ОУН: Люди і руїни. 1927-2017. (Ч. II. «Архів Сеника» свідчить проти ОУН)

Попередня стаття: Частина 1 

Терор і християнські цінності

Степан Бандера – людина непересічних інтелектуальних здібностей та вольових якостей, однак щодо методів його діяльності виникають запитання, особливо з огляду на результати цієї діяльності.

Степан Бандера вважав, що насильство і терор мають бути головними революційними засобами визвольної боротьби і сповідував теорію перманентної революції. Для ОУН мета здобуття УССД виправдовувала будь-які засоби, сила волі панувала над розумом, а дія – над спогляданням. Тотальний, жорстокий терор, жертвами якого стало багато людей не згідних з ідеями ОУН – ось головне політичне досягнення С. Бандери. Така терористична діяльність, якими б благородними цілями вона не прикривалася, несла на собі тавро жорстокості.

Терористичну діяльність засуджували чимало діячів українського національного руху, митрополит Андрей Шептицький, політичні та громадські організації західноукраїнських земель. Після убивства Пєрацького митрополит Шептицький зазначав: «Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільняла чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдовувала злочин, противний людській природі. Так не є. Християнин є обов’язаний виконувати Божий закон не тільки в приватному житті, але й в політичному та суспільному житті. Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для грабунку, і так само заслуговує на кару Божу і на клятву Церкви» [1].

А 13 липня 1934 року з’явилася постанова президії Українського національно-демократичного об’єднання і Української парламентарної репрезентації, в якій так оцінювалася діяльність ОУН на чолі зі С. Бандерою: «...Під впливом шкідливої, безвідповідальної і безконтрольної діяльності конспіративної Організації українських націоналістів (ОУН) анархізується, атомізується і забагнюється щораз більше внутрішнє українське життя... Засада перманентної національної революції, акти індивідуального терору ... та акти саботажів як засоби боротьби у службі цієї ж засади, стосовні через ОУН, наносять необчислимої шкоди життю і розвиткові української нації... Масове самовинищування людей, без ніякої користи для нації в теперішности та зі шкодою для неї у майбутности, поширення провокації – ось є страшні жалюгідні наслідки діяльності ОУН. Поведінка ОУН утруднює, а то й унеможливлює конструктивну працю українських освітніх, господарських і політичних організацій, йде на руку польським екстремінаційним течіям щодо українського народу і веде націю на небезпечний шлях політики катастроф. Діяльність ОУН є з національного погляду позбавлена всякого політичного змислу та є у своїх наслідках шкідлива» [2].

25 липня 1934 р., бойовиками ОУН за раніше відданим наказом Бандери були вбиті професор Іван Бабiй та студент Яків Бачинський.

І знову з гострою критикою тероризму виступив митрополит Андрей Шептицький, що в цей час перебував у своїй літній резиденції в Підлютому. У пресі з’явилося звернення Шептицького під заголовком «Святій Справі не можна служити закривавленими руками», [3] в якому владика підкреслив, що Єпископат ГКЦ засуджує тероризм, а це значить, що усі владики за логікою підпілля мають бути знищені. Він викрив всю ганебність убивства, та найбільшому осудженню піддав провідників націоналістів, що штовхали молодь на злочин.

«Директор Бабій упав жертвою українських терористів, дрож жахом потряс цілим народом. Убивають зрадливим способом найліпшого патріота. [...] Вбивство без ніякої причини без ніякої причини, хіба лише тому бо їм не подобалась виховна діяльність покійного. Вона була перешкодою в злочинній акції втягування середнє-шкільної молоді в підпільну роботу. Якщо так є, то всі заслужені розумні українці впадуть з рук скритовбивців, бо нема розумного українця, який не противився би такій злочинній акції. Нема педагога ані вчителя, який не стверджував би, що допускається кожного злочину проти молоді той хто відводить її від праці, а втягає в підпілля [...]. Якщо хочете зрадливо вбивати тих, що противляться нашій роботі, прийдеться вам убивати усіх учителів і префектів, що працюють для української молоді [...] усіх настоятелів і провідників виховних українських інституцій, усіх політиків і громадянських діячів. А передовсім прийдеться вам скритовбийствами усунути перешкоди, як у вашій злочинній і глупій роботі ставляє духовенство разом з Єпископатом. [...]

