Важливий виклик для Європи – як уникнути напружень щодо розподілу військової сили між європейськими країнами. Ключовими сферами, в яких потрібно знайти європейські відповіді, є оборонна промисловість та наші реальні бойові можливості. Оборонні технології та виробництво – це нерви та м’язи військової сили.
8 травня, коли ми відзначаємо 81-у річницю закінчення Другої світової війни в Європі, стає очевидним, що Німеччина знову стане провідною військовою потугою Європи, пише у своїй статті на The Guardian відомий британський історик та публіцист Тімоті Ґартон Еш (Timothy Garton Ash).
Уже наступного року її видатки на оборону будуть такими ж, як у Франції та Великої Британії разом узятих – і, за прогнозами, до 2030 року вони будуть значно більшими, зазначає автор статті.
Заявленою метою Німецького уряду є створення найпотужнішої армії звичайних збройних сил у Європі. Щоправда, Франція та Велика Британія мають ядерну зброю, але це означає, що на решту оборонних потреб у них залишається менше коштів. Тож питання не в тому, чи це станеться. Якщо не трапиться чогось непередбачуваного, це станеться. Питання, полягає в тому, як ми можемо гарантувати, що цього разу зростання військової потужності Німеччини стане позитивним явищем для всієї Європи, зауважує Тімоті Ґартон Еш.
Є дві причини, через які Німеччина так радикально відійшла від (дедалі більш помилкової) позиції, що вона займала від 1990-х, які автор називає сповнених надією, аж до повномасштабного вторгнення Володимира Путіна в Україну 24 лютого 2022 року.
Перша – це саме та російська агресія. У Берліні зростає консенсус щодо того, що Путін не зупиниться на Україні. Друга – це те, що президент США Дональд Трамп поставив під сумнів усю американську прихильність до оборони Європи, яка проявлялася через НАТО з 1949 року.
Нещодавно оголошене виведення 5 000 (а можливо й більше) американських військових з Німеччини – це лише ще одна ознака цього. Приводом для цього оголошення, а не самого кроку, стала особиста образа Трампа на критику німецького канцлера Фрідріха Мерца щодо його катастрофічної війни проти Ірану.
Очевидним викликом, який стоїть перед Європою, є питання, чи зможемо ми самостійно стримати агресивну, ядерно озброєну Росію. (Тут «ми» має включати Україну, яка має найбільшу та найзагартованішу в боях армію в Європі.)
Менш очевидним, але не менш важливим викликом є те, як уникнути повернення тих гострих напружень щодо розподілу військової сили між європейськими країнами, які до 1945 року були як нормою, так і прокляттям Європи. Як переважно доброзичливий військовий гегемон США захищали нас і від одного, і від іншого, зазначає автор статті.
Німеччина відіграє ключову роль у вирішенні обох питань. Її нова військова стратегія, перша в історії Федеративної Республіки, має назву «Відповідальність за Європу». Але «за Європу» – це лише слова. Усі в Європі (крім британців) так кажуть про свою національну політику. Справжнє питання полягає в тому, чи буде це європейським на ділі.
Ключовими сферами, в яких потрібно знайти європейські відповіді, є оборонна промисловість та наші реальні бойові можливості. Оборонні технології та виробництво – це нерви та м’язи військової сили. Канцлера Німеччини XIX століття Отто фон Бісмарка завжди неправильно цитують, нібито він рекомендував «кров і залізо», але історик Пітер Вілсон нагадує нам, що насправді Бісмарк, просячи прусський бюджетний комітет про збільшення видатків на оборону в 1862 році, сказав «залізо і кров». Спочатку було залізо, потім – кров.
Вілсон також зазначає, що навіть до 2022 року, хоча Німеччина і скоротила власні збройні сили та все ще палко проповідувала політику умиротворення Росії, вона вже була одним із найбільших експортерів зброї у світі.
Якщо Німеччина продовжить інвестувати свої значно збільшені видатки на оборону у власну національну оборонну промисловість (поступово скорочуючи закупівлі у США), вона зрештою може випередити Францію, яка посідає друге місце після США як світовий експортер зброї.
