталів, 12 захистів для хворих на 5643 ліжка і 48 дезінфекторів.
У перший половині 1919 р. УГА зазнала поразки, тому змушена була відступати. Внаслідок такого непідготовленого відступу велика кількість медичного майна залишилася на зайнятій ворогом території, інша частина була безжалісно пограбована відступаючими підрозділами. Лікарі-чужинці покинули армію. У зв’язку з цим, майже не залишилося добре обладнаних, підготовлених до повноцінного надання медичної допомоги військових госпіталів. Зазначене стало причиною того, що частину поранених і хворих направляли до цивільних лікарень. Але, як стверджують опрацьовані нами архівні матеріали, кількість останніх постійно зменшувалася. Все це призвело до збільшення у військових підрозділах кількості хворих та поранених.
Другий відступ 16 липня 1919 р. хоча й був плановим, але теж завдав чимало матеріальних втрат медичній службі. Через нестачу евакуаційних засобів багато медичного майна залишилося в Галичині, велика кількість була знищена під час відступу, багато перейшло до рук ворога. Галицькі госпіталі розташовувалися тепер в межах своїх корпусів, обладнання їх було ще біднішим, ніж раніше, а їх кількість постійно зменшувалася, хоч наплив хворих продовжував зростати (особливо на поворотний та висипний тифи). Річку Збруч перейшло лише 3 повних польових госпіталі, кожний на 250-300 ліжок і 4 не укомплектовані на 100-120 ліжок. Лікарів залишилося лише 35, вони надавали допомогу в госпіталях, а в польових частинах – переважно медики. Незважаючи на всі зусилля медичної служби, налагодити відповідне медичне забезпечення так і не вдалося.
Під час наступу на Київ, у щоденних походах і боях медичній службі доводилося дуже важко. Це пов’язано з тим, що війна у Наддніпрянщині мала партизанський характер. Частини були розкидані на широких просторах баз зв’язку між собою, з госпіталями, сховищами постачання. Стрільці УГА постійно перебували в походах і безперервних боях, що стало однією з причин зростання кількості поранених. Хворих було теж багато. Не було можливості й необхідного резерву сил, щоб провести медичний розподіл поранених та хворих, надати їх в повному обсязі необхідну допомогу. Серед військових частіше траплялися випадки висипного тифу, а поворотний тиф досяг свого піку. Така епідеміологічна обстановка була в усіх галицьких та наддніпрянських військових підрозділах.
У другій половині жовтня 1919 р. санітарно-епідеміологічний стан у розташуванні УГА помітно погіршився. Раптово виникла і стала швидко поширюватися епідемія висипного тифу. Всі військові госпіталі були переповнені, бракувало необхідних ліків, а самовіддана праця медичного персоналу не могла стримати поширення епідемії, жертвами якої ставали і лікарі. Наприкінці жовтня 1919 р. 70 % галицької армії хворіли на тиф, одночасно у військових госпіталях перебувало 20 000 галичан, смертність досягла 30 %. Це примусило окремі військові підрозділи організувати власні лікувальні установи, в яких, крім медиків, працювали польові духівники.
3. Медичне забезпечення Української Повстанської Армії
Як свідчать використані нами джерела, у підрозділах Української Повстанської Армії (УПА) належну увагу надавали питанням організації їх медичного забезпечення. На виконання цієї важливої роботи мала вплив нестача медичного персоналу та ліків. У зв’язку з цим командування УПА організує низку медичних курсів для студентів-медиків, які переривали своє навчання, щоб служити в потребі своєму народові.
Якою ж була організаційна структура медичної служби підрозділів УПА?