Бо ми від літ стверджували й стверджуємо й не перестанемо повторяти, що злочин є все злочином, що святій справі не можна служити закрівавлиними руками... [...]

Злочину роботу українських терористів, яку ведуть божевільні, осуджує, осудила нераз і не перестане осуджувати вся українська преса й всі українські політики без огляду на партійну приналежність...» [4]

Подібну оцінку вбивству директора І. Бабія дали ще деякі легальні партії, осуджуючи політичний і будь-який терор взагалі як метод боротьби. Українські католицькі інституції теж гостро засудили методи боротьби, що несумісні з християнською мораллю. [5]

***

Як бачимо, митрополит Андрей Шептицький послідовно виступав проти тероризму ОУН!

У зв’язку з цим виникають запитання: а яке було ставлення КЕ ОУН та особисто Степана Бандери і Романа Шухевича до Бога, християнської моралі, Греко-Католицької Церкви і до самого митрополита Шептицького?

С. Бандера походив з сім’ї діючого священика ГКЦ отця Андрія Бандери, з дитинства виховувався в релігійному дусі, але одночасно він виступав проти проведення християнського свята «Українська молодь Христові»; санкціонував убивства міністра Б. Пєрацького, І. Бабія (як світського, так і релігійного діяча), студента Я. Бачинського; готував убивство єпископа Хомишина. Чи носив Бандера хрестика на шиї і чи молився він вранці і ввечері історія до нас не донесла.

Р. Шухевич очолював бойову референтуру КЕ і на його совісті були убивства…

В той же час В. Макар згадував: «Світлим прикладом може служити славної пам’яті Роман Шухевич, який щоденно гаряче молився і ніколи не розлучався з хрестиком, що висів у нього на шиї». [6]

А Б. Кравців писав: «Знущання в Березі Картузькій, нестерпні в’язничні умови – все те не послабило в нічому духового ставлення Романа Шухевича, не зламало його, навпаки ще більше загартувало його. Силу, видержувати всі труднощі і знущання давала йому защемлена колись матір’ю глибока релігійність і побожність: на шиї носив завжди посвячений медалик, в Березі Картузькій чи в львівських Бригідках кожного ранку й вечору застигав у молитовній задумі і за його почином політичні в’язні в Бригідках завели звичай спільної ранньої і вечірньої молитви». [7]

Колега по нещастю, тогочасний арештант львівської в’язниці Бригідки, Володимир Янів згадував: «А коли шукатимем за виясненням, що давало Шухові силу перемагати страх перед смертю, то, звичайно, вияснення знайдемо теж у факті, що Шух на своїй шиї завжди носив медалик. Це править за світогляд. Коли друзі в Березі бачили його кожного вечора й кожного ранку застиглого у молитовній задумі, то це заставляло їх до наслідування. І коли в львівських Бригідках на політкелії за почином Шуха зродився звичай, що націоналісти-в’язні ставали вранці й увечері до молитви, то в цьому можна добачувати джерела нинішньої релігійної постанови в УПА». [8]

Терор проти тероризму: Концтабір Береза Картузька

17 червня 1934 року Президент Другої Речі Посполитої І. Мосціцький видав розпорядження про заснування концентраційного табору в Березі Картузькій. Вже наступного дня почалися масові арешти серед українців, яких поліція підозрювала у причетності до ОУН загалом і до убивства міністра Пєрацького зокрема.