Франція особливо стурбована цим. З вишуканою картезіанською логікою Париж тлумачить «європейський суверенітет» так: не купуйте американське, британське чи німецьке – купуйте французьке! Принаймні франко-німецьке. Але найбільший спільний франко-німецький проект Future Combat Air System розпадається.
Проте не лише французи стурбовані перспективою домінування німецької оборонної промисловості. Польська правиця щодо цього в істериці. Інші європейці також починають відчувати дискомфорт. Їхній дискомфорт посилюється перспективою того, що націоналістично-популістська «Альтернатива для Німеччини» (AfD), яка наразі лідирує в національних опитуваннях громадської думки, візьме під контроль потужну армію.
Насправді, на думку автора статті, AfD, найімовірніше, повернеться до політики умиротворення Москви. Але хто знає, де буде німецька політика наприкінці середньострокового горизонту планування військової стратегії до 2035 року? Зрештою, десять років тому ніхто не міг уявити, що у 2026 році AfD стане найпопулярнішою партією в Німеччині.
Існують потужні сили, які тиснуть на німецький уряд, щоб той витрачав свої мільярди всередині країни. Вся експортно-орієнтована бізнес-модель країни перебуває в кризі, і це один із небагатьох доступних засобів її подолання. Деякі з її відомих автомобільних заводів вже перепрофілюються на виробництво зброї. Більше того, будь-яка закупівля в оборонній сфері на суму понад 25 млн євро має бути схвалена бюджетним комітетом Бундестагу. Це – ідеальний рецепт для політики «розподілу грошей», коли депутати та партії наполягають на витратах у своїх регіонах, чутливих до виборчих результатів.
Що стосується ведення війни, сувора реальність полягає в тому, що захист Європи сьогодні залежить від НАТО під керівництвом США. Її бойові плани передбачають залучення величезної машини, якщо Росія атакує будь-де на східному фланзі НАТО. Багатонаціональні бригади в прифронтових державах швидко отримають підкріплення від решти альянсу.
Ця реакція на всіх рівнях спирається на США – від супутникової розвідки та важких транспортних літаків через інтегровану протиповітряну оборону та управління і контроль аж до ядерного стримування. Досягнення хоча б наполовину вірогідної європеїзації цієї грізної машини є одночасно і надзвичайно важливим, і надзвичайно складним завданням.
Тож з чого почати? Цього літа Мерц матиме неформальну робочу вечерю з французьким президентом Еммануелем Макроном, прем’єр-міністром Великої Британії Кіром Стармером (або його наступником) та прем’єр-міністром Польщі Дональдом Туском. Їм слід відверто й практично обговорити ключові питання: як європеїзувати оборонну промисловість і як посилити власні бойові можливості Європи.
Щодо першого питання, просто смішно, що тоді як США мають 33 основні системи озброєння, Європа має 174 – включаючи 12 різних типів танків і 14 типів бойових літаків. Щодо другого питання, першим кроком є просто з’ясувати, де і як провести цю розмову, яка має включати питання розширення британського та французького ядерного стримування на схід.
У 1990-х роках великий попередник Мерца, Гельмут Коль, інтегрував щойно об’єднану Німеччину в єдиний європейський ринок та валютний союз. Жодна країна не отримала від цього більше вигоди, ніж сама Німеччина. Мерц має прагнути зробити те саме для європейської безпеки. Рішення будуть далеко не такими чіткими, як єдиний ринок та валюта, і навіть не переважно всередині ЄС.
Зрештою, випробування будуть такими: чи буде в уяві сусідів Німеччини справді інтегрована європейська оборонна промисловість, чи все ще лише конкуруючі національні оборонні індустрії? І чи стануть наші військові приготування, що стосуються лише Європи, хай які б хаотичними та недосконалими вони були, достатнім стримуючим фактором у свідомості Путіна, запитує автор статті.
Якщо Мерц, співпрацюючи з іншими європейськими лідерами, зможе знайти переконливі відповіді на ці два запитання, він, на думку Тімоті Ґартон Еша, займе міцне місце в підручниках історії.
Третій Гетьманат пропонує альтернативу «цифровому концтабору» та ліволіберальному хаосу. Дана праця призначена для стратегів, інвесторів, розробників та всіх Людей Волі, які розглядають Україну як...