У роях та чотах невідкладну медичну допомогу пораненим надавали у вигляді само- та взаємодопомоги. Основи санітарної служби поряд з іншими предметами викладали у старшинських школах, в яких працювали висококваліфіковані лікарі. Зокрема, у школі “Олені” викладачами санітарної служби були лікарі Максимович і Кум (Кум – псевдонім). Медичну службу сотні очолював фельдшер-санітар, рідше – медична сестра. У штаті куреня був нач-лікар, або нач-сестра. Кваліфіковані фахівці очолювали медичну службу груп “Північ”, “Південь”, “Захід” і “Схід”. Слід підкреслити, що багато лікарів, які очолювали медичну службу різних підрозділів УПА, загинули в 1943-1945 рр. Серед них – Юрій Липа, Яромир Олеснецький, Тарнавська, Богдан Коваль, Петро Городник.
Велику допомогу в організації медичного забезпечення підрозділів УПА надавали структури нелегального Українського Червоного Хреста (УЧХ). У цій організації були три відділи: медичний, який займався опікою над пораненими і хворими воїнами УПА; фармацевтичний, що відав заготівлею ліків; відділ суспільної опіки. Більшість активістів УЧХ – молоді українські дівчата – загинули смертю хоробрих, захищаючи поранених бійців.
Під час роботи над дисертаційним дослідженням „Терапевтична допомога в особливих умовах партизанської війни (1941 - 1950)” викладач Івано-Франківської медичної академії Л.Д. Паращук використав і проаналізував матеріали фондів Центральних республіканських архівів, архіву Івано-Франківського обласного управління Служби Безпеки України, а також архівів Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської та Рівненської областей.
Автором аналізованого дослідження вперше здійснено порівняльну характеристику захворюваності внутрішніх органів серед воїнів УПА та особового складу партизанського з’єднання під командуванням С.А. Ковпака. При цьому встановлено, що найпоширенішими серед внутрішніх хвороб у радянських партизан були гострі респіраторні захворювання, ангіни, патологія органів дихання і травлення.
У структурі захворювань внутрішніх органів воїнів УПА провідне місце посідала патологія органів дихання, зокрема бронхіти та пневмонії, що пояснюється переважним перебуванням українських повстанців під впливом несприятливих погодних факторів. Автор виявив значну кількість (54% від загальної захворюваності на пневмонії) посттравматичних та гіпостатичних пневмоній, як ускладнень поранень і контузій воїнів УПА. На основі вивчення великої кількості архівних матеріалів, Л.Д. Паращук робить висновок, що захворювання органів дихання серед повстанців зустрічалися у 3,2 рази частіше, ніж серед партизанів. У той же час захворювання органів травлення в структурі терапевтичної патології у ковпаківців склали 19,6% і лише 7,9% у підрозділах УПА. Слід особливо наголосити на тому, що підрозділи вказаного партизанського з’єднання і відділи УПА діяли в той час на спільних теренах і в однакових умовах.
Організацією медичного забезпечення підрозділів УПА опікувались структури Українського Червоного Хреста (УЧХ). З метою якісного охоплення усіх напрямів роботи у складі останнього були сформовані відділи – так звані „військова, теренова і фармацевтична” сітки. Вони являли собою мережу медичних пунктів сотень і куренів військового та „кущів і районів” теренового відділів УЧХ. Медичні пункти сотень (кущів) розташовувалися переважно під землею і були розраховані на 1-3 хворих або поранених. Курінні (районові) медичні пункти („шпитальки”) складалися з приміщення на 10-15 ліжок, кухні та канцелярії. Там працювали 1-2 лікарі та 2-3 санітари. Автором встановлено, що найчастіше „шпитальки” будувалися під землею технічними підрозділами зі збереженням усіх вимог конспірації.
При штабах тактичних відтинків УПА розгорталися „повітові шпиталі”. Медичний персонал таких госпіталів складався з 4-5 лікарів, 5-6 середніх медичних працівників та санітарів. У залежності від районів розташування, періодів бойових дій та кількості ліжок, дослідник виділяє дві групи „повітових шпиталів”:
на Волині в 1943-1944 рр. діяли повітові госпіталі, в яких одночасно лікувалося до 100 вояків УПА;
в Карпатах та Прикарпатті в 1944-1947 рр. повітові госпіталі були розраховані на 40-50 поранених і хворих.
