Дружина Президента України Марина Порошенко вшанувала пам’ять Великого Кобзаря на малій батьківщині поета – в селі Моринці, пише Galinfo.
Разом із місцевими мешканцями вона поклала квіти до пам’ятника Шевченку та оглянула виставку робіт українських художників-ілюстраторів "Кобзаря" в Національному заповіднику "Батьківщина Тараса Шевченка".
Біля пам'ятника молодому Тарасу Шевченку у Дніпрі діти читали вірші Тараса Шевченка, а потім всі присутні вшанували хвилиною мовчання пам'ять тих, хто відстоював незалежність нашої держави в різний час, повідомляє УНІАН.
У Луцьку відбулося літературно-мистецьке свято “Нас єднають думи Кобзаря”, йдеться на сайті Луцької міської ради. Сотні лучан зібралися біля пам’ятника Тараса Шевченка, що на проспекті Волі, щоб вшанувати видатного українського поета, художника, людину, якій Всевишній дав талант випереджати час і нести народу своє бачення істини.
Посли 13 країн, які працюють в Україні, до дня народження Тараса Шевченка декламували вірші поета своєю рідною мовою. Тараса Шевченка вшанували посли Канади, Естонії, Іспанії, Бельгії, Великої Британії, Румунії, Данії, Швеції, Молдови, Ірану, Литви, Франції та Словаччини, передає UATV.
Дипломати прочитали улюблені вірші українського поета своїми рідними мовами у студії UATV: від уривку одного з його найвідоміших творів “Заповіт” до ліричної поезії “Минають дні, минають ночі…”, “Думка”, “Садок вишневий”, “Човен”, “Ой діброво, гай зелений”.
Посол Ірану Манучехр Мораді прочитав свій улюблений вірш українського поета перською мовою.
Посол Бельгії Алекс Ленартс прочитав свій улюблений вірш.
Вшанування пам’яті істинного сина України та українського народу. Його вірші й досі актуальні.
Погляд в історію:
22 травня 1971 року біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві Анатолій Лупиніс прочитав свого вірша «Я бачив, як ґвалтували матір» про долю України. За що був засуджений до 12 років ув’язнення. Вийшов на свободу лише у 1983 році.
Анатолій Іванович Лупиніс – нащадок стародавнього козацького роду – прийшов у цей світ 21 липня 1937 року в селі Новоолександрівка Донецької області. Саме там після втечі з сибірського табору мешкали його батьки. Пізніше вони повернуться на свою малу Батьківщину – до гайдамацької Черкащини. Після закінчення школи Лупиніс вступив на механіко-математичний факультет Київського університету і саме там його було вперше заарештовано за організацію студентських виступів. Лупиніс отримав шість років таборів, але в 1957 році за організацію страйку в сьомому таборі Дубровлага його було повторно засуджено на десять років за «організацію контрреволюційного саботажу».
Під час перебування у Володимирській закритій в’язниці він отримав параліч обох ніг, тому після звільнення пан Анатолій пересувався лише за допомогою милиць.
Загалом по той бік колючого дроту Анатолій Лупиніс провів 23 роки.
Від початку «перебудови» Лупиніс бере активну участь у політичному житті. Проте, його політичні погляди були несумісними з поглядами багатьох колишніх політв’язнів – Левка Лук’яненка, братів Горинів, Степана Хмари, Вячеслава Чорновола… Таким чином, навіть в омріяній та вистражданій буцімто незалежній Україні справжній український революціонер опинився навіть не в опозиції, а майже в підпіллі. Анатолій Лупиніс відмовився співпрацювати з новопосталими партіями, які проголошували себе «націоналістичними», та не став брати участь у непотрібному клонуванні ОУН на початку 1990-их років (мається на увазі КУН). Він дуже добре розумів, що боротьба за українську Україну не може складатися з хорових співів та фольклорних шоу. Він не мав жодних сумнівів у тому, що українська республіка, проголошена в 1991 році червоними ревізіоністами та рухівськими лібералами, є українською лише номінально.
Анатолій Лупиніс помер 5 лютого 2000 року.
Біля пам'ятника молодому Тарасу Шевченку у Дніпрі діти читали вірші Тараса Шевченка...
Воїн Світла ніколи не грає за правилами, написаними для нього іншими!
Коментарі
Погляд в історію:
22 травня 1971 року біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві Анатолій Лупиніс прочитав свого вірша «Я бачив, як ґвалтували матір» про долю України. За що був засуджений до 12 років ув’язнення. Вийшов на свободу лише у 1983 році.
Анатолій Іванович Лупиніс – нащадок стародавнього козацького роду – прийшов у цей світ 21 липня 1937 року в селі Новоолександрівка Донецької області. Саме там після втечі з сибірського табору мешкали його батьки. Пізніше вони повернуться на свою малу Батьківщину – до гайдамацької Черкащини. Після закінчення школи Лупиніс вступив на механіко-математичний факультет Київського університету і саме там його було вперше заарештовано за організацію студентських виступів. Лупиніс отримав шість років таборів, але в 1957 році за організацію страйку в сьомому таборі Дубровлага його було повторно засуджено на десять років за «організацію контрреволюційного саботажу».
Під час перебування у Володимирській закритій в’язниці він отримав параліч обох ніг, тому після звільнення пан Анатолій пересувався лише за допомогою милиць.
Загалом по той бік колючого дроту Анатолій Лупиніс провів 23 роки.
Від початку «перебудови» Лупиніс бере активну участь у політичному житті. Проте, його політичні погляди були несумісними з поглядами багатьох колишніх політв’язнів – Левка Лук’яненка, братів Горинів, Степана Хмари, Вячеслава Чорновола… Таким чином, навіть в омріяній та вистражданій буцімто незалежній Україні справжній український революціонер опинився навіть не в опозиції, а майже в підпіллі. Анатолій Лупиніс відмовився співпрацювати з новопосталими партіями, які проголошували себе «націоналістичними», та не став брати участь у непотрібному клонуванні ОУН на початку 1990-их років (мається на увазі КУН). Він дуже добре розумів, що боротьба за українську Україну не може складатися з хорових співів та фольклорних шоу. Він не мав жодних сумнівів у тому, що українська республіка, проголошена в 1991 році червоними ревізіоністами та рухівськими лібералами, є українською лише номінально.
Анатолій Лупиніс помер 5 лютого 2000 року.
Воїн Світла ніколи не грає за правилами, написаними для нього іншими!