Керівництво концентраційного табору Береза Картузька

Табір «урочисто відкрили» 5 липня 1934 р. у порожніх приміщеннях колиш­нього російського монастиря, а потім російських військових казарм, поблизу містечка Береза Картузька на Поліссі (нині м. Береза Брестської обл. у Білорусі), за 92 км на північний схід від біло­руського Бреста, біля залізниці Брест-Барановичі. У перші дні існування табору туди з в'язниць було відправлено понад 200 в'язнів, в тому числі 120 українських націоналістів, 40 членів польської партії «Обуз Народово-Радикальний» і приблиз­но 40 комуністів, які належали до КПЗУ.

Перебування у концтаборі було нелегким, історик П. Мірчук з цього приводу наголошує: «У таборі було впроваджено ригор [режим утримання. – В.Ф.] жорстокого поліційного терору. Всі в'язні мусіли працювати десять, згодом вісім годин денно під наглядом поліції, яка навмисно знущалася над ними, при­чому офіційно було дозволено бити в'язнів «за найменший вияв непослуху». Комендантом табору іменовано під інспектора поліції Грефнера, а комендантом поліційної сторожі під комісара Грабовського. Від половини грудня 1934 р. до кінця існування табору комендантом у Березі Картузькій був інспектор Юзеф Кемаля. До табору засилано на безтермінове ув'язнення: там в'язень міг перебувати кілька тижнів або кілька років, залежно від забаганки польської поліції та поль­ської адміністраційної влади» [9].

Безпо­середній учасник тих подій, тогочасний в'язень Берези Картузької Володимир Макар згадує: «За той час ми всі позаростали, як дикуни, на голодових пайках похудли, як горти, на праці і муштрі пообдирали як жебраки, а на гарячому сонці осмалилися як цигани» [10].

Табір був огороджений парканом з дротами під високою напругою. В’язнів одягали у полотняні роби і круглу шапочку, дерев’яні черевики.

Постійні побиття були звичними для Берези, особливо вправним вважався наглядач Босовський, якого поляки таки звільнили за любов до різноманітних «театральних постановок». Востаннє Босовський захопився роллю «Папи Римського», змушуючи весь табір арештантів здійснювати псевдорелігійні обряди. Про нього залишив свій спогад автор книги «Береза Картузька» Володимир Макар: «найулюбленішою «забавою» Босовського було биття палицею. Впродовж кожного дня ми з 15–20 разів мусіли збігати з гори на долину чи з долини на гору, і за кожним разом повторялася макабрична сцена — за висловом Босовського – «керованє рухем» за допомогою поліцейської палиці в руках того психопата. На вишептаний наказ «На долину бігом марш!» – понад двісті в’язнів висипалися з кімнат і бігли щосили коридором до сходової клітки, а далі стрімголов на долину. При виході з коридору, розставивши широко ноги, стояв на лавці Босовський і без упину то підносив, то опускав руку з палицею на плечі й голови перебігаючих в’язнів. Щонайменше кожен четвертий діставав від нього дошкульний удар».

Сучасний історик Микола Посівнич пише: «Праця в'язнів зводилася до осушування поліських боліт, будування доріг, корчування дерев, сільськогос­подарських робіт, забезпечення функціонування табору тощо. Однак і в тих нелюдських умовах в'язні створили націоналістичну організацію самооборони, яку очолювали Роман Шухевич, Во­лодимир Янів, Дмитро Грицай, Михайло Кравців. Вони відразу згуртувалися, виявляючи солідар­ність у взаємній охороні й допомозі в будь-якій ситуації… У концтаборі перебували й поляки, з якими було досягнуто певного нейтралітету, а з комуністами відбува­лися постійні сутички й бійки» [11].