При всіх лікувальних закладах УЧХ організовувались аптеки, які мали чітко окреслене призначення і, переважно, необхідний запас медикаментів. Поблизу місць ведення бойових дій організовувався запас медичного майна, який зберігався на складах, і, при потребі, освіжався. Організація лікувально-евакуаційних заходів поєднувала в собі варіанти системи „лікування на місці” з „евакуаційною” при домінуванні першого варіанту. Ми погоджуємося з висновком автора аналізованого дослідження, що організаційна структура УЧХ, яка фактично і здійснювала медичне забезпечення підрозділів УПА, була належним чином пристосована до діяльності в умовах партизанської війни.
Медичний персонал для своїх потреб керівництво партизанського об’єднання та УПА залучало різними шляхами. Основними з них були наступні: мобілізація до війська кваліфікованих спеціалістів, використання студентів медичних інститутів, використання легально працюючих цивільних лікарів, підготовка середнього медичного персоналу безпосередньо в бойових умовах тощо. Така діяльність дозволяла вирішувати проблему забезпечення і партизанських підрозділів і підрозділів УПА медичними кадрами.
Список використаних літературних джерел:
Верхратський С.А. Історія медицини. – 3-е вид., випр. і доп. – Київ: Вища школа, 1983. – 384 с.
Горячевский, А.П., Павлов А.П., Красильников О.А., Вагин В.И. Некоторые сведения о медицинском обеспечении боевых действий пограничных частей в первом периоде Великой Отечественной войны // Проблемы социальной гигиены, здравоохранения и истории медицины, 2000. – № 4. – с. 51 – 52.
Радиш Я. Нариси з історії медицини. – Б.в., 2009. – 98 с.
Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – К.: Л., 1996. – 372 с.
Шаповал Ю. Українська Друга світова // Дзеркало тижня, 2005. – № 15-16 (543 – 544). – С. 1, 28.
Наші інтереси:
Знати все про війни і визвольні змагання за незалежність України у XX – XXI століттях.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Пряма і точна цитата з Гіперборійської інструкції про здобуття керованої молодості є майже в кожній українській родині. Саме з неї починається вчення Ісуса Хреста про перенародження та вічне життя...
Медичне забезпечення українських національних військових формувань УСС, УГА, ОУН-УПА…
Світ:
Спецтема:
XX століття, що вже увійшло в історію, це – важлива історична віха зі своїми злетами і падіннями, що викликають захоплення успіхами як окремих людей так і цілих народів і нещастями, рівних яким не було до цього в історії людства. У зв’язку з тим, що для цього історичного періоду характерні суттєві шлейфи, XX ст. ще не швидко увійде в ту сиву старовину, до якої відносяться відсторонено і холодно.
Для України початок XX ст. характерний ще й тим, що впродовж 1917 – 1920 рр. наша державність розвивалася надзвичайно стрімко й суперечливо: Українська Народна Республіка, Західно-Українська Народна Республіка, Українська Держава, Українська Радянська Соціалістична Республіка... У відповідності зі зміною форми державного управління змінювалася як форма військової організації, так і система медичного забезпечення українських національних військових формувань.
Ярослав Радиш, Оксана Сорока
ОСОБЛИВОСТІ МЕДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст.
1. Медичне забезпечення
легіону українських січових стрільців (1914 - 1918 рр.)
Легіон січових стрільців – одне з перших українських військових формувань, що діяли на Галичині на початку ХХ ст. Військові відділи легіону були сформовані у перші тижні світової війни 1914 р., але спеціальних структур, які б займалися наданням медичної допомоги у підрозділах українських січових стрільців (УСС), на той час ще не було. У зв’язку з цим в окремих їх підрозділах не тільки не було лікарів, але навіть і санітарного обладнання.
