Олекса Наумович Синявський - один з найвизначніших українських мовознавців

З 1909 р. студент фізико-математичного факультету, 1910 – 1914 – студент історично-філологічного факультету Харківського університету. 1914 року заарештований, ув’язнений і висланий з Харкова під нагляд поліції (в Полтаву) на 2 роки. Відбув заслання, повернувся до Харкова 1916 року, закінчив екстерном університет і отримав диплом 1-го ст. Брав активну участь в акціях, пов’язаних з українським національним рухом. З травня 1917 залишений при катедрі слов’янської філології (на підставі недрукованих праць) без стипендії на 2 роки. З осені 1917 до початку 1918 року працював управителем і учителем першої на Слобожанщині української гімназії, комісаром при Харківській шкільній окрузі (з грудня 1917 р.), головою Комісаріяту у справах Харківської шкільної округи (квітень – вересень 1918 р.), викладав на 10 курсах українську мову. Брав участь у видаванні українських часописів ("Рідне Слово", "Нова Громада"), редагував українські підручники у видавництві "Союз". Опублікував «Короткий нарис української мови» (1918). 1919 р. перевівся на катедру української мови. В липні 1919 року прикомандирований до Історично-філологічного відділу Української АН. З 1920 року працював у Харківському інституті народної освіти.

1922 р. українсько-американське видавниче товариство надрукувало його «Порадник української мови». 1923 р. вийшов посібник «Украинский язык» (витримав 5 видань), 1924 р. – «Діалектологічний порадник». З осені 1928 року – в Києві. Очолив Діяктелогічну комісію ВУАН (яка 1930 р. увійшла до складу Інституту мовознавства), був професором університету і педагогічного інституту.

 

4 серпня 1937 року заарештований. 23 жовтня 1937 засуджений до розстрілу. Вирок виконано 24 жовтня 1937 року. Військова колегія Верховного Суду СРСР 18 січня 1958 р. вирішила: "Приговор Военной Коллегии Верховного Суда СССР от 23 октября 1937 г. в отношении Синявського Алексея Наумовича по вновь открывшимся обстоятельствам отменить и дело о нем прекратить за отсутствием состава преступления".

Редактор остаточного варіянта "Українського правопису", ухваленого на Правописній конференції у Харкові 1927 р. Автор книги "Норми української літературної мови" (1931), яка справила значний вплив на стандартизацію мови, стала видатною подією в історії українського мовознавства і досі залишається взірцем.

Юрій Шевельов: "Формування основ новітньої української літературної мови закінчилося творчістю Т.Шевченка, який мову своїх творів будував не на говірці свого села, а на використанні відомих йому різних говірок і старої літературної традиції. Після того, розвиваючися й збагачуючися далі, українська літературна мова вбирала в себе різні елементи – слова, граматичні форми, синтаксичні конструкції – з різних українських говірок (а також почасти і з чужих мов) і таким чином, зберігаючи свою києво-полтавську основу, зробилася мовою справді всеукраїнською, не бувши тотожною (як і кожна літературурна мова) з жадною з українських говірок. Норми її, поступово виробляючися й відстоюючися, були фактично відтворені в мові найкращих майстрів українського слова – письменників, публіцистів і науковців. Одночасно поодинокі мовознавці робили спроби зафіксувати ці норми в граматиках і словниках. Ці спроби завершуються двома монументальними працями, які і сьогодні мають значення авторитету і закону для української літературної мови. Для фонетики і граматики це є книжка Олекси Синявського "Норми української літературної мови" (Харків, 1931; друге видання – Львів, 1941); для лексики – "Російсько-український словник" Української Академії Наук, якого вийшло шість книжок (Том I: А – Ж; том II в 3 книжках: З – Н; том III в 2 книжках: О – П. Київ, 1924 – 1932). Правда, під Совєтами ці книжки заборонені (а IV том Академічного словника взагалі не міг бути виданий), бо вони не відповідають русифікаційній політиці влади, одначе для вільного українського слова вони й далі лишаються найвищим авторитетом у справі норм української літературної мови". 

Якщо в цьому сенсі і з цими застереженнями спитати, хто, які індивідуальності особливо вирішально позначили своєю діяльністю дальший розвиток української літературної мови, то не буде перебільшенням назвати троє прізвищ: Тарас Шевченко, Борис Грінченко, Олекса Синявський.

Юрій Шевельов. «Не можна приписати формування літературної мови одній людині. Літературна мова виростає з співпраці визначних і менш визнаних сучасників і з переємности досвіду й змагань поколінь. Проте не можна заперечувати й того, що окремі індивідуальності – письменники, журналісти, мовознавці – можуть надати літературній мові виразнішого характеру в певному напрямі. Якщо в цьому сенсі і з цими застереженнями спитати, хто, які індивідуальності особливо вирішально позначили своєю діяльністю дальший розвиток української літературної мови, то не буде перебільшенням назвати троє прізвищ: Тарас Шевченко, Борис Грінченко, Олекса Синявський. Шевченко заклав перші загальнонаціональні основи української мови своєю геніяльною інтуїцією і своїм потужним впливом, зумовленим величиною його генія. Наступником поета став учитель: Борис Грінченко. Своїм методичним підходом, своєю впертою працьовитістю й посидющістю дав досі неперевершену словникову, а в межах словника і граматичну, і правописну кодифікацію літературної мови. Третім прийшов Синявський,науковець і професор університету, що вніс у проблеми нормалізації глибоке знання, науковий досвід і методу, не тільки відчуття тенденцій, а і розуміння їх.

Тільки через двадцять років після появи "Норм" Синявського вийшов колективний "Курс сучасної української літературної мови" під ред. Л.Булаховського, який де в чому переглянув підхід Синявського, а де в чому деталізував його, але ледве чи перевершив.»