Німеччина як провідна військова держава Європи – канцлер Мерц повинен забезпечити, щоб міць Німеччини була інтегрована в європейську структуру
Світ:
Важливий виклик для Європи – як уникнути напружень щодо розподілу військової сили між європейськими країнами. Ключовими сферами, в яких потрібно знайти європейські відповіді, є оборонна промисловість та наші реальні бойові можливості. Оборонні технології та виробництво – це нерви та м’язи військової сили.
26050701.jpg
8 травня, коли ми відзначаємо 81-у річницю закінчення Другої світової війни в Європі, стає очевидним, що Німеччина знову стане провідною військовою потугою Європи, пише у своїй статті на The Guardian відомий британський історик та публіцист Тімоті Ґартон Еш (Timothy Garton Ash).
Уже наступного року її видатки на оборону будуть такими ж, як у Франції та Великої Британії разом узятих – і, за прогнозами, до 2030 року вони будуть значно більшими, зазначає автор статті.
Заявленою метою Німецького уряду є створення найпотужнішої армії звичайних збройних сил у Європі. Щоправда, Франція та Велика Британія мають ядерну зброю, але це означає, що на решту оборонних потреб у них залишається менше коштів. Тож питання не в тому, чи це станеться. Якщо не трапиться чогось непередбачуваного, це станеться. Питання, полягає в тому, як ми можемо гарантувати, що цього разу зростання військової потужності Німеччини стане позитивним явищем для всієї Європи, зауважує Тімоті Ґартон Еш.
Є дві причини, через які Німеччина так радикально відійшла від (дедалі більш помилкової) позиції, що вона займала від 1990-х, які автор називає сповнених надією, аж до повномасштабного вторгнення Володимира Путіна в Україну 24 лютого 2022 року.
Перша – це саме та російська агресія. У Берліні зростає консенсус щодо того, що Путін не зупиниться на Україні. Друга – це те, що президент США Дональд Трамп поставив під сумнів усю американську прихильність до оборони Європи, яка проявлялася через НАТО з 1949 року.
Нещодавно оголошене виведення 5 000 (а можливо й більше) американських військових з Німеччини – це лише ще одна ознака цього. Приводом для цього оголошення, а не самого кроку, стала особиста образа Трампа на критику німецького канцлера Фрідріха Мерца щодо його катастрофічної війни проти Ірану.
Очевидним викликом, який стоїть перед Європою, є питання, чи зможемо ми самостійно стримати агресивну, ядерно озброєну Росію. (Тут «ми» має включати Україну, яка має найбільшу та найзагартованішу в боях армію в Європі.)
Менш очевидним, але не менш важливим викликом є те, як уникнути повернення тих гострих напружень щодо розподілу військової сили між європейськими країнами, які до 1945 року були як нормою, так і прокляттям Європи. Як переважно доброзичливий військовий гегемон США захищали нас і від одного, і від іншого, зазначає автор статті.
Німеччина відіграє ключову роль у вирішенні обох питань. Її нова військова стратегія, перша в історії Федеративної Республіки, має назву «Відповідальність за Європу». Але «за Європу» – це лише слова. Усі в Європі (крім британців) так кажуть про свою національну політику. Справжнє питання полягає в тому, чи буде це європейським на ділі.
Ключовими сферами, в яких потрібно знайти європейські відповіді, є оборонна промисловість та наші реальні бойові можливості. Оборонні технології та виробництво – це нерви та м’язи військової сили. Канцлера Німеччини XIX століття Отто фон Бісмарка завжди неправильно цитують, нібито він рекомендував «кров і залізо», але історик Пітер Вілсон нагадує нам, що насправді Бісмарк, просячи прусський бюджетний комітет про збільшення видатків на оборону в 1862 році, сказав «залізо і кров». Спочатку було залізо, потім – кров.
Вілсон також зазначає, що навіть до 2022 року, хоча Німеччина і скоротила власні збройні сили та все ще палко проповідувала політику умиротворення Росії, вона вже була одним із найбільших експортерів зброї у світі.
Якщо Німеччина продовжить інвестувати свої значно збільшені видатки на оборону у власну національну оборонну промисловість (поступово скорочуючи закупівлі у США), вона зрештою може випередити Францію, яка посідає друге місце після США як світовий експортер зброї.