Штатні структури для надання медичної допомоги організаційно сформувались лише в 1915 р. До цього часу недостатня кількість лікарів та середнього медичного персоналу в лавах легіону не дозволяла здійснювати медичне забезпечення цього формування на належному рівні.
Найвищою бойовою одиницею легіону був полк, поділений на 2 курені та 8 сотень. В кожному з двох куренів було по одному лікарю. Зокрема, відомо, що лікарем першого куреня був четар Іван Рихло (його вважають першим фронтовим стрілецьким лікарем-українцем), другого – четар Августин Бєляй (німець за походженням). До речі, слід відмітити, що лікарський склад легіону часто змінювався. А зумовлювалось це тим, що лікарів нерідко брали в полон. Так, тільки протягом кількох місяців другої половини 1915 р. в першому курені внаслідок полону лікарі мінялися тричі: після Івана Рихла медичну службу очолював чех Карлік, а його змінив четар Володимир Білозор.
У кожному стрілецькому курені була санітарна станиця, яку січові стрільці називали “перша поміч” (Hilfsplatr). До складу цієї структури входили 1 лікар, 2 медики (середні медичні працівники) та 8 людей (санітарів). Крім цього особового складу, “перша поміч” мала підручну аптеку, лікарське обладнання та перев’язувальний матеріал. Із транспортних засобів до послуг санітарної станиці виділялася кінська підвода, що використовувалась для перевезення медичного обладнання, а при необхідності – хворих та поранених січовиків.
“Перша поміч” розташовувалася у землянках, рідше – в хатах. Медичну допомогу надавав лікар або старший медик (фельдшер). Тут проводилися лікарські огляди та перев’язки поранених. У разі потреби, крім “першої помочі”, була ще “полкова поміч” із притулком для хворих. Поранених та тяжкохворих з “першої помочі” направляли до польових або запасних госпіталів у тилу. У кожній сотні для медичного забезпечення була санітарна стежа, що складалася із 4 стрільців-санітарів та 1 підстаршини-провідника. У розпорядженні цього персоналу знаходилися дві пари санітарних нош, перев’язувальний матеріал та санітарне обладнання.
Така організаційна структура медичної служби легіону залишалася до 22.08.1915 року. Після реорганізації легіону в полк один з лікарів куреня виконував обов’язки полкового санітарного шефа (начальника медичної служби полку). Цю посаду до 1916 р. обіймав лікар А. Бєляй. У подальшому лікарями бойової формації легіону були: в 1917 р. – четар Кость Воєвідка, після нього – четар Володимир Шуровський (пізніше він став санітарним шефом бригади УСС). Під час перебування легіону у Львові було організовано притулок для хворих у школі ім. Т. Шевченка (вул. Мохнацького, 12).
У бойових частинах під час їх пересування на Закарпаття медична допомога надавалася у вигляді само- та взаємодопомоги. Щоправда, на той літній час тяжких захворювань серед молоді не було. Це деякою мірою полегшило роботу медичної служби. За безпосередньою участю медиків у легіоні була створена запасна сотня, в якій, крім господарчого, було два медичні відділи: “відділ хворих” та “відділ тих стрільців, що могли нести легку службу”. Останнім відділом, який фактично був місцем зосередження легкохворих та легкопоранених, керував підхорунжий М. Яцинович.
Починаючи з кінця 1915 р. медична служба легіону УСС із хворих і поранених починає виділяти тих військових, які “залишилися від старої війни”, тобто знаходились у легіоні з моменту його формування. З цього контингенту було сформовано окрему структурну одиницю, що складалася із трьох відділів: першого – “одужуючих”, другого – “непридатних до військової служби” і третього – куди направляли “здорових”. У подальшому “здорові” стрільці переходили до похідної сотні, а потім вступали у свої підрозділи. Кваліфікована і спеціалізована медична допомога січовим стрільцям надавалася в австрійських госпіталях. Для збору одужуючих стрільців, що надходили з них, створювались збірні станиці (найбільші з них були у Львові та Відні). Ці структури мали право надавати відпустки ще не зовсім здоровим стрільцям.
