Мовний кордон – це найважливіший кордон держави в інформаційній війні

За своє професійне життя я написав сотні наукових і публіцистичних статей, більше десяти монографій і навчальних посібників. Проте не написав жодного матеріалу в оборону української мови. Вважав, що статті на цю тему звичайно не виходять за коло національно орієнтованих людей, які і так беззастережно прихильні до української мови.  Двадцять п’ять років сором'язливої агітації за українську мову в незалежній українській державі показали її майже повну недієвість. Час агітації пройшов. Прийшов час діяти.

Розглянемо динаміку вживаності української мови в Україні за останні сто років. У 1913 році в межах нинішніх кордонів України мешкало 38.59 млн. осіб. З них 85% проживало в селах і 15% у містах. Московити становили близько 9% населення. В селах російська мова не вживалась - лише у містах. Частину населення тодішньої України, що вживала російську мову можна грубо оцінити десь у 9% - 15%. Швидше ближче до 9%, оскільки в містах українська мова також була широко поширена. Отже, тоді українська мова тотально переважала за вживаністю всі інші мови на теренах України.

За переписом 2001 року частка росіян в Україні вже становить  близько 17%. З них 63% народились за межами України. Частка міського населення у 2001 році склала 67%. При цьому, хоча міста, в основному, поповнювались за рахунок українських селян, українська мова так і не стала в більшості випадків мовою міст. Виключення становлять міста Західної України. За моїми оцінками кількість україномовного населення України не перевищує 40%. Відчуваєте різницю і загрозливість цієї тенденції. Нас не повинен при цьому заспокоювати той факт, що рідною мовою українську вважає більшість населення України. Вважає, але широко не користується. Це край прірви, до якої ще один крок.

Ця тенденція була очевидною ще в радянські часи і ми мріяли про незалежну українську державу як головного оборонця нашої національної ідентичності, а відповідно і української мови. Головною мінімальною функцією держави завжди є оборона.

Під час російської агресії виявилось, що армії, як такої, у нас нема. Замість неї є бюрократична структура, заповнена вищим офіцерським складом з незрозумілими повноваженнями, зайнята утилізацією військового майна, що залишилось у спадок від Радянського Союзу. Першими Україну боронили недержавні добровольчі формування.

Виявилось, що митниці, як такої, у нас також немає. Замість неї, фактично, приватизовані структури, які за відповідний відкат без сплати економічно обгрунтованого мита запускають на територію України дешеву іноземну продукцію, яка в принципі робить неможливим власне виробництво аналогічних товарів. Саме добровольчі формування, замість митниці,  змушені були перекривати кордон з Кримом, для економічної блокади Кримського півострова, відповідно до елементарної логіки російсько-української війни. 

Виявилось, що наша державна бюрократія не вміє і не бажає керувати конкретним виробничим процесом. Більшість українських промислових підприємств державної форми власності були цілеспрямовано збанкрутовані, а далі за мінімальними  цінами їх передали в приватні руки часто тих, хто їх і довів до банкрутства. Основний подальший варіант – це примітивна утилізація майна, наприклад, в якості металобрухту. Найяскравішим свідченням цього процесу є зникнення найбільшого пароплавства в Радянському Союзі – Чорноморського морського пароплавства. Особливістю пароплавів було їх вміння плавати і то дуже далеко. Ця обставина і вирішила їх долю. Якби в Одесі вміли плавати будинки, що належали державі, вони також дуже швидко причалили б до чужого берега.

Все, що реально відбувається в світі, спочатку відбувається віртуально в головах людей. Уяву людей легше контролювати, ніж їх майно. Але отримавши контроль над уявою людей можна легко перебрати на себе і їх майно. Все, що є руській мір, є сферою імперіалістичних інтересів Московії. Так об'явила Держдума, так проголосив і президент Московії. А де територія "руського міра"? Там де контроль над людського уявою з Москви переважає контроль над людською уявою з столиці нібито незалежної держави. Кордони руського міра – це кордони інформаційного простору, що контролює Московія. Велетенськими є територіальний простір Московії але значно більшим є її інформаційний простір. Інформаційна експансія завжди передує маршу танкових колон для фізичного захоплення бажаної території. Яким був інформаційний простір української держави напередодні Революції гідності? Невеликим: декілька областей Західної та Центральної України. Якби не Революція гідності, ми могли б знову на століття, а можливо і назавжди, загубитись на задвірках Московії.