Франція особливо стурбована цим. З вишуканою картезіанською логікою Париж тлумачить «європейський суверенітет» так: не купуйте американське, британське чи німецьке – купуйте французьке! Принаймні франко-німецьке. Але найбільший спільний франко-німецький проект Future Combat Air System розпадається.
Проте не лише французи стурбовані перспективою домінування німецької оборонної промисловості. Польська правиця щодо цього в істериці. Інші європейці також починають відчувати дискомфорт. Їхній дискомфорт посилюється перспективою того, що націоналістично-популістська «Альтернатива для Німеччини» (AfD), яка наразі лідирує в національних опитуваннях громадської думки, візьме під контроль потужну армію.
Насправді, на думку автора статті, AfD, найімовірніше, повернеться до політики умиротворення Москви. Але хто знає, де буде німецька політика наприкінці середньострокового горизонту планування військової стратегії до 2035 року? Зрештою, десять років тому ніхто не міг уявити, що у 2026 році AfD стане найпопулярнішою партією в Німеччині.
Існують потужні сили, які тиснуть на німецький уряд, щоб той витрачав свої мільярди всередині країни. Вся експортно-орієнтована бізнес-модель країни перебуває в кризі, і це один із небагатьох доступних засобів її подолання. Деякі з її відомих автомобільних заводів вже перепрофілюються на виробництво зброї. Більше того, будь-яка закупівля в оборонній сфері на суму понад 25 млн євро має бути схвалена бюджетним комітетом Бундестагу. Це – ідеальний рецепт для політики «розподілу грошей», коли депутати та партії наполягають на витратах у своїх регіонах, чутливих до виборчих результатів.
Що стосується ведення війни, сувора реальність полягає в тому, що захист Європи сьогодні залежить від НАТО під керівництвом США. Її бойові плани передбачають залучення величезної машини, якщо Росія атакує будь-де на східному фланзі НАТО. Багатонаціональні бригади в прифронтових державах швидко отримають підкріплення від решти альянсу.
Ця реакція на всіх рівнях спирається на США – від супутникової розвідки та важких транспортних літаків через інтегровану протиповітряну оборону та управління і контроль аж до ядерного стримування. Досягнення хоча б наполовину вірогідної європеїзації цієї грізної машини є одночасно і надзвичайно важливим, і надзвичайно складним завданням.
Тож з чого почати? Цього літа Мерц матиме неформальну робочу вечерю з французьким президентом Еммануелем Макроном, прем’єр-міністром Великої Британії Кіром Стармером (або його наступником) та прем’єр-міністром Польщі Дональдом Туском. Їм слід відверто й практично обговорити ключові питання: як європеїзувати оборонну промисловість і як посилити власні бойові можливості Європи.
Щодо першого питання, просто смішно, що тоді як США мають 33 основні системи озброєння, Європа має 174 – включаючи 12 різних типів танків і 14 типів бойових літаків. Щодо другого питання, першим кроком є просто з’ясувати, де і як провести цю розмову, яка має включати питання розширення британського та французького ядерного стримування на схід.
У 1990-х роках великий попередник Мерца, Гельмут Коль, інтегрував щойно об’єднану Німеччину в єдиний європейський ринок та валютний союз. Жодна країна не отримала від цього більше вигоди, ніж сама Німеччина. Мерц має прагнути зробити те саме для європейської безпеки. Рішення будуть далеко не такими чіткими, як єдиний ринок та валюта, і навіть не переважно всередині ЄС.
Зрештою, випробування будуть такими: чи буде в уяві сусідів Німеччини справді інтегрована європейська оборонна промисловість, чи все ще лише конкуруючі національні оборонні індустрії? І чи стануть наші військові приготування, що стосуються лише Європи, хай які б хаотичними та недосконалими вони були, достатнім стримуючим фактором у свідомості Путіна, запитує автор статті.
Якщо Мерц, співпрацюючи з іншими європейськими лідерами, зможе знайти переконливі відповіді на ці два запитання, він, на думку Тімоті Ґартон Еша, займе міцне місце в підручниках історії.
Відродження Німеччини.
Зверніть увагу
Біла книга «Третій ϟ Гетьманат»: Заснування держави без бюрократії та податків – архітектура, технологія, традиція (версія 1.0)