При Львівській збірній станиці у серпні 1915 р. було створено притулок для хворих стрільців і тих, що одужували. Він знаходився у дяківській бурсі по вулиці П. Спраги, 2, а потім у кам’яному будинку Стики на вулиці А. Міцкевича, 111. Завідував цим притулком В. Шуровський, обов’язки головного лікаря виконував доктор В. Овчарський (на той час він був і директором “народної лічниці”). Адміністрацію очолювали Ірина Домбчеврська та Олена Косевичева. Цікаво, що певний час у цьому притулку лікувалися Іван Франко та Олекса Новаківський.
Вилікуваних стрільців, яких за рішенням лікарської ради було визнано непридатними до фронтової служби, залишали в сотні, що виконувала роль допоміжного господарського підрозділу.
Медичний притулок (перший захист) для січових стрільців було засновано в Городній та Замковій Поляні на Закарпатті. Обов’язки лікаря виконував молодший медик Володимир Скоморовський. Але у випадках тяжких захворювань і поранень до притулку приїздили лікарі Мирон Вахняний і Олекса Тавсіч, котрі були в складі медичної служби при австрійському війську.
Таким чином, медична служба легіону УСС відчувала гостру потребу в лікарях. До речі, в перших сотнях, що пішли на фронт, не було ні лікарів, ні належного санітарного обладнання, а у стрільців – і перев’язувального матеріалу, тому медичну допомогу пораненим надавали найпримітивнішими способами. На заклик Української Національної Ради до лав УСС записувалися представники української молоді. Серед них були і студенти-медики: Богдан Герасимів, Роман Гаванський, Омелян Волосянський, Юліан Курдюк, Богдан Гнатевич, Володимир Свідерський та ін.
Багато зусиль, професійної обізнаності та терпіння вимагало придбання для хворих і поранених білизни, ліків, маніпуляційного інструментарію, перев’язувального матеріалу. Не менш важливим завданням для медичної служби був і вишкіл своїх підрозділів. Слід відмітити, що доктор В. Білозор добився певних успіхів у налагодженні вмілого та своєчасного надання медичної допомоги тим, хто цього потребував. Так, від’їжджаючи у березні 1915 р. до Відня для завершення навчання, він передав доктору К. Воєвідці добре налагоджену медичну службу в коші. На початку 1917 р. В. Білозор знову прийняв медичну службу в коші – на фронт пішли К. Воєвідка, медики Ворона і Л. Перфецький. У липні 1917 р. в бою під Конюхами К. Воєвідка потрапив до полону, а медик Ворона загинув на полі бою.
2. Медичне забезпечення Української Галицької Армії
Українська Галицька Армія (УГА) формувалася у Львові. На початку війни і до січня 1919 р. військові підрозділи не мали організованої медичної служби. Лікарі або медики, яких направляли до підрозділів, самостійно знаходили собі приміщення, де надавали допомогу пораненим та хворим, дбали про забезпечення медичним обладнанням і ліками, знаходили помічників.
Характер ведення бою вимагав створення випадкових гнізд та оборонних застав по місту. В заставах розміщувалися перев’язувальні пункти, звідки санітарні стежі в разі потреби надавали допомогу пораненим на вулицях, а також забирали тіла вбитих. Служба санітарних стеж була важкою, так як медичну допомогу надавали під постійним обстрілом з вікон будинків та підвалів. Кількість поранених та вбитих санітарів під час боїв у Львові була дуже великою. Пліч-о-пліч з лікарями та медиками цю службу несли і сестри-жалібниці.