«Архів Сеника» як свідок обвинувачення

Хоча перші арешти польська поліція прово­дила безсистемно, ув'язнюючи тих, хто, на її думку, мав хоч якесь відношення до ОУН, то вже восени 1934 р. вона заарештувала майже все ке­рівництво КЕ ОУН ЗУЗ. Перший історіограф ОУН Петро Мірчук так це пояснює: «... Осінню 1934 р. до рук польської поліції і судо­вих властей попав якимось дивом т. зв. «Архів Сеника» – 418 оригіналів і 2055 копій організа­ційних документів УВО й ОУН, звітів, протоколів, фінансових зіставлень ПУН тощо. Про даних членів УВО й ОУН у всіх тих документах подано інформації під їхніми організаційними псевдами. Але поліція довідавшись з тих документів про факти, дати, місце акцій чи інших дій УВО й ОУН, сконструювала «зізнання» Бандери, Підгайного та інших і на слідстві сказала, що дані члени КЕ ОУН вже до всього призналися, тому немає потреби переслухуваному [допитуваному – В.Ф.] далі не признаватися. Поліційний підступ вдався. Зловився на те Малюца, Підгайний, а далі й Мигаль і Макарушка і не стями­лись, як при підтвердженню поданих поліцією фак­тів розкрили, хто за яким псевдо криється» [12].

Також Мірчук наголошує: «Архів Сеника» і заломання Малюци, Мигаля та Підгайного до­помогли польській поліції розшифрувати ввесь особовий склад Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях, за винятком єдиного військового референта Дмитра Грицая, а вслід за тим поставити тих членів КЕ перед суд і засу­дити їх на довгі роки ув'язнення і спаралізувати їхню діяльність в ОУН. Одначе, ні документи з «Архіву Сеника», ні виявлені Малютою, Мигалем і Підгайним організаційні таємниці ОУН не дали змоги польській поліції глибше виявити особову обсаду керівних постів, а тим менше увесь склад мережі ОУН. Поза самою КЕ удари польської по­ліції падали наосліп. Атому, хоч ті удари і внесли певне замішання і подекуди порвали організаційну мережу ОУН, проте Організація таки встояла та могла приступити до відбудови апарату» [13].

Як би там не було, але польській поліції вда­лося зібрати величезний документальний матеріал про діяльність ОУН. Підсумком попереднього слідства став політичний процес, який набув розголосу на весь світ, супроти 12 чле­нів ОУН, що відбувся у Варшаві з 18 листопада 1935 р. по 13 січня 1936 р.

На лаві підсудних си­діли:

1. Степан Бандера, 26 років, син україн­ського священика, студент агрономії у Львівській політехніці;
2. Микола Лебідь, 25 років, абсольвент [випускник. – В.Ф.]) гімназії;
3. Дарія Гнатківська, 23 роки, абсольвентка гімназії;
4. Ярослав Карпинець, 30 років, студент Краківського університету;
5. Микола Климишин, 26 років, студент Краків­ського університету;
6. Богдан Підгайний, 31 рік, інженер, абсольвент Данцігської політехніки;
7. Іван Малюца, 25 років, студент Львівської політехніки;
8. Яків Чорний, 28 років, студент Люблінського університету;
9. Євген Качмарський, 25 років, за­кінчив 5 клас гімназії;
10. Роман Мигаль, 24 роки, студент Львівського університету;
11. Катерина Зарицька, 21 рік, студентка Львівської політех­ніки;
12. Ярослав Рак, 27 років, магістр адвокат­ський конціпієнт.

Усіх підсудних звинувачували у належності до ОУН, вбивства Б. Пєрацького, у веденні підривної антипольської діяльності тощо.

Четверо підсудних: І. Малюца, Р. Мигаль, Б. Підгайний та Є. Кач­марський не тільки визнали свою вину, але й давали правдиві свідчення, які викривали інших підсудних, тоді як С. Бандера і біль­шість звинувачених трималися досить мужньо, якщо не сказати героїчно.

Сучасний історик Юрій Фігурний констатує: «Особливо ми хочемо наголосити на головній ролі Крайового провідника КЕ ОУН ЗУЗ Степана Бандери. Треба віддати належне цьому юнакові, який свій особистий провал перетворив у велику перемогу, як особисту, так і загально-українську. Варшавський судовий процес широко висвітлювався польською, європейською і світовою пресою. Це успішно використав Степан, провівши, як зараз модно говорити, вдалу піар-кампанію щодо ідей та ідеології українського інтегрального націоналізму, й окресливши свою роль у національно-визвольному процесі» [14].