Мовний кордон – це найважливіший кордон держави в інформаційній війні. Чи боронила наша держава цей кордон у попередні роки? Однозначно – Ні. Чи підтримувала вона українське книгодрукарство, кіновиробництво, розвиток гуманітарних наук – основи національної культури, точних наук – цивілізаційного підмурку держави у світі, національного виробника – основи економічного процвітання держава і добробуту її населення?  А чим взагалі займалась держава в Україні?

Державний апарат за роки незалежності став більшим. Але в радянській системі держава контролювала все: рільництво, промисловість, торгівлю, військову безпеку, ідеологію, культуру, медицину, освіту. Тоталітарна держава контролювала тотально все. Що контролює сучасна українська держава? Нічого з того, що перераховано вище. Єдине дійство, у якому вона досягла досконалості – це контроль прибутків представників малого і середнього бізнесу з метою їх привласнення, це дерибан бюджету, це колосальна корупція, яка є способом вилучення колосальних коштів з кишені пересічних громадян. А великий бізнес чиновницькій дрібноті не під силу. Він сам вміє її контролювати через старий як світ механізм. Підсумок: державний апарат за роки незалежності став більшим, відмовившись від більшості властивих раніше для нього функцій. Скажемо собі: "Ну і слава богу". Але чому те, що робить значно менше, стало значно більшим? Сучасна держава перестала бути місцем служіння, а перетворилась на поле підприємницької діяльності людей, що часто не здатні створити власний законний бізнес, робити хоча б щось, що створює додану вартість матеріальну чи духовну. Це часто сукупність людей, що здатні лише споживати додану вартість, створену іншими людьми, заважаючи їм ефективно працювати і принагідно принижуючи їх.

Чи потрібна у такому разі нам держава взагалі? Держава, про яку мріяли покоління українських революціонерів. Така держава, що лише послаблює націю, висмоктуючи її найкращі фізичні і духовні сили – ні. Така, що захищає націю від зовнішнього ворога, створює сприятливі умови для всебічного розвитку підприємницької і творчої активності її громадянам - так. Нам потрібна ефективна держава, а не ракова пухлина. Нам потрібен концентратор наших творчих зусиль, а не чорна діра, куди вони безслідно зникають.

Захистити державну мову – це не тільки проголосити її державною. Це, перш за все, захистити її в нетрях безмежного державного механізму. Українська мова тут віддана на відкуп поодиноким ентузіастам, що всупереч власним метеріальним і кар`єрним інтересам запроваджують її, наприклад, у навчальному процесі. Пам`ятаю як у 1994 році, коли я прочитав першу в нашій академії лекцію українською мовою, мене відразу викликали в деканат: хтось з студентів встиг пожалітись. Тут декан мені повідомив, що я порушую прийнятий у навчальному закладі мовний режим. На що, у відповідь, я спитав чи не боїться він порушувати українські закони? Але чи багато знайшлось в академії у мене послідовників за всі наступні роки? Пальців двох рук цілком вистачить, щоб їх сьогодні порахувати в нашому інституті – колишній академії. Таких  стало навіть значно менше, ніж у дев`яності роки, оскільки у рази скоротились колективи тих двох кафедр: вищої математики, яку я очолював, і соціальних наук, очолювану моїм однодумцем, що перейшли на викладання українською мовою. Не стало і мого товариша. Як на мене, йому не вибачили колишнє членство в комуністичній партії і зраду її ідеалів, зокрема у мовному питанні. Мене, через активну діяльність у Народному русі України чіпати побоялись.

Я вимагаю, щоб при вступі на державну службу кандидат здавав іспит на всебічне володіння державною мовою, а можливо і мовами певних національних менших. В контракті, що укладається регулярно з кожним викладачем вишу протягом всієї його професійної кар'єри, серед декількох сторінок тексту має бути бодай одне речення-вимога того, що кандидат на певну посаду має володіти державною мовою і використовувати її як робочу мову у своїй професійній діяльності. Порушення державними службовцями мовного режиму має бути підставою для їх подальшого непереобрання на відповідну посаду.

Зараз на ринку праці надлишок бажаючих працювати як у державних структурах, так і у вищій школі. Вибрати є з кого. Не хотілось би цього казати, але мовна невідповідність службовців як правило корелює з їх інтелектуальною невідповідністю.

Чітка мовна політика щодо державної служби – це потужний удар по п`ятій колоні, що затромбувала судини українського державного апарату на всіх рівнях. Це найпростіший спосіб позбавитись на державній службі від людей, що годинами готові сидіти біля вікна в радісному очікуванні появи на вулицях міста російських танків. 

Чому цього не було зроблено раніше? А чи була у нас до Революції гідності повноцінна українська держава? Ворог  не лише на наших кордонах, він вже на нашій святій землі. Час діяти. Ми створили армію, створимо і ефективний державний апарат.