У бойових частинах санітарна служба організовувалася так само, як і в медичній службі УСС, лише з тією різницею, що в станицях “першу поміч” надавали не лікарі, а медики. Лікарську допомогу фронтовики отримували в бригадному притулку або в польовому госпіталі. В кожній бригаді була купальня і щонайменше один дезінфектор. При корпусах створено один або два польових госпіталі, склад санітарного майна. Поранених, хворих і санітарний матеріал перевозили санітарною підводою перевозили На Личаківському вокзалі діяв відсильний пункт, який очолював В. Шуровський. Звідси поранених та хворих забирав санітарний поїзд на чолі з медиком Романом Гаванським і відвозив до військових госпіталів у Стрию та Станіславі.
У багатьох містах після розпаду Австро-Угорщини залишились військові госпіталі, які використовувались у прифронтовій смузі як польові, а далі від фронту, де не було госпіталів, в разі потреби організовувалися нові. На той час в районі бойових дій працювали самостійні групи з надання медичної допомоги, на чолі яких стояли лікарі, інколи старші медики.
Розміщення та обладнання військових лікувальних закладів було важкою проблемою, бо не вистачало не лише ліків і санітарного майна, але й перш за все, бракувало часу для того, щоб знайти або ж побудувати необхідні будинки, які відповідали б медико-санітарним вимогам.
Окремі госпіталі мали добре підготовлений лікарський персонал та повне медичне оснащення (іноді навіть рентгенівські установки), достатню кількість ліжок. Обслуговуючий персонал складався з підготовлених санітарів та сестер-жалібниць. Але були й такі госпіталі, що створювались за випадкових обставин та поспішно. Саме в таких госпіталях не вистачало найнеобхідніших засобів, а кількість ліків була дуже малою.
До найбільших лікувальних установ на той час належали госпіталі, які розташовувалися у Львові, Станіславі, Тернополі, Золочеві, Чорткові, Сокалі, Радехові, Бродах, Дрогобичі, Самборі, Ходорові, Перемишлянах, Давидові, Ожидові, Лучанах (біля Ходорова). На цей час було організовано три санітарні поїзди: перший – під командуванням Р. Гаванського, другий – О. Горобельного і третій – В. Скоромовського. Крім того, в разі потреб для полегшення роботи санітарних поїздів організовувались, так звані, санітарні летючки (імпровізовані санітарні поїзди).
На підставі звітів, що надходили до державного секретаріату, нам стало відомо, що в січні 1919 р. УГА нараховувала близько 50 000 воїнів. Медична служба армії на той час мала в своєму розпорядженні 24 лікарів, 34 медиків, 4 медичок, 2 аптеки, 5 госпіталів на 529 ліжок, 3 санітарні та 2 купальні (дезінфекційні) поїзди. Крім цього, в тилу було ще 95 лікарів, 2 лікарки, 66 медиків, 8 медичок, 18 аптек, 25 госпіталів, 12 захистів для хворих на 5643 ліжка і 48 дезінфекторів.
У перший половині 1919 р. УГА зазнала поразки, тому змушена була відступати. Внаслідок такого непідготовленого відступу велика кількість медичного майна залишилася на зайнятій ворогом території, інша частина була безжалісно пограбована відступаючими підрозділами. Лікарі-чужинці покинули армію. У зв’язку з цим, майже не залишилося добре обладнаних, підготовлених до повноцінного надання медичної допомоги військових госпіталів. Зазначене стало причиною того, що частину поранених і хворих направляли до цивільних лікарень. Але, як стверджують опрацьовані нами архівні матеріали, кількість останніх постійно зменшувалася. Все це призвело до збільшення у військових підрозділах кількості хворих та поранених.