Роман Шухевич на Варшавському процесі проходив лише  як свідок і поводив себе гідно, зайвого не говорив. Ні інформація з «Архіву Сеника», ні свідчення деяких підсудних не виявили одного з провідних організаторів убивства, яким був Шухевич.

П. Мірчук дав таку оцінку Варшавського про­цесу: «Зізнання Мигаля й Малюци перед судом та зізнання їх обидвох і Підгайного під час слідства, в яких вони не лише призналися самі, а «сипали» інших, були від'ємною сторінкою Варшавського процесу. Одначе, вона губилася в світлі незвичай­но гідної постави головних обвинувачених – Бандери, Лебедя, Гнатківської, Карпинця, Климишина, як теж Зарицької та Рака і свідків українців, підозрілих у приналежності до ОУН. Тому преса писала, що на лаві підсудних сиділи дві цілком різні групи: група провідних членів ОУН, очолена Бандерою, Крайовим провідником ОУН, які знають, чого хочуть, і яких не в силі зламати ні тор­тури кільканадцяти місячного слідства, ні мариво шибениці, – і група кількох осіб, які, мабуть, через якесь непорозуміння попали до ОУН і пробилися навіть на керівні становища. Геройська постава першої групи приголомшувала польську публіку й викликала переворот у їхній оцінці українського революціонера, українського народу й української справи... Варшавський процес справді навчив деяких польських журналістів і політиків бачити на «кресах всходніх» українців замість «русінуф» та дивитися на українську проблему, як на самостійну проблему живої нації, що бореться за свої права, а не як на «ворожу інтригу», видумануАвстрією чи німцями на злість полякам, а деяких з-поміж поляків навчила навіть пристойного трактування тієї української проблеми...» [15].

13 сiчня 1936 р. суд оголосив присуд:

• Степан Бандера, Ярослав Карпинець, Микола Лебiдь – смертна кара;
• Микола Климишин i Богдан Пiдгайний – довiчне тюремне ув'язнення;
• Дарiя Гнаткiвська – 15 рокiв тюрми;
• Євген Качмарський, Іван Малюца, Роман Мигаль – по 12 рокiв тюрми;
• Катерина Зарицька – 8 рокiв тюрми;
• Ярослав Рак i Якiв Чорнiй – по 7 рокiв тюрми.

Якраз пiд час процесу польська влада ухвалила постанову про амнiстiю, яку застосували до пiдсудних. Саме завдяки їй Бандера, Лебiдь та Карпинець уникли кари на горло, яку було замiнено на довiчне ув'язнення. 15-рiчний термiн зменшили на одну третину, кару до 15 рокiв – зменшили наполовину [16].

***

Але на цьому розслідування діяльності ОУН не закінчилося… Маючи у своєму розпорядженні чотирьох оунівців, які активно співпрацювали з поліцією, накопичені за попередні роки агентурні матеріали (нагадаємо, що поліцейським агентом довгі роки був Роман Барановський) та величезний масив документів з т. зв. «Архіву Сеника», польські правоохоронці вирішили не зупинятися на досягнутому, а з максимальною користю для себе використати ситуацію, щоби вщент розгромити підпільну структуру ОУН і ліквідувати її як впливову силу й український осередок антипольської боротьби. Слідчі з особливим завзят­тям продовжили «працювати» з тими, хто «заго­ворив». Передусім вони звернули увагу на Богдана Підгайного і не прогадали, оскільки врешті-решт він «всипав» усіх, кого можна було зрадити, у тому числі й Романа Шухевича. Близький приятель останнього, Богдан Чайківський, у своїх спогадах так про це розповів: «Богдан Підгайний, його найбільший приятель, з яким вони разом ще за студентських часів робили замах на прокурора Собінського, також сидів під слідством, але окремо. Він був дуже пристійний хлопець, користувався великим успіхом у дівчат. Вони його любили, при­носили до тюрми квіти, цукерки. Йому дозволяли в тюрмі зустрічатися з його нареченою, чудовою блондинкою Марусею Рогожею. Слідчий суддя залишав їх у кімнаті, їм приносили їсти, й пару годин вони могли перебувати в кімнаті самі. Богдан розманіжувався, а поляки після того як Маруся відхо­дила, брали його на переслуховування [допит. – В.Ф.]. На переслуховуваннях Богдан Підгайний підтвердив, що Роман Шухевич був членом ОУН і бойовим референтом. Як про це сказали у в'язниці Рома­нові, він заперечував, казав, що він лишень є в ОУН, але не бойовий референт» [17].

