Охайна свинка

Біля одного ставка жили дві свинки: біла і чорна. Перша хотіла бути чистою і дбайливою. Друга ж бездумно стрибала у брудні калюжі і бризки від цього летіли в усі боки. Біла свинка часто милась і розчісувала свою шерсть. А після цього лягала десь на освітленій галявині так, що промінячко виблискувало на її волоссі. Через це її прозвали свинка — Золота Щетинка. Чорна ж свинка завжди ходила скуйовджена і коли вилізала з калюжі, то за нею лишались бридкі чорні сліди. Тому охайні тварини цурались чорної свинки і називали її Темна Начинка.

Однієї пори довго не було дощів, а вода в ставку поступово випаровувалась. Так що він став більше схожий на болото: дуже мілкий і намулу по коліна. Чорна свинка й далі бігала по болоту, занурюючи свої ніжки і рийку в намул. А біла свинка хотіла умитись, але не знайшла на всьому болоті чистої води. Адже чорна свинка усю скаламутила. Тож Золота Щетинка витерла свої боки об траву. Але хіба могло так тривати довго?

Задумалась біла свинка: як їй вчинити? Де знайти джерело чистої води? Каже вона чорній свинці:

— Ходімо до лісу, пошукаємо чистої води! Бо вода з цього болота не те що для пиття, для миття не годиться.

— Гаразд, — відповіла брудна свинка.

Пішли вони увох. Дійшли до лісу. А там поміж густих смерек вийшли до яру, де колись струменіло джерело. Дивляться, а воно геть пересохло. Тільки слід від води зостався.

— Бачиш, — каже Темна Начинка, — нема кращого від нашого болота. Ходімо назад.

— Вернутися ми ще встигнемо, — одказала Золота Щетинка, — але спершу хотімо до давнього зеленого дуба, хоч жолудів поїмо.

Це було дерево, на котрому завше було пишне листя, бо коріння у нього глибоке й міцне. За це прозвали того дуба Чубом. Прийши вони до дуба, а там дикий кіт на гілці спить. Чорна свинка одразу кинулась жолуді їсти і при цьому голосно рохкати. А біла їй каже:

— Тихіше, котика розбудиш.

— Хоч я сплю, та все чую, зараз з вами затанцюю, — обізвався котик Муркотик. Він зіп’явся на задні лапки і заспівав, пританцьовуючи:

Несе білка воду — коромисло гнеться,

А за нею котик, як барвінок в’ється:

“Білко, ж моя білко, дай води напиться...”

— Та де ж узяти, тієї води? — обірвала його Золота Щетинка. — Ставок перетворився на болото, джерело пересохло...

— Чув я, що за полями-луками є велика річка в котрій багато чистої води, але тільки сильна тварина може туди дійти, — повчально мовив котик.

— Слухай, Темна Начинко, що Муркотик каже: десь є ріка повна води!

— Так то десь, хто зна де, а наше болото таке звичне і знайоме, — з повним ротом жолудів буркнула та.

— Не буває в болоті смачної води, — відказала біла свинка, подякувала котику і пішла шукати річку.

А чорна продовжила пожирати жолуді, а коли нажерлась, то упала під дубом, щоб відпочити, бо відчула сильну втому. Аж тут із хащів вийшов вічно голодний ведмідь Набрідь. Побачив жирну свинку та як зареве! Котик Муркотик уві сні переліз на тонку гілочку, а свинка Брудна Начинка схопилась на ноги й тікати. Але хіба то легко бігти з повним шлунком?

Біла свинка тим часом блукала лісом і не могла знайти вихід. Аж коли бачить перед собою великий, як дерево, кущ із зеленими голочками і червоними ягідками. Вона ще такого не бачила раніше. Мабуть він дуже рідкісний. Тож Золота Щетинка вирішила роздивитись його краще.

Радіймо, свинко Золота Щетинко! — долинув чийсь голос із гори — я сокіл Видно́кіл. Чув про тебе, що ти найохайніша тваринка з тих, що живуть за межами лісу. Але що привело тебе сюди?

— Ставок, де я жила, перетворився на болото, тож я пішла шукати чистого джерела до лісу. Стріла котика, а він мені розповів, що десь є велика ріка. Тож хочу її відшукати. Може ти знаєш, де вона?

— Так, справді знаю, бо високо літаю.

— Підкажи мені, як її знайти? — радісно спитала свинка.

— Струмок, котрий витікав із джерела, колись впадав в ту річку. Тож повертайся до нього і йди вздовж вузького сліду, котрий він залишив, і не звертай, так і дійдеш.

— А чи полетиш ти зі мною?

— Ні, — відповів сокіл, — мені треба декати, коли дозріють ягоди на тисі, а тоді рознести їх по світові. Тож, якщо хочеш дістатись річки, доведеться піти самій.

Подякувала свинка мудрому наставнику і рушила. Довгим був її шлях, але вона чітко трималась русла струмка. Вийшла з лісу і дісталась шикороко лану, де цвіли тюльпани: білі, жовті, оранжеві, червоні і, навіть, віолетові. Аж ось у повітрі стала відчутною волога, а збоку дмухнув легкий вітерець.

Свинка опинилась на березі великої повноводої ріки. Від цього аж видива аж перехоплювало дух. На протилежному боці білий коник з бузковою гривою пив із ріки, а лелеки кружляли на водою. Тож свинка обрежно спустилась до долу і повністю занурилась у воду. Плин ріки забрав із собою увесь придорожній пил і втому. Свинка скупалась з голови до ніг в чистій воді і так їй хороше стало на душі, що вона з радості почала кружляти і танцювати. І, щоб підтримувати себе в чистоті, вирішила назавжди оселитись поблизу річки, бо тут багато води, довкола ростуть гарні пахучі квіти, над якими літають барвисті метелики. А чепурні, ошатні звірі постійно приходять до річки заради чистої води.