Другий відступ 16 липня 1919 р. хоча й був плановим, але теж завдав чимало матеріальних втрат медичній службі. Через нестачу евакуаційних засобів багато медичного майна залишилося в Галичині, велика кількість була знищена під час відступу, багато перейшло до рук ворога. Галицькі госпіталі розташовувалися тепер в межах своїх корпусів, обладнання їх було ще біднішим, ніж раніше, а їх кількість постійно зменшувалася, хоч наплив хворих продовжував зростати (особливо на поворотний та висипний тифи). Річку Збруч перейшло лише 3 повних польових госпіталі, кожний на 250-300 ліжок і 4 не укомплектовані на 100-120 ліжок. Лікарів залишилося лише 35, вони надавали допомогу в госпіталях, а в польових частинах – переважно медики. Незважаючи на всі зусилля медичної служби, налагодити відповідне медичне забезпечення так і не вдалося.
Під час наступу на Київ, у щоденних походах і боях медичній службі доводилося дуже важко. Це пов’язано з тим, що війна у Наддніпрянщині мала партизанський характер. Частини були розкидані на широких просторах баз зв’язку між собою, з госпіталями, сховищами постачання. Стрільці УГА постійно перебували в походах і безперервних боях, що стало однією з причин зростання кількості поранених. Хворих було теж багато. Не було можливості й необхідного резерву сил, щоб провести медичний розподіл поранених та хворих, надати їх в повному обсязі необхідну допомогу. Серед військових частіше траплялися випадки висипного тифу, а поворотний тиф досяг свого піку. Така епідеміологічна обстановка була в усіх галицьких та наддніпрянських військових підрозділах.
У другій половині жовтня 1919 р. санітарно-епідеміологічний стан у розташуванні УГА помітно погіршився. Раптово виникла і стала швидко поширюватися епідемія висипного тифу. Всі військові госпіталі були переповнені, бракувало необхідних ліків, а самовіддана праця медичного персоналу не могла стримати поширення епідемії, жертвами якої ставали і лікарі. Наприкінці жовтня 1919 р. 70 % галицької армії хворіли на тиф, одночасно у військових госпіталях перебувало 20 000 галичан, смертність досягла 30 %. Це примусило окремі військові підрозділи організувати власні лікувальні установи, в яких, крім медиків, працювали польові духівники.
3. Медичне забезпечення Української Повстанської Армії
Як свідчать використані нами джерела, у підрозділах Української Повстанської Армії (УПА) належну увагу надавали питанням організації їх медичного забезпечення. На виконання цієї важливої роботи мала вплив нестача медичного персоналу та ліків. У зв’язку з цим командування УПА організує низку медичних курсів для студентів-медиків, які переривали своє навчання, щоб служити в потребі своєму народові.
Якою ж була організаційна структура медичної служби підрозділів УПА?
У роях та чотах невідкладну медичну допомогу пораненим надавали у вигляді само- та взаємодопомоги. Основи санітарної служби поряд з іншими предметами викладали у старшинських школах, в яких працювали висококваліфіковані лікарі. Зокрема, у школі “Олені” викладачами санітарної служби були лікарі Максимович і Кум (Кум – псевдонім). Медичну службу сотні очолював фельдшер-санітар, рідше – медична сестра. У штаті куреня був нач-лікар, або нач-сестра. Кваліфіковані фахівці очолювали медичну службу груп “Північ”, “Південь”, “Захід” і “Схід”. Слід підкреслити, що багато лікарів, які очолювали медичну службу різних підрозділів УПА, загинули в 1943-1945 рр. Серед них – Юрій Липа, Яромир Олеснецький, Тарнавська, Богдан Коваль, Петро Городник.
Велику допомогу в організації медичного забезпечення підрозділів УПА надавали структури нелегального Українського Червоного Хреста (УЧХ). У цій організації були три відділи: медичний, який займався опікою над пораненими і хворими воїнами УПА; фармацевтичний, що відав заготівлею ліків; відділ суспільної опіки. Більшість активістів УЧХ – молоді українські дівчата – загинули смертю хоробрих, захищаючи поранених бійців.
Під час роботи над дисертаційним дослідженням „Терапевтична допомога в особливих умовах партизанської війни (1941 - 1950)” викладач Івано-Франківської медичної академії Л.Д. Паращук використав і проаналізував матеріали фондів Центральних республіканських архівів, архіву Івано-Франківського обласного управління Служби Безпеки України, а також архівів Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської та Рівненської областей.