Для Шухевича це була особиста трагедія: він втратив друга – Богдана Підгайного, якому довіряв як собі. Безпосередній свідок тих подій Б. Чайківський згадував: «Роман ніяк не міг повірити й пережити того, що найкращий товариш його «всипав» (зра­див). За те, що Роман усе заперечував, його кину­ли до кацеби – пивниці. Була зима, пивниця була мокра, всі стіни й підлога були в льоді. Роман роздягнувся й ліг на підлогу, бо хотів дістати запалення легенів і вмерти – так переживав, що його зрадив найкращий друг. Але, на щастя, нічого не сталося. Він не дістав не те що запалення, а й навіть катару» [18].

Вiд 23 травня до 27 червня 1936 р. тривав т. зв. «Львівський» процес.

Судили 23 особи, в т.ч. 9 членiв КЕ – Степана Бандеру, Ярослава Макарушка, Івана Малюцу, Олександра Пашкевича, Богдана Пiдгайного, Ярослава Спольського, Ярослава Стецька, Романа Шухевича, Володимира Янiва.

Присуд:

• С. Бандера та Р. Мигаль – довiчне тюремне ув'язнення;
• Б. Пiдгайний, І. Малюца – по 15 рокiв тюрми;
• Я. Спольський – 7 рокiв тюрми;
• Я. Макарушка – 6 рокiв тюрми;
• В. Янiв, Я. Стецько, О. Пашкевич – по 5 рокiв тюрми;
• Р. Шухевич – 4 роки тюрми.

Двох пiдсудних – Вiру Свенцицьку i Дарiю Федак – звiльнили вiд покарання за недоведенiстю їх вини.

«На пiдставi урядовоi амнiстii всiм засудженим до 5 рокiв було зменшено термiн покарання на половину, а засудженим вiд 5 рокiв до 15 – на одну третину».

***

Таким чином «Архів Сеника» зіграв вирішальну роль в засудженні керівництва КЕ ОУН та ряду активних членів організації!

Учасник Варшавського процесу 1935-1936 рр. Микола Климишин у своїх спогадах пише, що напередодні процесу йому як підсудному було дозволено ознайомитися з матеріалами кримінальної справи, що становила 45 томів і серед яких особливу групу документів творив «Архів Сеника»: «У ньому були інформації з першого джерела, бо це були таємні письма, звіти, листування та інші документи закордонного Проводу Українських Націоналістів, зібрані дуже дбайливо, немов матеріял для майбутнього історика» [19].

Слід зазначити, що і для М. Климишина, і для інших підсудних Варшавського процесу було очевидним, що наявні документи є автентичними.

Що ж собою представляв «Архів Сеника»?

Згідно з актом обвинувачення Варшавського процесу, 1935 р. Міністерство внутрішніх справ Польщі та 2-й відділ Головного штабу армії Речі Посполитої володіли комплексом документів, що походили з секретних архівів ОУН, обсягом 418 оригіналів і 2055 фотокопій рукописних і машинописних документів.