Автором аналізованого дослідження вперше здійснено порівняльну характеристику захворюваності внутрішніх органів серед воїнів УПА та особового складу партизанського з’єднання під командуванням С.А. Ковпака. При цьому встановлено, що найпоширенішими серед внутрішніх хвороб у радянських партизан були гострі респіраторні захворювання, ангіни, патологія органів дихання і травлення.
У структурі захворювань внутрішніх органів воїнів УПА провідне місце посідала патологія органів дихання, зокрема бронхіти та пневмонії, що пояснюється переважним перебуванням українських повстанців під впливом несприятливих погодних факторів. Автор виявив значну кількість (54% від загальної захворюваності на пневмонії) посттравматичних та гіпостатичних пневмоній, як ускладнень поранень і контузій воїнів УПА. На основі вивчення великої кількості архівних матеріалів, Л.Д. Паращук робить висновок, що захворювання органів дихання серед повстанців зустрічалися у 3,2 рази частіше, ніж серед партизанів. У той же час захворювання органів травлення в структурі терапевтичної патології у ковпаківців склали 19,6% і лише 7,9% у підрозділах УПА. Слід особливо наголосити на тому, що підрозділи вказаного партизанського з’єднання і відділи УПА діяли в той час на спільних теренах і в однакових умовах.
Організацією медичного забезпечення підрозділів УПА опікувались структури Українського Червоного Хреста (УЧХ). З метою якісного охоплення усіх напрямів роботи у складі останнього були сформовані відділи – так звані „військова, теренова і фармацевтична” сітки. Вони являли собою мережу медичних пунктів сотень і куренів військового та „кущів і районів” теренового відділів УЧХ. Медичні пункти сотень (кущів) розташовувалися переважно під землею і були розраховані на 1-3 хворих або поранених. Курінні (районові) медичні пункти („шпитальки”) складалися з приміщення на 10-15 ліжок, кухні та канцелярії. Там працювали 1-2 лікарі та 2-3 санітари. Автором встановлено, що найчастіше „шпитальки” будувалися під землею технічними підрозділами зі збереженням усіх вимог конспірації.
При штабах тактичних відтинків УПА розгорталися „повітові шпиталі”. Медичний персонал таких госпіталів складався з 4-5 лікарів, 5-6 середніх медичних працівників та санітарів. У залежності від районів розташування, періодів бойових дій та кількості ліжок, дослідник виділяє дві групи „повітових шпиталів”:
При всіх лікувальних закладах УЧХ організовувались аптеки, які мали чітко окреслене призначення і, переважно, необхідний запас медикаментів. Поблизу місць ведення бойових дій організовувався запас медичного майна, який зберігався на складах, і, при потребі, освіжався. Організація лікувально-евакуаційних заходів поєднувала в собі варіанти системи „лікування на місці” з „евакуаційною” при домінуванні першого варіанту. Ми погоджуємося з висновком автора аналізованого дослідження, що організаційна структура УЧХ, яка фактично і здійснювала медичне забезпечення підрозділів УПА, була належним чином пристосована до діяльності в умовах партизанської війни.
Медичний персонал для своїх потреб керівництво партизанського об’єднання та УПА залучало різними шляхами. Основними з них були наступні: мобілізація до війська кваліфікованих спеціалістів, використання студентів медичних інститутів, використання легально працюючих цивільних лікарів, підготовка середнього медичного персоналу безпосередньо в бойових умовах тощо. Така діяльність дозволяла вирішувати проблему забезпечення і партизанських підрозділів і підрозділів УПА медичними кадрами.
Список використаних літературних джерел:
Знати все про війни і визвольні змагання за незалежність України у XX – XXI століттях.
Зверніть увагу
Мова Сенсар – головний інструмент заснування нового світу. З чого почнемо формування словника?