За визначенням Володимира Муравського: «Саме поняття «архів Сеника» охоплює комплекс документів Організації Українських Націоналістів, що був використаний на Варшавському судовому процесі 1935-1936 рр. над Крайовим Провідником Степаном Бандерою і його спільниками щодо вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Назва архіву походить від прізвища провідного діяча ОУН, члена Проводу Українських Націоналістів (ПУНу) Омеляна Сеника, чиї документи становили невизначену за обсягом частину цього комплексу матеріалів» [20].

Бойова група УВО на вишкільному курсі. Сидять - Ярослав Барановський, Омелян Сеник, М.Ясінський.

Фото з колекції Святослава Липовецького

Зліва направо: стоять — Євген Коновалець, невідома, Зенон Кузеля, Ольга Кузеля, Ольга Коновалець, Омелян Сеник, Ріко Ярий, Степан Федак-молодший; ...

Посилання:

[1] Цитується по: Максимець Б. В. Чи гідний наслідування подвиг? Степан Бандера – прапор української нації / Б. В. Максимець // Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика навчання: науково-методичний журнал. – 2012. – № 6–7. – C. 27–34.

[2] Там само.

[3] AAN, UWL, sygn. 18, Sprawozdanie sytuacyjne za miesiąc sierpiń 1934 r., Sprawozdanie miesięczne z ruchu społeczno-politycznego i mniejszości narodowych, I-XII — 1934, арк. 78.

[4] «Святій справі не можна служити закривавленими руками». Митрополит Кир Андрей осуджує терор ОУН // Мета. 1934. Р. IV. Ч. 31. C. 1.

[5] Metropolita ukraiński Szeptycki o młodzieży ukraińskiej // Biuletyn Polsko-Ukraiński. 2. 1933. 3. C. 43–44.

[6] Макар В. Спомини та роздуми. – Т. 4: Береза Картузька. – Торонто–Київ. 2001. – С. 59.

[7] Кравців Б. Людина і вояк. В другу річницю смерті сл.. п. Романа Шухевича-Чупринки. – Нью-Йорк, 1952. – С. 16.

[8] Янів В. Шухевич-Чупринка: людина і символ. Доповідь на жалібній Академії в Мюнхені 19 листопада 1950. – Мюнхен, 1950. – С. 11.

[9] Петро Мірчук. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том: 1920-1939. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. – С. 431.

[10] Макар В. Береза Картузька. – Торонто, 1956. – С. 11.

[11] Посівнич М.Р. Роман Шухевич. – К.: 2007. – С. 251.

[12] Мірчук П. Революційний змаг за УССД (Хто такі «бандерівці», «мельниківці», «двійкарі»). – Нью-Йорк – Торонто – Лондон, 1985. – С. 57.

[13] Петро Мірчук. Названа праця, 1968. – С. 435

[14] Юрій Фігурний. Роман Шухевич – визначний державний, військовий і політичний діяч (до 100-річчя від дня народження). / УКРАЇНОЗНАВСТВО, 2009, №3. – С. 63.

[15] Петро Мірчук. Названа праця, 1968. – С. 389-390.

[16] Гордасевич Г. Степан Бандера: людина i мiф. – Вид. четверте, ювiлейне: до 100-рiччя вiд часу народження, 50-рiччя загибелi Степана Бандери. – Львiв, «Апрiорi», 2008. – С. 75–76.

[17] Чайківський Б. «Фама». Рекламна фірма Романа Шухевича. – Львів, 2005. – С. 25-26. / Цитується по: Юрій Фігурний. Роман Шухевич – визначний державний, військовий і політичний діяч (до 100-річчя від дня народження). / УКРАЇНОЗНАВСТВО, 2009, №3. – С. 64.

[18] Там само. – С. 64.

[19] Климишин М. В поході до волі: спомини. – Детройт, 1987. – Т. 1. – С. 122-123.

[20] Документи Міністерства закордонних справ Чехословаччини про так званий «архів Сеника» / В. Муравський // Український визвольний рух: наук. зб. — Львів, 2006. — Збірник 6. — С. 5.

Продовження: III. Загадки і результати «атентату на Пєрацького»